Про тих 20% жителів Донеччини, які проти чогось

Виступ донецької викладачки та письменниці Олени Стяжкіної під час конференції TEDx Kyiv 2014 змусив сотні слухачів підвестися.

Видання Сода наводить повний текст цієї доповіді про Донбас, його богів і слова, що нічого не означають.

«Я коли виходила на сцену, мене відеорежисер запитав: «Вам тiльки цю фотографiю лишити, з Майдану?» Я відповіла:«Ні, фотографію ту, але це не Майдан, це Донецьк, Україна». Кілька базових позицій, які я хочу позначити, перш ніж поговорити сьогодні про голоси з території війни. Ось це — Донецьк (прим. — Показує на фото) і це — Україна. І Донбас — це теж Україна. І це не просто моє бажання. Це соціологія, яка і в березні, і в квітні, і в травні показувала завжди один і той же результат — 65-67% визнавали своє бажання жити в Україні. Третинм, трохи більше, хотіла в Радянський Союз, в Росію, в ДНР. Другий момент, на якому я хочу закцентувати увагу. Донецька, Луганська область — це українське село і так було завжди. Україномовне, українське село.

І навіть Голодомор не знищив того села. Це європейські міста. Принаймні були. Зараз Донецьк схожий більше на згвалтовану жінку, ніж на європейське місто, де сором, сором, жертовність і небажання про це думати. Я ж хочу поговорити про голоси, які ми начебто не чули і які начебто зараз стали чутні так активно. Ми не можемо зрозуміти, що це за голос, що це за люди. Хто так сильно кричить? Хто ці 20% учасників збройних формувань Російської Федерації? Там немає громадянської війни, ми розуміємо це. Це війна Росії проти України. Але 20% учасників з місцевого населення, звичайно, є. Що це за люди? Франц Боас, американський соціолог, антрополог середини ХХ століття висунув дуже цікаву гіпотезу, яка загалом підтверджується: в один і той же час одне і те ж суспільство може жити в різних хронологічних порядках. Це означає, що одні люди, умовно, живуть в суспільстві пост-модерну, а інші — наприклад, у традиційній системі цінностей.

Так от, той голос, який ми чуємо зараз і не можемо зрозуміти, що там за сенси, це голос господарства, яке присвоює. Це голос, в термінах Енгельса, господарства, яке нічого не виробляє, сприймає навколишній світ як ворожу природу, яка може давати, а може не давати. Тут каналізаційний люк — така ж їжа, як банан. Цвинтарна огорожа, металеві конструкції заводів — все це можна спиляти і продати. Тут немає і не може бути питання власності і розуміння власності. Природа дає, ми беремо, ми — не крадемо. Хто може обмежити, якщо немає права власності? Той, хто сильніший. Вождь. Він же — міліціонер. Якщо з вождем поділитися, принести йому жертву — полювання буде вдалим. Тут немає завтра, як такого, тут немає рефлексії майбутнього.

День прожитий — і добре, проживемо ще. А може помремо — рефлексії смерті немає теж. Є ворожий світ — природа, є вороги якісь інші, але зовсім немає самобачення себе. Тут немає питання «хто я?» І відповіді на нього теж немає. Тут є боги, що вибилися з вождів, міліціонерів, — прокурори, судді, деякі боги досягають навіть рівня президента. Вони всі — система господарства, що тільки присвоює. До них не можна підходити з питанням совісті, моралі — це інший спосіб освоєння простору. Боги бувають різними, але точно не добрими. Точно так само, як в античній Греції. Зевса язик не повернеться назвати добрим богом. Так і тут: підлі, хитрі, питущі, огидні, але боги. І треба жертвувати, треба голосувати за них, і тоді вони посміхаються з плакатів, і тоді, напевно, буде умиротворення і завтра буде дуже успішне полювання. А може бути і не буде — ну, тоді вони розгнівалися і потрібно жертвувати ще і ще. У цього світу є власний «золотий вік».

Як у кожного суспільства, що присвоює. В тому «золотому віці» були шахтарі і металурги. І верховний вождь, Кецалькоатль [бог-творець світу в індіанців] сидів у Кремлі, він був суворий, жахливо суворий. Але тоді було добре, і в’язниця — це теж хороше місце. Тому що там годують, там можна жити, там тепло в кінці кінців. Той «золотий вік» пам’ятають вже не всі, він вже в легендах. В ту «золоту добу» була Велика Перемога, сакральна, абсолютно вихолощена в смисловому плані. Це така собі Титаномахія [битва богів-олімпійців з титанами], де ніхто не переживає, була чи не була права Фетіда, ставши на сторону Зевса і як постраждали гекатонхейри [велетні, що принесли перемогу богам]. Шкода їх взагалі. Титаномахія — це коли «наші» перемогли «не наших», фашистів. Які ми тоді були молодці і як ми всім тоді врізали! Але ось цей «золотий вік» скінчився. Вигнання з раю. І діти працюють в копанках — це дірка в землі, з якої дістають вугілля. Без будь-якої техніки безпеки. Вугілля потім продають. Це та ж сама природа, освоєння якої сутнісно належить господарству, що привласнює. Індустріальне язичництво, копанки, діти в землі…

Денис Казанський, один із чудових донецьких журналістів, сказав, що якщо дивитися на пейзаж Донеччини і Луганщини з літака, він схожий на місячні кратери — це копанки. Так не можна жити, здається. Але так живуть. І далі трапляється, що друге пришестя Кецалькоатля послало своїх богів з новими прекрасними засобами їжі. Війни теж, але в першу чергу, їжі. Тому що коли танк закінчить свою роботу, його здадуть на металобрухт. Ви скажете мені: ну що ви, танк не виготовляють з такого металу, який можна здати на металобрухт. Але це ви знаєте. А вони теж дізнаються про це, але шляхом досвіду, не відразу, не швидко. У танку виявляться і ті частини, які можна здати на металобрухт. Коли збивали літаки, то люди несли теж літаки на металобрухт. Це їжа. Це бог приніс їжі і це здорово. Можна їсти. Чи можна тут перемогти, чи можна чужому богу стати своїм? Милосердному — ні. Бо добра тут ніхто не бачив. У добро тут ніхто не вірить (я все ще кажу про 20%). Його ніхто не знатиме в обличчя, це добро.

Є історія, будемо вважати її легендою цієї війни. У червні одне з невеликих шахтних селищ, яка не захопила Російська Федерація, був захищений блокпостом української армії. Щоночі з різних будинків цей блокпост обстрелювався: то з автоматів, то з мінометів. Один з українських вояків був місцевим і сказав: «Я вирішу цю проблему». Він зробив шибеницю, поставив її біля блокпосту на площі. Вранці місцеві жителі принесли блокпосту кашу, вареники, ковбасу і сказали: «Ну хлопці, шо ж ви не сказали, шо ви — влада?». Той, хто був з місцевих, запитав: «Хлопці, прибирати будемо?». Вони порадилися і сказали: «Ні, нехай постоїть, а то забалуємо». Так от, спочатку шибениця, а потім школа. Ось так сюди може прийти чужий бог. Весь час є питання, є теза, що заморожені, голодні ці люди зрозуміють, що їм з Україною було добре, і вони повернуться. Ні. Їм не було добре. Вони жили дуже погано. І так, як вони живуть зараз, їм — добре. Так, як вони живуть зараз, вони можуть жити як завгодно довго. Танки — їжа, чому ні? І більш того, тоді виникає питання: чи потрібно допомагати тим, хто не хоче врятуватися, кому добре? Танки відрізняються трошки, і каналізаційні люки відрізняються від бананів — вони не самовідтворюються. Тому буде експансія — зброя є… досвід є, щоб відібрати десь у сусідній області і точно так само використовувати, привласнити і продати.

Але цей світ вб’є українське село. Цей світ вже вбиває патріотів. І цей світ вбиває і буде вбивати своїх власних дітей, які будуть виростати, як Мауглі. Що з цим робити і чи можна з цим щось робити? Думаю, що так. Є дві важливі речі: слова і люди. Перше — слова. Давайте подумаємо, що з нашого активного словника повинні піти слова, які нічого не визначають. Слово «Донбас» не визначає нічого. Коли ми вимовляємо «Донбас», вважайте, що ми читаємо вірш Юза Олешківського: «Живіть тисячу років, товариш Сталін, хай в тайзі доведеться здохнути мені, але буде більше чавуну і сталі на душу населення в країні». Якщо ми досі міряємо те, що ми робимо, чавуном і сталлю, то тоді Донбас — так, тоді вугілля і все інше. Але ні, ми ж не цим міряємо наш сьогоднішнє рух і наше сьогоднішнє життя. І друге, що потрібно вилучити з мови — це «діди воювали», це «Велика Перемога».

Ось цього бути не має ніколи знову. Війна — це смерть, смерть, смерть і ще раз смерть. Це не футбольний матч. Це не «наші» проти «них». Це завжди спочатку, потім і в кінці смерть. Хоча б ці два прибрати з мови, перестати ними користуватися. Друге, теж дуже важливе, на мій погляд. Я ніколи не думала, що вимовлю ці слова, але таки вимовлю: цій землі потрібна позитивна колонізація, мирна колонізація. Ці землі саме так і освоювалися. Спочатку, в кінці ХVIII століття тут був Чарлз Гасконі, потім Джон Юз, Лепле, Лаче. Це були люди, які приїхали освоювати вугілля, метал і привезли сюди квадратно-гніздовий метод будівництва міст.

Дегтярьов, один із секретарів обкому партії в Донецькій області у 60-х роках зрозумів, що так не вийде, і потрібна інтелігенція, і тоді заманювали професорів, акторів, вчених, і зробили той світ, який робив Донецьк плюс-мінус європейським містом. Закінчуючи, хочу сказати ось про що. В єврейських молитвах є таке закінчення «До зустрічі в Єрусалимі». І багато тисяч років євреї так закінчували свою молитву. Я хочу сказати присутнім тут донеччанам і луганчанам, і тим українцям, які хочуть не тільки любити Україну, а й робити для неї щось. До зустрічі в Донецьку. Донбас не повернеться в Україну, бо Донбасу не існує. Тут буде або Україна, або нічого. До зустрічі в Донецьку.

Довідка Олена Стяжкіна – українська російськомовна письменниця, професорка Донецького національного університету. Досліджувала культурні процеси на Донбасі. У виступі під час вручення їй літературної «Російської премії» наголосила, що російська мова в Україні не потребує воєнного захисту».

31 просмотров

Покойный теперь олигарх довольно часто давал интервью после своего бегства из России. Из них стоит выделить два наиболее интересных: откровенные разговоры Бориса Березовского с украинским писателем и телеведущим Дмитрием Гордоном 2007 и 2013 годов. В передаче "В гостях у Гордона" Березовский не раз упоминает Владимира Путина. Первое воспоминание затрагивает 1991 год. В то время, как известно, Владимир Путин занимал должность заместителя мэра Санкт-Петербурга и не раз контактировал с крупным бизнесменом. Как вспоминал Березовский, Путин при первой встрече показался ему непримечательным чиновником. Заместитель мэра не брал взяток за свои услуги, а исполнял просьбы в рамках своей работы. В частности, Путин сотрудничал с компанией Березовского "ЛогоВАЗ", помогал строить станции технического обслуживания, а также магазины по продаже автомобилей "Мерседес-Бенц". Впоследствии Путин и Березовский контактировали довольно часто, вплоть до 2000 года. Однако о таком сотрудничестве официальные издания писали весьма редко. И даже, наоборот, мифологизировали ситуацию в обратном смысле: Березовский – враг России, Путин – ее спаситель. Хотя по сути отношения Березовского и Путина были деловыми и дружескими, они не содержали в себе до 2000 года серьезного антагонизма или разлада.  Путин, однако, преподносит информацию о почившем товарище с отчуждением и явной фальшью. Например, на публике Путин однажды намекнул, что Березовский – это никто. "Борис Березовский? Это кто? Вы все время говорили, что это бывший секретарь Совета безопасности, потом бывший кто-то ее… Сейчас он бывший кто? Бывший депутат Государственной Думы? Это тоже, вроде, как-то подзабылось? – ответил Путин в 2001 году журналисту Радио Свобода Михаилу Соколову на вопрос относительно усилий Бориса Березовского по созданию оппозиции. Внушение Путина о том, что Березовский – никто сработало успешно. Через 12 лет Путин заявит журналистам: "У меня никогда не было с ним никаких близких отношений, хотя мы были знакомы, разумеется, но близких отношений не было". Замечу, что эту фразу сказал тот самый Путин, который просил Березовского не трогать олигархов в 1990-е годы, а также отдыхал в загородном доме бизнесмена. Эти слова проронил тот самый Путин, который, по данным Бориса Немцова, получил от Березовского 25 миллионов долларов на избирательную кампанию. Это услышали журналисты от того самого Путина, который пришел с цветами на день рождения жены ненавистного Евгению Примакову олигарха и без всякого стеснения сказал: "Боря, плевать…" Володя Путин не только был близок с Борей Березовским, но и знал его изнутри. А сентиментальное изречение честного питерского чиновника о том, что у него, как и у Бори, нет братьев и сестер, лишний раз подтверждает факт былой взаимной привязанности покойного олигарха и бывшего служащего мэрии. Особенно впечатлили слова матери Березовского: "Боря, помирись с Володей..." Маскируя факты своего прошлого, президент России предстает, на мой взгляд, лживым и циничным политиком, склонным к подлости. Наиболее явно эти качества проявились после трагедии подводной лодки "Курск". Затонувшая субмарина поссорила Володю и Бориса навсегда. На подконтрольном Березовскому канале ОРТ показали критический сюжет о Путине, который находился после страшной трагедии в Сочи. Как вспоминает Березовский, новостной сюжет взбесил Путина, поэтому он решил кардинально изменить политику ОРТ. Наверное, мало кто вспомнит, что именно показали 13 лет назад по ОРТ. Еще смелый в ту пору Сергей Доренко оппонирует новому президенту, изобличая его в противоречивых заявлениях и даже вранье о гибели моряков в водах Баренцева моря. Замыкает острый сюжет сцена поведения Путина в поселке Видяево: он и обвиняет телевидение в развале армии и флота. Справедливости ради стоило бы еще показать по ОРТ последний разговор Путина и Березовского, в рамках которого новоизбранный лидер РФ утверждал, что родственники погибших моряков в Видяеве, критиковавшие действия власти, – подставные и подкупленные лица. И вот такой человек начал управлять страной. Серенький чиновник, поставленный на пост главы государства кучкой бизнесменов, чекистов и олигархов, накачался за 15 лет иллюзиями о былых победах страны, которые отождествляются с царским престолом. Не важно, что людям нравится путать державу и президента, главное – во что-то верить. "Вы думаете, у Путина была харизма? Харизму ему потом народ нарисовал", – справедливо подметил Березовский в интервью Гордону. Виктор Никитенко – белорусский блогер

Зараз передвиборча кампанія у парламент складається так, що усі розклади партійних сил та мажоритарників - ділять їх усіх - на прибічників Петра Порошенка та "Батьківщину" - тобто партію Юлії Тимошенко. Відповідно - головним суперником Блоку Петра Порошенка є саме "Батьківщина" - таїї лідер - Юлія Тимошенко. "Опозиційний блок" - ховається у кущах прибічників Петра Порошенка. Саме він, "Опозиційний блок",  а не "Народний фронт" є кадровим резервом Петра Порошенка. Вже надто співпадають зовнішньополітичні пріоритети та надто подібні соціальніф верстви, на які спираються Блок Петра Порошенка та "Опозиційний блок". Олігархія не обділена партійною увагою з боку БПП та ОБ. "Народний фронт" їм у поміч.  

 

1. Зараз більшість населення України фактично мало змінилося з домайданних часів. Усі зміни - за рахунок активної меншості, якій вдалося консолідуватися.

 

2. Але завдяки не собі, а свині Януковичу, який сито відригувався та питав:"А що ви мені зробите?". І почав порушувати консенсус правлячого напівфеодального політичного класу. Нвіть олігархів поза Сім'ї дістали.

Андрей Борисович
11:36
Общаюсь с Донбассом и снова вижу какой-то дикий сюр. Жили в нормальных домах, квартирах. Все было нормально, деньги худо-бедно получали, кому было мало ездили на заработки. Не нравилась им Украина и украинский язык, ну так его там на Донбассе и не было никогда. Что теперь? Расхуячили весь Донбасс, остались на руинах, километровые очереди и драки за гуманитаркой, машины отбирают бандиты, света нет, воды нет, голод и холод. Повсюду мины. Храбрые воины заминировали даже поля, где уже подрываются крестьяне. Денег нет. Магазины разграбили, банкоматы раскурочили, заправки разбиты. И самое главное ЗА ЧТО? За что они воевали и боролись? За Новороссию? Еще в феврале месяце никто на Донбассе и слова такого не знал «Новороссия». Это какими же надо быть дебилами, чтобы ради фейка придуманного кремлевским жульем расхуячить свои дома и остаться на руинах. Дебилы, беспросветные дебилы.
Украина, одумайся. Зачем тебе этот сброд? Какое счастья ты хочешь с этим стадом найти? Неужели вы действительно верите в то, что их обмануло телевидение? Зачем этот генетический сброд в нашем общем украинском доме? Кому не дает покоя идея жить вместе с садистами, мародерами и убийцами? Кому неймется ради этих дураков сгубить наших ребят?
Глядя на Донбасс я теперь понимаю откуда у Путина 86% поддержки. Донбасс – это Россия в миниатюре. Беспросветный дебилизм, разбавленный небольшим процентом нормальных людей.

http://hromadskeradio.org/2014/08/20/pozov-do-235-...h-deputativ-imovirnist-uspihu/

Михаил Притула, специально для НУіНА

Как Президенту Порошенко реформировать Министерство обороны Украины? Эта дискуссионная тема имеет простой ответ: “Никак”.

Реформы утонут в дискуссиях, парламентских комиссиях, защите прав уволенных генералов, рассуждениях о демократии, растянутся на годы и будут стоить многие миллиарды.

Задача не просто не из лёгких, задача тяжёлая. Во первых потому, что психология  Армии для Порошенко – тайна за семью печатями.

Во вторых, потому, что  как бы ни заверяли президента генералы в своей верности – предатели всё равно останутся.

И проконтролировать их будет очень и очень сложно. Мало поставить честного Министра Обороны – надо ещё переделать сложившийся десятилетиями штабной обоз.
А там всё хорошо. Бизнес налажен, связями в Кабмине и АП обросли, премии выписывают и на Украину смотрят как на дойною корову.
И мы с Вами, дорогие сограждане, должны понимать: даже самый честный  Министр Обороны физически не сможет ничего сделать.

Каждый вычисленный предатель будет стоить десятков жизней наших солдат. В лучшем случае.

Но Министерства Обороны надлежащего качества Украина не получит очень долго. Это очевидно. А времени на это нет, каждый день гибнут люди.

Что делать? Решение есть,  используя уникальную возможность создать Министерство Обороны «с нуля» и без предателей. Именно сейчас есть такая возможность, потом такой возможности не будет.

Сделать надо простенько, но юридически элегантно, вот так, используя возможности Закона Украины «О борьбе с терроризмом»:

1. «Забить» на Министерство Обороны и не давать ни денег, ни информации по АТО. Никому кроме Министра, в честности которого, как я понимаю, сомнений нет?
2. Указом Президента назначить проверенных людей в «Межведомственную координационную комиссию» АТЦ при СБУ – это будет одна из рабочих групп по созданию будущего Министерства Обороны Украины.
3. Штаб АТЦ становится прообразом будущего Генерального Штаба Министерства Обороны. К нему прикомандировывают всех необходимых сотрудников – от рядового до генерала.
4. Подразделения снабжения формируются при Штабе АТО.
5. Боевые подразделения всех родов войск прикомандировываются к Штабу АТО, региональным Штабам АТО и таким образом выводятся из подчинения ненадежных генералов.
6. Министр Обороны выполняет работу по переподчинению боевых подразделений и материальных ресурсов (например – в/ч «склад вооружения» вместе со всем имуществом прикомандировывают к Штабу АТО и т.д.)

Фактически, в боевых условиях выращивается и синтезируется новое Министерство Обороны, с новой структурой, а не реформируется старое.
И на этот процесс никак не влияют те, кто не доказал свою преданность Украине.

Народные депутаты и прочее – тоже не имеют влияния на этот процесс.

По окончании АТО Украина получает новое и жизнеспособное Министерство Обороны Украины.

Возможно имеет смысл начать строительство отдельного здания по типу Пентагона и не наливать новое вино в старые мехи.
Слава Украине!

В колонках играет - Виктор Цой

15 августа 1990, близ посёлка Кестерциемс, Латвийская ССР погиб Последний Герой - Виктор Цой. Его песни навсегда останутся с нами.

А вот еще очень тонкий момент:

Рост путина- 170 см.

Рост медведева- 162 см.

Сегодняшнее фото из дома- музея Чехова. Не берусь обсуждать внешность вождя, о ней много сказано. Но какого роста вождь? В какую сторону он растет? С такими темпами он скоро будет медведу в пуп дышать!!! 

Я, конечно, улыбаюсь. Двойника нужно было посолиднее найти. Или их, двойников. сразу убирают? Незавидная тогда жизнь у них. И роль всего одна, кратковременная. Мавр сделал свое дело- Мавр может уходить!!!

Иначе был бы один правильный двойник- и по ушам, и по цвету глаз, и по росту.

ГДЕ ПУТИН????? 

А ось нарешті написали про 95 бригаду та її подвиги. Нарешті вона перестане бути білою плямою на фоні всіх інших, яким допомагають масово та системно.

До всього написаного варто додати, що повернувшись, герої втратили майже всі свої речі, які погоріли при бомбардуваннях, і потребують всього найнеобхіднішого. Це сотні людей. Ми зібрали близько чотирьох десятків форм, берц, та іншого. Збираємо далі.

Від Прес-центр АТО

       400 відчайдухів, які стали національними героями.                                                                                                                                                                Тепер про це можна говорити в повний голос. Однак, ще кілька днів тому ця інформація становила сувору таємницю. Таємницю, про яку знали дуже в обмежених колах, бо від розголосу водночас могло обірватись надто багато життів українських воїнів. 

Мої співрозмовники - командири двох штурмових груп, які здійснили, тепер вже легендарний, рейд тилом терористів, що окупували Донецьку та Луганську області України. Як більшість «трударів у зоні АТО» вони не називають для преси ні своїх імен, ні звань. Залишають все це на наступний день після перемоги. Вітаються просто «Здоров брат…». Про свій подвиг розповідають спокійно. Так, як можна розповідати про будь-яку роботу. Хвилювання відчувається лише коли розмова заходить про наші втрати. Але… Десантники вміють ховати біль. Знаючи, що краща данина пам’яті за загиблими – смерть десятка, а краще двох десятків ворогів. Вражає погляд їх очей. Спокійний і врівноважений. Просто не віриться, що кілька днів тому ці командири та їх брати по зброї (слово підлеглі не вживається у бойових частинах) пройшли крізь таке земне пекло, після якого біблійний аналог це просто скаутській табір. 
Наказ на проведення рейду був очікуваним. Десантники якщо і не знали достеменно про задум керівництва АТО, то здогадувались про його наявність. 
- Коли ми зібрали свої підрозділи і оголосили, що ідемо… То хлопці всі як один сказали – «так!». Не було жодного відмовника, - пригадав командир першої штурмової групи. – В нас, у справжніх десантників, просто не прийнято відступати перед небезпекою. 
В цей ризикований похід було вибрано 400 кращих бійців 95 аеромобільної бригади. Просились всі. Але рішення командира – закон. Неправдивим буде твердження – хлопці знали, що йдуть на смерть. Радше вони були переконані, що переможуть. І тепер ми знаємо - воно так і сталось. 
Перший бій ударні групи дали 18-го липня. В результаті було звільнено місто Лисичанськ що на Луганщині. Терористи перетворили місто на потужно укріплений форт. Підступи до нього охоронялись кількома укріпрайонами побудованими за всіма правилами військової інженерії. З дотами, дзотами, замаскованими вогневими позиціями, переходами та комунікаціями. 
- Підготовка оборонних споруд найманців вражала, - пригадав командир другої штурмової групи. – Та підготовка наших розвідників та спеців була кращою. 
Коли десантники вдарили, то сила і підготовка атаки просто приголомшила терористів. Поганий жарт з ними зіграла російська пропаганда. Вони свято вірили у власну непереможність та погану підготовку Українських військових. Під час зачистки Лисичанська наші хлопці ледь не потрапили у добре підготовлену засідку. Однак БРДМ найманців було вчасно виявлено і знищено. Тепер ця груда брухту стоїть страшним чорним пам’ятником поблизу житлового будинку, яким пробували прикритись терористи.
- В Лисичанську ми натрапили на значні запаси зброї та боєприпасів, - розповів командир першої штурмової групи. – Це були і протипіхотні міни, і фугаси, і багато всього іншого. Відповідно до маркувань і дат, більшість військового реманенту було передано маргиналам в якості «гуманітарки» з Росії. Вразила захоплена броньована вантажівка. Таких у нас просто не має. Вона дуже стала нам в нагоді під час подальшого рейду. 
Про те, що було далі, дуже важко розповісти навіть у необмеженому шпальтами Інтернетівському просторі. Бої, маневри, розвідки. В ті часи наші підрозділи знаходились у складному становищі. Низка частин перекрила ключові шляхи поставок російських припасів. В оточені, під шквальним вогнем як росіян, так і їх поплічників. Наші солдати - піхотинці і десантники вгризались в землю. Зазнавали втрат, але не здавали позиції. Та не лише вогонь ворога вражав їх. Росіяни розпочали широкомасштабну інформаційну провокацію. На телефони українців почали приходити фейкові смс від «майже справжніх» бійців оточених підрозділів. В соціальних мережах було піднято «інформаційну хвилю» про нібито кинуті бригади. Однак… Однак хлопці стояли незважаючи нінащо. Вони виконали поставлену перед ними задачу – скували сили ворога, змусили його зменшити постачання, а головне наші сили отримали такий потрібний час для перегрупувань та підготовки до звільнення Донбасу. Після цього бригади потрібно було ввести з під вогню. Пробити крізь системи ворожої оборони коридори для виходу наших військ. І герої 95-ки продовжили свій рейд по тилам російських найманців.
- Дуже нам запав в пам'ять один блокпост поблизу залізничного переїзду, - розповів командир другої штурмової групи. – Перший знищив його пройшовши наскрізь. Ми йшли за кілька годин тим самим шляхом і потрапили у засідку. Знищили засідку і пішли далі. За добу повертались назад і знову довелось з боєм проходити крізь нього. Тоді ми вже зрівняли цей блокпост з землею. І навіть трішки глибше, щоб більше «не проростав». 
Звичайно були й курйозні випадки. Так наприклад, одного ранку десантники зайняли блокпост терористів. Вже за пару годин виявилось що ця опорна точка стоїть на одній з головних ворожих магистралень тилового забезпечення. І чи у терористів зі зв’язком були нелади, чи вони настільки впевнені в тому, що в їх глибокому тилу все спокійно… Іншими словами за добу дякуючи російським та терористичним поставкам, арсенал та припаси десантників значно поповнився. 
Далі, відчайдухи з 95-тки зробили неможливе. Вони пройшли між Шахтарськом і Торезом. В місцях, де на той час було головне лігво бандитів. Операцію виконували під шквальним вогнем. Росіяни не шкодували боєприпасів. Обстріли важкої артилерії змінювались, шквалами градів, після яких міномети і знову артилерія. За даними радіоперехоплень було відомо, що росіяни просто не вірили в те, що після таких інтенсивних обстрілів хтось може залишитись живим. Та наші підрозділи навчились воювати. Грамотно розташована техніка, підготовка до руху колон, маскування, навички бійців. Все це, помножене на, тепер вже бойовий, досвід дало великий позитивний результат. Знищити наших десантників не вдавалось. 
Та найбільшою операцією наших десантників можна вважати встановлення понтонного мосту через річку Міус. Під щільним вогнем з самохідок та «Градів», якими росіяни щедро поливали переправу бійці за лічені години зібрали понтони. 
- Від моста до кордону всього 19-ть кілометрів, - пригадав командир першої штурмової групи. – Росіяни цим користувались. Та нам допомогли воїни 30-ї механізованої бригади. Разом ми побудували переправу.
Розуміючи, що відбувається і терористи і їх російські працедавці робили все, щоб знищити переправу. Кілька разів від вибухів вщент розлітались понтони. Та бійці нашвидкуруч відновлювали міст. І колони йшли далі. Загалом, по цій переправі пройшло понад 200 одиниць техніки, та кілька тисяч військовослужбовців. Це стало завершальним акордом у поверненні військовослужбовців сил АТО на «велику землю». 
Взагалі питання російської підтримки у ескалації конфлікту на сході України це окрема тема розповіді командирів штурмових груп. За їх словах підтримка Росією війни, там відчутна у всьому.
- Ви зрозумійте, що коли ми бачимо, як з ворог професійно проводить десантування на швидкості з автомобіля. Здійснює перекат, займає позицію, робить постріли і пробує відійти… - продовжив розповідь командир другої штурмової групи. – То нам зрозуміло, що таким «трюкам» простого шахтаря за місяць чи два не навчити.
Крім цього бійці демонструють залиті кров’ю автомати виготовлені в Росії. За словами десантників, якби не російська підтримка, то такі штучно створені «політично-ракові» пухлини як ЛНР та ДНР давно б померли своєю смертю. Та завдяки живленню з зовні вони ще існують. 
Виходили десантники з свого рейду як і належить – останніми. На знімку можна побачити скільки разів був прострілений БТР командира. На бортах машини шрами від «Градів» та гранатометів. Два колеса знищено фугасом. Та… десантники зробили свою роботу. Вони пройшли близько півтисячі кілометрів. Здобули цінні розвідувальні дані. Знищили кілька сотень одиниць бойової техніки противника та безліч живої сили. І головне – вони повернулись!
Зараз ці хлопці ще ховають від камер свої обличчя за балаклави. Вони ще не називають своїх імен та соромлячись не показують обвітрені замозолені руки. Та пройде не так багато часу, як кожного з них знатимуть в усіх українських родинах. Адже всього кілька сотень наших десантників зробили те, що російська пропаганда та польові командири незаконних бандформувань вважали неможливим.
Тарас Грень.
Фото автора. (9 світлин)

Просимо вашої допомоги у зборі коштів на оснащення бійців. В першу чергу будемо закуповувати обмундирування, розгрузки та інше, зокрема - ліки, каремати, термопокривала, тощо.
-------------------------------------------------------------------------------
Рахунки для переказу коштів:

Картка Приватбанку: 5211 5373 2161 6711 (Шевченко Святослав Юрійович). 
PayPal: oksana24@live.com
Реквізити для SWIFT-платежів:
BENEFICIARY: SHEVCHENKO SVJATOSLAV 
ACCOUNT: 5168757253579637 
BANK OF BENEFICIARY: PRIVATBANK
SWIFT CODE: PBANUA2X
INTERMEDIARY BANK: JP MORGAN CHASE BANK
SWIFT CODE: CHASUS33
CORRESPONDENT ACCOUNT: 0011000080
IBAN: UA233007110005168757253579637

Командир роти снайперів Портяненко з боєм пробився через ворожу територію і вийшов з оточення, щоб далі воювати за Україну - затриманий прокуратурою і сидить за гратами чекаючи суду.

Вчера в моей стране был траур. Траур, объявленный президентом, «раздуплившимся» внятным заявлением только ближе к субботнему вечеру. После политиков и журналистов, после европейских лидеров и протестов под посольством России в Киеве. «Буркнул» что-то невнятное под вечер на своей интернет-странице. «Миру - мир, пису – пис, мы будем и дальше бороться с терроризмом». И что-то еще об адекватном ответе. В Фейсбуке, наверное, не рискнул. И, говорят, даже записал обращение вживую – вроде бы показывали в вечерних новостях. Не знаю, не увидел. Но траур объявил. Признал, значит, свою причастность к общему горю. И на том спасибо. Субботним вечером мы решили выразить свое гражданское отношение к трагедии. К чему такой пафос? Ни к чему. Просто это самое короткое определение наших намерений. В общем, вчера утром мы вырезали в саду несколько букетов, нашли в навигаторе точный адрес ближайших посольств, бросили в машину флажок Украины (из тех, что распространяли на Евро-2012) – и поехали. По дороге заскочили в супермаркет, купили лампадки со свечами. К обеду были в Вене. Воскресная Вена – это нечто. На улицах пусто, машин мало, только в центре – стада неугомонных туристов. Магазины закрыты. Чтобы не сдохнуть с голоду – заправки предлагают холодные сендвичи с автоматным несскафе. Кафешки – горячие закуски и свежемолотый кофе. И все так чинно, благородно… Украинское посольство находится в спокойном, респектабельном районе неподалеку от центра. Узкие улочки, «имперская» застройка, бесшумные трамваи занимают полдороги. Хорошо, думаем, что воскресенье, а то не доехали бы из-за тесноты. И вот – последний поворот. Добротная ограда, ухоженное поместье в глубине двора, «жовто-блакитний» на флагштоке. И – никого. НИ-КО-ГО. И ничего. Подумали – может, где-то есть запасной вход? И что-то организовано там? Да, сбоку есть отдельный вход в консульский отдел. С расписанием приема и какой-то важной информацией. По-моему, что ксерокопий они не делают. Но – никого и ничего. Тихо, птички поют… Достали цветы, подожгли свечу в лампадке. Поставили на парапет. Наши букет и лампадка были ЕДИНСТВЕННЫМИ. Сели в машину. Состояние – не описать словами. Ну ладно австрийцы – им явно украинские реалии далеки и неинтересны. Можно понять и украинцев, живущих в Австрии. Страна дорогая, тут на бокал пива с брецелем едва наберется, откуда уж средства на букетик с лампадкой… Но посольство… Да, прицепить на флаг траурную ленту – наверное, не прописано в этикете. Повелел презик в указе «приспустити Державний Прапор України» - они и приспустили. Уж как смогли... Но траурную ленточку на ворота – можно повязать? И на пару букетов цветов с лампадками – можно выделить десять Евро из посольского бюджета? Или тоже – на пиво не хватает?! Сразу всплыли в памяти различные трагедии в других странах. И люди у посольств этих стран – с цветами и словами поддержки. И Книги памяти при входе – чтобы каждый желающий мог поддержать попавших в беду людей своим сочуствием. Наверное, наш траур вчера был недостаточно «траурным»… Посмотрели на часы – и решили проскочить в Братиславу. Всё-таки соседи, да и украинцев там явно побольше. Хотелось увидеть глаза людей, неравнодушных к нашему горю. Поехали. Пока ехали, первоначальная злость и запал слегка угасли. Начали осмысливать увиденное. Через полтора часа были в Братиславе. Такой же воскресный «вымерший» город, стайки туристов возле замка, нечастые машины на улицах. Только дороги – как в Киеве до 2010. Ну так не Вена, чай, надо ж понимать. Заехали на призамковую гору, минули немецкое посольство, еще несколько домов с национальными флагами. Последний поворот – и … Подошли в ограде. Жена расправляла цветы, я зажигал лампаду. Входная дверь открылась, вышел какой-то хлоп. В трениках, кроссовках и футболке с символикой украинской федерации футбола. Спросили, куда лучше поставить лампадку и цветы. «Та оно під табличкою покладіть» - ответил. - А що, зовсім-зовсім нікого не було? - Та ні, ви перші. Мо’, під вечір хто прийде… Під час Майдану приходили люди, а сьогодні чомусь тихо… Надо ли упоминать, что наш букет был тоже – единственным? Мы «завелись»! Решили ехать в Будапешт. Я читал, что в Венгрии есть достаточно активная украинская диаспора. Может, хоть там встретим сочуствующих? Сели в машину, порулили на выезд из Братиславы. По дороге разгорелся спор. Даже не спор, а скорее обмен мыслями. Обсуждали роль наших посольств. Не они ли должны поддерживать связи с живущими в стране согражданами? Держать руку на пульсе диаспор, поддерживать культурный обмен. Я не имею ввиду финансово – Украина сейчас бедная но гордая, посольским только на «пассаты» служебные хватает. Но не обеспечить хотя бы десяток букетов у посольства в день траура?! Даже от имени и за счет диаспоры?! Это же как нужно не любить своих соотечественников… Может, мы не правы? Может, наши действия – это ханжество и моветон? Ну кому они нужны – наши букеты и лампады? Лучше бы броник лишний купили… Но почему тогда на весть об умершем окликаются не только родственники и друзья? Почему люди, видевшие умершего только издали, считают своим долгом прийти в день скорби и выразить свое сочуствие чужому горю? Даже без цветка или свечи – просто поддержать своих соседей морально. Разделить их ношу… Показать свою человечность… Может, это уже в прошлом? ЧТО изменилось в мире? Мы - уже «реликты»? Мысли, мысли… Вдоль дороги раскинулись широкие поля. Пойма Дуная, шикарные места для умелых и работящих рук. Одно поле заставило меня остановить машину. Вышел, посмотрел на необычную красоту. Я, конечно, не агроном, сельское хозяйство знаю только по магазинным этикеткам (почти). Я действительно никогда такого не видел. Это – маки. Но, в отличие от обычных ярко-красных, эти – белые. С редкими вкраплениями привычных, красных. Как капельками крови на простыне. Или на бинтах… Наверное, в этом мире что-то изменилось. И маки стали белыми, и сострадание чужому гору считается ханжеством. І глина вже не та. Все течет, все меняется. Но почему так противно было на душе? Мы не доехали до Будапешта. Просто не поверили в чудо. Не захотели еще одного разочарования. Перед дальними поездками мы обычно предупреждаем наших соседей. В дороге всякое может случиться, а у нас дома – «четвероногие дети». Чтобы «дети» не пострадали от нашего возможного отсутствия – мы просим соседей наведаться к ним, если нас долго не будет видно. Предупредили и в этот раз. Сказали, куда и зачем едем. Естественно, услышали слова соболезнования. Вечером, конечно, сообщили о своем благополучном возвращении. И получили вопрос: «Ну, как съездили? Что видели? Много было людей?» И – мы не смогли сказать правду. Обманули соседей. Сказали, что и люди были, и цветы. Сказали максимально обтекаемо, так, как могли сказать, чтобы совсем не завраться. И теперь мне стыдно. Стыдно…

В этом отношении мы видим, что администрация Порошенко может быть похожа на администрацию Ющенко - на собрание "любых друзив". По факту Порошенко входит во власть без своей политической команды, без партии и сетевых структур, повязанный множеством ситуативных союзов. За его спиной, исключая нескольких профессиональных политиков, стоят только проверенные временем друзья-компаньоны и партнеры по бизнесу. И такой подход к формированию команды не может не волновать. Ющенко остался в памяти украинцев в качестве лузера во многом благодаря "любым друзям", лояльность которых ставилась во главе угла, в отличие от способности к критике и пресловутой "чистоты рук". Вторая проблема - это инкорпорирование бизнесменов во власть. Добрый десяток лет нам внушали, что опыт бизнеса может быть использован в госуправлении. Однако на деле люди, сфокусированные на заработке денег, вместо строительства украинского государства, строили свои бизнес-империи - у денег нет Родины. В отличие от нас с вами. Не хочется критиковать авансом, но вхождение бывших бизнес-партнеров Порошенко во власть несет очевидные риски.

Первые назначения Порошенко и его очевидное стремление избавиться от обязательств перед союзниками по предвыборной кампании говорят о том, что мы стоим на пороге новой олигархической войны. До сих пор крупный капитал всегда умел навязывать свои правила игры политическому руководству Украины. Монополизация политической и экономической власти привела к Майдану и погубила Януковича. Значит, основная цель президента и его администрации должна бы состоять в демонополизации политики и экономики при поддержке среднего класса. Договорняки с олигархами не приведут Порошенко к реализации его президентской миссии. Но зная биографии президента и его новых назначенцев, трудно представить, чтобы новая власть смогла ответить на запросы общества, заплатившего страшную цену за свержение Януковича.

<a href="http://liga.net/">Источник</a>

 

Ким Чен Ын выразил восхищение великим Пу

Российская пресса подает сегодня информацию о поздравлениях от лидера Северной Кореи Ким Чен Ына в адрес президента РФ Путина по случаю Дня России.

«Под руководством президента российский народ добился больших успехов в деле обеспечения безопасности и стабильности страны, модернизации экономики, укрепления обороноспособности», — отмечается в поздравительной телеграмме. Кроме того, северокорейский вождь выразил свое восхищение российским коллегой. http://lenta.ru/news/2014/06/12/northkorea/

Насчет таких восторженных чувств и глубокой благодарности к Путину от Ким Чен Ына можно сказать, что они неудивительны. Поскольку нынешнее российское руководство не только водит большую дружбу с корейским режимом, но даже списало с Северной Кореи почти 11 млрд долл долга еще времен СССР.

Но поражает другое. Как могут в России кичиться этой дружбой с Северной Кореей, в которой уже многие годы царит жесточайшая форма диктатуры, власть передается по наследству от отца к сыну, а против северокорейского народа проводится самый настоящий геноцид? Неужели в Москве не осознают, что таких отношений нужно, наоборот, стыдиться и поменьше писать о них в своих СМИ.

Достаточно в этом аспекте лишь вспомнить недавнюю нашумевшую историю о казни дяди северокорейского лидера и его родственников.

В частности, как сообщило в январе этого года южнокорейское агентство «Ренхап» со ссылкой на «многочисленные источники», все родственники Чан Сон Тхэка, казненного в прошлом году дяди вождя КНДР Ким Чен Ына, также были лишены жизни. 
http://newsukrtime.com/novosti/mir/23950-smi-rasskazali-okazni-rodstvennikov-dyadi-kim-chen-yna.html

Казнены были старшая сестра дяди северокорейского лидера Чан Ге Сун и ее муж, посол на Кубе Чон Ен Чжин, а также племянник Чан Сон Тхэка Чан Ен Чхоль, занимавший должность посла в Малайзии, и два его двадцатилетних сына. Помимо этого, были казнены их несовершеннолетние дети и внуки.

Кстати, ради теплых отношений с северокорейскими диктаторами Путин «простил» Пхеньяну огромный долг. А вот от «братской» Украины он хочет добиться сейчас цены на российский газ большей, чем для многих стран Европы или Китая. О списании же каких-то украинских долгов перед Россией речь даже никогда не шла и не идет.

«ПУТИН предложил Украине покупать газ по 385 $. Это примерно цена для Германии и выше цены на газ для Китая (друзьям китайцам Путин хочет продавать газ по 350, хотя месторождения не освоены и трубы нет). Если учесть, что транзит от Украины до Германии 80$, то цена для Украины должна быть около 300$», - так прокомментировал ведущиеся ныне газовые переговоры между Украиной и Россией Борис Немцов у себя в фейсбуке. https://www.facebook.com/boris.nemtsov?fref=ts

Также он предположил, что по цене стороны не договорятся и будет новая газовая война, которая дорого обойдется России и Газпрому. А перебои с поставками газа в Европу станут важнейшим аргументом, почему надо уходить от российского газа.

«Ничему предыдущая война 2009 года Пу и Газпром не научила», - делает неутешительный вывод Немцов.

То есть, с северокорейскими диктаторами Путин дружит, облагодетельствует их и не стесняется этого, а против Украины он ведет сейчас «гибридную» войну на Донбассе, перед тем нагло оттяпав у Украины Крым. Теперь же ожидается старт еще и газовой войны Москвы против Киева...