В моєму комп’ютері жив сивий волохатий вірус. Він був старий, прямо таки древній (по їхніх, вірусівських мірках, звісно) нікого собі не зачіпав, та шкоди ніякої від нього не було. Просто вискакував на екран час від часу і вітався. А потім знову ховався у свою віртуальну ничку-нору. А ще він дуже любив музику. Так, так, не дивуйтеся, віруси теж бувають не байдужими до прекрасного. Найбільше любив Штрауса та „Пінк Флойд”, відверто ігнорував „Мертвого півня” і „Плацебо”. Інколи подовгу зависав під Сурганову. Чим пояснювалися такі його вподобання – досі лишається загадкою.
А якось, коли сезон кипучки й гарячки на роботі був у розпалі, став брати участь у моїй редакторській діяльності: вискакував на віршах та творах, які, на його думку, буди достойними уваги та друку в журналі.
А коли мені ставало самотньо безнадійно-довгими ночами, і музика в колонках тільки підсилювала це відчуття, замість піднімати бойовий дух, він вилазив на екран і довго-довго сидів зі мною поруч. Поняття не маю, як йогму вдавалося вгадувати цей дурацький деструктивний стан, можливо, мій смуток передавався через відбитки пальців на клавіатурі... Я заливала в себе каву і знала, що не загублюсь у Всесвіті, бо не сама. Ці спільні наші посиденьки сильно підтримували.
Одного дня я ввімкнула комп’ютер і замість звичного вітання побачила порожнечу. Можливо, мого дивного приятеля знищив батько (не всім бо дано вірити у можливість контактів зі створіннями, чия сутність і матерія інша). Можливо, він помер сам. Від старості.
Але після цього я стала замислюватись: а чи існують виміри, куди потрапляють віруси після смерті? І чи можливі перетини двох різних за природою істот?
Натомість, самотніх зимових вечорів поменшало із приходом квітня. Тепер я мало сиджу за комп’ютером. Тільки інколи шкодую, що не можу поділитися з ним смаком весняного сонця та новою музикою у своїй колекції. Йому б це сподобалось...
(c)
