Останнім часом нічого не пишу. Немає, ні часу, ні бажання, ні думок.
Армійська служба забирає все.

Лютий.
Річниця Майдану, початок вторгнення, перший рік широкомасштабки.
Не забувати заради чого все почалось,
не забувати, тих, хто вже ніколи не побачить весни.
Стрічка фейсбуку, яка нагадує суцільний некролог.

Бахмут, як головний цвинтар.
Відчуття провини, що ти зараз не там.
Розуміння, що твій час знову прийде.
Що ти, частина тієї сили, яку готують,
щоб зламати ворогу хребта вже за декілька місяців.
Що, ті, хто зараз в окопах, дають час твоїм хлопцям на підготовку.
Що взвод, яким ти керуєш, повинен бути кращим,
щоб відпрацювати на максимум, але в штурмових ротах довго не живуть.
Ми обов'язково переможемо, чого б нам це не коштувало.
Ми не можемо дозволити собі програш.
Ми не підведемо тих, хто не побачить цієї весни...

Автор: Олег Сенцов, український кінорежисер, сценарист та письменник
 

В 90-е был такой фильм Карпентера "Нечто". Про инопланетную сущность убивающую людей на полярной станции: параноидальное и невероятно пугающее кино.

Представьте себе клаустрофобию на полярной базе и плюс к ней дикий страх, что в каждом из твоих товарищей может поселился смертоносный чужой...
Теперь поясню почему вспомнил.
Мой круг общения за 59 лет жизни - тысячи людей. С кем меня связывала работа, с кем увлечения, с кем дружба, с кем родственные связи. Часть моей семьи (по обеим линиям) жила в россии, я бывал там даже не сотни - тысячи раз. Мой интеллектуальный круг общения тесно пересекался с московской и питерской тусовкой с юности и до 2014 года, моя страсть к экстремальному туризму и рыбалке побросала меня по российской глубинке. Я общался с эмигрантскими кругами в Европе и Америке и на то время мне казалось, что между россиянами и украинцами не было критического антагонизма и нерешаемых проблем. Хотя уже тогда в россиянах жило то самое Нечто, превратившее их в злейших наших врагов. Оно давно жило внутри интеллигенции и глубинного народа, прорастало в их разум и мышцы, отравляло и меняло их сущность и ждало своего часа.
И этот час настал.
Многие из тех, кого я знал по Клубу ЧГК, по литературной тусовке, по околокиношному движению, по бизнесу, вдруг (вернее, не вдруг!) оказались по другую сторону фронта. Империя нанесла ответный удар, призвав под свои знамена и интеллигентного знатока Максима Поташова, и городского сумасшедшего Толика Вассермана. Мой питерский издатель Саша Сидорович вдруг решил, что надо призвать к ответу нацистов, а ученики Стругацких оказались в большинстве махровой ватой.
Мир треснул напополам. Имперцы крепили свои ряды под триколором. Мятежная Вандея оделась в голубое с желтым. 2014 год разделил россию и Украину, но мы еще не понимали, как далеко зайдет дело. Кстати, в фильме "Нечто" герои тоже далеко не сразу поняли, что спасения нет. Но... В 2014 году, через 10 лет после начала жесткой антиукраинской пропаганды, в россии еще можно было услышать разные мнения. Сегодня трансформация завершилась - чужой окончательно завладел делами и думами миллионов россиян, образ врага в российском обществе приобрел совершенно законченные черты.
То, что внешний враг придуман российской пропагандой на 5/6, смоделирован из фантазий и откровенной лжи, мало кого волнует. Обществу, потерявшему способность к общественной дискуссии, нельзя указать на искусственность поставленной перед ним проблемы. Оно не способно уловить разницу между реальным и выдуманным врагом, потому что для него этой разницы не существует. Украина, которая зигует и готовит нападение с минуты на минуту сами знаете с какого места, коллективный Запад, который хочет поработить, НАТО, которое постоянно нападает, нападает и никак не нападет, Америка, которая спит и и видит, как завладеть мусорником в Воронеже, Британия, которая постоянно гадит... мир - говно, кругом враги.
И им противостоит только одна страна - великая, могучая, свободная и справедливая, вот уже 23 года управляемая человеком из народа - немножко таксистом, немножко морским пехотинцем, немножко плотником 4 разряда, немножко КГБистом, немножко вором, немножко контрабандистом... в общем, сложной многогранной личностью на которой пробу негде ставить.
Знаете, мы, конечно, не подарки. И воруем, и с коррупцией у нас лучше, чем хотелось бы, и с взаимопониманием не всегда все окей. Мы сремся по любому поводу, мы готовы разорвать тех, с кем полчаса назад целовались в десна, но мы - живые. Мы спорим. Нас нельзя причесать под одну гребенку. Общественный дискурс считается нормой, и если кто-нибудь попробует посягнуть на наше право спорить и доказывать свою правоту, я этому человеку не завидую. Наш национальный характер - лучшая гарантия невозможности диктатуры в Украине.
Нынешняя россия даже не больна. Она мертва. Гражданское общество за последние 23 года сожжено до пепла, а с отъездом последних несогласных уничтожена и распахана почва, на которой оно могло бы прорасти. Единодушие пугает также, как молчание, даже больше. Критическое восприятие стало уголовно наказуемым преступлением. Стало возможным запретить слова, мнения, упоминания. Стало возможным запретить думать поперек официальной версии - мечта Большого брата осуществилась в путинской россии: мало согласиться, нужно еще и с радостью принять. Мыслепреступление больше не выдумка, за него дают реальный срок.
Ужас в том, что стерты границы между добром и злом. Сталин снова герой. Память скорректирована. Преступники - герои страны, которой управляют чекисты и воры. Внесудебная казнь с помощью кувалды, выставленная на всеобщее обозрение преступным синдикатом, не вызывает возмущения и протеста, а считается новым стандартом справедливости. Я думаю, что если россия когда-нибудь узнает, что путинский повар пригожин готовит для шефа противников по рецептам Иди Амина, то это просто назовут новым словом в кулинарии. Потому что нет ничего невозможного в обществе, состоящем из мертвецов, подхалимов, дураков и трусов, в обществе, где либерал и демократ - ругательства, где свобода - это умереть за больные фантазии маленького фюрера и его допельгангеров.
Мне жутко, что в этой армии зомби есть люди, с которыми у меня кровное родство, общие воспоминания и увлечения. Люди, с которыми мы читали одни книги, смотрели одни фильмы, спорили, смеялись, любили... А теперь они во власти Чужого. В них поселилось Нечто, превратившее их в покорные, лишенные логики и ума существа. И мне не хочется верить, что они и тогда были такими же, но я не исключаю этой возможности... Реальность иногда пугает до поноса, но неспособность видеть эту реальность, лично меня пугает гораздо сильнее. Я был бы готов бороться за тех, кто выжил в российской пустыне, но те, с кем еще можно говорить, за кого стоит сражаться, там больше не живут.
То, что мертво - умереть не может.
Страна, в которой мертвые призраки из страшного прошлого правят мертвецами из еще более страшного настоящего, безнадежна. Она в любом случае выберет себе нового Сталина, Скуратова, Грозного или путина в его очередной ипостаси. Нельзя спасти тех, кто не желает жить.
Да и не стоит...

Автор Ян Валетов, украинский писатель, блогер.

Богині війни!
Це не їх вибір, але вони зробили цей крок, тепер вони борються за нашу вже близьку Перемогу. Не як чоловіки, набагато краще чоловіків, адже немає нічого страшнішого, чим розгнівана Мати, що захищає своїх дітей, свій дім, свою Батьківщину.
Я не кажу вам кляті вороги бережіться, кажу що вам усім хана, моліться комусь там, адже у Бога ви не вірите, щоб попастися в полон і не зустріти у бою, на шляху наших Усміхнених Амазонок.
Слава Україні! Слава українському Жіноцтву, адже вони і в бою, і в тилу — наше все! Смерть ворогам! Низький уклін захисникам, молитва на колінах за братів і сестер на небі...

Автор: Volodymyr Koziuk

...Людина влучно пояснила:
"Я не сейсмолог і навіть не географ. Але я знаю, коли їде потяг чи фура, то в будинках за 100 метрів дрижать шибки. Коли керовані вибухи в кар'єрі - земля двигтить за кілька кілометрів. Коли гучно крикнути в горах - рушить лавина. А коли сильно стрибнути на п'яти, то можна струсити мозок.

‼️Коли тисячі крилатих і балістичних ракет вже рік гембають по одній з тектонічних плит, то струс мозку отримує вся планета. Для цього не потрібно мати спеціальну освіту, достатньо взяти камінь і молоток і постукати по одному й тому ж місцю разів зо 20, а потім подивитись, куди розповзлись тріщини.

Землетруси по всій планеті: понад тисячу за добу / nove.in.ua

‼️Невже найсвітліші розуми світу не озвучать причин цієї серії землетрусів по всій планеті? І невже ні до кого з вчених голів не дійшло, що росія руйнує не саму Україну, а весь світ, і ця війна принесе небачені досі втрати планеті? Чи продовжать далі загравати з країною божевільних самогубць? Чи збираються сховатись від майбутніх екологічних катастроф за адміністративними кордонами?"...

Автор: Дмитро Павліченко

«Вони думають, у нас тут армагедон» – сумно всміхається моя подруга. А Київ живий, він дихає, він світиться. Це не локація – це залізний дух, люксовий вайб і невпинна сила життя.
- Це коли в Новорічну ніч прокидаєшся від гучних вибухів, закриваєш вікна, щоб не чути матюки сусідів на ракети і пуйло, п’єш шампанське, розпаковуєш подарунки, уявляєш наче це феєрверк.
- Це генератор ларька «Торти», прикований ланцюгом до решітки, «щоб не вкрали». Гул генераторів і легкий запах бензину дратують, але збуджують, бо життя, рух, робота, світло
- Це стульчик і коробка з памперсами, печивом і солодощами для тих, хто застряг в ліфті. У кожного свій рецепт ліфтової магії: одна подруга читає «Отче наш» по дорозі на 16 поверх, друга перевіряє чітко графік відключення світла, третя – їздить лише з сусідом, «бо за компанію не страшно і не скучно», четверта вже застряла до того, як «це було мейнстрімом» і не боїться нічого
- Це коли лягла спати о 21.00, сподіваючись виспатися, а о 21.30 дали електрику, і ти встаєш, бо як це – проспати світло?



- Це красиві обличчя, доглянуті руки і взуття, модні спортивні костюми замість ділового одягу, бо в них зручно бігти «раптом що», дорогі машини в пробках і вічні (від князя Ігоря певно) ями на дорогах, і всі тротуари – то паркувальні майданчики
- Це якщо ти за кермом, то клянеш пішоходів в чорних куртках, і кричиш подумки «Дура, вдягни білу куртку, тебе не видно!»
- А якщо ти пішохід, озираєшся на кожному переході як заєць, світиш телефоном на всі боки, на всіх руках, ногах і дамській сумці у тебе відбивачі світла, але все одно машини гальмують перед самим носом
- Коли ресторани поставили генератори розміром з автомобіль, і сервіс, і стиль, і декор, і смак тримають на рівні довоєнних люксових стандартів, кава подається на безлактозному, мигдалевому, вівсянковому і ще 5 видах молока
- Коли на прольотах сходів дотепні сусіди написали мотиваційні приколи «Ще трошки, друже», «Поднажмі, ти скоро будеш вдома», «Ми в тебе віримо» тощо.



- Це коли всі продавці, від кави до ліків, вже говорять українською, кожен другий перехожий російськомовний, але до дітей звертаються виключно рідною, «синку, йди до мами» - лагідно переконує тато 4-річного неслуха, «легше, потихеньку» - вмовляє молода мама вередливе дитятко на гойдалці, і мова ллється молоком і медом
- Це темні квартали, будівлі, що зливаються з чорним небом, різкі сліпих ліхтарів, але машини мчать, в кожному десятому вікні вже світло, бо за лічені дні українці навчилися підключати едуфло до системи електропостачання квартир
- Це мрачний мужик, що гуляє зі стафом на поводку, і той раптом витріщається на маленького білого шпіца, хоче того з"їсти, а мужик вмовляє друга «Ну ходім, у нас такая подружка есть»
- Це гора налобних ліхтарів і косметичних ламп у салоні краси, бо дівчата, як немає світла, просто включають ліхтарі і продовжують творити манікюри
- Це таксист, який мчить дорогою по єдиному неперекритому мосту і скаржиться, що найважче було в березні, бо… не було роботи
- Це хлопчик з рожевими щоками, в формі з автоматом, охороняє щось в теплому вологому вечорі на Володимирській, автомат висить аби як, хлопець дивиться на вогні дорогих машин
- Це широкий асортимент дитячого ортопедичного взуття, книг, ідеальна викладка продуктів в супермаркетах, черги ввечері за кулінарією, наявність в кожному ларьочку гарної кави, горішків зі згущенкою і 5-ти видів тортів і зефірів
- Це втома від грудня і сумні спогади «коли світла не було по 3 дні», але то вже перегорнута сторінка - кияни адаптуються до будь-чого приблизно за 5 днів



Це Різдво, яке цього року не настало, Новий рік, що був «не на часі», і віра в ПВО як нова релігія. Мер каже – населення Києва майже не зменшилося. Але якби він рахував не в головах, а в силі духу, то Київ – то мільярди кіловатів світла ...

Автор: Олена Цисар, місто Київ.