Полночь. Над водами вешними
Месяц плывёт золотой.
Снова надежды нездешние
Мой нарушают покой.
Слышатся окрики дальние.
Где – то гитары поют.
Мысли тяжёлые, тайные
Снова мне спать не дают.
Речка ночная волнуется,
Бьётся об берег волна.
То, что прошло, уж не сбудется.
Грустно признаться: одна…
Одна средь тоски… Одинокая…
Скоро забрызжет рассвет.
Песня чужая, далёкая,
Не для меня она, нет…

Я не в силах с собою справиться.
Что ты злишься, пронзительный ветер?
Мне теперь одиночество нравится.
Я устала от жизни, поверьте.

В голове моей, словно в тумане,
Безразличье ко всем, ко всему.
Всё, как есть, я теперь принимаю,
Не мечтаю… и не ропщу.




Я иду, а мимо
Проплывают птицы.
Мне бы в небе синем
С ними очутиться.
Если бы могла я
Речь их понимать,
Я б уговорила
Нас не покидать.
Ничего милее
Нет родного края,
Оттого так грустно
Стонет в небе стая.

Есть ли на свете счастливые люди?
Только по правде, а не на показ.
Как, интересно, проходят их будни?
Чем они лучше, скажи мне, за нас?
Счастье ты, счастье, горохово счастье,
Что же ты катишь всю жизнь стороной,
В мой дом направляя тоску и ненастья?
В чём провинилась, скажи, пред тобой?
Может быть, матушки песнь колыбельная
Чем то была тебе не по душе?
Может, в лихую минуту апрельскую
Не надо являться на свет было мне?
Но я появилась… Что тут поделаешь?
Смилуйся, счастье, в мой дом загляни!
Покрыта печалью головушка белою.
Счастье, прошу, хоть на миг улыбнись!
Хоть бы минутку побыть мне счастливою,
Я благодарной была бы всю жизнь.
Так надоело плакучей быть ивою.
Счастье, прошу, хоть на миг улыбнись!

К ногам моим листья падают –
Разгулялся опять листьепад.
Но ничто меня больше не радует.
Ничего не воротишь назад.
Переполнена грустными думами,
Мне не скрыться от них, не сбежать.
Все с годами становятся умными.
У меня же – безумство в глазах.
Мне давно уже дважды шестнадцать,
Мне бы внуков моих поджидать
И на милость судьбы своей сдаться,
Только нет.- размечталась страдать.
За безумство меня не корите,
Все мечты разлетятся, как дым.
По законам своим вы живите,
Я хоть миг поживу по своим.
Пусть побуду с печалью я тайною,
Никому не доставлю вреда.
Вновь к ногам моим листья падают –
Разгулялись мои года.

Песенка влюблённой
Льётся песня с переливами
И шумит густая рожь.
Ты меня назвал красивою.
Это в шутку иль всерьёз?
Красотой не отличалась я
Средь девчонок и ребят,
Но с тобой повстречалась я
И поверила в себя.
Пусть я буду некрасивою,
Лишь бы нравилась тебе.
Ты любовь моя всесильная,
Ты рассвет в моей судьбе.
Говоришь в глаза, что нравлюсь я
И не сводишь нежный взгляд.
Я лечу на крыльях радости
Окунуться в звездопад.




Я мечтала, что всё изменится,
Я мечтала, что всё наладится.
Но теперь ни во что мне не верится.
Мне теперь одиночество нравится.

Мне приснилось, что нет тебя рядом,
Только ветер шумит да вьюга.
Не шути так, родной, не надо!
Мы не можем ведь друг без друга.

Мы не можем, да вот признаться
В этом каждый из нас боится,
Чтобы хуже не оказаться,
Чтобы ниже не опуститься.





Сонная немая полутьма.
Все спят давно.
Одной лишь мне не спится.
И снова муза не отходит от меня.
Я в ожидании,
Ну что же мне приснится?
Хочу увидеть утренний рассвет
И журавлей, летящих мне навстречу,
Тебя в саду, и белых яблонь цвет,
И нежные, безоблачные речи.
Горят с надеждой трепетной уста.
Я жду тебя, я жду, лишь возвращайся.
Хочу услышать: «О, как я устал!
Вернись ко мне
И возврати мне счастье!»

Я научилась в жизни то ценить,
Чего я раньше вовсе не ценила.
Хочу любимой быть, хочу любить.
Вернись!
Прости!
Мне без тебя немило!

Так печально и так нелепо
Повернула моя судьба.
Отцвело, отшумело лето,
Отцвело уж теперь навсегда.
Отзвенели мои рассветы,
К небылому возврата нет.
Ну а сердце всё шепчет: где ты?
Где ты, где, негасимый свет?





В твоём сердце живёт равнодушье,
А в моём - поселилась грусть.
И терзаем друг другу мы души
Горьким словом, слетающим с уст.
Дует в окна ночная прохлада,
Под подушкой я прячу тетрадь.
Не пойму, что от жизни мне надо,
Но так хочется вслух зарыдать.

Знову сонце засвітило,
Знову радісно мені.
Знов всміхнувсь до мене милий
Наяву, а не вві сні.
Знову чую співи птахів,
Знову бачу все навкруг.
Як прекрасно квіти пахнуть,
Коли поруч вірний друг.
Я лечу на крилах пісні
У небесну височінь.
Стало серцю в грудях тісно.
Щастя, щастя, не покинь!




Что грустишь, моя бедная Лира?
Золотится рассвет за окном.
Каждый листик волшебная сила
Одарила чудесным теплом.
Мне пока горевать ещё рано.
Осень только вступила в права.
Не вчера ль мы подснежники рвали?
Не вчера ль ты «люблю» мне сказал?
Что случилось со мною, не знаю,
Под весёлые песни грущу.
Ничего я в пути не теряла,
Ну так что же сейчас я ищу?

Над родной землёй
Раннею весной
Птицы возвращаются.
Если я с тобой,
Если ты со мной –
Солнце улыбается.

Вдаль бегут ручьи
И в глазах твоих
Свет их отражается.
От моей любви,
От твоей любви
Звёзды загораются.

Яблони в цвету,
Я к тебе иду,
Ветерок волнуется.
Если ты со мной,
Если я с тобой –
Все желанья сбудутся.








Сменили дни ненастные
Горячий летний зной.
Была когда – то счастлива
Я рядышком с тобой.
У речки берег стелется
И шепчется с волной.
Подружка, злая сплетница,
Смеётся надо мной.
А в речке жёлтой лилией
Разлука расцвела.
С другой сегодня милый мой,
Подружка увела.
Я ревности не ведаю,
Подружку не виню.
Тебя, мой друг, неверного,
Я больше не люблю.
А я когда – то верила,
Что счастлива навек.
С тобою мы два берега,
Нам не сойтись вовек.

В моїй душі така безвихідь,
Така туманність, хоч втопись.
Все повернеться,- шепче вітер
І рветься у небесну вись.
Усе пройшло, - сміються заметілі.
Скувало холодом весь білий світ.
А як же хочеться повірить,
Що зашумить весняний цвіт.

Я не знала, что ревность слепа,
Я не знала, что ревность глупа.
Говорят: кто ревнует, тот любит.
Я скажу: кто ревнует, тот губит.
Губит то, что любовью зовём,
Губит чувства в себе и в другом.
Кто ревнует – тот любит… Да ложь!
Ревность – в сердце безжалостный нож.
Я не знала, что ревность глупа,
Я не знала, что ревность слепа.

В тебе очі – аж мружиться небо.
На щоках - такі ніжні ямки,
Тільки от підійти то до тебе
Все бояться сільські хлопчаки.
Ти така вся - із сонця й блакиті,
Серце тане, як лід навесні.
Моє ніжне, святе самоцвіття,
Посміхнись чиїйсь долі,
дитя,
посміхнись!





Сивини вже немало у косах,
І хвороб уже цілий букет.
Хоче в душу ввірватися осінь,
Тільки їй не здолати мене.
Моє серце не буде холодним,
Поки в жилах ще кров бурлить.
У зими я не буду в полоні.
Я ще хочу весни.
Я ще хочу весни

Смуток з радістю вічно поруч.
Він для неї постійний обруч.
До землі притискає крила,
Щоб в безхмарність злетіть не сміла.
Тільки щастя в вікні засяє –
Доля горе услід посилає.
Посміхнутись я вже боюся –
Знаю добре: слізьми заллюся.
Смуток з радістю вічно поруч.
Він для неї постійний обруч.




Вітер надію на кронах колише,
Хоче жбурнуть її в білі сніги.
Лежить на долоні, як споминок ніжний,
Пролісок білий – провісник весни.
Весною його я у книгу поклала.
Лежить на долоні провісник весни.
Долоня нагрілась, і тепло так стало.
Цей пролісок часто я бачу вві сні.

Впала з неба біла пелена.
Посивіли клени на узліссі.
Горнеться калина до вікна.
Їй приснилась солов’їна пісня.
Їй приснились роси та блакить,
А в блакиті – сонце променисте.
Буйний вітре, втихни, не шуми!
Дай калині вислухати пісню!






Осіннім сяйвом світиться діброва.
Опале листя в травах шелестить.
Як ранить серце необачне слово.
Як від байдужості душа моя болить.
В моїм саду ще квітнуть хризантеми,
Жевріє ще надія у душі.
Тріпоче серце до п’янкого щему,
А небо шле холоднії дощі.

День і ніч щодоби розлучаються,
Та не в силі цей круг розірвать.
Ми з тобою ніде не стрічалися,
Я не маю чого пригадать.
Я сама собі тебе придумала,
Навигадувать вмію, ще й як!
Може, себе веду нерозумно я,
Та душі моїй легше отак.
Розгулялась по світу хурделиця,
Сипле снігом на скроні мені.
Знаю добре, нічого не вернеться,
Та ще й досі літаю вві сні.
От якби повернутись до юності
І зустріти тебе на путі…
Наштовхнулась колись на байдужість я
І заплуталась в цьому бутті.



В холодну зиму мрію я про літо,
Буває, літом так захочеться зими.
Коли ж втомлюсь я жить на білім світі,
Навіки розпрощаюся з крильми.
А поки що я кожну мить літаю,
А поки що надії я ловлю.
Без мрії я життя не уявляю,
Допоки мрію – доти і живу.

Вечір схилився над ставом,
Зорями небо сія.
Красна дівчина Любава
Пісню душевну співа.
Пісня та душу тривожить,
Пісня та в серці тремтить,
Хлопця із розуму зводить,
Видно, йому вже не жить.
Ось він сорочку скидає
З ще не змужнілих плечей,
У воду холодну ниряє,
Не зводить з дівчини очей.
Круги води розійшлися,
Враз досягнули човна,
Та обірвалася пісня
І нахилилась верба.
Стала Любава вербою,
В землю навіки вросла.
Й досі отак над водою
Плаче дівоча краса.

На землі нема шляхів назад.
Оголяє душу листопад.
Радість в вирій птахом відлетіла.
Я до тебе йду в туманну рань,
Ти мене байдужістю не рань,
Хай я поживу в казкових мріях.




В твоїх очах іскриться небо,
В моїх очах надії слід.
Чому сумуєш? Це ж для тебе
Сьогодні сяє білий світ.

В моїх руках любов і ласка,
В моїх руках душі тепло.
В житті одвічно, як і в казці,:
Добро і зло, добро і зло.

То ж не терзай душі живої,
Із злом зустрівшись на путі.
Якби ж то можна стороною
Біду, мов поле, обійти.

В твоїх очах сумує небо –
В моїх очах надії слід.

Пізня осінь пройшлася лугом,
Спохмурніло оголене поле.
Кинув вітер у серце тугу -
Й защеміло воно від болю.
Сумно – сумно земля виглядає
Крізь навислі густі тумани.
Вітер хмари по небу ганяє.
Губи шепчуть: немає… немає…
Так, немає і більше не буде.
Осінь листя жбурляє під ноги.
Болем стиснуло душу у грудях
Й. мов поранений птах, вона стогне.



Знову осінь гуляє містом,
У зажурі осінні квіти.
І жбурляє невтомний вітер
Нам під ноги осіннє листя.

І на сонці уже не іскриться
Водограй, потемніли води.
Поміняла вбрання природа,
А мені все ще літо сниться.
.

Дождь и дождь. С утра до ночи,
Небо в тучах. Льёт и льёт.
От тоски поблекли очи.
Грусть покоя не даёт.
Что за грусть – сама не знаю.
Где взялась моя печаль?
Где – то в мыслях всё летаю,
Всё тревожно манит даль.
Глупо, сердце, успокойся!
Ничего там нет вдали.
У соседей пахнут розы,
А мои уж отцвели.

Рветься серденько у грудях.
Біль залазить в душу.
Не могла терпіть ніколи
Я людську байдужість.

Пройти мовчки повз каліку
За гріх рахувала.
Скільки могла, нещасному
Завжди подавала.

А тепер, хоч не каліка,
Нічим похвалитись.
Стану поряд з нещасними
Богу помолитись.

Навчи мене, Боже милий,
Як на світі жити,
Як самій від цього горя
Та не зачерствіти.


\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Боже, посій доброту
В наболілі, спустошені душі.
Відкрий свою правду святу.
Хай зникне на світі байдужість.

Боже, навчи так любить,
Щоб навіть каміння бездушне
Любов’ю могли запалить.
Хай зникне на світі байдужість.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/

Помолімось, любий, Богу,
Ляжмо спочивати.
Так завжди колись робили
Наші мама й тато.
Хай завидливі гризуться,
Нам немає діла.
Будем, милий, дожидатись
Святої неділі.
Станем вранці ранесенько
Бога прославляти.
Він не дасть у бідноті нам
Весь вік скоротати.

\/\/\/\/\/\/\/\/\/\/