* Зрівняю, щоб ні ямки, ні горбочка,
Я по-господарськи все поле оброблю.
Візьму слова і висію в рядочки.
І в ті посіви свою душу переллю.
Піднімуться тонесенькі росточки.
Якщо байдужість не приб’є їх до землі,
Заколосяться щедро колосочки.
В них будуть думи, мрії, помисли мої.
І може буть, зерно з моєї ниви
Комусь у душу наболілу западе,
Когось зігріє у холодну днину,
Когось до Господа, до Правди приведе.
Задуматись заставить лиходіїв.
З колін зневірених зуміє підвести.
Зерном добірним буду завжди сіять,
Щоб йому всюди було легко прорости.

* Чотири дороги докупи зійшлись,
Їх з’єднує хрест дерев’яний.
Цей хрест у бетон закріпили колись
Богопочтиві миряни.
Тут, на перехресті широких доріг,
Чотири зустрілися долі.
А хрест дерев’яний, немов оберіг,
Від зла і біди всіх боронить.
Отож, якщо будеш у цих ти краях,
В молитві до Бога звернися.
Щоб рівним завжди був життєвий твій шлях,
Ти правого боку держися.

* Бачиш, синку, як світиться небо.
Десь там є і твоя зоря.
Постарайся прожить так як треба,
Щоб яснішою стала вона.
Я не знаю, в якому сузір’ї
Твоя зірочка в небі горить.
Та я вірю, синочку мій, вірю,
Вона буде яскраво світить.

* Народ мій є, народ мій завжди буде,
Допоки будуть на планеті люди,
Нескорений, не зігнутий, не на колінах,
В своєму домі рідному, в своїй країні.
Народ мій є, народу не здолати,
Допоки син живий – жива і мати,
Нескорена, не зігнута, не на колінах,
Живе, квітує рідна наша Україна.

* Не одна вже весна відбуяла,
Не один вже осипався цвіт.
Імена їх життя вкарбувало
Навіки у чорний граніт.
Замучені в темних підвалах,
Зариті живими в пісок…
Ви життя без вагань віддавали,
Щоб небо безхмарним було.
Щоб на прапорі нашім сіяли
Цвіт колосся і неба блакить.
Світить сонце яскраве над нами
- Над вами чорніє граніт.
Не змогли нас кати задушити,
Не змогли нашу волю убить.
Імена ваші в чорнім граніті
- Пам’ять в наших серцях горить.

* Над убитим сином мама
Причитала, причитала,
Руки, ноги обнімала,
До голівки припадала
- Та й зозуленькою стала.

В небі синьому кружляє,
Сумно крила опускає,
Над могилою ридає,
Чорну землю поправляє
- І нема журбі кінця.


* Дивиться Ганна в зоряне небо,
Думає Ганна: поставити треба
Свічку й за тих, замордованих катом.
Про них перед смертю повідав їй тато,
Чиї імена промовляти боялись,
Кого ворогами народу назвали.
Тато казали, що душі їх чисті.
Прости, Божа Матір!
Прости нас, Пречисто!

* По цілому полю розкидані маки.
Чого ж у діброві шукає їх Мавка?
Біліють ромашки в квітучому лузі.
Навіщо ж ти серце відкрила подружці?
Тепер вона з милим твоїм походжає,
А ти свою долю у хащах шукаєш.
Навколо ворони, сороки і сови.
Які тільки хочеш, почуєш розмови.
Одна лиш журавка у небі курличе
- Це мати нещасна дочку свою кличе.

* До сусіда у двір
Простягнули віти вишні.
Ти пробач, ти повір,
Ти сьогодні третій лишній.
Треба вчора було
Зорі в небі рахувати.
Що було – те пройшло,
Вже його не наздогнати.
Лише крок на поріг
Ти ступив і зупинився.
В серці вогник горів,
Та ніяк не розгорівся.
От і сталося так,
Не спішиш ти знов нікуди.
- Ну й дивак! Ну й дивак! –
Вслід тобі шепочуть люди.

Хоча іще гуляють заметілі
Й замерзлі віти до землі схиляють,
Душа у теплоту і щирість вірить,
Душа пробудження весни чекає.
Весна, мов Білосніжка, яку фея
Зачарувала. Й тільки той розбудить,
Хто поцілує й зніме чари з неї –
Й любов’ю запалає серце в грудях.
Любити… Так, любити вміти треба.
Отак, щоб без вагань, щоб без остатку.
Тоді й прийде ота весна до тебе,
Й серця обох в однім заб'ються такті.

***
На стежині долі
Стрілися обоє.
Не зійти з дороги,
Мимо не пройти.
Як тендітні квіти
Ранньою весною,
Будемо радіти
Сонцю, я і ти.

***


І знову зима налетіла,
Розсипала сніг навкруги.
Мороз розгулявся, по вікнах
Малює шедеври свої.
Мости через ріки проклала,
Сховала посіви під сніг.
Блищать снігові покривала,
Куди не поглянь, на землі.

***
Ген посивіле небо
Спадає до землі.
Високо за крайнеба
Знялися журавлі.
В дворі гуляє вітер,
Летить пожовклий лист.
Красу втрачають віти
В осінній падолист.

***
Шумить струмок, пташки щебечуть,
Яскраве сонечко сіяє.
Красу землі сприймаю серцем,
Душа радіє і співає.
Цвітуть сади. У квітах ниви.
Квітують гори і долини.
І я живу, і я щаслива,
Що народилась в Україні.

***
Не хоче зима ще прощатися з нами,
Лякає морозом, лякає снігами,
Все сипле і сипле згори білий сніг
І холодом все ще торкається всіх.
А люди весну з нетерпінням чекають,
Журавликів з дальніх країв виглядають.
А людям так хочеться світла й тепла,
А людям так хочеться миру й добра.

***

Душа бажає з Богом спілкування,
А думи в світі грішному літають.
Чи в змозі ми уникнути провалля?
І що за горизонтом нас чекає?

У світі зрад, неспокою і люті
Так важко вийти з чистою душею,
Де Божі істини давно забуті,
А Правда… всі знущаються над нею.

Кому потрібна Правда в цьому світі,
Де товстосумам служать всі закони?
Народжуються Янголами діти,
Та дуже швидко їх в багно загонять.

Іще на ноги добре не зіп’ються,
Та втямлять зразу, як на світі жити.
Пройдисвіти всього в житті доб’ються,
Бо знають, кому вигідно служити.

***

Дивлюся в дзеркало, та правди
Воно не скаже мені, ні.
Воно не дасть мені поради –
У нім лиш суть моя бринить.
Що у душі моїй сьогодні,
Воно не може передать.
Я бачу очі, бачу брови –
Не бачу болей і страждань.

***
Минає ніч, проходить день,
Безповоротно час минає.
Вже знову осінь в зиму йде.
Вмирає все, вмирає.
Дрімають скошені поля,
І небо зблідло, не іскриться.
Літає в теплих десь краях
Моя тепер жар-птиця.

***
Зима, чудова, сніжно-біла,
Навколо все заполонила.
Спить поле. Ліс старий дрімає.
Дерева іній огортає.
Хати з замерзлими шибками
До неба тягнуться димами.
А ранком сонце як засяє,
Пухнастий іній облітає.
Ідеш, а сніг рипить-рипить.
Ну як цю пору не любить?

***


Блукаю в лабіринтах долі.
Одна… Одна в людському морі.
Від болю тяжко крається душа.
Куди не кинусь – всюди я чужа.
Піти у світ і скритись за горою?
Та знаю я, потягнеться за мною
Печаль моя, невтішна туга,
Немов сестра, немов подруга.

***
В очах німе питання
Змішалось із сльозою.
Вуста німе мовчання
Кусають з гіркотою.
На першеє кохання
Впав перший талий сніг.
Від першого кохання
Лишився в серці слід.

***
Україно, моя Україно!
Ти дала мені пісню і крила.
Ти дала мені Віру й Надію
І Любов, щоб мене окриляла,
Щоб високо я в світі літала
Й щоб усюди тебе прославляла.
Україно, моя Україно!

***
Мереживо сніжинок білих
Повільно землю покриває.
Блищить на сонці срібний іній.
Неначе в казці, ліс дрімає.
Навколо мене – тиша… тиша…
Я дихаю на повні груди.
А пам’ять вірш про все це пише.
Який прекрасний місяць грудень!

***


Проснулась серед ночі. Біло-біло,
Неначе й зовсім, зовсім не темніло.
Повсюди серед місячного сяйва
Так ніжно, світло білий сніг сіяє.
Якби не місяць – думала б, що днина.
Он свіжий слід зоставила людина.
В холодну ніч кудись-то поспішала.
До щастя йшла. Чи від нудьги втікала.
Зимовий день вже скоро засіріє,
А ніч душевні муки наші скриє.

***

Вона співала, як вона співала,
Чи хліб пекла, чи прибирала в хаті.
Та зразу ж ніжна пісня обривалась,
Як в дверях бісики пускали очі ката.
Заходив…, не заходив, а залазив.
Сокира, лом, …- що попадалось до руки –
Летіло в жінку: «Ти---, заразо---!»,
І сипались на бідну матюки.
Хапав за коси і пинав ногами.
Вона ж благала: «Голубе, не треба!»
Скалічена, розбитими губами
Молитву посилала в вишнє небо.
Він владував, як дикий звір… Та й звірі,
Я думаю, добріші. Хто не бачив,
Йому не уявити, не повірить.
Вона ж завжди, як згадує, то плаче.
Давно стежини їхні розійшлися.
Як страшний сон – у спогадах минуле.
Колись у церкві перед Господом клялися…
Та все пройшло…Розвіялось…Минуло…


Думала, все написала, пора й спочить,
А воно все бурлить, а воно все бурлить.
Свого слова я, видно, ще не сказала.
Що ж ти, світе, від мене чекаєш?
Доле, ти зброю мені вручила,
Та не дала, не дала мені сили
Духом святим загорітись
Й інших навколо себе запалити.

***
Кажуть, ліра моя безпартійна.
Та не вірте цьому, це невірно.
Слова мої взяті з народу -
Значить, вона народна.
Як цвіте у віршах калина –
Значить, в думах я – за Україну.
Як в рядочках Дніпро хлюпоче –
Значить, миру і щастя всім хочу.
Я із тими, я завжди з тими,
Хто несе і завжди нестиме
Поміж люди Добро і Віру.
А іще я у Бога вірю.
Моя Правда – це Бог і Люди.
І я вічно служити їм буду.

***
Осінь журлива по світу гуляє,
Радість з обличчя дощами змиває,
Сірим туманом окутує душу,
Вітер трясе її, наче ту грушу.
Ти, ніби човен в бурхливому морі,
Рвешся вперед, у далекі простори.
Хвилі підхоплюють, хочуть розбити,
Ти ж намагаєшся вижити, жити.

***
Вікна прикрасила кружевами,
Інеєм присипала дерева.
Заглянути скрізь вона встигає,
В кожну шпарочку в містах і в селах,
Ця зима, холодна, білосніжна,
Випускає часто заметілі
Вволю погулять по бездоріжжю,
Й виростають враз намети білі.

Морозець пощипує нам лиця,
Заставляє взяти рукавички,
А на сонці білий сніг іскриться.
Ну й зима, скажу я вам, ну й звички.

***

Плаче дощ, плаче дощ за вікном спозаранку.
Дрібні сльози побігли, побігли по склі.
Ти пішов, ти пішов в нікуди на світанку,
Дивний сон, диво-сон, що приснився мені.
Ну а снилось, а снилось мені тепле літо.
Як хотілось, хотілось вернутись хоч раз
В ті часи, в ті часи, що цвіли буйним цвітом.
Та не вернеш, не вернеш вже прожитий час.


Споришем заросли, заросли всі стежини.
Вже багато, багато води утікло.
І буськи, і буськи наші вже відлетіли.
Наше літо давно, вже давно відцвіло.
Тільки сон, тільки сон поверта нас в минуле,
І літаєм, літаєм ми часто вві сні.
Знову хочу скоріше, скоріше заснути,
Може, літо, те літо присниться мені.

***
Моя Україно, моя Україно!
У небо, до Бога думки мої линуть.
Знов вийшли на ринг у двобій протиріччя.
Не йметься мені. ХХІ сторіччя!
Це ж тільки подумати! Космос, ракети,…
А скільки чудес є на нашій планеті!
Навколишній світ ми собі підкорили,
Та жити у злагоді геть розучились.
Поглянеш на сей бік – багаті жиріють,
На другий поглянеш – біднота жевріє.
Людина людині руки не протягне.
І так всіх помалу болото затягне.
Та ні, не затягне, Господь не дозволить,
Усе в Його силі, усе в Його волі.
Бути – не бути, два протиріччя,
З нами ввійшли в ХХІ сторіччя.

***
Знову очі сльозитись стали,
Чи то вітер, чи сміття впало.
Я закриюсь від всього світу,
Щоб не бачили сліз моїх діти,
Щоб не бачили сліз моїх люди.
Завтра всім посміхатись буду.

***
Час руйнує навіть горді гори.
Йому підкоряються й дуби.
Я прошу тебе покірно, доле,
Загнуздати час, що так летить.
Знов нависли хмари наді мною.
Знов посипле дощ, а може, й сніг.
Посміхнись мені, моя ти доле,
Не минай, ступи на мій поріг.
Протягни мені ласкаво руку
І на легкі крила підхопи.
Через болі, втрати і розлуки
В сад весняний мене поведи.
Навесні там квітнуть абрикоси,
Припадають трави до землі.
Шлю прохання я в небесну просинь,
Може, Бог продовжить мої дні.

***
Під холодною байдужістю снігів
Рветься в світ нестримно моя мрія.
Поміж тисячу розтоптаних слідів
Ненароком й свій я загубила.
І нема, нема в минуле вороття,
І в майбутньому себе не бачу.
Наче не своє я, а чиєсь життя
Прожила, й за все було оплачено.
По талону, брала те, що брали й всі.
По шаблону відміряла доля.
Щось велике, тепле малося в душі,
Та не знадобилося нікому.
Об холодну скелю розбивавсь порив,
Проти течії пливти – несила.
Вогник свічечки вже майже догорів,
Та літає в піднебессі мрія.

***
На сонечку сніг заіскрився,
Виблискує сріблом повсюди.
Неначе і світ наш змінився,
Добрішими стали всі люди.
Лежить собі золото – срібло
Й нікому, повірте, не треба.
А скільки за нього загибло,
Відомо високому небу.
І що в ньому є вже такого,
Чи срібло, чи золото взяти?
Та пнуться душею убогі
«Багатством» своїм вихвалятись.
То ніс продірявлять, то брови,
Щоб цяцьку собі причепити.
Та це про одне лиш говорить:
Не вмієм ми себе любити.
Не ціним того ми, що Богом
Дано нам при створенні світу,
Тому-то такі і убогі
Сучасні Адамові діти.

***

Мені наснилося, що я в чужому краю.
Живу в достатку я. І що я не захочу,
Немов по щучому велінню, - все те маю.
Чого ж душа не заспокоїться? Що хоче?
Мені наснилося, що я в чужому морі.
Пливу до обрію, де сонечко сідає.
Не знаю відчаю, печалі, смутку, горя.
Куди ж душа так рветься і чого страждає?
Мені наснилося, що я в чужому небі.
Літаю вільним птахом понад виднокраєм..
Літаю й маю все, що вільній пташці треба.
Чого ж душа моя іще собі бажає?

***
Боже небо в тихий вечір
Пелену розкрило –
І посипались на землю
Зорі яснокрилі.
Я долоні наставляю
Хоч одну піймати,
Та вони мене минають.
Щастя треба мати.

***
Ми так на ранні яблука чекаєм,
Нам неодмінно хочеться вкусити,
Зеленими, бува, з дерев зриваєм,
Або вже як візьмемося трусити…
Так само із поетами буває:
Він рветься в світ, а ми не допускаєм,
Підкошуєм і не даєм злетіти.
А кажете, цензури в нас немає,
І кожному усі шляхи відкриті.
Під деревом, мов сонце золотисте,
Ховає яблуко глибоку рану.
Хтось відкусив і кинув в роси чисті,
І пісня недоспівана згасає.

***
Вірю я, вірю, ми зможемо
Землю підняти свою.
Сили святі допоможуть нам
Рясно засіять ріллю.
Зерна візьмемо добірні ми,
Так, щоб одне у одне.
Поки землі ще потрібні ми,
Доти ми є, ми живем.

***
Я жила, я жила, я старалася.
А тепер уже серце болить.
Не усе, як хотілося, склалося,
Але хочеться, хочеться жить.
Ще хоч трішечки сонцем потішитись,
Не було мені досі коли.
На моїм рушникові вишитім
Ясні квіти уже відцвіли.
***
Я при людях ніколи не плачу.
Не люблю, щоб мене шкодували.
Мені Бог дав такую вже вдачу,
Щоб такою мене і сприймали.
Ну а що вже в душі твориться –
Тільки Богу одному відомо.
Я стараюся всім пригодитись
І ніколи не скаржусь на втому.
***
Я дивлюсь в твої очі, людино,
І так хочу тебе зрозуміти.
Гіркоту хтось між нами кинув,
Я не стану її солодити.
Затуманилась зранку днина,
Сонце виглянути не може.
Постарайсь гіркоту відкинуть,
Хай Господь тобі допоможе.

***
Знову розгулявся безшабашний вітер.
Знову смуток в серці, але я сміюсь.
Гіркоту ховаю від усього світу
І привітно в очі людям я дивлюсь.
Як людині важко в нинішньому світі.
В чисту душу кожен може наплювать.
Ми ж всі народились, щоб, звичайно, жити,
Жити, просто жити, а не виживать.

***
Пересуди, пересуди…
Та що знаєте ви, люди?
Та хоч вам усім відомо,
Що таке душевна втома,
Що, як серце навпіл рветься,
Як об тупість душа б’ється,
Як кричить беззвучно розум,
Біль і жах змішались разом,
Як кругом одна безвихідь,
І не знаєш, де той вихід,
Як не знаєш, що робити,
Як не хочеться вже й жити…
Пересуди, пересуди…
Та що знаєте ви, люди!

***
Що робити, як жити – не знаю.
Від безвиході серце щемить.
Я у Бога поради питаю,
Та Всевишній сьогодні мовчить.
Він дав волю самій вибирати,
Все самій добиватись, вершить.
Що робити, як жити – не знаю.
Від безвиході серце щемить.

***
Я сьогодні ранесенько встану,
Поцілую ще сонних онуків.
З голови прожену гірку думку –
І душевна затягнеться рана.
Вийду в двір я, лиш сонечко встане,
І з відерцем піду до криниці,
Принесу до хатини водиці -
І на серці так радісно стане.

***
Ясени, ясени,
Стоїте ви завжди край дороги.
А сини, а сини
Припадають до матінки в ноги.
А в саду, а в саду
Розцвіла знову мамина вишня.
На біду, на біду
Знову сич умостивсь на горішник.
Він літав, він літав,
Коли тато збирались в дорогу.
Відлітай, відлітай,
Не неси в наші душі тривогу.

***

Синє, легесеньке покривало
Кинув на землю вечір,
А ніч запалила свічі,
І все наче в казці стало.
Спішить за село кудись річка,
Ступиш – й підеш по ній,
Не замочиш навіть ступні.
Виблискує в темряві стрічка.
І у небо розкриті ворота,
Де у хмарах купається місяць,
Де сузір’я вмивають лиця,
Не змиваючи позолоту.
Все незвичне таке, загадкове.
Стали в коло стрункі тополі.
До них вітер прилинув з поля,
Щоб підслухать таємні розмови.
І до ранку отак тріпотіти
Буде вічно жива природа.
Будуть зорі блищать у водах.
Будем вірити - будемо жити.

***
Вечір спускається над селом,
Рожево-блакитний, весь в позолоті.
На гілку черешні, що вже відцвіла,
Вмостились горобчики жовтороті.
Під хатою квітів весняних кущі
Згортають пелюсточки, щоб відпочити.
Ще мить – і в повітря злетять хрущі,
І будуть у коси прохожим летіти.
А в небі по кругу місяць піде
І зорі засяють в небесних сузір’ях.
Ніде так не сяють вони, ніде,
Як на нашій,
єдиній,
святій Україні.

***
Дідусь з онуком, сівши поруч на дивані,
Гортають сторінки пожовклого альбому.
«Це хто такий?» - маленький пальчик Вані
На чоловіка вказує в солдатській формі.
«Це тато…, тато мій», - сказав дідусь і фото
Узяв у руки, що тремтіли, наче птахи.
«Брав Зимній в революцію й на фронті
У громадянську підіймав бійців в атаку».
«То він герой, як ти»,- й маленький пальчик водить
По орденах, медалях, що вкривають груди.
А судорога старому пальці зводить:
«Герой, синочку мій, герой, та люди…»
І більш нічого він сказати не спромігся.
У грудях стиснуло. Сльозами вкрились очі.
У Вітчизняну він ноги лишився
- Пусте… Як інше видержати, Отче?!
Он знову жінка подалася на світанні
На могилки до сина…Й досі ще немає.
Загинув син в далекому Афгані…
Росте без батька їх онучок Ваня.
Чотири битви… І чотири важкі долі…
Ну як ви смієте сьогодні всі судити?
І хто на суд такий давав вам дозвіл:
Одних підняти вверх, а інших – заклеймити?
Вони ж усі – із українського народу
І, як подумати, - усі одної крові,
І, як узяти, - всі одного роду.
То ж зупиніться їх судить, панове!
Ви подивіться в очі хлопчику малому.
Для нього батько, дід і прадід – це герої.
Як часто в нас міняється погода.
А ви не бійтесь, поклоніться їм у ноги.
Простим солдатам, що прикази не писали
І за спиною в інших не сиділи,
Які під пулями сміливо крокували
І вірили, що йдуть на праве діло.

***

Я не вмію так, щоб не горіти
Й щоб тепло душі не роздавать
Тим, кому так важко в світі жити,
Тим, кому судилося страждать.
Я не вмію не переживати
І не вмію я не співчувать.
До кінця я буду віддавати
Те, що Бог мені подарував.
Ну а це – немало й небагато,
Те, що необхідно для життя.
І горить в душі моїй багаття,
І іду назустріч людям я.

***
Як легко в мріях замки ми будуєм,
Як легко зводимо мости.
А в дійсності в момент один руйнуєм
Те, що складалося роки.

Один ривок, один лиш спалах люті
- І вже нічого не вернеш.
Туманом сірим вкутане майбутнє,
В яке
безрадісно
ти йдеш.
***
Навіщо опускатися на дно
Й на батьківських останках танцювати?
Нехай не все і правильно було,
Та тільки все ми маєм пам’ятати.
Немало крові наш народ пролив,
Не вчора ми історію писали.
Були бої, і подвиги були,
І руйнували, й знову будували.
Та вірили, та вірили в добро.
Життя за світлу долю віддавали.
Було всього в житті, було всього,
Та впевнено в майбутнє крокували.
Тепер всі в прокурори подались,
Забулися, з якого вийшли роду.
Переписать історію взялись,
Історію святу свого народу.

***
Відмирає село, відмирає.
Он сусіди уже від’їжджають.
Заколочені двері, вікна.
У садку бешкетує вітер.
Цей садок вже садком не назвати,
Все на дрова прийшлось порубати.
Не докупишся газу нині,
Світло теж дороге в Україні.
Лиш води на селі не купують,
Та й води вже по селах бракує.
А напившись води – будеш ситим?
Важко-важко тепер в селі жити.
Купиш добрива, землю обробиш,
Треба й трійка, нічого не зробиш.
Далі думай, зерно як зібрати…
Ох, нелегко в селі виживати.
Що з землі ви сьогодні візьмете,
Те у неї ви завтра вкладете.
А як в школу зібрати дітей,
Як немає де взяти грошей?
Із села селянин від’їжджає…
Що ж нас завтра усіх чекає?

***
Коли ж нарешті правда нам відкриється,
Що ми помалу опускаємось на дно?
По смітниках народ сьогодні риється,
У секонд-хенд вдягнулось місто і село.
Та де взялися серед люду рваного
(Нечувана до сих пір, нагла новина)
Молодчики з своїми капіталами,
Міліонери… Хто колись таке в нас знав?
Заводи, підприємства розкуповують.
Що тільки можна – все спустили з молотка.
А до землі – чужих панів запрошують,
- Й гребе під себе все захватницька рука.
Що буде завтра з Україною, скажіть?!
Невже дітей залишимо на згарищі,
І поповзуть вони на Захід чи на Схід…
І будуть з них, як з нас колись, знущатися.

***
День, втомившись під важкою ношею,
Догорів і розтанув ві млі.
У гаю, там де трави некошені,
Буйний вітер спочити приліг.
Поки зорі в танок не зібралися,
Вийшов місяць, щоб шлях освітить.
Он і зірка одна показалася,
І, не знати чого, вся тремтить.
Від подружок своїх відірвалася,
Щоб з коханим побути самій.
У діброві сова розсміялася:
- Зірко ясна, не твій він, не твій.
***
У її вікні троянди
Жовтим полум’ям горять.
Звуки ніжної «Лаванди»
У його душі дзвенять.
В небі місяць пропливає,
Заглядає у вікно.
Те, що він її кохає,
Знає вже усе село.
***

Я не знаю, чи є де країна,
Де безпечно живе людина,
Впевнена в завтрашній день.

Я не знаю, чи є де держава,
Щоб про люд свій постійно дбала,
Благо творила завжди.

Я не знаю, чи є такі люди,
Як комусь з нас погано буде,
Мимо не зможуть пройти.

Я не знаю…,
не знаю…,
не знаю…

***

Щастя – неначе жар-птиця.
Спіймав. А чи зможеш вдержати?
Не вічно воно іскриться.
Щось прийняв – мусиш щось віддати.

***

Ось пройшла по дорозі людина.
Заморозились кульки-сльозинки,
Що упали на білі сніги.
Зустрічались людині прохожі,
Всі холодні, на мумії схожі.
Залишали порожні сліди.
Та ніхто не замітив горя,
Що послала людині доля,
І в нікуди її повела.
Затопталися кульки-сльозинки.
Вранці мертву знайшли людину.
Недалеко зайшла від села.

***

Ми ступаєм у новий світ,
У нове, двадцять перше століття.
Це у ньому розквітне наш цвіт :
Наша віра й надія – наші діти.
І в онуках продовжиться рід.
Нові зорі засяють над світом.
То ж ступаємо впевнено ми
У нове, двадцять перше століття.

***
Їм справили весілля. Як і всім,
Кричали «Гірко!». І до хати вніс
Її він на руках. Батьки раділи.
…І ось позаду вже гучне весілля.
Та покотилась по селу новина.
Цій звістці дивувалась вся родина.
Вернулась наречена до батьків.
Юнак не вговоряв. Він відпустив.
Шептались люди, до пліток охочі.
І версії були, які ти тільки хочеш.
У нас попліткувати кожен ласий.
Їм би навести лад у сім’ях власних.
Та що б не сталося – завжди гуло
Про все й про всякого моє село.
І наших молодят не обминуло.
Давайте ж все залишимо в минулому.
Хай очі знову зазирнуть у очі,
Й побачить кожен те, що бачить хоче.

***

Невже кінець? Невже всьому кінець?
Де ділися повага, честь і совість?
Юнак і літня жінка стали під вінець,
Цілуються, у них любов,
Натомість.

Від всяких шоу голова болить,
Одна розпуста на телеекранах.
Одне сміття щодень в ефір летить.
Про секс говорять в дитсадку.
Чи не зарано?
Метелики на світло в кабаре
Злітаються з усіх усюд щоночі.
Он коник-стрибунець стакан до рук бере.
Та то ж вино.
Хай спробує, як хоче.
Уседозволеність. Як скоро дітвора
Це зловлює й свої права качає.
А ви, з минулого, ви хочете добра,
Любові й злагоди?
Та їх давно немає.
Закону і порядку? – Не знайти.
Вперед, хто дужчий! Нумо, не зівайте.
Слабеньке птаство в сторону летить –
До годівничок рвуться
Кандидати.

***
За вікном розкошує літо:
Ранні яблука, абрикоси…
Золотиться достигле жито.
- А мені чогось душу морозить.

Сіре небо. Вже пізня осінь
Догоряє в кущі калини.
- А у снах моїх - ніжна просинь,
В ній купається ключ журавлиний.

Коли ж снігом усе покриє
І водойми під лід сховає,
- Моє серце чогось радіє,
І душа, як весною, співає.

А весною, як сніг розтане,
І кругом потечуть струмочки,

- Мені раптом так сумно стане.
А причина, не знаю, в чому.

Видно, настрій не від погоди,
Не від того, чи сонце сяє.
Людям добре і в непогоду,
Якщо разом її проживають.

***
До чого йдемо ми?
До чого всі ми йдемо?
Розправмо ж плечі,
Погляньмо навкруги.
Самі дозволили,
Щоб правив світом демон.
Були ж народом,
А стали – вороги.
Єдине сонце нам,
Як і раніше, світить.
Чого ж втікаєм
Від променів ясних?
Не забуваймося:
Ми – України діти.
Спішать до річки
Струмочки навесні.
Ото ж єднаймося
В народ єдиний, дужий.
Хай котить хвилі
Могутній наш Дніпро.
І заживемо ми
В сім’ї великій, дружній,
Де буде завжди
Повага і Добро.

***

В твоїх очах зайшло за обрій сонце,
А зірочки чомусь не загорілись.
В руках – мобільник. Темрява в віконці.
Дівчата в клуб пішли.
А ти сама лишилась.
Висвітлюється номер на панелі.
Ти лиш натисни – й музика поллється.
Легесенько натисни номер – й вже він
Впізнає номер твій…
Але чи обізветься?
Натиснеш? – Не натиснеш! Серце б’ється.
В очах рябіє… Подиху не чути…
Та раптом піснею у тишу рветься
Вхідний дзвінок його.
Такі знайомі букви!
І вже в очах твоїх сіяють зорі.
І цілий світ готова ти обняти,
Зійти на гору, переплигнуть море,
Пливти хмаринкою
І весело співати.

***
Що таке щастя? – спитали ми матір.
- Це коли злагода й радість у хаті.
Що таке щастя? – спитали у тата.
- Це коли в хаті мир і достаток.
Що таке щастя? – спитали у сина.
- Це коли хата, робота, машина.
Що таке щастя? – спитали дівчину.
- Це коли поруч зі мною мій милий.
Що таке щастя? – спитали в дитяти.
- Це коли можна до вечора гратись.
Що таке щастя? – спитали у бабці.
- Тепло у квартирі й легесенькі тапці.
Що таке щастя? – у діда спитали.
- Це, щоб війни ми ніколи не знали.

***
За вікном день і ніч все дощить і дощить.
Стуку дятла не чуть, соловейко замовк.
Геть до нитки промокли дерева й кущі.
Хай би небо закрить, та згубився замок.

Як відкрили його навесні журавлі,
Так з ключами й упав. Видно, змила вода.
Все змиває, скриває цей дощ на землі.
За які вже гріхи
Нам така вже біда?!

***

Не спотворюй своєї душі,
Не спускайся до рівня тварини.
Тебе Бог сотворив. На землі
Ти найвища істота – людина!
І у тебе безсмертна душа.
Коли тіло піде в землю прахом,
Попрощається з світом вона
Й полетить в небеса вільним птахом.
Ну а там вже, на Страшнім суді,
Будем всі перед Богом стояти.
Поки є іще час – зупинись!
І подумай, як душу спасати.

***
Схили перед Богом в молитві коліна.
Нічого само по собі не буває.
Душа без молитви поволі вмирає,
А з нею росте, набирається сили.
В молитві святій душа вчиться злітати,
Високо-високо, до самого Неба.
Молися, щоб Бог повернувся до тебе,
Щоб радість небесну душею пізнати.

***
Чи в пеклі бути, чи в раю,
Господь нам дав
Самим робити вибір.
Душею Бога пізнаєм
І прославляєм всюди його ім’я.
І сходить Благодать з Небес.
Вогнем Добра
Запалюються душі.
Своєю силою чудес
Дивує Бог на морі і на суші.

***
Володар небес.
Цілющий твій хрест.
Творець Землі і Неба,
Я йду, я йду до тебе.
Ти бачиш нас скрізь.
Ти бачиш наскрізь.
Творець Землі і Неба,
Прости, прости Ти мене!
Із царства пітьми
Мене підійми.
Творець Землі і Неба,
Прийми, прийми Ти мене!

***
Не кожен день буває в нас неділя,
Не кожен вечір місяченько сяє.
Запам’ятай, що лише той щасливий,
Хто іншим щастя у житті бажає,
У кого серце світле, променисте,
Хто сонцю, хмаркам й журавлям радіє.
Хто бачить, як летить пожовкле листя,
А у душі – цвіте весна й надія.
І лише той щасливий, хто не має
В очах своїх ні заздрості, ні злості.
Хто людям словом й ділом помагає,
Щоб їм щасливо разом з ним жилося.
Ото ж радіймо, друже мій, хвилинам,
Що нам Господь на світі цім відводить,
Бо лише той серед людей щасливий,
Хто в небесах й в калюжах бачить зорі,
А у струмочку – повноводну річку,
В яку можливо другий раз вступити,
Який в простому бачить щось незвичне
І може в мріях в небеса летіти.
Ніхто не знає, що там за горою,
І скільки пісні в серденьку звучати.
Та якщо друзі завжди й скрізь з тобою –
Себе щасливим можеш ти вважати.

***
Доглянутий, здоровий «мужичина»
Зайняв скоріше місце на базарі
Й давай кричати на всі боки що є сили:
Приймаємо значки, монети і медалі…
Ось молодик направився до нього,
Йому набридло горлая чекати,
Хотілося залити в пащу самогону.
Ще є одна медаль. То ж треба обміняти.
Одна медаль…Чи батькова, чи діда…
Не так давно багато їх лежало…
Як у базаринка очиці загорілись!
Став тупцювати і приплигувати жваво.
Мовляв, медаль стара й гроша не варта.
Обходився з п’яничкою лукаво.
Дав йому пляшку самогонки й пачку «Ватри»,
Ще й до грудей своїх притиснув так ласкаво.
І відпустив: Іди вже, заливайся!
Мені то що? Ти не моя дитина.
Й самовдоволено у вуса посміхався.
А у руках його чиясь медаль горіла.
Скажіть мені, в якій іще країні
Медалями так вміють торгувати?
Народе мій! Спинися! Це ж твої святині!
За ними – слава наша, перемоги й втрати.
***

Є люди високі і низькі,…
Чому ж в тебе мірка одна?
Один вибрав шлях собі слизький,
А того штовхнули до дна.
Серця є холодні і теплі.
Є душі приємні і злі.
Є муки солодкі й нестерпні.
І дні є веселі й сумні.
Не думай, що все так погано,
Що світ наш без добрих людей.
Хай добре лиш всмоктує пам’ять,
Лишаючи осторонь зле.

***
Спливав похмурий ранок. По дорозі
Йшли мати і дитя. І перехожі
Всміхалися маленькому дитяті.
Руденькі кіски і рожеві банти.
І очі…такі чисті і блакитні,
В них віддзеркалювалось літо.
Раптом виросла перед ними
Та, якій вона долю розбила.
Жінка жінку впізнала відразу.
І летіли в обличчя образи.
І дивилися очі в очі.
Й озирались на них перехожі.
Поміж ними дитя стояло,
Наче сонечко ясне, сіяло.
А над ним чорні хмари висіли.
Що ж таке вони не поділили?
Лише крок воно вбік ступило…
- Раптом щось загуло, заскрипіло…
Потемніло в очах, й упала
Та, що мовчки образи приймала.
- Друга кинулась… й сонце схопила,
… А машина промчалася мимо.
Коли очі відкрила мати,
Не могла вона й слова сказати.
Ніжно донечку обнімала
Та, що нині її ображала.
Ну а дівчинка їй посміхалась,
Наче зовсім нічого не сталось.
Очі в очі поглянули знову,
Й непотрібною стала розмова.
Яскравий день змінив похмурий ранок.
Розбіглись хмари. Йшли дитя і мама.
Всміхались люди лагідно дитяті.
Руденькі кіски і рожеві банти.
І очі… такі чисті і блакитні,
В них віддзеркалювалось літо.

***
У житті нашім все відносне.
Той радіє, що скоро осінь,
Молодий, енергійний, сильний,
Скоро буде у нього весілля.
Ну а той восени сумує,
Вже йому не кує зозуля,
Вже нічого його не чекає.
Журавлі вже його відлітають.

***
На відірваній від берега крижині
Опинились двоє. Два рибалки.
Так як ще зима, у білій кожушині
Смерть до них підходить: Робим ставки!
У старого літ чимало за плечима,
Тільки не привик він відступати.
Молодий наш лише кліпає очима,
Так життя не хочеться втрачати.
І сидять, роздумуючи, двоє.
Кожному своє життя миліше.
Смерть не хоче відступатися. Й обоє
Замерзають у ранковій тиші.

***
О, люди, люди! І що ж це буде?
Невже ми звірі? Невже ми звірі?
Невже так просто себе загубим?
Та я не вірю! Та я не вірю!
Один, як заєць, всього боїться.
Той вовком виє, бажає жертви.
Той хитрий, наче стара лисиця.
Змія плазує, аби не вмерти.
Хамелеонів вже розвелося…
Міняють колір, щоб уціліти.
Давно, скажу вам, так повелося.
А як же жити? Як далі жити?

Опустила осінь крила
Й зникла десь за небокраєм.
Небо зблідло. Й першим снігом
Знову нас зима вітає.
Перший сніг…Ще не морозить…
Й листя все ще не опало…
По розквашеній дорозі
Під ногами сніг розтанув.
Не зима ще… І не осінь…
Не холодить…І не гріє…
А душа тепла ще просить,
А душа про літо мріє.
***
Син ступив за поріг хатини –
Погляд мами застиг у вікні.
Відпустила у світ дитину –
І журливо сьогодні старій.
Зникнув син її у тумані –
І неспокій у серці заліг.
Простелились далекі далі:
Безліч стежок і безліч доріг.
Впали промені на дорогу,
Що синочка у даль повела -
Засвітилась душа. Тривога
Враз від серця її відлягла.
Стало сонячно, тепло, мило.
На шляху квітнуть сина сліди.
І стояла вона й молилась,
Щоб синок завжди з Богом ходив.
***

Дощ полоще листочки клена,
По воді бульбашками скаче.
Промочив геть гніздо лелече.
Пропадають в гнізді лелечата.
На землі, під гніздом, лелечка.
Не повірите? – Пташка плаче.
Не вернувся лелека вчасно
Пропадають в гнізді лелечата.
А в лелечки підбиті крила.
А лелечка не має сили
У гніздо до дітей піднятись.
Пропадають в гнізді пірнаті.

***
Поспішає юнак. З-за туману
Ось видніє його вже село.
У кишені пальто – телеграма.
Хоч би ще не запізно було!
Не запізно? Та що тут сказати?
Запізнивсь не на день ти чи два.
Від світанку й до вечора мати
Все чекала на тебе щодня.
До вікна протягла руки-крила.
Біла хустка сповзла з голови.
Й отаку, за столом, як сиділа,
Вже холодну сусіди знайшли.
За вікном червоніє калина,
Чорнобривці круг хати цвітуть.
Не діждалася матінка сина.
В небесах на стареньку вже ждуть.
Син до хати своєї підходить.
- Що за люди? Чому вони тут?
Що тут півчі і батюшка роблять?
І куди його матір несуть?
«Мамо! Мамо! Мені написали,
Що Ви хворі, щоб я поспішав…»
«Мамо! Мамо! Ви якось казали…»
«Мамо! Мамо! А я і не знав…»


«Мамо! Мамо!...
Пробачте! Пробачте!...»
«Мамо! Мамо!...
Я Вас не забув…»

Стискалось серце в тих,
хто матір бачив.
Душа німіла в тих,
хто сина чув.

***
Ти такий ще маленький, синку,
І біда твоя – не біда.
Хочеш, сум твій у воду кину,
Хай розмиє його вода.
Ти ще зовсім маленький хлопчик,
І журба твоя – не журба.
На дорогу піди – хай розтопче
Сум дитячий весела юрба.

***
Не спіши ярлики всім розвішувать:
Цей – брехун, той – пліткар, а ті – хами.
Треба добре постійно все звішувать
Й не займатись самому плітками.
Так всіх друзів в путі порозкидуєш.
Ну а сам… Сам далеко зайдеш ти?
Може, просто, … Ти, просто, завидуєш
Тим, що сміло ідуть в день прийдешній?

***

Любов і дружба
Ще з дитинства вони дружили.
Разом міряли в полі стежки.
Разом зорі з небес ловили.
От і виросли. Вже й парубки.

Коли місяць в ставку купався,
Дрібні зорі блищали в воді,
І Роман, і Сашко закохались.
Звісне діло, орли молоді.
Чому ж верби сумні? В чім причина?
Й місяченько за хмари зайшов?
Та невже ти не бачиш, дівчино,
Що природа віщує зло?
Двоє хлопців одну полюбили.
Наче сонце – одна на двох.
Розум ревнощі помутили.
Засліпила усе любов.
Помаленьку спливає літо.
Скоро вересень задощить.
Були друзі колись – не розлити.
Тепер дружба по швам тріщить.
Вже нічого для них не важить
Те, що їх об’єднало колись.
«Ти тут лишній…», - Роман наваживсь.
«Ні, це ти… Я прошу, відступись!»
В білім вальсі ромашки кружляють.
Сяють роси по всьому лугу.
Дві стежини у полі петляють.
Злість кипить у зіницях друга.
Наче зовсім вони й не дружили,
Лиш тепер їх стежинки зійшлись.
Кров пульсує. Натягнуті жили.
Раз не хочеш зійти – бережись!
І Сашко, наче звір той дикий,
Налітає…Спинися, хлопче!
До села долітають обривки:
«Відійди!», «Відступись!», «Не розтопчеш!»
«Не твоя», «Я люблю», «Ти лишній»…
- Вітер речення обривав.
Раптом в полі усе затихло.
Невже Боженько розум дав?!
Переплутались дві стежини,
Де ще вчора буяло жито.
Не іде, а летить дівчина.
Полем котиться: «Вбитий!, «Вбитий!»
Он «Швидка» вже людей обганяє,
Хто в машині сидить – не знати.
Вже на шлях «Воронок» виїжджає,
Чиюсь спину ховають грати.
Що ж ти, дівчино, наробила?
Вони ж друзі… Ти що, не знала?
«Я нікого із них не любила», -
На суді лиш вона призналась.
Погляд Роми зробивсь порожнім.
І Сашко став ще більш зігнутим.
Біль пройде… Тільки потім, потім…
Ну а дружби уже не вернути.

***
Осінь золото роздаровує,
А калина оділа намисто.
Сонце хмуриться, хмаркам підморгує,
З трону сходити болісно, звісно.
Та коротшає час у осені,
Сонце сили помалу втрачає.
І вітри, наче гості непрошені,
Хмари-думи сумні наганяють.

***
Заблукало село в хуртовині.
День зараннє пішов на спочинок.
Місяць зорі прикрив від світу
Й сам в негоду таку не світить.
Відреклось, відвернулось Небо.
Чим же ми прогнівили Тебе?
Як нам душі свої відігріти?
Хай заблудлі, та ми ж Твої діти.

***
Під ясним промінням сонця
Сяють в травах роси.
Важко в світі тим, що камінь
За душею носять.
Важко тим, що мають серце
До всього байдуже.
Ясний промінь на світанні
Пусти в свою душу.

***
Перед холодом осіннім
Зупинилось літо.
Поле, небо – все єдине,
Туманом залите.
Піду в поле, свою душу
В тумані сховаю.
Осінь знов мене закружить,
Хоч я й не бажаю.

***
Я стою-сумую
На краєчку літа.
По землі неначе
Сонечко розлите.
Та мене вже клени
У діброву кличуть,
Й сумно в піднебессі
Журавлі курличуть.
Я боюся в осінь
З літечка ступати.
З джерела наснаги
Хочу ще набратись.
Пісню розпочату
Треба ж доспівати.

***
Йде людина по стежці. Їй зорі
Сипле небо вечірнє до ніг.
Та не бачить вона їх. Горе
Її в темінь веде, від усього й усіх.
Перехресні вітри в її долі
Зруйнували, розбили усе.
Йде людина в нікуди. Горе
Від усього й усіх, в темінь ночі несе.

***
На розкритім крилі світанку
Загоряється новий день.
Вип’є роси на травах ранок
І поволі у день перейде.
Кине світ у обійми неба
Все, що має, - нехай цвіте!
Новий день привітати й тебе
За світанком рожевим іде.

***

* Щось нездужає наш Робік,
Приліг до подушки,
Заховав під лапку ротик
І опустив вушки.
- Я ж казав тобі, собачко,
Щоб не їв багато.
З’їв ковбаску, сир – і бачиш:
Не виходиш з хати.
- Не журись дарма, дитинко,
Просто, песик ситий.
Ти погладь його по спинці
І дай відпочити.

* На вокзалі люд зібрався,
Кожен галасує,
А на лавці – спить дитина
Й нічого не чує.
Біля них спинилась жінка,
Молода, красива.
- Дайте,- каже,- мені хлопця,
Буде мені сином.
Років вже спливло багато
Від тої години.
Є у хлопця мама й тато,
Й всі вони щасливі.

* В небі осінньому
Зорі засяяли,
Місяць їх всіх стереже.
Люба дитинонько,
Час уже спатоньки,
Сон під віконечком жде.
Я колихатиму
І замовлятиму
Лагідні ночі і дні.
Поки ти спатимеш,
В Бога благатиму
Долю щасливу тобі.

* Знову красну весну
Ластівки принесли.
Забриніли води
В ріках повноводних.
Сонце освітило
Всі поля і ниви.
Хмарки кучеряві
Ллють дощі ласкаві.

* Ось виходить із хати дитина.
Подивись на це миле створіння.
Не тривожить її ще сумління.
В світ відкритий іде вона сміло.
Невідома ще їй людська злоба
І ще заздрість не мучить їй душу.
Та ти світ показати їй мусиш,
Щоб було менше шишок на лобі.

* Пустило сонце промені в діброву,
Й вони усе навкруг позолотили.
Зелений світ, який ти бачив вчора,
Увесь в багрець і золото оділи.
До чого не торкались, все мінялось,
Ставало зачаровано-осіннім.
Коли ж назад до сонечка дістались,
Були уже безбарвні і безсилі.
Їх сонце прийняло і похвалило
І знову теплотою наділило.
Хоча саме не так уже світило,
Дивилося на землю і раділо.

* Пощастило якось киці
Синичку піймати.
Стала в неї та проситись
З світом попрощатись.
- Не бери гріха на душу,
В мене є родина,
Попрощатись з кожним мушу,
Як прийде кончина.
- Ну, прощайся, - каже киця
Й пташку відпустила.
Врятувала хитрість птицю
Й виручили крила.

* - Скільки слів ти знаєш, тату?
- Ой, багато-пребагато.
- Ну а ти, скажи, матусю!
- І лічити не беруся.
В нашій мові стільки слів,
Скільки в небі ясних зір.
Хтось родився – зірка нова
Світить людям з висоти.
Мова – це душа народу,
Мову треба берегти.

* Наш Дениско вже великий,
Скоро в школу побіжить,
Сам взуває черевики
І на вулицю спішить.
На подвір’ї копирсатись
Він ще змалечку привик.
Разом з татом майструвати
Любить. Каже: «Я – мужик»

* Зима у білій кожушині
По світу білому гуляє.
Закутала дерева в іній,
Стежинки всі позамітала.
На шибках – вибиті узори,
Під тином – кучугури виснуть.
Широкі стеляться простори,
На них зимове небо тисне.

* Виткнулись з-під снігу
Проліски тендітні,
За ними – фіалки,
Сині та блакитні.
В рівчаках кульбаби,
Де не глянь, жовтіють.
Вийшли з хати діти
І весні радіють.

* У чистім полі жайворонок в’ється.
Струмочок вдаль кудись біжить.
І серце в грудях радісно так б’ється.
Весна, весна до нас спішить.
Весна-красна. До чого не торкнеться,
Життям наповнює весь світ.
Дарунки роздає і, як ведеться,
Душі – весняний цвіт на многа літ.

* Посіяла мати
Вранці біля хати
Жовті чорнобривці,
Високі майори,
Щоб не знать дитинці
Ніякого горя.
Гарно в садку, мило.
Й квітів уродило!
Є тут й пишна рожа,
Виріс мак чубатий.
В бога мати просить
Щастя для дитяти.

* Як же мило – любо
Літечком живеться.
Над землею знову
Жайворонок в’ється.
До дітей із неба
Сонечко сміється.

* В мене котик є, Данько,
Дуже любить молоко.
Ще сметану полюбляє,
Все на слоїк поглядає.
Як покажеш йому сало –
Він на задні лапки стане,
Буде в очі заглядати
І просити: няв–няв!(дайте!)
Біля рибки очі жмурить –
Рибку більш за все він любить.
Ось такий у нас Данюньчик,
Милий рижий наш ласунчик.

* Мама кашки наварила
Й так хотіла, щоб я з’їла.
Я гукнула кицьку Машку
І поставила їй кашку.
Киці хитро підморгнула –
Та відразу все збагнула.
Киця Машка кашку з’їла –
Мама мене похвалила.

* Раз покликав журавель
Лисичку до хати.
Як годиться, заходився
Гостю частувати.
Жваво виставив на стіл
Горщики тоненькі,
Й почала в них заглядати
Лисичка руденька.
Заглядала – заглядала,
Геть усе порозкидала.

Журавель сидить сердитий,
Всі горшки його побиті.

* Мама про сина
Найбільше всіх дбає.
Купить, достане,
Що той забажає.
Спати не буде,
Аби лише сина
Бачить здоровим
Й зробити щасливим.

* Дід зробив Іванку дудку
Із співучої верби.
Бідний пес залазить в будку,
Щоб не чути тої гри.
Кажуть, нашому Іванку
Слон на вухо наступив.
Не співає півень зранку,
Він оглух від тої гри.
А Іванко наш до ночі
Все у дудку дме і дме.
Музикантом стати хоче.
Та коли ж це все мине?

* Над квіткою у сонячному сяйві
Метелик зранку вже літає.
Чи дощ іде, чи сонце світить ясне –
Він завш її оберігає.

* В мене є маленький братик,
Я люблю з ним завжди гратись.
Посаджу його у возик,
Дам усе, що не попросить.
Вірші я йому читаю
І казки розповідаю.
Як захочу в жмурки грати –
В мене є маленький братик.

* - Скажи, скажи, лелеченьку,
Де ж ти побував?
Де в зимоньку холодную
Ти з дітьми ночував?
- Літав в краї я дальнії,
Де ковила цвіте.
Країни бачив різні я,
Та все не те, не те.
Не так хмарки там плавають
В високих небесах,
І люди там балакають
Якось не так, не так.
Насилу ми діждалися
Назад сюди летіть..
Країна, де зростали ми,
Найкраща на землі.

* У дворі індик булькоче,
По землі ходить не хоче.
Він би в небо полетів,
Та не мають крила сил.
На одне лиш птах спромігся –
На горішнику вмостився
Й згорда дивиться на всіх:
Вищим став! – ну просто сміх.

* Ріс у лісі їжачок,
Зовсім не колючий.
Такий милий, й хто хотів,
Той його і мучив.
Той за носика скубне,
Той за шийку схватить.
Він терпів, та, на кінець,
Викрикнув всім: Хватить!
Обернувся, покрутився
Й колючками враз покрився.

* Ну й морока – заморока
В бідолашної сороки:
Треба, щоб сороченята
Научились рахувати.
Раз сорока, два сорока, …
Продзвенів дзвінок з уроку.
Раз, два, три, чотири, п’ять –
На перерву всі летять.

* Зайчик літом все скакав
І про зиму геть не дбав,
Щоб капусточки нарвати,
Щоби морквочки придбати.
Як прийшла зима холодна,
Ходить зайчик наш голодний.

* Віддихав в селі Максим.
Він з батьками на таксі
З міста шумного примчав
І не бачив, і не знав,
Як жита на полі косять,
Як збирають абрикоси,
Що і кури крила мають,
Та у вирій не літають,
Що парного молока
Не надоїш від бика,
Що у річці ловлять щуку,
Що життя – цікава штука.

* Вдень сова відпочиває,
Не тривожте, хай поспить.
Тільки вечір наступає –
Із дупла вона летить.
Полювать допомагає
Їй по ночах добрий зір.
Ловить мишок, не моргає,
Швидка пташка ця, повір.

* Чорногруда, білобока
Скаче по селу сорока.
На хвості несе новини,
Як жили всі, що робили,
Що нового стало в світі,
Та не дуже ви їй вірте.
Ця пташина все скрекоче,
Очорнить півсвіту хоче.

* Новий день зимову казку
Спозаранку нам приніс.
Де не глянеш – біло-біло:
Біле поле, білий ліс,
Біла річка, білі ниви,
Білі пагорби, лужок.
Ми ступаємо щасливі
На білесенький сніжок.

* Не пішов сьогодні в школу
Наш Іванко в перший раз,
Бо йому святий Микола
До дверей підвіз камаз.
Сам пішов до других діток
Подаруночки вручать.
Повну торбу, мама свідок,
Треба ще йому роздать.

* А кажуть, на дощик збирається,
Та ж сонечко всім посміхається,
Промінням усіх обнімає…
І птахи у небі літають…
Лиш там, десь далеко – далеко,
На грім обізвався лелека.
Собака злякався і в буду сховався.
А кіт лиже лапку, бо ще не вмивався.

* У садочку я ходила,
Новий туфлик загубила.
Песик бігав кругом хати,
Помагав його шукати.
У собачки нюх чудовий,
Я ходжу в обнові знову.

* Хто це там біля канапки?
Білі вуса, білі лапки,
Чорна спинка і животик.
Пальця не клади у ротик.
Гострі зубки звір цей має,
Не собачка, а кусає.
Бігать дуже швидко може,
Завжди вушка на сторожі.
Взирить мишку – заганяє,
Він їх дуже полюбляє.
Хто це, дітки, там крадеться?
Як цей звір маленький зветься?

* Красне сонечко сховалось,
Сірі хмари небо вкрили.
Літо з нами попрощалось,
Птахи в вирій відлетіли.
Не гудуть комбайни в полі,
Ліс дрімучий спочиває.
Вітер свище по роздоллі.
Діти зиму дожидають.

* Котик
В мене котик є лахматий.
Тихо ходить він по хаті.
Я кота свого люблю,
Мишок йому наловлю.
Мишоловки скрізь розставлю,
Мишок лізти в них заставлю.
Треться котик і воркоче,
Мишеняток дуже хоче.

* Бичок
Привела бичка телиця.
Чорнобокий той бичок,
Тільки встав, давай вже битись,
Ну й маленький дурачок.
Я нарвав йому травиці
Край широкого ставка.
Він не хоче і дивитись,
Хоче тільки молока.
* Дужче всього люблять діти
Запашне квітуче літо.
Літом сонце ясно сяє,
Соловей в саду співає.
Кличуть стежки в ліс і в поле.
О яка краса навколо

Горе моє, мов вітер –
Тут вщухне, тут знов повіє…
Щастя моє, мов сонце –
То блисне, то в хмари ввійде…
Радість, немов веселка –
Так рідко на небі сяє…
Смуток, немов тумани –
Так часто мене огортає…


Давлять на зіниці
Сльози непролиті,
А ночами сниться
Поле в рясних квітах.
Вже давно на скронях
Заіскрився іній.
На моїх долонях
Стільки всяких ліній!
Все якісь короткі,
Кручені, хвилясті.
Не знайду дороги
Я до свого щастя.


Вже не тривожить ніщо мене ранками.
Стала спокійно я спать навесні.
Вікна завішені завжди фіранками,
Щоб не стояв більше місяць в вікні.

Те, що відмріялось, те, про що мріяла,
Ще в глибині мого серця лежить.
Вільною пташкою випущу мрію я,
Хай куди хоче сьогодні летить.