Реальність. "..Нікого. Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші, біліє, мокнучи, старий столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає серед своєї самотності"

Готичний рок – музика складна, до неї повертаєшся, коли мозок вже відпочив від денних турбот, але відмовляється заколисуватись у безжурний сон. Британські Сестри милосердя – це уламки життя, яке давно прагнуло відкрити майбутнє і раптово зрозуміло, що майбутнє теж лишилось позаду, а життя твоє виявилось таким, що своїми початками зачепило класику культури твоєї епохи. Слухаючи Баха чи Моцарта, ми відчуваємо початки культури всього людства, а The Sisters of Mercy – початок культури власне себе.

З мережевих рецензій: «Історія склалася так, що "First And Last And Always" дійсно став першим і останнім монументальним твором "чистого" готичного року і, судячи з усього, назавжди ним і залишиться. Починаючи з грандіозного вступу до "Black Planet", що несе в собі загрозу і страх глобальної ядерної катастрофи, тривожне очікування і напруга поступово наростають через щемливу історію "Marian", кельтські гітари і несподіваний
хаос "First And Last And Always", глибоку печаль "Nine While Nine " і аж до
останньої ноти епічної "Some Kind Of Stranger", досягаючи краю, який і не снився Хічкоку..»

http://www.ex.ua/view/2542196?r=2542057

. . . .
(Нехай Аллах благословить народ Чечні)

Особлива філософія української, але трохи іншої людини. Прагнення війни за волю там, де воно могло бути втілено зі зброєю в руках. Генний спадок воїна-характерника, що десь поодиноко унаслідується окремими людьми. І відчуття справедливості, як відчуття Бога незалежно від того, як і де його звуть.



- А що ти залишиш по собі на цьому світі?
- Нічого, - Скіф посміхнувся якоюсь мандрівною, сутенілою, але вільною від прихованого сенсу посмішкою, і повторив, звертаючись у порожнечу: - Нічого



невеликий екскурс в історію:

В одному зі своїх листів російському цареві генерал Єрмолов ділився своїми планами щодо майбутнього Чечні: «Посіявши на Кавказі хаос, ми непомітно підмінимо їх цінності на фальшиві і примусимо їх у ці фальшиві цінності повірити. Шляхом підкупу, ми знайдемо своїх однодумців, своїх помічників і союзників серед них. Минуть роки, і відбудеться загибель цього найнепокірнішого на землі народу, незворотне остаточне згасання його самосвідомості. Ми нав'яжемо їм світську мораль і поступово витравимо з них релігійну сутність. (Проведена політика Росією, слово до слова відповідає цьому:-Malsagov-) Ми будемо насаджувати пияцтво та розпусту, насильство і крадіжки, користолюбство і шахрайство, доносительство і зраду, та зіпсуємо їх так, що від цього народу збережеться лише назва. Мірилом порядності для них стане суперництво в кар'єрі, добробуті та надбанні матеріальному, так що вони зневажатимуть один одного. Серед них з'являться гордії й заздрісники. Доброчесність буде висміюватись як непрохідна дурість, і вони самі кинуть її в забуття. Той, хто насмілиться виступити проти цього, буде оголошений тюхтієм, та від нього відвернуться. Цивілізацію ми насаджуватимемо спритно і непомітно. Починати нашу витівку слід з молоді, і з малих років розкладати, розбещувати і розтлівати її. Ми зробимо з них зрадників, донощиків, підглядачів і перетворимо їх в особини без віри і покаяння. Таким чином ми будемо розхитувати чеченців з покоління в покоління, до тих пір, поки не доб'ємося бажаного. Зрештою, великий государ, не ми, то наші нащадки побачать, як вірно вони служитимуть короні російської імперії і вірнопіддано воюватимуть за те, щоб називатися росіянами»

втім щось залишив Скіф, чеченці згадують нас, не в піснях, так у спогадах

Центральною фігурою шестисерійної стрічки попри інші тут виступає постать малолітнього імператора Петра ІІ, яку у порівнянні з багатьма історичними особами епохи Руїни можна вважати навіть позитивною. Історична достовірність картини не наводить на серйозні сумніви, режисерський домисел і відтворення колориту місця подій та епохи майже не хибують, тому все це переглядається з цікавістю. В одному з епізодів, зникнувши з поля зору опікунів Долгоруких, у компанії двох улюблених псів на ранковому полюванні Петро прохопляється бажанням їхати до України. Чому України, коли до тих часів на наших землях діяла Малоросійська колегія, що ними керувала? Відповідь знаходимо у Чернігівському літописі, з якого бачимо, що онук тирана України Петра І не зовсім поділяв його імперські реформаторські погляди на південні землі:


«1727 року в місяці сентеврії Малоросійська колегія, з прибуттям у Глухів з Санкт-Петербурга таємного радника і міністра пана Федора Васильовича Наумова, скасована, і побори, які на козаків і на старшину, і на духовних законом від оної Колегії були покладені, указом монаршим відмінено теж. І гетьманом у Глухові став місяця октоврія 1 числа полковник миргородський Данило Апостол, для вибрання якого указом монаршим, через того ж міністра пана Наумова оголошеним, зібрані були зо всіх полків українських полковники з полковою старшиною, з сотниками, з отаманством городовим й курінним і з козаками, з полковими знаками і з музикою.. По всьому тому приїхав з великим оршаком в шестивіконній кареті багато вбраний вищезгаданий міністр пан Наумов разом з електором паном полковником миргородським. А за приїздом їх велено від усіх полків полковникам, старшині полковій і сотникам, також бунчуковим і значковим, і духовному чину приступити ближче до вказаного столу. І за тим приступили, ставши (той секретар, котрий віз монаршу грамоту) на столі підготовленому, прочитав ону грамоту всім вголос голосно, в котрій написано, що великий государ, його імператорська величність, Малу Росію і всі права малоросійського народу у всьому по тому неодмінно зберегти обіцяє як приступив з Військом Запорізьким під високу державну руку предків його величності попередній гетьман Богдан Хмельницький, і на його статтях дозволяє вільними голосами вибрати гетьмана, і які побори від колегії були знову поставлені, тим усім скасованими бути повелів»



Декого може пробити на сльозу несправедливість монарха до генералісимуса Меншикова, який ймовірно був щирий з Петром до певної межі, але з висоти ХХІ століття можна вбачати в засланні сподвижника Петра Першого належну спокуту гріхів великих, і ним самим так і не усвідомлених.
Хвороба і смерть царственого отрока не карою була йому за вчинки негідні, з цього важко щось закинути, не тільки в цьому фільмі, а й за історичними свідченнями Петро ІІ не був поганою людиною, необережність, надто легковажна розкутість і довірливість згубили його і засвідчили, як небезпечно бути царем у 12 років.

Те, що показано у фільмі, відноситься до того, що я для себе не можу пояснити нічим.
Це ніяк не можна внести в рамки людського. Всього лише за годину фільм розгортає
перед глядачем безодню пекла, без багать і киплячої смоли, але з невгасимими стражданнями
душі.
Закони революційного та й не тільки революційного часу вимагають того, щоб у злочинів
не залишалося свідків. Відтого молодому лейтенанту НКВC, якому вперше довелося командувати
розстрілом "ворогів народу", свідком якого стало сільське весілля, що випадково опинилось на місці страти,
доводиться вибирати: підкоритись наказу або ж самому незабаром опинитися на місці тих,
хто тільки що дивився на нього з ями з ненавистю і одночасно благаючими очима. І він
підкоряється наказу. Здавалося б, усе просто, на війні як на війні, і накази обговорювати
не прийнято, а інстинкт самозбереження змушує забувати про моральні принципи. Але насправді
все дуже непросто. Люди, що дають накази про знищення невинних і люди, що покірно виконують
ці накази - це верх божевілля цього світу. Я не розумію, як тисячі людей могли бачити в
цьому щось належне. Я не розумію, як може навіть майнути думка про те, щоб у людей, з
якими ти хвилину тому розмовляв, які дивилися на тебе своїми живими очима, які дихали і
рухалися, думали про щось, мріяли і жили, раптом за одним твоїм словом хлине кров з
грудей і скрижаніє погляд. Я не розумію, як можна не померти в ту ж мить після цього.
Він думав, що обрав життя, а насправді він обрав два пекла - прижиттєвий і посмертний.
Він вибрав смерть тому, що навіть залишившись тілесно живим, він помер сам для себе,
тому, що знаючи про те, що зробив, він, як людина, перестає поважати сам себе, а життя
без самоповаги - розчинення кислотою.
Все це можна було б хоч якось пояснити, якщо б не один момент, який наштовхує на
справжнє усвідомлення суті того, що відбувається. Тільки у злочинів не повинно бути
свідків, а ті, хто щиро вважають себе правими, не будуть приховувати своїх діянь.
А вони приховували. Отже розуміли, що творять зло, але все одно творили. Світ, де люди
з повним усвідомленням творять зло, відчуваючи за собою не стільки провину, скільки страх
перед ймовірністю тримати відповідь, навіть не можна назвати світом. Це Чорна Порожнеча.

(відгук блоґґера, що побажав залишитись невідомим)

Осінь.. Як сумно на світі!
Осінь - це наша печаль.
Вітер розгойдує віти,
Крики воронячих зграй

Цю картину неможливо дивитись без відчуття внутрішнього тепла, яке наповнює єство
справжністю того, що відбувається саме сьогодні, і без нашарування нав'язаними всякою
балакливою телевізійною наволоччю гнилими голубими пристрастями. Це майже моє провінційне місто
з його тихою мелодійною музикою і сезонною самотою, яка стає тим привабливішою, чим
холодніші кожного разу вечори. Такі різні персонажи, з протилежними поглядами на світ і схожими бажаннями здатись у полон примарі щастя. Божевілля, як стан души найнормальнішої людини, яка надто далеко зайшла у своєму бажанні просто жити. Хитка гармонія ангельської душі ще нестарої самотності, гармонія, що тримається на тонкій нитці кужелі, яку не так же й впевнено тримають неслухняні руки, гармонія, що пахне медовим духом осінніх яблук і весняним цвітом щораз воскресаючої надії.


Декілька слів про режисера

Роман про справедливість і дитяче кохання. Сльозавий хеппі-енд майстерно розбавлений розповідями дільничого за чаркою про кримінальні страхіття селища Гуменюки, яке має бути десь поблизу Білої Церкви, бо вітчим одного з головних героїв ніби то мер самої Білої, інше підходяще місто годі й придумати. В цій книзі мала злодюжка – найпозитивніший герой, в її свідомості ідея справедливості сама собою відточилась гостріше, ніж могла на кращих текстах філософських світил, отож не завжди треба читати багато книжок, щоб стати людиною, тим більш у 12 років. А взагалі для літератури випадок рідкісний – не змальовано жодного безумовно негативного героя, хіба що у коротких абзацах хмільного одкровення чесного міліціянта. Бачення життя очима молодих незагидотжених душ, очима, які бачать і відчувають людей навколо себе, а відтого для них «не всі засоби добрі».
«Усі ми в’язні по життю. Точніше - ув’язнені життям. У нас так багато часу на чекання, на те, щоб пережити тисячі дрібних розчарувань, що однієї великої, але миттєвої радості ми пережити просто не встигаємо. Бо радість завжди миттєва»

Ось що пишуть про авторку:
«…Один із нападників сказав мені: «Ну всьо, тьотка, гані бабки по-харошему!». А я запитала наївно: «А що, коли не по-харошому?» Тоді він: «Значіт, прощайся со своєй вставной чєлюстью!» Може, це й спрацювало, бо в результаті той грубіян позбувся …чотирьох зубів! Не можна жінкам навіть мого віку казати такі компліменти!»

Це сьогодні Ганна Ручай із містечка Біла Церква з гумором розповідає про той випадок. А тієї ночі, коли поверталася додому темним провулком й з-за рогу вийшло троє молодиків, їй було таки не до жартів. «Рєбята» налаштувалися рішуче і були впевнені, що вже одного їх вигляду ця маленька, втомлена й незграбненька, на перший погляд, тітонька злякається і віддасть усе, що попросять. Утім не на ту натрапили. Коли б знали, що пані – володарка чорного поясу з карате…

– Якби я була без підборів і вічної української великої сумки, то ці хлопці залишилися б без травм, принаймні обійшлося без крові, – розповідає вона. – Тому що в карате шотокан я вже шістнадцять років, тож знаю, як ударити правильно, аби людина не знепритомніла. Але цього разу підбори і сумка відіграли фатальну роль у їхньому житті. Та й у моєму теж. Ось уже півтора місяця мене мучить совість, що в одного хлопця тріщина у гомілці і він досі в гіпсі, а інший втратив чотири зуби, оскільки я одночасно махнула й рукою, й сумкою…

Письменниця, яка є і заслуженим тренером України, і майстром лижного спорту, каже, що за всі ці роки їй жодного разу не доводилося застосовувати бойові вміння у реальному житті, хіба на змаганнях з карате. А тут хлопці, що в сини годяться (у самої два – одному 30, другому 21 рік), примусили так вчинити. До того ж на душі було неспокійно, бо поверталася з лікарні від невістки, яка народила недоношену дитинку… Тож жінка мала при собі гроші, що відклала на ліки…

Пані Ганні також дісталося – отримала струс мозку, бо ж третій хуліган, перед тим, як утекти, пожбурив у неї шматком асфальту! Письменницю врятував капюшон, що впав на плечі. «Згодом мені казали в палаті, мовляв, то твоя помилка, що ти стояла до нього потилицею. Але ж якби я повернулася до нього лобом, то він мені голову зніс би, – зітхає. – Вони гадали, що безневинна тітка, яка повзе собі ввечері додому, зсутулившись, жодного опору не чинитиме! Відверта здобич. І раптом отаке…»

Але і це ще не кінець історії. Коли на місце пригоди приїхала міліція, то обидва нападники заявили, що …тітка сама до них причепилася. Мовляв, вона каратистка, то ходить собі по ночах, тренується… Звісно, міліціянти реготали довго. Проте кваліфікували справу як вулична бійка. І позаяк хлопці свідчили, що «тітка сама до них причепилася», то довелося навіть влаштувати очні ставки з продавцями нічного магазинчика, які бачили бойовисько.

Отак 53-річна жінка, зріст якої 157 сантиметрів, завдала серйозних ушкоджень двом дужим хлопцям-хуліганам…

P.S. Ганна Ручай відома як авторка соціально-психологічної літератури для жінок несентиментального напрямку. Герої книжок «Жіночий бокс», «Дикі руські пані», «Школа №13» – жинки сильні, вольові, темпераментні, здатні самостійно захистити себе від життєвих негараздів... У її творах – історії з життя.

Протягом років письменниця колекціонує історії з життя звичайних людей: сусідів, продавців найближчих крамничок, попутників у транспорті...
http://sumno.com/article/pyatdesyatytryrichna-pysmennytsya-skalichyla-dvoh-/

Читаючи спогади про людину, що стала не просто легендою, а й символом українського часу,
в якому видобувалась незалежність, неабияк дивувався за образ, намальований Григором
Мельником - львівський батяр Стефанко, вдалий на публічні витівки перед очима польської
поліції, та його побратим душею не кривив, нічого малознаний своїм місцем в Організації
перед більшим загалом її членів, Провідник Крайової Екзекутиви не робив дарма. "Гидуй
всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і
не дайся заманити себе в наставлені тенета. Для здобуття ворожої тайни вживай навіть
підступу." Кожне правило життя борця за честь і визволення знаходило втілення в особистих
вчинках цієї Людини.
Зі спогадів Степана Мудрика, члена Проводу ЗЧ ОУН після закінчення 2-ї Світової війни:
"У липні 1997 у Львові була розмова про нашу визвольну боротьбу в 30-х роках.
Ярослав Сватко запитав, чим пояснити, що в згадані
роки молодь так часто включалась у працю, незважаючи на небезпеку втратити волю, а то й
життя. Питання вимагало ширшої відповіді, відтворення образу тодішнього становища
українського народу, зокрема під окупацією більшовистської Москви і шовіністичної Польщі.
Молодь чула від батьків про наші Визвольні змагання і втрату держави 1918-20 років. Молоде
покоління відчувало обов'язок боротися за незалежність і вірило, що мусить довершити
будову держави, вивчивши помилки минулого. Потребу боротьби загострювала дурна
шовіністична політика поляків, які на кожному кроці зневажали гідність української людини.
Польський уряд визискував до українців соціяльно і змагав до винищення українського народу.
ОУН почала активно діяти проти окупанта і здійснювати відплати і акції. Діяльність і розмах
ОУН мав для молоді притягаючу силу. Зокрема ОУН набрала широкий розмах боротьби в часі,
коли на чолі КЕ став Степан Бандера. З огляду на широку конспірацію тоді ще ніхто не знав
прізвища Провідника.." Стіймо. Урок перший: коли діє окупант, не важливо, чи зовнішній, чи
внутрішній, ефективна сильна Організація, коли широкому загалу невідомо, хто нею керує.
Люди мають бачити наслідки роботи, зміни в житті і не перейматись, чиє ім'я потрібно згадувати
у щоденних молитвах. Зараз вулицями гомонять волонтери т.зв."Сильної України". Дехто вірить,
але ж її широко відомий лідер вважає, що сила в грошах, і гроші - його об'єднуюча ідея. Ідея,
а не засіб!

Слово Провідника
Хто будує на невластивих для нашого грунту світоглядових підвалинах, той, навіть при добрій волі й найкращих змаганнях, не поставить нічого тривкого, тільки помножить руїни.

З москалями нема спільної мови.

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити ввесь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і не причетного до загального громадського життя, однаково — в рамцях того життя, чи поза ними і незалежно від них. Найважливіша справа — здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо усю народну масу.

Коли якась група своє існування і свою роботу на українському відтинку спирає в засада на засоби і на підтримку чужосторонніх чинників, то тим самим вона і її робота стають експозитурою тих чинників в українському житті. Це діється закономірно, без уваги на те, чи це признається, чи приховується і заперечується. Бо ціла робота, її зміст, її напрямок, мусить бути такий, якого собі бажають та на який погоджуються дотичні „спонсори".

Всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на допомогу західних держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями.

Ідеологічно-політична робота кожного політичного чинника повинна бути прямою і безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.

Не можна робити принципів, політичних засад із того, що важливе тільки в одній, означеній ситуації чи є питанням тактики. Принципова політика полягає в тому, що послідовно прямуємо до основної мети найуспішнішими, найпевнішими шляхами в усіх ситуаціях, при всіх змінах, не відступаючи від неї, здійснюючи той самий основний принцип.

Революційне змагання — це національна боротьба в площині духовності, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу.

Якщо уявити дівчину, як витвір компілятивного мистецтва, то це мабуть від втрати інтересу до оточуючих людей

«І річ не в загальній культурі, потребах глядача, і не в мистецтві. А в агресивній випадковості, яка неадекватно заповнила не свою нішу, тим самим впливаючи на смак, створюючи орієнтири, що знищують особистість, з успіхом культивуючи примітивізм майбутніх поколінь» - так в однім з своїх інтерв’ю відізвався Олександр Жовна про український телерадіоефір. І хоч він мав на увазі зовсім не те, від чого в’януть вуха і мозок звужується до розміру волоського горіха, безперечно те, що я повністю поділяю його думку по суті.
«Якого одкровення можна чекати, поєднуючи каву із солодким перцем?» - а будь-яку із збірок Олександра Жовни. Грані життя, такі різні, і кожного разу впізнані, викладаються несподівано реалістично, ніби останній калейдоскоп власних спогадів перед раптовою зустріччю зі смертю. Янгол водив пером автора «Маленького життя», ця коротка новела найсильніша за емоційним впливом, вона переконує, що віра у вищу силу добра робить дива справжні.
У новелі «Вдовичка» душа молодої людини у пошуку, вона прагне музи, прикута до своєї Рози Ісаківни,не просто квартирної господарки, а явища, що супроводжує початок і може залишитись з тобою до кінця. «Найнестерпніше ставало тоді, коли місто окутували сутінки і Роза Ісаківна настійно нагадувала, що час вкладатися спати. Вона спочивала у великій кімнаті, на широкому дерев'яному ліжку, над яким висів жовтий трухлявий килим. Голову її облягав вицвілий з мережкою чепчик, і стара була так схожа на гоголівську Коробочку, що мене охоплювало неприємне почуття.» Я сам згадав, читаючи ці рядки, про жахливі хвилини осінніх ночей в Ставрополі, коли це вже моя «Ісаківна» голосно пихкала, а я марно огортав голову широкою подушкою. Картина Я.Ф.Капкова «Вдовичка» була і в мене. Звичайно не сама «Вдовичка», я пам’ятаю «Портрет дочки» Рокачевського в Національному художньому і «Інфанту Маргариту» Веласкеса у тому ж музеї російського мистецтва, де зустрів свою скороплинну зірку герой новели. Моя перспектива була менш райдужною, шансів перестріти замріяну родичку Веласкеса наприкінці ХХ століття практично не лишилось.
«Бабка» певною мірою перегукується з «Людиною в футлярі» великого українського поета А.П.Чехова. І знову власні спогади, мені був 21 рік, я зовсім ще не знав життя, а герою оповідання під сорок, і що ж – він чинить так само, як я у 21. За іншими обставинами і з купою зовсім інших деталей та забарвлень, але ж я пізнаю ті внутрішні заборони і стереотипні забобони пізнього радянського виховання «високоморальної людини».
У «Партитурі на могильному камені» ніби немає нічого містичного, все можна пояснити хворобливою уявою, що страждає на муки сумління, але сама атмосфера оповіді насичена містикою, немов струменями сонячного дощу. Саме так у Едгара По – жодного чаклунства, але таємні закутки людських бажань і страхів виплескують на поверхню картини, що торкають читача прозорими клубами могильного холоду.
«Її тіло, що пахло зимовими яблуками» - варіація інтернет-кохання у доцифрову епоху. Листи, яких довго чекаєш, але справжність яких не викликає сумнівів. І знову майже чеховська розгубленість і невпевненість, а невмолимий час від боязких почуттів залишає самі могили.
«Історія одного похорону» - історія людини-зомбі, «білого комірця» епохи пізньої радянщини, який з молоком радянської батьківщини всотав її моральний кодекс. Запізнюючись на потяг, він полишає на цвинтарі труну з непохованим тілом матері.
«Судний день» - спроба проникнути вглиб душі людської потвори, і виникає думка, що таке жахіття в подобі людини лише подальший розвиток в певному напрямі «білого комірця» з попередньої новели. Канцероген радянського виховання таємно вирощував ракові пухлини.
«Самотній будинок» - тема існування душі в неживому. Людина, для якої річ має духовну цінність, може одухотворити її, вдихнути в неї частку своєї душі, і річ починає жити особистим життям, як сама людина. Я хочу дати життя своєму будинкові, який стоїть самотою, і лише раз на рік-два зустрічає мене докором полупленої стіни.

Мико́ла Васи́льович Го́голь, що народився у Великих Сорочинцях на Полтавщині, син праправнука полковника козацького війська часів Богдана Хмельницького Остапа Гоголя офіційно вважається геніальним російським письменником. Сперечатись з письменницьким генієм Гоголя не варто, і використання ним російської мови для творчості деякі підстави росіянам щодо Гоголя також дає, безліч прикладів, коли російськими письменниками називають будь-кого, хто пише російською і про Росію, візьмемо хоч Іллю Еренбурга чи Осипа Мандельштама, але питали колись самого Гоголя, з яким народом, як письменник, він себе уособлює? Згаяне надолужити неможливо, Гоголь давно помер, і єдиними свідками його внутрішнього світу залишаються саме твори і листи. І що читаємо у листі до його друга, професора Максимовича: «Бросьте в самом деле кацапию да поезжайте в гетьманщину… что ж, едешь или нет? Влюбился же в эту толстую бабу Москву, от которой, окроме щей да матерщины, ничего не услышишь». Дивно! Вважається, що письменник творив російську культуру, але ж виходить, що він одночасно не любив Росію. Я читав листи Тараса Григоровича Шевченка до друзів, написані з заслання, і вже після нього, так цей геніальний український поет свою Україну любив до нестями, і тоді, і тепер це видається цілком природним.
Інший приклад «.., пов’язаний зі сприйняттям «Вибраних місць листування з друзями». Як тільки не картали російські критики Гоголя за цей твір, причому з різних позицій, починаючи від Віссаріона Бєлінського, «неистового» революційного демократа, до Сергія Аксакова, затятого слов’янофіла. А подивіться, що казали про цю книгу Тарас Шевченко чи Пантелеймон Куліш. Це слова захоплення. У чому річ? Та все в тій же ментальності. В глибокій релігійності української людини, в неприйнятті радикальної зміни картини світу.» (Віталій Коломієць «Українська газета №45, 2008р.)
Різні фахівці підкреслювали безцінний вклад Гоголя в російську літературу, і як же ці твердження конкретизувались: « Гоголю не випадково закидали незнання російської мови, надмір українізмів у творах, …і сьогодні, коли ми не просто читаємо твори письменника, а й знаємо історію розвитку російської мови за останні два століття, то розуміємо, що Гоголь витворив власний стиль російської мови. Він не завжди узгоджується з російською семантикою. Один із перших системних дослідників мови Гоголя, І. Мандельштам, схилявся до думки, що письменник перекладав з української, яку, за свідченням Максимовича, блискуче знав. Не завжди стовідсотково попадаючи в російське слово (часом до цього призводив контекст написаного), Гоголь прищепив російській літературі смак до словотворчості» (дж. попереднє). Так, геній цієї людини міг творити іншу літературу.
І дещо з цього приводу колись (минулого року) казала онука Єлизавети Василівни Гоголь - 93-річна полтавчанка Софія Миколаївна Данилевська: «Геній Миколи Гоголя по крові й за мовою належить трьом великим державам — Україні, Росії та Польщі. А тим, хто огульно звинуватив письменника в зраді рідної мови, Гоголь коротко і ясно відповів ще 1830 року в листі до своєї матері: «Я буду писать на иностранном языке!» Не великоросійською мовою, як заведено було тоді говорити, а саме іноземною. У мого батька, племінника Гоголя, було дев’ятеро дітей. І в нас у паспорті записано, що ми — українці! Слід підкреслити, що в сім’ї Гоголя всі розмовляли рідною українською мовою»
«Чому Гоголь вибрав саме Петербург? Пояснення знаходимо в листі Євгенія Гребінки до М. Новицького, датованому 1834 роком. «Петербург - то колонія інтелігентних українців. По всіх інституціях, академіях, в університеті - повно наших земляків. І при прийманні на посаду кандидат з українців звертає на себе увагу яко «un bonne d’esprit». Про тяжке входження у великосвітське оточення, про те, як він страждав у атмосфері традиційної зневаги до «хохлів», довідуємося з його листа до Михайла Максимовича від 1833 р.: «Якби ви знали, які жахливі перевороти в мені доконалися, до якої міри все в мені замордоване! Боже, скільки пережив, скільки перемучився!».

Хтозна, чи не ті муки були пов’язані з вибором мови для творчості. О. Мандельштам, який 1902 року першим видав монографію про стиль Гоголя, довів, що «мовою душі» письменника була мова українська, що не тільки лексика й семантика, а й синтаксис письменника були українськими й що писав він «перекладаючи».

Перша маленька книжечка «Ганс Кюхельгартен. Ідилія в Картинках» (під придбаним ім’ям В. Алов), яка вийшла у Петербурзі 1828 року, мала негативну оцінку в тодішніх російських журналах, і Гоголь негайно зібрав усі примірники цього видання і спалив їх, як невдалу спробу наслідування російської літератури в дусі Жуковського і Пушкіна. Непомітно зник з російської літератури В. Алов і з’явився веселий український оповідач – «пасічник Рудий Панько» з його «Вечорами на хуторі поблизу Диканьки».

Так закінчився перший акт боротьби двох культур за Гоголя – перемогла українська стихія. І саме це дало Гоголя - автора мистецьких творів світового значення. Цим він завоював найвидатніше місце в російській літературі й відіграв визначну роль у російському літературному процесі.» (http://newzz.in.ua/politic/1148845244-mikola-vasilovich-gogol-ne-buv-malorosom.html)

Мати Ольги Кобилянської, Марія Вернер, будучи спольщеною німкою, з любові до свого чоловіка вивчила українську мову, прийняла греко-католицьку віру та виховувала усіх дітей у пошані та любові до українства. Я з глибокою пошаною ставлюсь до таких людей.

Як писали ще й радянські літературознавці, повість О. Кобилянської «Земля» — гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю у буржуазному суспільстві, про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття. Ми повернулись знову до соціального ладу, на який плювалась прогресивна інтелігенція сто років тому, бо ж зогнив, і бачимо з висоти свого досвіду, де були ті хвороби. Де поділись ті селяни, почуття яких поглинає годувальниця-земля? Що б сказав насильницько спролетарізований селянин з «Банку рустикального», коли б побачив, що в сьогоднішньому суспільстві, незважаючи на зрослу в порівнянні з ХІХ століттям кількість людей, землі вистачає! Тут нема, так є в іншому місці, але реально її стільки, що ніхто не має голодувати. Отже хто мав тоді рацію, соціалісти чи реформісти ліберальні? Важко відповісти, мабуть справа в тому, що тогочасні українські соціалісти і в жахливому сні не бачили світової революції з єдиною панівною нацією росіян і панівним номенклатурним класом всередині. Та повернувшись до «Землі», слід зазначити, що там порушується дуже давня проблема існування людини в будь-яких суспільствах – примусовий відрив від найприроднішого, для чого з 'явилась у світ душа людська. Закони, якими себе захищають різні режими, саме й хибують на поторочення людської душі і природи її.

«Битва» - не тільки реквієм Карпатському лісу під час нашестя варварів з Заходу, а ще й гімн красі народу карпатського, який настільки досконалий, що його не зачіпають чужі судження і оцінки.


А найвчасніше мені трапилась новела «Некультурна». Це оповідь про жінку, яка підійшла до етапу незалежності в побудові особистого щастя, незважаючи ані на зовнішні обставини, ані на соціальний устрій суспільства. Її прості і гармонійні, як сама природа, рецепти я підсвідомо застосовую останнім часом сам. Це дуже переконливий приклад, як внутрішній світ людини розвивається за власними законами, лише одному йому властивими, і він самодостатній у природності своїй, і ніякі громадські стереотипи не в силі зсунути його з постаменту. Нема й мови про архаїчність творів Кобилянської. Хто зна, чи виняток гуцулка Параска з її життєвою мудрістю, чи серед люду буковинського винятком вважати треба стару Зою з новели «Вовчиця», яка ніби проклята на життя своє спотвореним розумом гноїти найдорожче для будь-якої людини? Та обидві авторські знахідки крають і чіпляють, як явища не зовсім звичні, проте невід'ємні від світу нашого.

1940 року, коли Північну Буковину було приєднано до Радянської України, у пресі з’явилося кілька життєстверджуючих і пафосних статей за підписом Ольги Кобилянської, яка нібито вітала цю подію. Родичі Ольги Юліанівни стверджують, що вона, на той час уже прикута до крісла, взагалі не цікавилася політикою. Одного разу, розмовляючи з журналістом і літературознавцем Дмитром Косариком, сказала: «Якось проживемо, тільки б більшовики не прийшли». Він вискочив з кімнати наче ошпарений, пообіцяв мовчати про цей інцидент, а з того часу письменницю родичі саму з чужими людьми не лишали. Саме за ті статті і почала переслідувати письменницю румунська окупаційна влада. Гадаю, як вийде ще один наклад повного зібрання її творів, цих статей там не буде, а останній роман «Апостол черні» нарешті піддадуть належному прочитанню.

Єдність та боротьба протилежностей - диалектичний постулат, почутий ще в радянській школі, є одним з небагатьох законів існування живої розумної природи, що підтверджується незалежно від панування суспільних ідеологій. В такій великій за обсягом системі, якою є наша країна, загальний філософський закон порядкує життя під себе, хочемо ми цього, чи ні. Один народ з двома діаметрально протилежними способами мислення. Все, що цінно для однієї половини суспільства, викликає шалене неприйняття для іншої. Що насправді і з якою метою робили монументальні історичні постаті, цінні для першої половини, зовсім не цікавить представників другої половини, яким необхідно лише ганьбити і втоптувати в бруд. Житомирські комуністи називають генерала Шухевича вбивцею українських жінок і дітей, деякі учасники лірушної спільноти "Ізраїль" в унісон галасують про його участь у вбивстві євреїв, і навіть коли про факт переховування дружиною Шухевича єврейської дівчини у 1942 році (вона дожила до наших часів) заявив в пресі відомий український поет єврейського походження, для них це не буде аргументом. Велика система існує у вічній боротьбі, вся історія тому приклад. Ми можемо говорити тільки про рівень культури людини. Будь-яка нація представлена людьми високої культури і - десь на протилежнім боці системи людьми без певного уявлення про культуру людини. 16-серійна стрічка "Важкий пісок" демонструє певний зріз прошарку єврейского ремісного люду з малого українського містечка, і якщо ніхто в очі не бачив євреїв з найвищим ступенем загальнолюдської культури і простої мудрості, то їх можна побачити на екрані.
Місто Сновськ Чернігівської губернії. Наприкінці ХІХ ст. там мешкало 35%євреїв, 36%українців і 16%росіян. Я не зрозумів тільки одного, чому автори фільму, демонструючи досить широке полотно тогочасного життя, не вивели жодного українця. В фільмі беруть участь тільки євреї і росіяни


І ще про "велику систему" - Україну. Навесні 1987 року талановитий художник Василь Гнатович Непийпиво в інтерв'ю журналу "Радянська жінка" зненацька проронив ніби риторичне питання: "Зрештою хіба в Радянської влади є інша мета, окрім цієї - зробити всіх щасливими?" Будь-який школяр сьогодні б остовпів, почувши таке з уст людини, що малювала землю, осяяну сонцем. Отака діалектика українського суспільства ХХ-ХХІ століть. Найвищий рівень абстрагування, щоб зберегти хоч щось.

В колонках играет - Обійми дощу - Мертве дерево
"Деякі епізоди картини є досить провокаційними у моральному плані і викликають особливе занепокоєння, зважаючи, що фільм передусім, спрямований на молодіжну аудиторію. На нашу думку, в цих фрагментах простежується тенденція до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та суб'єктивний погляд на історичні події.
На підставі вищезазначеного, Міністерство культури і туризму не рекомендує фільм «Ми з майбутнього 2» в такому варіанті для перегляду на території України." - з постанови Міністерства культури і туризму України.
Отут я не поспішу погодитись з Міністерством. Жанр фільму оголошено, як бойовик, пригоди, фантастика. Останній момент досить переконливо виправдовує нечисленні історичні похиби, як то: під Бродами влітку 1944 року не могло бути дієвих частин УПА тому, що там були дивізійники, а по-друге, фантастичний епізод розстрілу упівцем людей в ямі, тих самих людей, які підтримували вояків харчами, притулком і т.п., але фільм російський, до того ж фантастичний, це вже дає привід припинити обговорювання теми історичної достовірності. Заради чого варто його дивитись: відтворення атмосфери подій, знову таки не найвищий бал, але матеріалу маємо небагато, особливо в Росії, для якої прямо можна сказати: імперський шовінізм в стрічці майже відсутній. Героїзація радянських вояків відчутна порівняно з "недалекими і без певної мети" упівцями, однак жоден склоокий комісар з ненавистю до усіх, крім товариша Сталіна, на передній план не вискочив. Більш того, громадянин Росії, петербуржець, підступно лупить по пиці радянського офіцера і краде вантажну автівку в радармійців. Негероїчно з погляду на події 2-ї світової сьогоднішнього кремлівського керівництва. Дивакуватий історик, ризикуючи життям, кидається попередити майора Дьоміна про прорив німців з оточення, ніби без нього хід подій був би інакшим. А в цілому автори фільму чітко відзначили, що є москалі, і від них нікуди не дітись. Тендітна сестричка, що обізвала місцевого розбишаку фашистом, могла б цого не робити, і не була б тоді москалицею..

Не відволікаючись особливо на булгаківське авторство сюжету,
треба відзначити силу натуралізму стрічки, від якого хочеться
не відвернутись, а придивитись ближче, ніби до медичного препарату,
що незважаючи на непривабливість, додає знань і уявлень про
відображену епоху. Село у нетрях російської глибинки. Углічський
повіт Ярославської губернії. Люди різних угрупувань, цілковито
звиклі та призвичаєні до свого способу життя із достатньо
зрозумілими нам звичаями та нахилами. Вони щось чули про зміну
влади в центрі і роблять спроби "інтелігентного обговорювання" подій.
Трохи поодаль хитрувато-щуряча фігура члена РСДРП, який чомусь
хизується, що він хрещений єврей, і наче у відповідь йому глузливо
дорікають, що не схожий на робітника, хоч робітничий партієць.
Кому було пояснити, що до влади проштовхатись саме час під
робітничою назвою, бренд набув ваги. І ось дискусії припинені. Людям,
які не вміли і не хотіли робити ані мізками, ані руками, дали зброю
і поставили простеньке завдання: вбивати на свій розсуд. Маєток з
"хатніми філософами" випалено мабуть тому, що вихідок господарів був
комфортніший, і в іншому місці, ніж для слуг, інших утисків "простого народу"
режисер показати не зволів. Головний герой, талановитий в своєму фахові,
схоже не знаходить собі місця у поєднанні бурхливого вирію революційного часу
з провінційною течією шпитальної буденщини. Він спромігся на декілька
героїчних вчинків за основним фахом, при цьому використавши не найкращий
засіб у якості стимулятора. Буревій епохальних змін певно штовхав у спину,
не даючи час на роздуми. Чотиривідсотковий розчин морфіну-гідрохлориду вбиває
в герої людину, це його вибір не дивитись і не бачити, як вбивають інших
людей нелюди, що дірвались до зброї.
Я чув колись гасло сценариста фільму: "Сила в правді, хто відстоює правду, той
сильніший". Фільм неслабкий, він відображає правду. А героїн допомагає тяжку правду
не побачити.

К.Попович - поетка-провидиця, близька учениця Івана Франка, його муза і надія. Через свою любов, таку суперечливу зовні, вона дивилась на люд свій, зусібіч дивилась, і сум, і жаль огортав свідомість.
>Окрилюють лелеки береги.
І чайки викигикують у лузі.
Над витоками вічної снаги
Втирає жінка сльози своїй Музі. font>
(Г.Петрук)
Вона спостерігала за життям і бачила причини, чому всі зайди, не встигнувши скочити до хати, гупали ратицями об стіл, вимагаючи негайно їсти-пити й свинячий писок цілувати. А причина в тому, як себе поводить розчарований наш чоловік. Він ображається. Просто ображається і б'є свого. А через деякий час не може додумати, чому в нього відібрали все - і мову, і землю.
Іде чутка по всім селі, у двір забігає,
Пан до пані за обідом стиха промовляє:
"І ти кажеш, хлопи - люди! Ні, моя кохана!
От бач, вдень п'є, вніч жінку б'є до самого рана!
Де ту прошу гідність людська? Ах, мені бже збридло
Все товкти: нема душі в них! Хлоп - це тілько бидло"


Доля наблизила її до Каменяра, передчуваючи оту близкість, поет завчасно перестерігав, що яке б не було побожнювальне ставлення до жінки у великої людини, але певних умов для гармонії стосунків не уникнути, вона чула, але не здолала.. навіть вона не здолала
Гарна дівчино, пахучая квітко!
Оком і словом стріляєш ти мітко.
В серці чутливий потайник укритий:
Хто тебе видить, той мусить любити.
Тільки не гнівайсь за щиреє слово.
Світ і життя ти береш поверхово,
Мислиш, хто спів твій полюбить і очі,
Той вже нічого на світі не схоче.
Сли для очей і для пісні твоєї
Кине він все: боротьбу та ідеї,
Працю для тих, що їх тиснуть окови —
Вір мні, дівчино, не варт він любови!
Сли ж, крім очей і крім співу дзвінкого,
Ти не даси йому в жизні нічого,
В бій не загрієш і ран не загоїш,
Вір мні, й сама ти любови не стоїш.
Блиск чародійних очей потускніє,
Зміниться голос і гнів заніміє.
Сли в твоїм серці і мислі пустинно.
Чим ти тоді причаруєш, дівчино? - (І.Франко)
На сході життя ми одмірюємо собі певні висоти, а не маючи сили перестрибнути, погоджуємось на гній, або не погоджуємось ні на що
„Не можна виправдуватися навіть тим, що таке вже було призначення долі. Бо доля, на яку ми любимо так жалітися, не має іншої зброї проти нас над ту, яку самі ми їй до рук подаємо. Вона не судить, лиш вказує в деяких рокових хвилинах шляхетні помилки і дрібничкові чесноти".

А тим, котрим здається, що суспільні відносини можна змінити, як одіж, ті не знають, що тим спровадять лише кроваву катастрофу, нічого не досягнуть ані для себе, ані для загалу, та стануться лише жертвою свого хвилевого блуду, знарядом в руках людей, що гонять за почестями. Мало вона з того розуміла, але віщувала серцем, що се стоїть в якійсь зв'зі з тим, що вона чула з уст свого сина і єго товаришів. І з того може вийти щось дуже-дуже зле. Бог очевидно опустив тих, котрі його зневажають і ідуть на бездорожя, непросвічені його мудрістю та ласкою. Затрясеся земля від шуму боротьби, гуку тяжких ударів; одні впадуть трупами на місці, інші зависнуть у повітрі, лише круки закричать над їх трупами, вони зогниють у бездонних гирлах тюрем, завалених залізними брамами

За рефлексіями С.Процюка (№2УЛГ)
Немає меж витонченій підступності пам"яті, що пропонує нам, коли найменше того бажаємо, або тліючі уривки травматичного досвіду, або ідилійні картинки з життя наших, вімріяних ідеальним Я, лубкових біографій.
Булімія, як наслідок нестачі любові. На цій нестачі базується кожен душевний дискомфорт. Невроз. Трагічне невезіння. Криводзеркалля усередині та зовні. Переважно носії нестачи любові є людьми надвразливими щодо навіть дрібних невдач, відмови, осуду чи несхвалення тощо. Вони переважно шляхетні і чесні, мають загострене відчуття справедливості.
Коли мефістофелівська Банкнота бачить приклади самопожертви чи некрикливого альтруїзму, то намагається замовчати або висміяти. Адже майже кожна людина боїться глуму. Чи остерігається, хоче уникнути. Ніхто не певен дії глуму на власну психіку. А от варварська оргія Банкноти всередині наших душ не боїться нічого. Були такі, хто зумів уберегти свою душу від колінкування перед фригидною царицею, чи можлива нічия в такому поєдинку? Душа безсила перед молохом Банкноти, але остання безсила перед часом. І якби Душа повірила у власне безсмертя в часі...
Щасливі - глухі і переважно байдужі до навколишнього, і за це не можна осуджувати. Інші старанно маскують власні порожнини фасадами благопристойності та ознаками вдалого життя, а щасливих жеребків ніколи не вистачить на всіх, наслідок - болісний пласт розчарування та прихованої агресії, жаска самотинність повільного в"янення.
Тягарі пристрастей та обов"язків інколи можуть розчавити. Те, що ми називали Порожнечею, є лише грою світлотіней цього згустка великої таємниці. Зір не витримає Порожнечі.

 

Зима - це рай дитинства, світ урочистості, звідки дитину викинули в дорослий світ. Але це й відмирання бажань, коли в 40 років уже не хочеться того, чого хотілося в 20 років. Чи повернуться ті бажання, чи це вже атрофія?

Сучасна зоологія визначає єдиний вид з роду «людина розумна» - це власне людина, але спробуємо уявити існування ще одного виду, у якого прагнення до свободи зберегло властивість перетворення у звіра. Це приклад радикальної свободи, коли колективний розум не спроможний дістати від неї найвищу гармонію, що ні в якому разі не доступна людині звичайній. І ось з колективного розуму народжується стереотип, який руйнує і особисте щастя, і саме життя. «Стереотип ворога» не піддається жодній спробі його переосмислення. За рідкісними випадками. Я часто спостерігаю вовкулаків в тому середовищі, де живу сам. Вони не бажають відроджувати в собі людське.

В колонках играет - Холодне Сонце - Transformers Theme
Панове громадо, я в розпачі, шеф витягнув мій мозок абортовними щипцями через ніздрі і замкнув в особистий сейф. Тому що мої підлеглі не відзвітували за день і повимикали телефони. Усі разом. І випити не можна, я ліки приймаю. Жити нецікаво, вмерти - вороги зрадіють. Чую скрегіт своїх зубів