Вибач Старий, що через моі відрядження ми так і не договорили цю тему. Але обіцяю, що буду іі продовжувати... Ти в наших серцях, Друже... - Панове президенти є до вас розмова Бо ми давно не чули від вас правдиве слово І може я ніколи б не починав її Та скажу вам відверто - причина у війні В яку ви цю країну всі разом погрузили І щоб її не було ви нічого не зробили Невже за стільки років ви достатньо не нажили Щоб заробляти гроші копаючи могили Панове президенти є до вас питання Чому ви всі живете як голубці в сметані Тоді коли всі люди скидаються солдатам Копійками, які ви ще в них не встигли відібрати Чому ви не пошлете на війну своїх синів Ні внуків, ні племінників, самих вас там не видно Зате на смерть кидаєте чужих чоловіків Скажіть мені, невже це виглядає справедливо Чому холоднокровно ви зливаєте країну? І у крові своїй ви власну топите дитину Скажіть, будь ласка, чим всі люди в цій країні винні Скажіть ціну, за скільки ви продали Україну! Я хочу побажати вам , панове президенти Відчути весь наш біль на собі перше ніж померти А всім нащадкам вашим - я хочу тільки зла Яке ви всі разом роками готували нам! (с) Кузьма Скрябін

Настроение сейчас - жах
 

Повар-хазяїн – аристократичний маніак, закоханий у чистий снобівський принцип «найкраще для мене», а все існуюче навколо – іграшки для його дитячої хіті. Він вважає себе творцем і художником, його власні задоволення зведені до ступеню творчості, і це йому досить для постійного натхнення. «Якби Ви зняли з себе свою коштовну маринарку, містере Спіке, то Ви б відчули б себе не таким порожнім усередині», - лише головний спеціаліст і права рука Містера може в обличчя натякнути йому на його блазнювання у кожному порухові відгодованого тіла. Професіоналів цінують навіть закінчені мерзотники. Екзотична кухня ресторану підпорядковується якомусь свінговському ритуалу, звучить надтріснуте сопрано божевільної дівчини, підмайстри зосереджено сіпають ножами, а жертва-боржник, якого роздягнули і легенько відшмагали ногами, зберігає сардонічно-юродиву посмішку під струменями води зі шлангу, йому подобається бути напівтвариною, щось я вже чув про таких людей: чим нижче, тим на краще. ВІП-гості – колоритно залякані свинопикі персонажі, що дослухаються до кожного жартоподібного рохкання свого Папи, вони не хочуть втратити їдло і статус, і вчаться бути хорошими хлопчиками. Авантюрні запити його не так вже й ексцентричної дружини вільно плавають в цьому французькому желє, і зауваження за столом про необхідність обтирати сидіння унітазу її аніскільки не переймає. І що ж, все це благодійний ґрунт для хвилинної чуттєвості, яка в сенсі мало чим відрізняється від самозадоволення, порожнього і витрушуючого останні залишки здорових мозкових тканин. Джорджина називає це «я тихенько курю», та й справді воно не дуже відрізняється від нервового паління цигарки з присмаком чоловічої шкіри. Ломщик кайфу містер Спіке був недалекий від істини, припустивши, що власна (саме від слова «власність») дружина ублажає сама себе, було б воно інакше, жінці було б непереливки, самочуттєвість можна приховати швидко, хоч і відчуття, як від третіх змивок карбідного розчину. Мізансцена в білосніжному сортирі відчутно нагадала момент з'яви турботливої матінки на східцях троєщинського парадняку, в кожного власні асоціації, їх не уникнути. Головний герой фільму рідкісне муділо, що оточив себе апофеозом аморфності та безпринципності. Фільм залишає важке враження від того, що схоже автор намагався спроектувати світ людей спрямованим променем на цей ресторан, схожий на шабаш на чолі зі збоченим відьмаком. Тобто більшість може бути саме такою, але не всі набувають відповідних можливостей для реалізації прихованих бажань. Безглуздий світ.

Такі смачні і серцю любі персонажі - живі, красиві, енергійні, щасливі в насолоді і спокуті, так приємно вдивлятись в їх обличчя.

 

 Давайте проведемо вільний день, човгаючи забрукованими провулками ірландського міста Дублін, вбираючи м'яке світло вікон його висоток у віддалених спальних районах, вдихаючи терпкі аромати напівтемних сходових клітин. Нам зустрічатимуться занурені у нехитрі думки, небалакучі люди без злості і відчаю на серці, запропонують неважку роботу на раз, свіжорозламаний французький багет з молоком, пиво та цигарки у малознайомому товаристві. Нам просто під ноги падатиме білий порошок, чистий, як перший осінній сніг- комусь він потрібний менше, ніж нам. Нам спало на думку пограбувати печальну і красиву жінку, що доглядає чужу дитину, але дитина розтоплює серце грабіжників і доводить, що такі люди теж його мають, і їм совісно згадувати про лихі наміри. Вкрадений в іншому місці телевізор швидко обертається на ніщо, отже не здобудеш собі щастя крадіжкою, таким людям воно лише може впасти з неба або з темного вікна кам'яниці, біля якої ти сів перепочити. У них ще зостався шанс посміхнутись щиро небу, а не коли-не-коли вичавлювати з себе гумову посмішку в разі необхідності. Наші супутники аутсайдери, товариші, які допомагають одне одному, поки в допомозі є потреба, а коли вже ні, то вони не переймаються зайвими емоціями. Це все теж життя, і воно може бути дуже зрозумілим.

 Оригінальна назва: Adam and Paul
Рік виходу: 2004
Жанр: чорна комедія, драма, арт-хаус

Екранізація Ланчу виявилась несподіваною. По-перше, вона живіша і привабливіша за досить таки незграбно-фантазійний текст, а по-друге, вона увічнила найсумніший факт біографії Уїльяма – ненавмисне вбивство коханої дружини. Той факт, що стріляючи в склянку менш ніж з трьох метрів, Біл промахується, безперечно свідчить про те, що розмова з Жуком в поліцейській конторі не пролетіла повз його свідомість, а навпаки крізь неї пролізла глибше. В пізніших галюцинаторних станах Біл спробує полегшити собі страждання за дружиною, викривши її, як шпіонку ворожого табору (в тім суспільстві без ворожих таборів було не обійтись). Джоан була елітним Сінтопідом-сімбіонтом, не людиною, - повідомив Жук Білу, - отже перейматись нема чим…

Герой фільму "Ластівки прилетіли" живе нібито подвійним життям, як подивитись зі сторони. Вдень він Костянтин, викладач літератури, що читає в університеті студентам лекції про Бодлера, а ввечері - торч Пік, відвідувач міських притонів, з артистичною віртуозністю випрошуючий  порцію святої води у завзятих пушерів та колег по хворобі. Драматизм ситуації полягає в тому, що у Піка є совість, яка не дає йому спокою. Совісті не позбавлений і Гера, його товариш і лікар. Літературний дар героя не дозволяє йому лишити власне гріхопадіння без коментарів. Історія хвороби документально реєструється ним самим, що додає розповіді характер сповіді. Але герой "Ластівок" — не пасивна жертва обставин. Пік веде напружену внутрішню боротьбу, щоб подолати свою «хворобу» і своє лукавство.Переживає болісну ломку та глибоку душевну кризу, поглиблену смертю людей, з якими він тісно перетинався у вічному пошуку "ліків". А потім... в місто Владікавказ, де живе Пік, прилетіли ластівки. Чи принесли вони щастя - одужання головному герою?...Ну яке одужання з ластівок, коли знову йде друга доба з того дня, як Святий Герасим виявив рідкісну доброту до головного героя? Фільм навіює роздуми про невдячну роботу бариг, які іноді можуть бути людьми, а саме тут і бачимо людське обличчя провінційного пушера, що ризикує своїм життям і життям своїх ближніх заради того, щоб хворі мали ліки. Фільм безкомпромісно вказує, що і в цьому середовищі існують  дві сторони життя – Добро і Зло, іншого життя, якого непосвяченим краще не торкатись.. За драматичністю фільм можна порівняти з «Іглою», останній виграє лише присутністю легендарної постаті Віктора Цоя.

Книги для мене — це ліки. Ліки, які приймають ложками або в вигляді вакцини. Книги, які мені "необхідно приймати" кожний день - моя "доза" і вона, повинна володіти певними властивостями і певною консистенцією... Книги - те, що рятує від самотності, суму і болю... Просто читай, отримуй свою порцію спокою...просто слухай шелест похучих сторінок... просто поринай в інший світ...учись і черпай з них нове... книги з  пустими рядками, їх не можна прочитати , в них можна тільки повірити...

Спогади - моє особисте пекло!!! Чому? Я з жахом і болем розумію, що цього не повернути....Таке пекло в кожного є... кожний за нього тримається, не в силі відпустити.... Спогади..... спогади... вони несуть з собою розуміння , що змінити нічого не можна.. а змиритися - інша справа.... просто відпустити, зробити паралель.. тоді, вони будуть ніби і близько, але і не торкатись тебе... треба завжди знаходити сили.. бо без цього ніяк!

Час можна порівняти зі снігом –здається, ти спіймав його, але несподівано втратив, лишивши лише мокрий слід на долоні. Цей слід - це спогади. Не важливо які вони: гіркі, як справжній шоколад, солодкі, як запах чайної троянди чи хмільні, як вино найкращого урожаю.Головне, що спогади є, і ти живеш ними, наповнюєшся щодня. Іноді з ними складно жити. Адже це боляче – знову і знову перекручувати в думках страшні події. Це наче нічний кошмар. Кожен раз ти запевняєш себе, що це не насправді. Єдина складність – не можна відкрити двері, що вже зачинились. Але завжди, де є двері, мають бути вікна, про них, можливо, ніхто не подбав. Можливо,вони відкриті, і у вас є ще один шанс. Повернутись у минуле ви не зможете, але виправити помилки в майбутньому цілком можливо (майбутнє  поки що ніхто не відміняв). В житті нічого не відбувається випадково. Все пов’язане між собою певною закономірністю. Розуміння цього допомагає жити. Засинаючи під захід сонця, задумуєшся чи настане те «завтра», а прокидаючись з першим промінням розумієш, що ще живеш, можеш ловити ніздрями повітря. А головне усміхатись від думки того, що нарешті зрозумів, що таке щастя. Так, в тяжкі хвилини плаче душа. Але сльози – це не вияв слабості, це ознака того, що ти ще людина, яка може відчувати, любити, страждати і радіти, сприймати біль і радість, відрізняти добро від зла. Буває, що страх проникає до найменшої клітинки тіла. А потім він породжує слабість. Втекти від цього неможливо . Ви пробували втікати самі від себе? Складно і нереально. Знаю, намагалася, не вийшло, не шкодую. Це багато чому навчило, головне - дихати, дихати,дихати……жадібно ковтати повітря і……….. боротись.
P.S: ваше життя – реальність, не потрібно занурюватись і ховатись за стіни ілюзій. Сліди від ударів не залишає лише вода. У кожного свої біди, проблеми, страхи, які лишають певні сліди в нашій підсвідомості. Від цього нікуди не дітись, не втекти, не сховатись навіть за ілюзіями.

http://vk.com/notes98294977

На тлі власного хіпстерського життя автор досліджує і узагальнює причини виникнення в світі тієї наркоманії, про яку на сьогоднішній день не чули хіба діти дошкільного віку. З книги можна дізнатись про глибинні причини повального інтересу молоді до наркотиків, інтересу, який виник у роки Великої Депресії, а фактично був спровокований бомбою уповільненої дії - Актом Гаррісона 1914 року. Безумовно, Акт не знищив повністю немедичне використання опіатів, а, насправді, дав початок розвитку злочинності, пов'язаної з наркотиками в США, він послужив причиною виникнення величезного кримінального бізнесу в сфері виробництва і розповсюдження наркотиків. Нелегальне використанняопіатів означало контрабанду опіуму і героїну в країну, підвищення цін на них і зміну типу особистості, що вживає опіати. Споживачі наркотиківсталимолодшимиіменшосвіченими. Більшість опіуму, легально вирощуваного для медичних цілей, культивується в Індії, Австралії, останніми роками в Афганістані. Героїн, що продається на вулицях сфальсифікований, його концентрація в багато разів зменшена під час шляху від тих, хто його виробляє, до тих, хто його продає, і на кінцевому пункті споживач може отримати будь-що з домішком героїну (вапно, стрихнін, крейду тощо, залежно від винахідливості торговця). Героїн залишається великим і важливим джерелом доходу, поповнює кримінальні структури новими кадрами. Більшість наркоманів, що вживають героїн, повинні бути включені в злочинну діяльність для того, щоб підтримувати свою звичку. Всього цього могло і не бути, але те, що ми маємо, влаштовує не тільки кримінал, ще й уміло сформовану громадську думку про психоактивні речовини взагалі.

Нижче подаються програмні цитати роману, особисто відмічені за характерність для відчуттів хіпстера і його гірких роздумів над темою.

Цю книгу було прочитано у 2011 році, рецензію знайдено у нетрях мого вінчестера, і я не знаю, звідки цей текст.

 Велику частину цієї книги читаєш, не розуміючи, навіщо це тобі потрібно.  Все починається з того, що в серпні 1987 року інспектор карного розшуку ловить дрібного тбіліського наркомана і змушує його написати список знайомих йому наркоманів і бариг.  Бариги торгують опіумом, наркомани колються, мєнти їх ловлять і розводять на гроші, парторги збувають опіум баригам, бандити кидають бариг, мєнти ловлять бандитів, бандити крадуть у ментів опіум - і ось так по колу раз, другий, третій - навіщо це треба?

Більш-менш це стає зрозуміло ближче до кінця - паралельно з тим, як країна котиться до розвалу, а герої все частіше задаються питанням, чи є бог на світі, до фіналу котиться і сам роман.  Стає зрозуміло, що це роман-висловлювання.  Жодна сторінка сама по собі тут не цінна - сенс у цьому тексті є тільки як в цілому.  Тому особливо гостро постає питання рамки: чим починається і чим закінчується цей роман?

А починається і закінчується він однаково: інспектор карного розшуку сидить у відділенні, пише протокол, за стінкою колеги трахають якусь наркоманку - «Ніч була задушлива, важка».  Виходу немає, пиши ще хоч вісімсот сторінок.  Десь у середині начебто було обіцяне світло і вихід з цього кола, але немає, світло, як водиться, тьмяне, а роман стверджує лише вічне безглузде обертання чортового колеса.  Автор чесно намагається весь роман вивести героїв, хоч кого-небудь, з цього обертання.  Наркомани мріють зав'язати і грітися на пляжі, мєнти мріють піти з органів і завести нехитрий бізнес, злодій в законі мріє здати корону і стати простим голандським обивателем - ні, ні і ні, ні в кого нічого не виходить і, за цією логікою, не може вийти.  Якщо колесо когось зачепило (а зачепить усіх - хто не був, той буде), це назавжди.

Складна, хитро придумана сюжетна схема, десятки героїв, різні місця дії - від Кавказу і Середньої Азії до Ленінграда з Амстердамом - все це працює тільки на одне: жах і безвихідь скрізь (в Європі нітрохи не краще).  Роман інкрустований стилізованої казкою про чорта, який тікає від господаря і мріє стати добрим духом, і це мале коліщатко всередині великого крутиться в ту ж сторону - нічого у нього не вийде.  Чи може любов перемагає зло?  Є тут хлопчик і дівчинка, шестикласники, які закохані одне в одного, - чисті й невинні, але варто їм нарешті поцілуватися, як «дитинству їх прийшов кінець, життя виявилася на зламі нової пори, де все треба розуміти спочатку», а значить - менти , повії, бариги і бандити ...

І зрозуміло, що роман - тільки номінально про Грузію і про 1987 рік.  Все те ж саме можна було б розповісти і про Москву 2009-го, бо, як пояснює нам автор, так влаштований світ, світ взагалі. 

"Він гладив моє обличчя та шию і говорив: "Чесне слово, я не допущу, щоб з тобою сталося щось погане".
Мені здалось, що його слова повторюються знову і знову, як уповільнене відлуння. Я засміялася, дико, істерично. Мені здалось це найкумеднішим і найабсурднішим з усього, що я коли-небудь чула. Потім я помітила дивні образи, вони рухались по стелі. Біл уклав мене, і моя голова спочивала в нього на руках, коли я дивилася на ці образи, що перетворювались в кольорові воронки з величезних плям червоного, синього і жовтого кольору. Я хотіла поділитися цією красою з іншими, але слова були вологими, мокрими, збиралися в краплі і мали присмак кольору.

«Я знала, що «Саунд» - це сцена. Там можна було знайти практично всі наркотики в діапазоні від гашишу, мандракса і валіуму,і аж до героїну. Ось там-то напевно зовсім фантастичні люди, - думала я! Для мене, маленької дівчинки з самої околиці міста, потрапити в «Саунд» було межею всіх мрій; він здавався мені казковим палацом - миготіння і блиск! Божевільне світло, музика і, звичайно, - люди!..»

 Дивишся, і хочеться ще раз і ще раз зробити паузу, щоб відволіктись. Не тому, що нудно, це ж не той варіант, який треба дивитись на відході від стимуляторів, звичайна динаміка пересічної драми. Розумна і освічена літня людина, яка має все з душевною гармонією в комплекті, розкидається цілими роками на ранґ вищого ступеню гармонії, який йому запропонувала його особиста вдача, як химерою запаленої свідомості. Він уявив себе ніби не зовсім гідним того, що відбувається і не повірив ні очам своїм, ні почуттям. Два роки дрочився, чи правильно вчинив, а коли дещо навіки стало лише минулим, так і не зрозумів, що втратив, що не зміг отримати через те, що не зміг вчасно подолати стереотип. Зрештою розуміти лише власну провину в своїх помилках – не найтяжчий розклад.

Рік випуску: 2008
Країна: США
Жанр: драма
Тривалість: 1:47:29
Режисер: Ізабель Койшет / Isabel Coixet
У ролях: Бен Кінгслі, Пенелопа Круз, Денніс Хопер, Соня Беннетт, Патриція Кларксон, Антоніо Купо, Мішель Харрісон, Дебора Харрі, Чела Хорсдел, Марсі Т.Хаус

"Я підібрав зі столу свій баян. Я взяв із холодильника розчин. Я дотяг поршень до риски 2, знаючи, що це - самогубство. Вінт  не має таких шалених дозняків, як опіати: два куби - це багато. Це - ядерний вибух. Я ніколи не бачив на власні очі людей, які би совали 4 - 5… Хоча, чув… Камікадзе! Махрова червона квітка контролю - актинія з моїх власних червоних кров’яних тілець - вмить, щойно я намацав кінчиком голки вену, повільно випростала свої поліпоїди й пелюстки, схожі на клубування диму, випущеного дим-машиною на сцені під час рок-сейшину і впритул підсвіченого кривавим прожектором. Наркотики - це не добре й не зле, це - важко. Я не оспівую наркоманію. Наркоманію не оспівують ті, хто переступив межу випадкових забавок раз на квартал.

Янголи народжуються з чийогось гріха, а невдахи з власних помилок, які не мають
строків давності. Гріх невдоволеної жінки не в зраді чоловікові, а у ставленні до власної дитини, гіперболізована розплата за неадекватне зневажання найдорожчим. Ще одна помилка - неуважність, розцінена, як зневага. Бажання "отримати тут і зараз" супроводжувало Джо ціле життя, і постійно-безоглядне потурання йому виявляється таки помилковим, воно формує особистість-невдаху. Вочевидь він не зупинився після ганебного викриття у гральному залі.
Він не відчуває тягар становища, оскільки воно є спокутою і за смерть дівчинки, і за важке недовге життя його першої коханки, він відчуває власні помилки підсвідомо, бо визнавати їх вголос з нього ніхто не вимагає. Невдале життя - теж життя, в якому нитка гармонії може триматися, ланцюжок подій висвітлює певну закономірність і унеможливлює протест, останній частіш за все і є причиною втрати гармонійного стану душі.

 Ще один сюжет у деяких деталях перегукується з Тайдлендом: нерозуміння дитиною смерті, як захист. Ця дитина теж має міцний власний внутрішній Світ, який захищає її психіку від зламів, незважаючи на зовнішні обставини. Її моральні принципи побудовуються на справедливості, їй дуже щастить, що змалку доля не дає приводу в них розчаруватись. Сила її стійкості проявляється і в розвиненому логічному мисленні (в 6 років!), і у такій вродженій рідкісній якості, як інтуїтивне відчуття добра і зла. Вона не краде їжу з кошика на лавці, маючи гроші, вона залишає оплату; вона відчуває добрих тварин і добрих людей, хоча в цьому моменті мелодрама межує з фантастикою, а може час набуває нової фази, в якій фантастика фази минулої стає реальністю?

І багато-багато позитивних рецензій http://www.kinopoisk.ru/film/395049/

 Оригінальна назва: Кука

Країна: Росія
Режисер: Ярослав Чеважевський
Жанр: Драма, мелодрама
Тривалість: 1:40:42
Рік випуску: 2007
У ролях: Павло Дерев'янко, Дмитро Дюжев, Марина Голуб, Андрій Ільїн, Юрій Колокольников, Олександр Половців, Ірина Купченко, Юрій Бєляєв, Діна Корзун, Настя Добриніна, Ігор Савочкин, Ганна Ардова ...

 

 Цього разу я не залишу тут ніяких роздумів над сюжетом, незважаючи на те, що вони були, а по ранку будуть ще, може пізніше.. Незграбний герой отримує приз від Самого, чим заслужив – невідомо, що в ньому такого, чого немає в тисячах реальних людей, набагато розумніших  і представніших зовні? Один кінокритик теж переймався питанням і не знайшов відповіді, натомість роздушив діжку лайна, аби простіше розпрощатись із темою. Варто навести початок жовтої рецензії.

 Емоції від захвату до розгубленості. Безмежний у проявах загадковий світ дитинства! Ті, хто давно з ним розпрощався, мають деяке уявлення про усміхнених оранжерейних дітей з рекламних роликів про дитяче харчування і засоби для чищення зубів, можуть також пригадати білозубі посмішки виснажених і нещасних чорних малят голодуючої Африки, тут все зрозуміло, де добре, а де погано, а от світ, що постає в Країні припливів, вже потрощив дах цілій юрбі кінокритиків.  Розповсюджене уявлення про вразливість дитячої психіки розбито вщент, 10-літня Джеліза-Роза зберігає дивовижний спокій і адекватне ставлення до граничних подій і явищ, що можуть відбутись на самому дні соціальних верств, і ця дитина не монстр, а навпаки – лагідне, безмірно  добре і чуйне створіння, яке щиро любить своїх батьків і підсвідомо певна: батьків не вибирають! Ніколи не підпустивши жодним чуттям до себе розбещеності зовнішнього світу, вона силою уяви і потужної фантазії створила власний світ, в якому їй ніколи не нудно, вона може спілкуватись з відірваними головами ляльок Барбі і переживати з ними всі людські почуття, як з живими подругами, живого і мертвого батька вона любить однаково, дбає, щоб йому було тепло, жаліється на свої образи і намагається ділитися думками. Некрофілія – девіація дорослих, а дитина щиро вірить, що мертвий батько її чує і відчуває її дотики, це не одразу можна зрозуміти, через те, як глядач, був трохи розгублений. Вона не бачить потворності свого нового приятеля Дікенса, бо підсвідомо певна, що людей треба любити, інакше бути не може, її Світ стоїть на цьому, і якщо для батька найвищою насолодою було «піти в канікули», то вона і розум, і зусилля прикладе, щоб допомогти рідній людині. Мільйони інших дітей за те саме проклинають своїх батьків, і це не може не викликати захвату. Щасливий старий - цей Ной!

 Двісті років, щоб просто стати людиною. Найвище досягнення штучного інтелекту – надбання людськості, і ця людина ідеальна не тільки зовні, але й всередині. Мрії людства про ідеал впродовж усієї історії людства розбиваються об його недосконалості, і автор ще однієї мрії накреслив зовсім інший підхід – робот може стати ідеальною людиною, бо в ньому немає хибної генетичної спадковості. Хтось із жахом в очах кричатиме, що це божевілля і шлях до загибелі роду людського, але як правило,  таким крикунам нема діла до цього роду, вони дбають лише про свій власний і панічно лякаються будь-чого невідомого, що в їх природньо програмованому мозку асоціюється із заразною хворобою. Адже Порш не пошкодувала, що відмовилась від людської істоти і пов'язала життя з Ендрю, і справа тут не в підборідді, яким можна втопити Тітанік, а в суто людському почутті, на яке небагато хто здатен з людей, її безумовний виграш – довге життя, понад 120 років, адже вона була онукою першої господарки Ендрю, і це життя було щасливим, бо самопожертва заради коханої жінки нівелює таку ваду, як неправильне походження. Фільм має невиразно означене, але істотне антирасистське спрямування.

 Токіо несподівано відкрите і приязне.  Таким виявився доторк іноземця до японського мегаполісу. Можна уявити себе п’ятдесятилітнім відомим актором, на якого тут завжди чекають і запрошують на світські заходи, які до того ж оплачуються лише за присутність твоєї мармизи в кадрі кіноапарату і незначні зусилля міміки обличчя, або освіченою і романтичною 25-літньою жінкою, яка не турбується за засоби до існування за спиною чоловіка-фотографа і просто налаштована жадібно вбирати запахи, кольори і звуки екзотичної країни. Зосереджені під парасольками обличчя японців перед пішохідними переходами та на зупинках громадського транспорту, купа сірих дахів хмарочосів, розрізана стрімким потоком автостради – героїня легко і гармонійно вписується в картини життя міста. Герой теж насолоджується статечним спокоєм, і спроби повії-невдахи перервати його, витягши з чоловічої натури низькі інстинкти, закінчуються нічим, вочевидь на той час вони в нього були просто відсутні. Він умів брати від життя все, але відмовлятись від зайвого. А героїню, хоч і зовсім трохи, але притрушувала інтелектуальна нудьга, і останньою краплею стала весела, товариська і балакуча подруга її чоловіка. Таку натхненну розповідь про очищення кішківника і виведення шлаків за ресторанним столиком душа зі схильністю до романтики витримати була не в змозі, і цей момент спрямовує її на знайомство з героєм. Герою щастить, його статечність і загальний образ витримують іспит на романтичні запити героїні, і доля дарує їм обом крихту сучасної Японії, якою завдяки раптовій спілці півтори години мандрує глядач. Він побачить музичні квартирники і нічні ігрові клуби, один з чотирьохсот краєвидів гори Фудзі і прохід гейши парком у супроводі її покровителя.  Стримано-реалістичний хепі-енд залишає враження закінченої подорожі, після якої життя набуває звичного буденного ритму.

 Дивовижна річ про неймовірне подвійно-замкнене коло трагічних подій, що не одразу вкладаються в свідомість глядача, спричинене невчасно пробудженим усвідомленням необхідності такого вияву материнської любові, як самовіддане терпіння.

Грег запрошує свою подругу Джесс, молоду матір-одиначку, що невідомо де залишила хворого на аутизм 5-річного сина, провести день на яхті «Трикутник» в колі своїх друзів. Розпочатий сильний шторм перевертає судно, одна дівчина гине, решта змушені чекати допомоги, чіпляючись за перевернутий корпус яхти. Нібито порятунок приходить у вигляді величезного океанського лайнера. Судно виявляється порожнім, годинник на борту зупинився. Але вони не одні на цьому величезному кораблі - за ними хтось невпинно стежить ...Стежить сама Джесс, яка переконана, що тільки застреливши всю компанію, що піднялась на борт летючого голландця, не виключаючи себе саму, вона покладе край часово-просторовому викривленню. З останнім трупом зустріч човна з кораблем має неодмінно повторитись, і вона не дозволить нікому цього разу піднятись на корабель. Та чомусь вона щоразу не встигає добігти до борта в потрібну мить, і подія щоразу повторюється. Три рази – мале коло – «перевернутий човен – корабель», після чого її викидає на берег, і почнеться велике коло – знищення себе з минулого в одну добу і знову подорож до яхти, а з яким результатом, то вже залишається поза кадром.

Обігрується час бабака, щонайменш чотири рази, останнього з'ясовується, що Джесс везла в багажнику машини мертву себе, але з іншої часової нитки, і потрапила в аварію, під час якої вона загинула разом із сином. Біля розбитої машини опиняється Джесс з третьої часової нитки, вона невидячими очима дивиться на те, що відбулось і погоджується на пропозицію водія таксі довезти її до пристані, де на неї чекає яхта з друзями з найпершої часової нитки. Їй нічого не залишається, як знову пройти через через пекло часово-просторових переплетінь, вона плекає надію, що зможе попередити смерть сина. Але невблаганний клубок континіуму мабуть засмокче її, наче чорна дірка, і їй не виплутатись з цього виру. Її покарано важким каменем Сизифа.

 Є така старовинна примовка народна «поганих грибів об'ївся». У тім то й справа, що не гриби погані, а не вміють люди приготувати, до речі спожити на користь теж не всім дано. А тут маємо історію, коли людина приготувати зуміла, а соус подала невдалий, надто вбивче враження справила легенда про Чорних братів-вбивць на нестійку психіку молодих любителів психоделічного кайфу. Нещасливий ірландець майже все зробив, як належало гостинному господарю – зустрів людей, відвіз у чарівний ірландський ліс, тобто трансфер, екскурсійне обслуговування, харчування і нічліг, все на рівні, я теж так роблю при нагоді, але жоден гість мене ще не порішив сокирою з-за спини. Найсумніше, що до дівчини, яка рознесла йому тім'я, він був дещо небайдужий, а вона в нього – закохана нестямно. Але знесений дах часто робить дурниці, особливо якщо фантазія переживає пік розквіту. Ніякої містики – лише гіперболізована картина неправильного споживання речовин, що змінюють свідомість, і даремно красуня Тара уявила себе Касандрою, а її друзі і коханий хлопець побожно повірили, псілоцибе не відкривають Вангівські брами, а от результат власної несвідомої агресивності трохи згодом може виникнути, як надреалістична картинка параноїдального марення. Які уроки з перегляду стрічки можуть винести діти? Обережність і ще раз обережність. Перед тим, як їсти гриби, не можна слухати страшних казок, а краще щось приємне, тоді принаймні не буде купи скривавлених тіл, не буде безневинно заарештованих косопиких мешканців дикого лісу, а чого лише варто горе  осиротілих дітей доброго батька зразкової родини, який не тільки не заарештував любительку бед-тріпів, а ще й намагався співчутливо полегшити її біль від подряпин…

Втім неперевершена краса дрімучого ірландського лісу щоразу викликає безмір захоплень, особливо як на його тлі крадькома суне струнка чорноволоса Мавка, нехай то навіть до смерті налякана Холлі, чий портрет глядач востаннє помітив у болоті, дбайливою рукою прив’язаного до пенька.

 Тема переміщень у часі найбільш торкає саме в рамках драматичного жанру, в усіх інших вона лише розважає. Скільки мрій носяться часом і простором про те, аби виправити помилки минулого, здобути нову одіж для шафових скелетів, а хто може так сильно мріяти про виправлення чужих помилок, стає янголом, мандрівником у часі, і йому відкриваються потаємні двері, що за кіношною традицією часто пов’язані із грозою та блискавкою. Це казка про те, як щире відчуття дружби спромоглось докорінно змінити на краще ціле життя іншої людини. Злих людей в казці мало, і вони швидко відступають, як от перед звичайним селянським рогачем, Зло знеособлене, втілене лише в німецьких бомбах, що падають з літаків на Йоркшир. Добро в обличчях і малих, і дорослих героїв, фільм налаштовує на нього.

Що не кажи, демони різні бувають. Хоч позитивних героїв серед них небагато, як от князь Риманець у Брем Стокер. Він був у відчаї од людських недосконалостей, а де бачив святість, знімав капелюха, та мова наразі не про нього. Демон звичайний певною мірою справедливий, але в нього власні цілі і відповідні демонському стану засоби, людське життя його не цікавить в принципі, на то він і демон, людські слабкості – його духовна їжа.

 Кінґ змоделював ситуацію, коли група людей потрапляє в надзвичайні обставини і запропонував подивитись, у що на його думку, перетворяться окремі особистості, коли перед очима постає загроза життю, безвихідь і невідоме.  Несповна розуму людина із диявольським блиском в очах виявляється психічно заразною, і півтора десятка обивательських душ готові принести в жертву дитину, як Авраам сина свого Ісаака. В наші дні. Маючи розум ХХІ століття. Який же цей розум в біса нестійкий! Але не це приголомшує. Фінал зовсім несподіваний. Найадекватніша людина з очманілої групи відмовляється від рятунку одразу після настання порівняно незначної перешкоди – в машині скінчилось пальне, і його свідомість ламається. Чи це наслідок шоку від видовища загиблої дружини? Але він просто вбиває не тільки попутників, а й власного сина, якого не встигла вбити божевільна фанатка в супермаркеті. Можна прожити з людиною життя, і раптом схопити від неї ножа в спину. Чи кулю в голову. Через те, що людина вирішить за тебе, жити тобі, чи ні. Вона може вирішити, що краще тобі не жити. Для тебе краще!! Таке вважає за можливе Стівен Кінґ.

Назва: Імла
Оригінальна назва: The Mist