У нас різні цінності, різний світогляд, різні принципи.
Ми стоїмо на двох різних кінцях цивілізаційної прірви. 

У нас - воля, свобода, правда. 

У вас - рабство, диктатура, пропаганда. 

Ми боремось за своє. 

А ви за чиє, за які цінності прийшли з війною на нашу землю? Самі не розумієте. 

 

                                           Поховання неопізнаних жертв вбивств у Бучі / Getty Images

Російський військовий Микита Чібрін, який втік з фронту, заявив, що росіяни під час окупації Київщини займалися мародерством та чинили насильство проти цивільних. Про це повідомляє російське видання The Insider. Він заявив про готовність дати свідчення у міжнародному суді: "Мені нема чого приховувати. Це злочинна війна, яку розпочала росія. Я хочу зробити все можливе для її закінчення".

Чібрін служив у 64-ї мотострілецькій бригаді, яку звинувачують у злочинах у Бучі. Він розповів про жахіття, свідком яких став.

"Напевно знаю, що були факти мародерства. Я бачив, як брали машини у Липівці та Андріївці, бачив, як ламали машини, які не могли завести, руйнували будинки. Мабуть, у них дах поїхав, мовляв, у нас сила, у нас танки, у нас БМП, зброя і таке інше. "Синдром Рембо" включався. Брали прикраси із будинків, мобільні пристрої".


                     Липівка після перебування російської армії, фото 11 квітня 2022 року / Getty Images


                     Липівка після перебування російської армії, фото 11 квітня 2022 року / Getty Images

Також Чібрін підтвердив факт зґвалтування російськими солдатами жінок у Андріївці. "У них через це все їхав дах. Багато хто знаходив у будинках алкоголь і випивав. Був випадок у Андріївці, коли зґвалтували матір та доньку. Четверо хлопців зробили це. Один втік, решту товариші по службі та командування побили табуретками. Їх узагалі хотіли розстріляти. Їх не можна було звинуватити, бо не було доказів, тому їх звільнили".


                                     Андріївка після окупації, фото - червень 2022 року / Getty Images


                                           Андріївка після окупації, фото 15 квітня / Getty Images

Військовослужбовець розповів, що російські солдати перебувають у жахливих умовах на фронті. "Люди не були довго у нормальному світі. Вони не мали нормальних умов. Українська армія показувала кадри окопу, де у них все по-людськи: притулок, ізоляція від вологи, нормальні ліжка, електрика. В армії України ставлення до своїх солдатів є набагато кращим".
https://www.youtube.com/embed/o6R2fElAsxU
У березні після вторгнення до Бучі росіяни вчинили бійню, яка вразила світ.
За словами Чібріна командування постійно чинило фізичний та психологічний тиск на військовослужбовців, погрожувало відрізати геніталії за відмову йти на фронт чи за здачу в полон. "Всіх залякували тим, що член або яйця відріжуть, або щось ще зроблять", - розповідає він.


                      Липівка після перебування російської армії, фото 11 квітня 2022 року / Getty Images

Військовослужбовець розповів, що прикидався на фронті божевільним, щоб його не відправили на передову. У червні 2022 року він втік з України, сховавшись у вантажівці. Родина від нього відмовилася. "Я для них зрадник Батьківщини та все. А що, мені треба було йти на війну та вбивати мирних мешканців українців? Йти до в'язниці? Залишається 3-й варіант - просто виїхати".


                         Мурал в польському Гданську на пам'ять про жертв вбивств у Бучі / Getty Images

Після втечі з України Чібрін зв'язався з правозахисниками з групи Gulаgu.nеt, щоб ті допомогли йому залишити росію. 15 листопада він приземлився в Мадриді, де одразу попросив політпритулку. За словами Чібріна, поки що його заява перебуває на розгляді. В армію Чібрін пішов влітку 2021 року — за його словами, через фінансові проблеми. В Україну, твердить військовий, його бригаду завезли обманом. За словами Чібріна, 1-й місяць війни він провів у селі Липівка за 50 км від Києва.

В Израиле в городе Ришон-ле-Цион живет Марк Рафаевич, страдающий от тяжелой формы аутизма. Парень видный и крепкий. Любит мячи, музыку, «колючки» своего деда и комнату старшего брата Моути. Ему нравится наблюдать за широкими мазками Эрнеста Билера и амплитудой собачьего хвоста. Иной раз окружающий мир поворачивается затылком и кажется враждебным. Вскоре все нелестное исчезает, и обрушиваются звуки: толпы, моря, хамсина.

Юноша сходу определяет свежесть рыбы и новостей. Моментально отличает сегодняшнюю выпечку от вчерашней, хорошего человека от плохого, правду от лжи. Обожает рисовать. Сперва делает несколько подмалевок в воздухе, будто приценивается, затем – мастерское туше. Одна рука всегда остается с кистью, вторая неутомимо дирижирует. Часть мазков ложится гладью, часть — крестом. Некоторые настолько выпуклые, что кажется под краской прячется гранатовое зерно. Повсюду рельеф, рябь, экспрессия. Впечатление, что рисует не маслом или темперой, а светом, зноем, манговым и черешневым пюре.

Знаєте, мені по фіг, що там зі стрємоусовим. Живий чи здох - по фіг. Краще, звісно, щоб живий і у в'язниці. Назавжди. Я готова платити на це податки. Я розумію, що війна забирає життя людей. І на полі бою, і на окупованих територіях, і будь якої миті в будь якому місті чи селі.

Я не думаю, що китайці, які створювали свій ТікТок прогнозували, що ми будемо плакати, передивляючись контент. Де молоді жінки хоронять своїх чоловіків, де діти обіймають дерев'яні хрести і цілують портрети своїх, вже навічно молодих батьків... Я читаю оцю безкінечну хроніку смертей наших людей. За що? Навіщо? Як це стало можливим? Як ми оце все проживаємо? Як ми все це переживемо? І чи переживемо?..

Автор: Наталія Яремчук

Мне в мессенджер написала российская подписчица. Я отвечу очень кратко и публично. 

«Наташа, мы не поддерживали это, честно, не поддерживали. А теперь муж не выходит на связь уже вторую неделю. Он был где-то у вас в Донецкой области. Его мобилизовали, забрали прямо с работы. Что ему было делать, в тюрьму садиться, что ли? Я не знаю, как вас попросить. Я знаю его номер части, знаю населённый пункт и могу написать паспортные данные. Я надеюсь, что он в плену. Но из плена же можно позвонить? Вы — милосердный и добрый человек. Вы врач, в конце концов. Помогите, пожалуйста. Может, вам будет легче узнать — что с ним…»

Да, я врач. Не «в конце-концов», а просто человек и украинский врач. И мне бы хотелось кое-что уточнить. Что именно, вы называете словом «это»? Что именно, вы не поддерживали?

Для каждого события или действия в любом языке мира есть очень чёткие определения.

Насилие называется насилием,

военное вторжение в чужую страну называется войной,

издевательства над людьми до смерти называются пытками,

уничтожение людей называется убийством,

уничтожение целой нации называется геноцидом,

обстреливание жилых домов, больниц, любой инфраструктуры называется терроризмом.

Непонимание всего того, что написано выше, называется глубокой умственной отсталостью.

Так что именно, вы не поддерживали?
Если вы не поддерживаете насилие, мародёрство, убийства, геноцид и терроризм, то как ваш муж оказался причастным ко всем этим преступлениям в чужой стране? Вы же сами признали, что он «у нас, в Донецкой области». То есть, в Донецкой области — у нас, в Украине, на территории чужого суверенного государства.
То есть, ваш муж — преступник!
И его преступления являются самыми тяжкими и с точки зрения человеческих законов, и с точки зрения духовных. Законы по отношению к убийцам, террористам, мародёрам и насильникам работают во всех цивилизованных странах.

И ещё есть Божий суд. Я, как врач, не имею влияния ни на этот суд, ни какой-либо другой.
А милосердие и добро не являются нормативно-правовыми актами в юриспруденции.
Прощайте.

 

Ми молимося за наших спочилих рідних та близьких, тих, хто вже відійшов із цього земного життя, бо знаємо, що у Бога немає мертвих, у Нього всі живі. І ті, хто відійшов від нас, від цього матеріального світу, вони живуть в іншому світі, духовному.

Поминальна субота розпочинається з особливої заупокійної служби – парастасу, яка звершується напередодні ввечері, адже біблійний та богослужбовий день бере початок з вечора. Вранці, в суботу, відбудеться Божественна літургія, після якої буде звершена панахида.

Для церковного поминання на парастас, а також окремо на літургію, парафіяни подають записки з іменами спочилих рідних та близьких, які зачитуються священнослужителями під час заупокійного богослужіння. Прийнято також приносити поживу для потреб парафії та нужденних, чинити діла милосердя.



Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх (імена),
прости їм усі гріхи їх, вільні і невільні,
даруй їм Царство Твоє Небесне і сотвори
їм вічную пам’ять. Амінь.

Приходят в комментарии люди и ... вопрошают: "Откуда у вас столько ненависти к нам?!".

Смотрите. Я прям вот на пальцах, без непонятного. Чисто по баблу. Мой домик в Донецке стоил до войны где-то 100к долларов, чтоб сразу, без торга. В Мариуполе у моей семьи было 2 квартиры и дача, ну пусть 50к за всё. Помимо имущества, тупо стены. Потом 8,5 лет я вынуждена снимать жилье, в среднем по 250 баксов в месяц, т.е. ещё 30к плюс-минус. Плюс переезды, плюс инструменты мужа, плюс, плюс, плюс, т.е. ваш русский мир стоил моей простой пролетарской семье плюс-минус 200к долларов.

А ещё вы 8,5 лет пытаетесь убить меня и мою семью. Не какого-то абстрактного биндеровца, а коренную донбасянку, глубинную, всё как вы любите. Не говорящую українською сколько-нибудь прилично, до 2014-го относящуюся к вам спокойно, не зигующую по утрам вместо кофе и в еде предпочитающую свинину младенцам. Которая жила себе ровно, зарабатывала как могла, Украину вспоминала крайне редко, учила дочь в русской школе и за всю жизнь не заполнила ни одной официальной бумажки українською.

У меня всё норм было. Смекаете? А теперь 9-ый год вы пытаетесь убить мою семью. В Донецке, в Киеве, в Мариуполе, под Херсоном, везде. Вам очень надо нас убить почему-то и соответственно нам не очень приятны, условно говоря, люди, основная цель в жизни которых - убить нас. Вроде ж очевидно, да? Вы пытались меня убить в Донецке. Потом моего мужа в Дебальцево. Потом моих родителей в Мариуполе. Потом опять меня и дочь, но уже в Киеве. Потом... потом... потом...

В общем, вам надо как-то принять тот удивительный факт, что люди, которых вы хотите убить, к вам относятся плохо. Вам надо принять тот факт, что мне все равно как зовут, условно говоря, человека, который стреляет, сбрасывает бомбы или оплачивает это всё прямо или налогами. Вам надо принять тот факт, что вы для меня - обобщенная какая-то херня, которая хочет лишить жизни меня и мою семью. Вот ровно также принять, как приняла я то, что теперь все мои планы вертятся около слова "выжить", а моё "выжить" напрямую связано с вашим поголовьем.

Так что да. Я вас не люблю. Вы мне слишком дорого обошлись и это ж ещё не конец.



Я смотрю, многих зацепил финансовый подход моих претензий. Бренные деньги не должны волновать настоящих шерстяных "патриотов".

А я ж никогда и не претендую на статусы, я про себя знаю всё и без оценок посторонних людей. Просто интересно, все те, кто пишет о том, что это низменная мотивация, сам что-то терял в жизни? Такое что-то основательное, вроде как константу. Сначала пахал на это что-то половину своей биографии, а потом вжух и нет ничего?

Вот, например, 3 пенсионера из Мариуполя, оставшиеся на старости лет без жилья. Или адвокат из Харькова, я с ней говорила в Черновцах. Жаловалась, что косо смотрят на ее хорошую машину на харьковских номерах, мол, понаехали мажоры. А у нее кроме этой машины не осталось ничего: ни квартиры, ни вещей, ни клиентов. А ещё она каждый день тратила свое личное время на бесплатные консультации беженцев. Машина только все портила: что это за беженка на лексусе?! Возмутительно.

Нет, я не желаю вам, непуганным, на своей шкуре испытать, ну его нафиг такой опыт. Просто следите за базаром самую малость. Это очень полезный скилл - умение вовремя стулити свій писок. Подарите свою квартиру многодетной семье из Бахмута, покажите пример лёгкого отношения к бездомности. Нет? А шо такое? Неужели жалко? Удивительно. Легче надо быть, ещё заработаете, 200к - говно вопрос, сам 100 раз так делал.

Автор: Тетяна Худякова

Не знаю, хто ці красуні...
Відео скинув Брат по зброї.
Співають дівчата дуже гарно!!!
Це реально мурахи по тілу – рекомендую всім послухати.

© Дмитро Ярош




БРАВО!

До Петра у Браму постукав русявий усміхнений хлопчина у камуфляжі.
— Добрий день, пане, допоможіть мені. Скажіть, де я?
— А ти не знаєш?
— Ні, я нічого не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як ми йшли в бій. То був страшний бій. Нас було багато, але їх ще більше. Та ми всі були обезстрашені і впевнені, що виграємо його. А потім з усіх боків на нас почали стріляти. Вибухи… Далі я мало пам’ятаю. Пам’ятаю, як всі кричали: «Назад! Назад!» Але я впав, і не відчував нічого. А згодом, я відчув страшний холод і закрив очі, а коли відкрив, то я був тут.
— Ой, дитино моя дорога...
Петро поклав руку на плече юнака і сказав йому:
— Ти стоїш перед Брамою Небесною і я Петро.
— То я помер?!?
— Так.
— І що далі? Що буде зі мною?
— Не бійся. Я піду в Бога спитаю.
І Петро пішов до Бога, а юнак став на коліна і почав молитися.
— Боже, там новоприбулий!
— Хто такий?
— Українець, воїн ЗСУ. Що з ним робити?
– До раю… Їх всіх до раю… І не питай його нічого, бо він таке пекло перейшов…Він з самим сатаною боровся.
Коли вернувся, то молодик все ще молився. Петро відкрив Браму до раю і сказав:
— Іди.
— А ви справді Петро?
— Так, а що не схожий?
— Ні, я Вас по-іншому уявляв.
— Мені це всі кажуть.
— А можна Вас обняти, бо то така зустріч, що я, навіть, не знаю, що сказати.
Хлопець усміхнувся, а Петро міцно його обняв.
— Іди, вибирай місце, де будеш мешкати.
— А можна ще одне запитання: той бій ми виграли?
— Так, виграли.
І юнак знову усміхнувся і пішов, до кінця не усвідомлюючи, що сталося.
***
— Боже, а як довго ще буде та війна в Україні?
— Ой, Петре… Довго. Сатана розгулявся. Нема на нього управи. Що не робимо, не можемо ніяк вгамувати. Інколи, мені здається, що він хоче вбити всіх українців.
— А хіба не шкода тих людей?
— З кожним загиблим воїном, з кожною сльозою матері, з кожним плачем дитини моє серце наповнюється кров’ю і я плачу як те мале дитя, — відповів Бог.
— А хіба Ти не сильніший від сатани?
— Ми всі разом сильніші від сатани, але подивися скільки людей в світі він поглинув, скільки людей не можуть відрізнити брехню від правди, бо вони вірять лиш тому, що їм сказали, а не тому, що вони бачать.

І в цей момент Бог подивився на Землю, подивився на Україну. І додав:
— А там живуть Воїни Світла, і вони думають, що боронять свою землю від навали, а насправді, вони воюють проти сатани і розчищають свою державу від тої нечисті.
— Але та нечисть скрізь. Вони що, будуть воювати по всьому світу?
— Ні, Петре, вони воюють за цілий світ.


Автор: Степан Мельник
 

Рамочка від Наталя_Івушка