Коли Ви пнетесь зі шкіри, щоб комусь сподобатись, то цей хтось насамкінець залюбки перетворить Вас на живий смітник, куди можна плювати і дзюркати. Яка ж небезпека загрожувала Грейс, що вона погодилась стати безвідмовним зомбі, вдовольняючи власним тілом і душею фізіологічні потреби здебілізованої купки свиней у людській подобі? Закоханий в неї Том з «болем в серці» вимовляє: «В цьому місті усі вже спробували тебе окрім мене, а ми кохаємо одне одного..» Це взагалі-то не перший фільм про віддалені містечки континентальної Америки, спосіб життя мешканців яких подається, як театр абсурду, але тут сенс в іншому.. Людина, наділена владою порухом пальця розпоряджатись життям інших людей, іноді вдається до альтернативної свому становищу філософії – вселенської любові до прокажених і всепрощення покидьків. Експеримент видався невдалим: любов'ю безнадійно хворих не вилікуєш, отже залишки людського матеріалу довелось знищити.

Офіційний реліз і дещо з відгуків

 Діти бувають дуже різні, а іноді зовсім незвичайні, а дорослі не вміють з ними розмовляти, хоч вважають себе досвіченими і відповідальними. Невміння і слабке бажання пізнати духовний світ маленької людини, за яку вони беруть добровільну відповідальність, призводить до жахливих наслідків у зв’язку з певними девіаціями героїні стрічки. Природа зробила її не такою, як інші, і вона усвідомила це, а ще усвідомила, що світ, в якому вона живе, для неї ворожий, але вона прагнула знайти щось для себе дружнє, що притаманне психічно здоровим людям. Досягнувши певного віку, ця дівчинка-жінка шукає справжньої любові, але цього ніхто не може зрозуміти. Маючи власні мірила цінностей, на які нікому і ніколи не вдавалось вплинути і навіть зрозуміти, вона фізично усуває людей, які в її уяві перешкоджають її меті – знайти своє кохання. Ця маленька людина не є несповна розуму, навпаки, вона ерудована і талановита, і чи є її провина в тому, що оточення не виховало в ній моральних бар’єрів? Не можна до дитини підходити з любов’ю  поверховою, жодного разу не зацікавившись ґрунтовно її внутрішнім світом, особливо якщо це прийомна дитина, яка вже має за плечима щось невідоме майбутнім батькам. Краще тоді не підходити зовсім, ніхто ж не силує. Пригадується сцена з уроком гри на фортепіано. Матусю чомусь не дуже здивувало, як на її щедру похвалу прозвучала відповідь: «так я ж зробила одинадцять помилок». Матусі нецікаво, що то за помилки і яким чином донька їх зауважила. Проте заскочивши її за віртуозним виконанням Чайковського, матуся обурюється: «вона мені брехала, що не вміє грати!!» А от де донька навчилась, запитати не поспішила, навіщо? Свій материнський обов’язок вона виконує належно, а решта їй нецікаво.
 Жінка, що збожеволіла від втрати коханого чоловіка і страху за життя доньки, вбиває людину, яка не прикидалась, а намагалась вижити. В її світі способи виживання були саме такими, їй ніхто не роз’яснив, що може бути інакше. Отже фінальна сцена представляє глядачеві двох вбивць, і одна з них – звичайна людина, що сповідує повний комплект моральних норм, прийнятих у суспільстві. Які нікчемні бувають педагоги та психологи у своїй непохитній впевненості, що вони найрозумніші, а прийомні батьки - що вони вміють зробити дитинство щасливим. Серед десятків різнопланових відгуків найближчий до мене прозвучав так: «жорстка, без соплів, мелодрама про бажання простого жіночого щастя і засоби його досягнення; при тотальному дефіциті чоловіків дуже тонка грань відділяє багатьох жінок від подібних вчинків заради своїх почуттів...»
 

Про що і про кого ця м’ясорубка? Коли людина відчуває нереалізованість амбіцій, невизнання своєї уявної вартості, непідйомну вагу сакрального питання «в чому сенс життя і її (людини) конкретне призначення, то вона чинить по-різному. І от збирає собі купку таких самих людиноподібних істот, очоливши їх, як пастир духовний, і дає вихід найтемнішим глибинам свідомості – через мучеництво випадкових жертв. Це так геніально і легко – не крізь власне мучеництво вийти у свою нірвану, не відчути болю ні фізичного, ні якого іншого, а безмежно володіти чужим болем і чужою свідомістю. Фрейд знайшов би тут сексуальний підтекст, але ж лідер – зовні благонравна жінка середніх літ, схожа на директорку інституту благородних дівиць, та ще й філософ за складом мислення, майже професор теології. Треба бути обережними з людьми, що не склались, як особистості. Злегка подібну тему обігрує «Хостел-2», але там чистий бізнес без філософії і будь-чого особистого.  Але ж не все так просто. Одкровення дівчини, спотворена підсвідомість якої ще трималася в тілі з обдертою шкірою, про нібито потойбічний світ, спонукало лідерку Мадмуазель негайно покинути такий недосконалий світ з цієї сторони. Не схотівши поділитись вищим знанням з вірними, вона стріляє собі в обвислу пащу. Зрадила, кинула і втекла. А ще кажуть гроші володіють світом.. Дурниця…

 Ця стрічка не для розуміння, а для сприймання. Незважаючи на переплетіння часово-просторових сюжетів, загальний сюжет – пошук ліків, що дають вічне життя. Доктор Том Крео марить порятунком хворої дружини, але він упускає можливість вчасно вимовити найголовніші для неї слова «Ти будеш жити вічно!». В своїх снах він щораз вертається до того моменту, коли вони були їй необхідні, та його наукові пошуки не встигають за швидким розвитком невблаганної хвороби. Свого відчаю він лякається більше, ніж Izzy Creo страшив близький власний кінець, бо для неї він був невідворотний, а Том підсвідомо розумів, що не зробив усе можливе, і він слабкодухо просить покійну дружину, що з'являється перед ним уві сні в образі королеви Іспанії Ізабелли, залишити його в спокої. Така ж слабкодухість і нерозважливість конкістадора  призводить до передчасної смерті останнього з переходом в іншу форму життя у вигляді квітучої галявини, зрослої в його тілі з соку Дерева.  Так що ж є Джерелом вічного життя? Певно кохання, яке непросто знайти, а ще складніше гідно поставитись до своєї знахідки, адже коханням неможливо володіти, як душею людською, лише Іззі вдалось втримати своє Джерело.

 Нема сенсу переповідати сюжет, тільки враження. Сни професора про юність більш ніж катарсичні, він з'являється серед близьких людей в тому часі, але у вигляді часу теперішнього, і його сприймають належно, без остраху. Він не може виправити скоєних помилок, але отримує можливість вибачитись за них, і йому вибачають. Це найдостовірніша картина подорожі в часі, будь-коли висвітлена світовим кінематографом. Іспит, який він не витримує в іншому сні – покута совісті за інші помилки, визнані ним у реальному житті з запізненням, - удавана байдужість переступила межу, а це не завжди дарують навіть близькій людині.  І найперший сон – межа двох світів, він губиться в часі і просторі і зустрічається з мертвим собою, якого теж загубили. Чи є справжня самотність лишитись у такому товаристві, чи то все ж таки товариство? Його стара мати відчуває те ж саме ще при житті, він розуміє це, побачивши годинник без стрілок в її руці, Там теж годинники без стрілок, Там нікому не треба знати, котра година. Міссіс Борґ  ся почуває легко, вона не має страху, її життя не відрізняється від існування між світами, її емоції тліють, а сину все ще необхідні почуття, хоч він про себе каже: «я добровільно відмовився від того, що зветься спілкуванням, і щасливий від того»,  і йому таки щастить на них, бо близькі вміють вибачати помилки. Сунична галявина – фетіш дитинства професора, розсипаний кошик суниць змінив його долю не на краще, але то була його доля, що зазнала впливу саме його психологічних установок, він усвідомив це і не нарікає.

 Не кожній людині дано сприймати красу щохвилини і незалежно від обставин, для сприймання потрібна хвиля якоїсь іншої природи, ніж електромагнітна, механічна чи звукова. Людина постійно випромінює певні хвилі, їх природа складає частку сутності цієї людини, але за змістом вони дуже різні у різні миттєвості часу.  І чому фортепіанний концерт може прислужитись тлом для буденних справ, як він лунає з комп’ютерних колонок, і викликати небуденні емоції, як спостерігати за перебігом пальців піаніста клавішами? Резонанс  двох хвиль: неповторно-індивідуальної і зовнішньої, але породженої талантом і через те вічно живої.

Hable con ella 2002

Жахливо розлучатись, коли ще любиш, а ще жахливіше кохання, яке скінчилось, - сказав Марко,
такий дивний романтик, що лише він виявився здатний відгукнутись на дружбу Беніньо,
самотнього поціновувача краси і маловідомих тонкощів спілкування, що ґрунтуються на
безкінечному терпінні монологу і чеканні з надією і без неї. Терпіння це іноді зрощує
плід життя, і не тільки в сенсі пробудження з коми, хоч останній сенс найважливіший.
Герой позбавляє себе життя, проникнувшись думкою, що помилився і зробив зло коханій
людині, і після цього його вже не осуджує ні суспільство, ні глядач.
Фільм  помережаний дивними елементами артхаусу, які зачаровують і допомагають
розумінню світу головних героїв, а цей світ неквапливий, як класичний (нефламенківський)
іспанський танець. Відвертий епізод-вставка з німого кіно, де тема
наукової фантастики переплетена з мотивами Свіфта "Гулівер в країні ґуїнґнґмів"
підкреслює, якої сили може досягнути шаленство у коханні.  
Іспанія - зовсім інший світ у розрізі особливостей людських стосунків, інший у
порівнянні з тими, які колись доводилось спостерігати, а таких було чимало, і різних.

Інсталяція  «Париж 1968 року». Малозрозуміла тепер субкультура фанатів кінематографу, чиє життя розчинилось у кіно. Вони копіюють жести і рухи відомих акторів і вгадують з того імена, назви фільмів. Це така гра, де правильно вгадати – верх ерудиції, а за помилку належить штраф на кшталт «американки», сестра може наказати коханому брату подрочити не по-кіношному, а він, не кліпнув оком, подрочить, хоч і без особливого задоволення. Це, як у попередній стрічці, слабо – не слабо. Третій з'являється невимушено, і хоч він американець, не звиклий до французької супервільної моралі, адаптується дуже швидко. Трійця насолоджується польотом мрій в ідеальних умовах: заскочені батьками у позиції аmourà trois, вони можуть навіть не розтуляти повік. Інтелігентний всерозуміючий батечко залишає чек на столі і тихо виповзає з кімнати, аби дітки не прокинулись, мати також співчутливо солідарна. Не оцінила делікатність батьків сестричка Ізабель і ледве не отруїла газом усіх, надибавши чек, їй було соромно, дитячі комплекси і таке інше...  Отож це не патріархальна Америка і тим більше не СССР, де не було сексу, а колишнього міністра культури Катерину Фурцеву знайшли в капусті. Ось тому наприкінці кіно зайнялась революція з червоними прапорами. Французам закортіло комуністів, вільний дух Єлісейських полів приївся, як вівсянка на кожен день. На барикаді розділилась трійця, американець Метью теж забажав крові, він був з тих, хто знаходить виправдання війні у В'єтнамі, він патріот своєї країни. Прикро, і це в той час, коли СССР танками чавив Празьку весну. Фабула юнацьких мрій зникає в полум’ї розваг дорослих фанатиків.

Все почалось з того, що маленькому хлопчику, який був не стадо, трапився в житті випадок «брудна полька». Комусь випадає така гра - залишитись назавжди дітьми, і хтось поставився до цього цілком серйозно, і тоді з легкістю переступаються  ґрунтовні принципи людського буття, а найвищі злети досягаються через шалені витівки, позбавлені будь-якого свідомого пояснення. Він вважав, що це вище за всі наркотики світу, удвох і таке можливе.

Дитячий майданчик (Jeux d'enfants), Франція, 2003

Валерія Гай Германіка – справжній новатор! Скільки згадується непересічних фільмів, які вже не відкладаєш на «доки буде час», а розшукуєш, а тут 69 серій невідривного перегляду. Що тримає біля екрану? Зйомка з натури, з життя без вигадок, фантазій і домислів, режисер підгледів зріз життя , куди мають доступ небагато хто, і показав усім охочим.  Достовірність з першого і до останнього кадру, глядацька інтуїція свідчить, як поліграф-детектор: «Не бреше!»

В кожного була своя школа, і критичні думки в мережі, не враховуючи бидлофлудистів, розділились на два табори:  1) таки правда; 2) навіщо показали «суцільний негатив»? чому воно вчить, і нащо його дивитись? Щодо негативу, обережні колишні школярі тихо відказують, що розбити носа на шкільному подвір'ї  чи займатись коханням у спортзалі під час огляду школи комісією райвно – вчинки рівня Ромео і Джульєтти, а от гвалтування або вживання ін’єкційних наркотиків – такого в кіно не покажуть! Я теж гадаю, що про масовий розстріл учнів однокласником-збоченцем, що справді відбувся декілька разів в різних школах далекого зарубіжжя, серйозне кіно не зніматимуть, хіба м'ясо-треш задля відпочинку.  Якщо кіно повинно чомусь вчити, то перш за все тих, хто має дітей-школярів, як не можна з ними поводитись. Недобір у «вихованні» з сильної людини робить сильнішу і самостійнішу (Єпіфанов, Ісаєв, Шишкова), а перебір може знищити слабку, тобто шансів вижити в неї менше, ніж в протилежному випадку, нажаль цього недомислив заслужений вчитель і автор підручника, за яким вчиться півкраїни. Ще правдиві моменти: в неповних сім'ях, де добра дурепа-мама дружить з дочкою, остання необов’язково, але може виявитись  дурепою сама, як перша красуня Буділіна, а де добрий батько дружить зі слабким сином, з останнього може полізти таке багно, що ховайся, а він того сам не помічатиме, як тихий Дятлов, до якого немає претензій у жодного вчителя. Цікаво заторкнули неонацистів, для яких молоді – гарматне м'ясо, а голови важать лише у своїй кількості.  Гідна поваги директорка, що звільнила педагога-нациста, хороший приклад для власне нашої країни. А в цілому – це реальні діти, розкуті і звільнені від ідеологічної освіти, що мають вибір кожного дня: вчитись або не вчитись і відповісти за наслідки. Радянська школа не передбачала відвертість педагогів перед учнями, перших за це нищили, аж тріски летіли, тільки радянської школи вже не буде, а школа Гай Германіки ще лишається.

  Іще не оцінивши, наскільки, а чи взагалі вразили мене долі героїв двох різних романів та повісті, які об’єднує лише епоха, хочу залишити свою порівняльну оцінку з висоти ХХІ століття, з ери фінансової олігархії і девальвації складних людських стосунків, таких, як дружба, взаємопідтримка і небайдужість. Отже, автори та їх епоха. Це Павло Загребельний «Розгін», епічне полотно ХХ століття, дія якого починається в 30-ті роки, але всі акценти зупинені на 60-х. Іван Сенченко «Любов і Хрещатик» - Київ 70-х, полотно жанрове. Анатолій Мороз «Товариші» - село 70-х, таке не схоже на сьогоднішні. Люди і їх духовні цінності – основна тема викладу. Кожна людина може усвідомити і сформулювати ті цінності, які зараз мають для неї вартість в нашому начебто вільному суспільстві, позбавленому багатьох безглуздих обов’язків , властивих соціалістичному минулому, а саме сповідувати атеїзм, вірити у комуністичний рай в майбутньому, вклонятись, наче іконам, вбивцям, які переступивши через трупи мільйонів людей, вдерлись на щаблі вождів у той час, коли холуйство стало основою соціально-політичної системи СРСР.

Вільне суспільство, розбивши вщент подвійну мораль, обов’язкову для сприймання усіма членами його, навзамін запропонувало вибір моралі, і суспільство розділилось. Фішка в тому, що 1991 рік не змінив людей докорінно. Зламати людину – то дуже нелегка праця, справжня людина не ламається і в надто важких умовах, а умови широкого вибору важкими назвати язик не повернеться. Люди, в яких загальнолюдська мораль була закладена генофондом, які набули її внаслідок певного виховання і природної здатності мислити свідомо, стали по-справжньому вільні, і навіть отримавши інформацію про правду недалекого минулого, в якому промайнуло майже все життя, не мали чого закинути ні собі, ані власній совісті. Людей таких немало було й є. Чверть чи п’ята частина країни. Вони зараз десь живуть і несуть в своїм теперішнім житті високий ґатунок того створіння, що зветься Людиною. Про них і писали ті наші соціалістичні класики, твори яких читаються сьогодні, як історична картинка епохи, що пішла в небуття.

Головний герой «Розгону» Петро Карналь з ранніх літ всеохоплююче і непозірно присвячує себе науковій справі, наука для нього натхнення і сенс, які підтримують в ньому горіння, що не дає душі забальзамуватись, а яскраве полум’я недовгого особистого щастя зриває вперед, як турбонаддув на двигуні. Секрет цієї людини криється також і в його коренях, недарма ж десятки сторінок присвячено листам батька Андрія з рідного села, які були край необхідні вже зрілому академіку Петру Андрійовичу, глибока пам'ять про історію предків завжди жила в нім так саме невіддільно, як і почуття до коханої дружини.  Батьківщина Карналя має прототип село Солошине, де народився сам Загребельний і яке залишилося на дні Дніпродзержинського водосховища. «..Хата їхня не була схожа ні на яку хату в селі, хоч там можна було знайти безліч дивоглядів. Довга-предовга, глиняна, як і всі озерянські хати, але на кам’яному підмурку, прихованому широкою старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, покрівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені й колись, видно, фарбовані в червоне, дві половини хатні розділені великими сіньми. … Хата ця належала колись козакові Коліснику, який мав дворянське звання (від нього й куток сільський став називатися Дворянівкою). …» Невже над нами так тяжіє місце народження?» – дивувався академік Карналь» Сам собі й дивувався, та не міг збігти від того. Карналь після війни пройшов радянські концтабори, хоч два роки воював на фронті, але потрапив у полон. Чому людина такого інтелекту, непідвласного здавалося б окозамилюванню, пішла далі колись обраним шляхом? Відповідь читається на сторінках роману: «Ми бажаємо істини, а знаходимо в собі лише непевність. Ми долаємо перепони, щоб досягти спокою, та, лиш отримавши його, починаємо гнітитись цим спокоєм, бо нічим не зайняті, потрапляємо у владу думок про лиха, які вже нагрянули. Або грянуть. (з «Думок» Паскаля)».

Через увесь твір другою лінією проходить антипод Карналя «товариш» Кучмієнко, кар’єрист і псевдовчений. «Коли істина видається неприємною, люди або намагаються відмахнутись від неї, або оголошують її недійсною», - це Кучмієнки, які саме так вчинили в 1991-му і пізніше, які становлять чверть сьогодення, які були такими в усі часи, наслідуючи і всотуючи приклади, відповідні власній природі.

 Про старе, місцями добре і вічно актуальне.

 Політ над гніздом зозулі. Сама назва ірреальна, бо зозуля не має власного гнізда. Образ зозулі бачиться у людському соціумі, великому світі безжальних людей, над якими невелика купка чужих пташенят пролетіла шкільним автобусом і рибальським катером, подивилась згори на велетенський зоопарк і повернулась назад. Колись когось з них брутально виштовхнули, а хтось добровільно покинув гніздо, не витримавши стусанів людського презирства. Хоч і деякі може й були того варті, суперечливе припущення. Тільки дружба «поза зозулиним гніздом» теж ірреальна і пахне смертю. А смерть докінчує те, що спробуване та не подолане життям. До сестри Ретчет ніякої відрази, вона нічим не гірша за інших. Герою Ніколсона і співпереживаєш, і пишаєшся ним, і гірко співчуваєш, що ірреальні дружні почуття виявились  незрозумілими йому, і він не все передбачив. По десять балів Джеку і Мілошу Форману, решті по дев'ять з половиною.

Автор змалював дуже переконливий образ самодосконалої людини соціалістичного села епохи пізнього соціалізму. Його внутрішні стимули на примноження достатку спрямовані на очікування чогось надважливого у житті, але неусвідомленого. Інтравертність натури Антона заважає чітко сформулювати для себе це надважливе, але не заважає користуватись щоденними вигодами своєї праці, отримуючи прості і нехитрі задоволення.  Він щира і чуйна людина, тільки ці риси глибоко приховані, і він скоріш зробить тисячу помилок, удавшись до напускної байдужості, ніж припуститься хоча б однієї, виявивши слабкість до іншої людини. Його дозована скнарість не варіант скнарості пана Гранде, він будь-якої миті готовий забути про матеріальне, відчувши наближення того сенсу, яким підсвідомо марить, але про який ніколи не прохопиться вголос.  Обережність і ощадливість таких натур якоїсь миті, коли зовсім не чекаєш біди, можуть зіграти з ними злий жарт, і пекуче усвідомлення трагедії тоді ставить жирну крапку на всьому життєвому досвіді. Та доля дає герою повісті другий шанс, який він нівелює укоріненою поміркованістю, недовір'ям до власної цільності, як людини. Наблизившись впритул до межі, за якою набувала реальних рис розв'язка питання «життя виграно або програно», герой лякається.  Страшна млость розтікається тілом від непереборного страху людського глуму. От відчуття, порівняне зі страхом смерти у мирний, вільний від світових катастроф час. Він залишається, де був, назавжди поховавши таємні мрії про джек-пот людського життя. Адже не може головний виграш дістатись кожному, він тоді втрачає сенс.

Чи вважає автор позитивним образ свого героя? 24 роки тому можна було б сказати «ні», хоч і з деякими сумнівами. А тепер на думку спадає порівняння із власними мудруваннями над «Землею» О.Кобилянської. Критична маса негативних прикладів ставлення до найдоступніших цінностей у житті не дає права осудити Антона Вергелу.

І хоч як далеко Проскурівський повіт від Ставропольського передмістя, але скільки спільних моментів випливало під час читання цього першого за роки твору російської класичної літератури.  І в каруселі місць подій щось феєричне: там я згадував, тихенько сумуючи, свою малу батьківщину; дія «Поєдинку» відбувається практично на цій самій батьківщині, але наче у викривленому просторі, лягає на схід. Мені там не вистачало головного героя повісті, я підсвідомо мріяв про такого старшого товариша, блукаючи вночі рівною, як стріла, вулицею 50-літ влксм до самої 45-ї Паралелі, а роком пізніше так само, як згаданий Ромашов, болотяними у сльоту ташлянськими вуличками до цвинтаря, де бляшані таблички і зальотне вороння співали під акомпанемент вітру.  Його маленькі крихти життєвого досвіду тоді б згодились мені, бо самому набиратись було непросто до самого моменту тріумфального спуску на парадні двері гуртожитку, але ж то був вже початок третього року. Як би полегшила життя можливість незле насмішкуватись над його звичкою фіксувати себе в моменті від третьої особи, це саме те, що не має гріха, але чого люди дуже соромляться вимовити вголос. Трохи іншої форми «гріха» сам був не чужий. 

Пікнік офіцерського зібрання на річці: «- Вінт, панове? – запропонував він. – На свіжому повітрі? Га?» Легка посмішка, і зовсім інші спогади. Якби 12 років тому прочитати цей рядок, то не тільки я одразу б полюбив російську літературу.

«Глядіть, не доводьте нас до крайності. Ви один, а товариство офіцерів – то ціла сім'я. Отже завжди можна і теє…за хвоста і з компанії геть..» - у ті часи, на відміну від теперішніх, хоч коротко, з відрубом і прямолінійно товариші не лінувались роз’яснити помилку. Чим далі було, то важче. Вилетіти здохлим щуром за паркан можна було щомиті від одного легковажно-беззмістовного слова, і єдине спасіння від неприємного стискання в грудях і цілого рою збентежених думок – переоцінка значення для тебе людей, що учора були поряд.

І останнє про майже головне. Про життя. Закінчений п’яничка Назанський не плаче, як багаті, не жаліється, як побитий унтером солдат: «..якщо я попаду під поїзд, і мені переріжуть живіт, і мої нутрощі змішаються з піском і намотаються на колеса, якщо в цю останню мить мене спитають: ну що, і тепер життя прекрасне?, - я скажу з вдячним захватом: Прекрасне! Скільки радощів дає нам тільки зір! А ще є музика, запах квітів, і є величезна насолода – золоте сонце життя – думка людини!»

І що є в світі такого, за що можна життя віддати? Герой-підпоручник зробив свій вибір раніш, ніж переоцінку вартостей, і це вже його доля. А мені вона поки що залишала життя.

Вовки Сичука написані в 2005 році, і не одразу упізнано в них далекі, від того розмиті, образи кучмівського політичного бомонду. Людина отримує депутатський мандат і враз постає перед вибором: залишитись людиною, чи стати «таким, як усі» в депутатській ієрархії?  А вовча шкіра, тобто мандатові привілеї огортають душу мастилом з вовчого сала, углиблюються в свідомість і оволодівають єством, найжахітніші  підсвідомі бажання деруться назовні, не відчуваючи звичних бар'єрів, і слабка людина перетворюється на хижого звіра. Через шість років після створення Вовки набули ще більшої актуальності, прочитуючи сцени на багрянім ложі, щораз згадуєш, як немилосердно ґвалтують сіро хутряні вельможі національні цінності своєї держави. Міжчасся, в якому перебуває країна, і Вовча піраміда: доволі сильна метафора, і не побачити її може лише той, кому незрозуміло, чому за чотири сторінки соковита трава пожухла і скоцюбилась, відчуваючи наближення кисільного туману – енергетичного поля напівлюдських потвор. Горе-критик з Літfоруму пан Максим зосереджений на підвищенні продуктивності вітчизняного тваринництва, від того горою стоїть за корів, соковитість трави для яких піддана сумніву, а якщо погано коровам, то роман безживний, тож нехай п’є пиво замість бездарно-знавіснілого гавкоту, тільки після цього не сідає за кермо.  

А великий білий вовк, що тепер сидить у Міжгір'ї, таки більше схожий на царя Піраміди, ніж його позаминулий колега, який самим писком скидався хіба на руду лисицю.

критичне першоджерело  

http://www.litforum.org/index.php?r=18&a=2788

Казав праведний турок і чесний вчитель Абдуллах, що історія народів передбачена і вже наперед прописана, і
мудрі можуть прочитати її, але не вдіяти всупереч.

Автор "Роксоляни" навряд чи був Нострадамусом і зфантазував роздуми святоафонського
монаха, але ж покладені вони на папір і читаються сьогодні, наче одкровення.

"Постава й рухи старого монаха вже вiд першої хвилi зустрiчi з ним
 робили на неї вражiння, що вiн мусiв колись належати до високопоставлених
 людей. Тепер по його оповiданнях нафала переконання, що вiн мiг би їй не
 одно сказати i в iншiх справах: тих, що ними зацiкавив її Рiччi у школi
 неводниць. По надумi промовила до нього:
   - Скажи менi, старче Божий, чому турки мають свій сильний вплив на
 великих землях, а ми нi?
   Старець вдивився на неї з такою увагою, що аж брови зморщив. Опiсля
 повагом вiдповiв:
   - I ми все те мали, мiй молоденький сину...
   - Чому ж ми втратили? - запитала з великим зацiкавленням.
   - Бо вiрностi в нас не було.
   Старець зморщив чоло, якби пригадував собi щось давно забуте, i
 продовжав:
   - То мирськi дiла, мiй сину! Але як ми не мали втратити своєї влади,
 коли вже в десять днiв по смертi Володимира убили на Алтi сина його,
 праведного Бориса... Та не в тiм рiч, що вбили. Було таке вiд часiв синiв
 Адама у всiх племен i народiв. Але в тiм сором i горе, що праведний Борис
 сконав, опущений вiйськом своїм. Так само зраджений, погиб i Глiб пiд
 Смоленськом, i Святослав, в долинi над Опором, серед гiр високих, де i я
 лiт тому п'ятдесят молився i докидав соснини, щоб звiрi не порили
 княжеського гробу... Всi вони погибли, опущенi вiйськом своїм...
   Божий старець мав сльози в очах, коли згадав про се. Настя вдивлялася в
 нього, як в образ, i ловила кожде слово з його уст.
   Тут старець знов напружив ум свiй i високо зморщив чоло та почав:

..."А въ лѣто 6655[1149] убиша кiяне Игора Ольговича снемшеся въчемъ и

 похитиша въ церквъ св. Теодора, когда князь бяше въ чернцехъ и въ скимъ...

 И монатю на немъ оторгоша, и изъ скитки изволокоша, и елице изведоша изъ

 монастырь, и убиша его, и везоша на Подолье, на торговище, и нага

 повергоша"...

   Вiдiтхнув i продовжав:

   ..."А тисяцкiй Лязор - то мусiв бути варяжскiй нащадок, мiй синку, бо

 пошанував хоч тiло князя - "повелъ воинам взяти Игора князя и они, вземше,

 покриша его одеждами своими и положиша тѣло его въ церкви святаго Михаила.

 И на ту нощь Бог прояви знаменiе велико: зажгошася надъ нимъ свъщи вси. И

 наутръя приѣха игуменъ Антонъ и везе тѣло князя Игоря въ монастырь къ

 святому Симеону и тамо положиша его въ гробь"...

Старець знов вiдiтхнув i додав:
   - Так описує старий лiтопис нашої землi, як поводився наш народ з
 владою своєю, слухаючи пiдшепту бунтiвникiв.
   - А на що ж Бог допустив до такої страшної рiчi, коли той наш князь був
 праведник, як видно з чуда над тiлом його? - запитала Настя.
   - Бо дав Господь свобiдну волю людям, сотворивши їх на образ i подобiє
 свое. Робiть, що уважаєте добрим, сказав їм, а не схочете, то побачите, до
 чого дiйдете... На потомках потомкiв ваших вiдiб'ю злобу вашу... Не
 спинялася та злоба i перед найбiльшими володарями нашої землi, мiй сину...
 Королевi Даниловi, першому розумом по Соломонi, на пирi, при чужих послах,
 для бiльшої наруги наш галичанин жбухнув чашу вина на обличчя... А
 Ярослава Осмомисла, котрого навiть чужi князi i султани вибирали суддею за
 розум його, взяли галичане на страшнi тортури: живцем спалили перед очима
 його любу жiнку... Се той сам господар нашої землi, за голови котрого
 сiяла вона золотом i достатком, як нiколи. Се той сам, що вiдновив святу
 обитель сiю...
   Тут Божий старець показав рукою монастир св. Пантелеймона iсцiлителя й
 кiнчив:
   - Аж до самого кiнця нашої влади так поступали з нею! А Бог милосердний
 довго дивився на те, поки не приняв душi останнього нашого князя, що
 сконав вiд отруї в тяжких муках... I не оставив уже на знущання жадного
 нащадка свого, бо помер молодий вiд злоби батькiв наших... Ось чому ми,
 дитино, не маємо влади своєї... Не в тiм рiч, що були злi вчинки, а в тiм,
 що не було спротиву в народi проти них... Не було нi пошани, нi оборони
 владi. Тому вона й упала..."

Ще не відав старець афонський про Чорну Раду 1663 року, коли "кошовий Іван Брюховецький, вдаючись до соціальної демагогії, обіцяючи зменшити податки та видаючи себе за захисника інтересів народу, зумів отримати підтримку серед бідних верств українського населення. Під час чорної ради Брюховецький, кандидатуру якого підтримував і царський уряд (на раду прибуло московське посольство і 8-тисячне військо), сподіваючись з його допомогою зміцнити свої позиції в Україні, домігся обрання його гетьманом. Після ради Якима Сомка і Василя Золотаренка за наказом Брюховецького було заарештовано, звинувачено у зв'язках з польською шляхтою і у вересні 1663 року страчено у Борзні", коли всі надбання Івана Виговського, його перемоги у 1659 під Конотопом полетіли псові під хвіст, не відав про полковника Носа, чиє іудство в Батурині поклало жирний початок черговій Руїні.

Прообразом Чорної Ради можна вважати і останні вибори президентські, не вміє цей народ мати сильну владу, якась інша вдача в нього.

а потому дійшовши до місця, де мати Роксоляни має першу з дочкою розмову по довгій розлуці бачимо, як кожночас справджуються слова мудреця:

    "- А що там, мамо, так поза тим дiється у нашiм рiднiм краю?

   - Молода ти ще, доню, виїхала з дому, та й тяжко тобi сказати, що там

 дiється.

   - А прецiнь, мамо, що? Чи так, як тут?

   - Я ще не знаю, донечко, що тут єсть, бо закоротке я тут. Але як то, що

 я вже по дорозi у твоїм новiм краю взрiла, порiвняю з тим, що там у нас

 робиться, то кажу тобi, доню, що там гiрше. Досить там поляки жеруться мiж

 собою, а нашi, донечко, ще гiрше. Ненависть мiж нашими така, що оден

 другого в ложцi водi втопив би. Село з селом, монастир з монастирем без

 уговку якiсь процеси мають. А мiщане як про-цесуються з церквами! Доню,

 доню! Може, я й грiшу перед Богом, але як на то всьо дивитися, то не можна

 iнакше подумати, лише так: справедлива їх, донечко, доля зустрiла, що так

 їх татаре женуть степами в ременях, босих i голодних! Ой справедливо!

   - Та що ви, мамунцю, кажете! Ви не знаєте, яка то страшна кара пiд

 татарськими батогами в ясир бути гнаним! А я знаю, мамо! Бо сама йшла

 дикими степами, раненими ногами.

   - А пам'ятаєш ти ще, доню, iгумена з Чернча?

   - Пам'ятаю, мамо, як не пам'ятати?

   - Чернче тодi спалили татаре, i монастир згорiв притiм, хоч, що правда,

 тi бiсурмени не палять навмисно Божих домiв. А нашi християне, дитино, як

 завозьмуться, то й свою власну церкву розiб'ють i знищать. Такий дивний

 наш нарiд, доню.

   - Таж не весь нарiд такий, мамо! Всякi ж люде бувають.

   - Правда, доню. Є й у нас добрi люде. Але, здається, що таки нiде так

 легко не знайдуть послуху тi, що юдять, як мiж нашими людьми. Iгумен о.

 Теодозiй, чоловiк розумний, каже, що Юда Iскарiотський мусiв походити або

 з полякiв, або з наших, а не з жидiв. Так багато, донечко, тих юдiв мiж

 нашими......"

чи інакше сьогодні, у столітті ХХІ? старі звичаї живуть, бо благодєнствують

Дві години такого чистого позитиву, де можна побачити щиру дружбу, яка піднімає з могили, кохання з першого погляду двох чудовиськ, про яке можна лише мріяти поза екраном, і happy end, коли зло топиться в лайні і перетворюється на добро. Чудернацьке божевілля і купа веселого народу. Відраджує від сумних думок

Режија: Емир Кустурица / Emir Kusturica
Улоге: Майк Ходжис, Пол Майєрсберг, Бранка Катіч, Флоріян Айдіні, Любіца Аджовіч, Забіт Мемедов, Сабрі Сулеймані, Ясар Дестані, Стоян Сотіров, Предраг Лакович

Заплет: Матко Дестанов живи са својим 17-огодишњим сином Заретом на обали Дунава негдје у близини Бугарске. Велики је коцкар и ситни криминалац. Задужио се, а дио дуга би му се отписао ако би свог сина оженио 8 година старијом Афродитом Карамболо, званом Бубамара због своје висине. Она је иначе сестра Дадана Карамбола, човека коме Матко дугује новац. Али проблеми настају када се Заре заљуби у Иду, а и Бубамара не жели да се уда јер чека свог „принца на белом коњу“.

Тріп, подорож, яка б не була жахлива з точки зору тверезого глядача, навіть якщо останній пункт - прибирання сміття біля автостради, сповнена драйвом, котрого так часто не буває в самий потрібний момент, хоч тих моментів децл у порівнянні з життям. Так, для людини, яка над усе любить спати таки децл, а Богові шкода поділитись. Ну і нехай, на Бога нарікати гріх. До чого все це? Непогане кіно.

Ця письменниця випадково і вчасно лягла на читальний стіл. Крім спогадів мого власного київського дитинства безліч зрозумілих і зовсім протилежних тому, що може осягнути здоровий глузд, характерів, але цілком ймовірних, якщо згадати давню істину: "в цьому світі можливо все". Не може бути зовсім невинною провокація на злочин, але сам злочин ніколи не може бути виправданий провокацією. Критерії вірності і зради ніколи не зрівняються з критеріями життя і смерті.

"...Якби Дездемона і вправду тягалась із Кассіо? То що тоді? Невже тоді венеційський мавр був би правий? Сотні, тисячі акторів виходили на сцену, вимазані чорним кремом, і ЖОДЕН не зіграв твариноподібного ревнивця, всі грали ображену честь і гідність.."

Виявляється, що це не завжди зрозуміло навіть людям з певною моральністю. І жахливою самотою вони спокутують зі смиренною приреченістю жертви. Це в книзі. В самому житті необов'язково чинити злочин. Причиною може бути просто помилка, яку зрозуміти і простити не знайшлось зайвих зусиль.

Неординарний витвір найтиражнішої української письменниці з першої і до останньої сторінки просякнутий дуальним змістом самої назви. Мати все хоче кожен герой, кожен докладає шалених зусиль, і рідко коли тверезий розум керує їх діями. Щоразу важко передбачити, до чого доведе нестримне бажання досягнути мети, і ніхто ніколи не зважує, яка порожнеча його чекає за підкоренням наміченої вершини. І ще мати, матір, і материнська любов взагалі – яка вона може бути і як вона може перетворитись на мішень для полювання, коли порожнеча чорнильною плямою заливає уявлення про сенс життя.
Тема друга. Хороша і погана людина. Два центральних персонажі наприкінці оповіді обмінюються цими ярликами. Чи може так бути? Прецінь шляхетність душі впродовж декількох місяців (основна дія відбувається від зими до літа 2009 року) неможливо ані набути, ані цілком втратити. Отже така цінна і рідкісна риса людського характеру іноді ховається за найбрутальнішими вчинками, і скороспілі судження про людину виявляються помилковими.
Тема третя. Людина, як річ. В нашім суспільстві нереально. Хто зна, чи ментальність народу і була така, чи роки незалежності якось подіяли? Малу людину витягли зі страхітливих злиднів до золотої клітки не силоміць, ледь відчутний доторк до елітного світу багатіїв встиг опалити її, але вона втікає, прихопивши найдорожче, незважаючи на смертельну небезпеку невідомості, бо не в змозі бути річчю. Хоч і платить за це життям, та в своєму короткому житті ловить те саме «все» і тому певно ні про що не шкодує. Вибір людини – рабство гірше за смерть.
Світ «абсурду людського існування» - так характеризує тривимірну картину цього дивного простору невідома блоґерка зі сторінки http://blog.i.ua/user/507419/592341/ , простору, який складається з чотирьох стін двох квартир на київському Подолі, повсякденного маршруту з Подолу через Контрактову площу, Андріївський узвіз та вул.Володимирську і маленького хутірця близ села Петрівка, що в трьох годинах їзди від столиці

.