* Сонце захмарилось,
Осінь зажурена
Падає листям до ніг.
Те, про що марилось,
Те, що вже мали ми,
Ти не зберіг, не зберіг.
Човен без паруса,
Весла загублені,
А попереду – обрив.
Те, про що марилось,
Те, що вже мали ми,
Ти загубив, загубив.
Літо - без сонечка,
Осінь – без дощику -
Скільки вже має так буть?
Більше не плачу я,
Хоч мені й боляче.
Просто, забудь все, забудь!

* Згаснув день. Притих сердитий вітер,
На берези крила опустив.
Віддзвеніло – відгуло вже літо.
Жайвір ген за обрій полетів.
Він за літом полетів, я знаю,
Щоб його назад до нас вернуть.
Вже на зиму сонце повертає.
Ой, нелегка нині його путь.
Кожен день по небу хмари бродять
І блиснути часом не дають.
Вітер з листям водить хороводи.
Скоро хризантеми відцвітуть.
Опустіло поле. В лісі тиша.
І струмок від холоду дрижить.
Знов проснувся вітер, виє, свище,
Навпростець кудись собі біжить.
Гонить хмари, то докупи зводить,
Ті на землю падають дощем.
З пагорбів стікають в річку води…
І життя втікає… день за днем.

* В лісі осінньому
Сумом навіяні
Думи свої розтрушу,
З листям посиплються,
Листям присиплються.
Біль у собі приглушу.
І не признаюся,
Як серце мається,
Що у душі я ношу.
Й ти не признаєшся
І не покаєшся.
Йди! Я тебе відпущу.

* Осінь холодна вже. Никне до ніг
Сивий туман. Проглядаються далі.
Жаль, що ти вчора розгледіть не зміг
В променях сонця моєї печалі.
Знаєш, буває, і в сонячні дні
Холод стискає беззахисну душу.
Взимку, буває, повір вже мені,
Квітне душа в найхолоднішу стужу.
Слово ласкаве розтопить сніги,
Що від людей душу ніжну сховали,
І заквітують поля і луги,
Тільки не грайся ти більше словами.


* Любов
Ти така сподівана,
А прихід твій – несподіваний.
Тисячами поетів
В тисячах книжок оспівана.
Чиниш не завжди обдумано,
Бо ти не придумана,
Не запрограмована
Й не по стандарту ти думаєш.
Таємничістю окрилена,
Птахом з широкими крилами
Ти вриваєшся в душу
І даруєш їй крила.

* Я так боюсь людського співчуття.
Не співчуття самого – слів порожніх.
Нехай піду я тихо в небуття,
Хай погляди байдужих не тривожать.
Не хочу, щоб котилося селом
Те співчуття - Хіба від цього легше?
Мов день один, життя моє пройшло.
Назад, як би не хтіла, - не вернешся.

* Десь сонце за хмари сховалось, а вітер
Гуде – завиває в високих тополях,
Зриває останні пелюсточки з квітів
І котить солому по цілому полю.
Дивлюсь у вікно. В хаті затишно, тепло.
На ліжку, зігрівшись, щось кицька муркоче,
Неначе сумні мої думи про тебе
Своїм муркотінням розвіяти хоче.

* Задивляються зорі у річку,
Знову квітне в саду матіола.
Все життя прожила в селі Річки,
Лише в снах повертала додому.
Часто снилась мені біла хата
З невисоким стареньким порогом,
На порозі – зажурена мати,
Що вдивляється в пильну дорогу.

У селі я гніздо своє звила
Й берегла від засухи і бурі.
Я не часто до тебе летіла,
Хоч і голос журливий твій чула.
Ти пробач, ти пробач мене, нене,
Що не так я жила, як хотілось.
Пташенят було троє у мене,
То ж усе я в турботах крутилась.
А тепер, як підірвані крила
І літати я більше не в силах,
Я згадала тебе й захотіла,
Щоби ти мене, мамо, простила.

* Знову вітер свище,
Хмари небо вкрили.
Не журись, дружище,
Загартовуй крила.
Новий день настане,
Розійдуться хмари,
Тільки б не сказали,
Що жили ми марно.

* Сірими птахами
В небі осінньому
Знову кружляє печаль.
Долею кинута,
Все ще не вірю я
І придивляюся в даль.
Осінь непрошена
Вітром і стужею
Хоче мене погубить.
Де ж забарився ти,
Долею суджений,
Бабине ж літо летить.

* Журавлині ключі загубились десь в небі,
Притомилося сонце, не хоче світити.
Над рікою схилились зажурені верби
І полощуть в холодній воді свої віти.
Над землею докупи хмарки позбирались.
Десь далеко там блиснуло, грім обізвався.
Небеса натягнулись й немов обірвались.
Загуло – зашуміло – і дощ розіллявся.

* Над землею хмари виснуть,
А дощу немає.
Туга душу мою тисне,
А чого - не знаю.
Вітер листячко жбурляє
Знов мені під ноги.
На губах веселка грає,
А в душі - тривога.
Хай ідуть дощі, хай зливи
Рясно землю вмиють.
Мають бути якісь зміни,
Бо так серце ниє.

* Розгойдалась осінь на хмаринці
І упала затяжним дощем.
Геть розмила втоптану стежинку.
Як же ми її тепер знайдем?
Легко було сонячної днини,
Бігла стежка без горбів і ям.
Раз ми ту стежину загубили –
Значить, не судилась вона нам.

* Літо на крила знялося
Й рвонуло в незвідану даль.
Мені у ту пору здалося,
Що з ним відлетіла й печаль,
Що осінь все золотом вкрила,
І так уже буде завжди.
Та дощ намочив мої крила -
Від долі не можна втекти.

* Ранньою росою вмилось стигле жито
Й слухає, що вітер в полі гомонить.
Будемо щасливо і багато жити,
Якщо будем землю рідну ми любить.
Де господар добрий – там і щедра нива.
Де батьки хороші – там завжди добро.
Будем ми багаті, будем ми щасливі,
Як засієм душі добрим ми зерном.

* Падолист, падолист,
У танок пустилось листя.
Не журись, не журись,
Що доріжки розійшлися.
Посміхнись, посміхнись.
І зимою сонце сяє.
Відгукнись, відгукнись,
Доля вже тебе гукає.

Перший сніг, перший сніг
На моїй долоні тане.
Білий сніг, білий сніг
Нашим добрим другом стане.
А весна, а весна
Птахам радість повертає.
В небесах, в небесах
Зорі стежку викладають.
Літній день, літній день
Всіх на світі зігріває.
Я тебе, я тебе,
Я тебе давно кохаю.

* Пливуть павутинки, а в небі
Курличуть про щось журавлі,
Кружляють, летять до землі
І знов піднімаються в небо.
Пора залишати вітчизну,
Летіти у теплі краї.
Курличуть - кричать журавлі,
Як тяжко лишати вітчизну.

* Хто назвав вас журавлями, журавлі?
Ви ж приносите нам радість навесні.
Любо літом нам весь час спостерігать,
Як ви учите малят своїх літать.
Тільки журно нам стає всім восени,
Як у вирій з вами відлетять вони.
Відлітають знов у вирій журавлі
І журливий слід лишають на землі.

* Такі короткі стали дні.
Куди не глянь – вітри гуляють.
Йде листопад. Це він зимі
Усі ворота розчиняє.
І сипле листям із беріз,
Тополі, клени роздягає.
В саду, у полі, в лісі – скрізь
Зимі стежки він устеляє.

* Блискавка прорвала
Сіре полотно,
І дощем упала
Хмара на село.
До підошви липне
Стежка польова.
Як завжди, у липні
Розпочнем жнива.
Уродила нива
Людям на добро.
Вмила щедро злива
Золоте зерно.
Й ось уже над нами
Сонечко сія.
Щедрими хлібами
Радує земля.

* Відлетіли мої журавлі…
Білий аркуш лежить на столі…
В білих стінах заплуталась тиша…
А за вікнами вітер свище…
Осінь строфи
за мене
допише.

* Десь там пробуджується сонце,
І перший промінь вже летить,
Пробач, що не в твоє віконце,
- Він має небо запалить.
Запалить небо – сутінь зникне,
Й тоді вже промені усі
У кожну щілину проникнуть,
Й постане день у всій красі.
Розбудять жайворонки тишу,
І заспівають солов’ї.
І задзвенять струмки гучніше,
І зашумлять поля, гаї.
Хай крутиться життя довкола,
Свою ти стежку відшукай.
Тримай міцніше свою долю
І ні на мить не відпускай.

* Вчора душу чавила втома,
Та сьогодні розвидніло враз.
А печаль… Залишився лиш спомин.
Я розвію його, дайте час.
Сніг летить… Білий сніг на долоні…
Йду назустріч снігам, навпростець.
Вчора серце чавила втома.
Це нічого, що буде рубець.



* Небо скинуло верхню білизну
Білим снігом людині до ніг.
Зашарілося сонечко ясне
Й закотилось за обрій. А сніг,
Білий сніг із тендітних сніжинок
Нам на плечі, під ноги летить.
Вже не видно знайомих стежинок –
Новий світ перед нами лежить.

* У світі слів матеріальних
І наші мрії не від нас залежні.
Не встиг подумати, а вже реально
Вривається із вічності в твоє буття
Чиясь печаль, чиєсь життя.

* Вертатися в минуле не резон.
А як в майбутнє стежку віднайти?
Попереду видніє горизонт.
Чи духу вистачить туди дійти?
І що там жде? Світанок? Вічна тьма?
Земля і Небо! Господи! Прости!
А хтось казав, що вічності нема…
Схилися, небо! Поможи дійти!

* В небі осінньому хмара висить.
Хочеться снігу, та знов пробіжить
Мокрими кроками дощ по селу.
Двері на защібки всі я замкну.
Штори завішу. І вже не впущу
В долю свою проливного дощу.

* Поле. Зайчиха стомлена.
І ні кущика, ні деревця.
Бабах! – І безмовно зойкнула.
Німий погляд застиг в очах.
Бабах! – зайченята налякані.
Із рушниці злетіло зло.
Не вміють зайчата плакати –
Ну а він посміхавсь: Повезло!

* Хочеш взнати мене?
- До зірок я лечу.
Та про що я мовчу
- Саме й є головне.
Не питай! Не гадай!
Не затримуй дарма.
Я й не знаю сама,
Де для мене мій рай.

* Закортілося в небо старцеві,
Та не знає він, де та станція,
Щоби сісти і враз опинитися
У раю, який міг лиш наснитися.
Як попав старий
До відібраних,
То почувся Глас:
- Ви не кликані.

* Не признаний
Сидять на лавочці, мов дві краплини, схожі.
З лукавістю в очах всміхаються прохожі.
То батько й син. Зійшлись через роки.
Та ні один не простягнув руки.
Щось батько в оправдання бурмотів несміло,
Та ті пояснення не сколихнули сина,
Не заблищали іскорки в очах –
Лишився батько там, в дитячих снах.

* Істина така проста й одвічна:
Шануй батьків – і буде щастя вічним.
Одного Бога знай і не шукай кумирів –
То й проживеш життя в добрі і в мирі.
Не вбий, не заздри, не вкради чужого
І ближнього люби ти, як себе самого –
Тим шлях собі ти прокладеш до Бога.

* Ввірвусь я до тебе в замріяну рань
Крізь іній казковий і сірий туман.
В білу безодню легко полину.
Побачити тебе – й не страшно загинуть –
Так думав солдат молодий на світанні.
- До бою! – почулось.
Той бій був останній.

* Ти у білому платті лебідкою
З нареченим пливеш у танку.
Серед прошених є і непрошений.
Він не бачив тебе ще таку.
Сигарета в руці не струшена,
Не відчуває, що пальці пече.
Тобі байдуже… Чи не байдуже?...
На надійне схилилась плече.
Знов до столу гостей запрошують,
Знову тости, веселий сміх.
Привітати піднявсь непрошений,
Та не зміг… Та не зміг…

* Восени
Похмурі хмари небо вкрили,
Не хочуть сонця допустить,
Щоби воно ще посвітило.
Додолу жовтий лист летить.
Та вітер хмари розганяє,
І з неба сонечко ясне
На землю промені пускає,
Щоб приласкать тебе й мене.
Іще цвітуть осінні квіти,
Плоди на яблунях висять.
І ниті бабиного літа
За літечком кудись спішать.

* Садок змарнів. Під сірим небокраєм
Стіною темною похмурий ліс стоїть.
Туман село щоранку огортає.
У голих верховіттях вітер буйний спить.
Не чути співу птахів, як бувало.
То блисне сонце, то за хмари знов зайде.
Не раз з тобою літо ми згадаєм,
Та час змиритися – зима у гості йде.
* Сірим смутком знову
Затягнуло небо.
На сумну розмову
Позбирались верби.
Пролетіла в лісі
Блискавка стрілою.
І кричить щось пугач
В листі над водою.
А у річці хвиля
Хвилю доганяє,
До крутого схилу
Човен підганяє.
А в човні нікого,
Нікого немає,
Про біду лиш пугач,
Пугач сповіщає.

* Білий сніг розтоплю в долонях
І тобі намалюю квіти,
Тільки ти їх, дивись, не топчи.
Хоч сріблиться вже іній на скронях,
Твою душу я зможу зігріти,
Тільки ти, я прошу, не мовчи.

* Посадила за віконцем мати
Три кущі калини, щоб цвіли.
Постаріла, зсунулася хата.
Ось уже і діти підросли.
При землі кущі ті порубали,
Вистроїли хату, наче дзвін.
Та чому ж їм старші не сказали,
Що не буде щастя в хаті тій?
На тім місці, де росла калина,
Неможливо щастя збудувать.
Як калині все тоді боліло!
Та ніхто не хтів це визнавать.
Не цвіте в саду уже калина –
На тім місці хата височить,
Та ніколи пара лебедина
До помістя цього не спішить.

* Посади калину біля хати
Й гілочку свяченої верби.
Хай квітує рідна Україна – мати,
Хай у пишних вітах вітерець шумить.
Хай дівчатка надягнуть намиста
Із калини й хваляться усім.
Хай верба, як тільки зійде ясний місяць,
Приголубить тебе листячком своїм.

* Знову сонце за хмари зайшло,
Вітерець вихваляється силою.
У густому тумані село,
Наче вкрилося ковдрою сивою.
Над розбитим пташиним гніздом
За дітей, що ще світу не бачили,
Кари просить лелека, бо зло,
Таке зло неможливо пробачити.
Хтось навмисно гніздо зруйнував.
Довго пташка у небі курликала.
Ну а вітер хороми шматав –
Це лелека біду накликала.

* Що то за голос
Рветься з діброви?
Злякана пташка
В полі кружляє.
І білолиця,
І чорноброва,
Мавка в діброві
Долю шукає.
Дівчино мила,
Кинь свою тугу
В чорній діброві.
Вийди із ночі.
Хай він пропаде,
Хай любить другу.
Мавка не чує.
Плаче й регоче.

* Ви кружляли обоє у вальсі.
За плечима твоїми – фата.
У цей день вам сімейного щастя
Всі бажали на довгі літа.
Відгуляла весна. З білим цвітом
І казковий розсипався світ.
Відгуло – відбуянило літо,
Залишивши печальний свій слід.
Осінь листям пожовклим все вкрила.
Іще досі звучить те «Прощай!»
Доля двом вам підрізала крила,
Ти образи в душі не тримай.
Ну і що, що зима вже настала,
Свіжий вітер назустріч летить.
Сонце блисне – й сніги всі розтануть,
І струмок до струмка побіжить.
* Я збираю в полі
Квіти польові.
У моєї долі
Різні кольори.
Синій колір – мрія,
Все кудись летить.
Білий колір – ніжність,
Що душа таїть.
Жовтий колір – туга,
Що в сльозі бринить.
А червоний колір
В серденьку горить.
Я зберу докупи
Всі ці кольори.
Їх за гріш – не купиш.
Просто так – бери.

* Не відкривай душі бездушним,
А серце – безсердечним.
Якщо з тобою поруч глушман –
Кричати недоречно.
Не вихваляй красу незрячим –
В словах не передати
Всього того, що очі бачать.
Й навчися вибачати
Усім, хто мислить, думає інакше.

* В моїй поезії чимало протиріч.
Й сама не знаю, де вони беруться.
Надворі день – а я кричу, що ніч,
І мимоволі вірші мої ллються.
Почну про радість, та зверну на сум
І замість сміху – враз слізьми заллюся.
А в голові моїй шумить від різних дум,
Й сама не знаю, де вони беруться.

* Прокидається рідна землиця
Хлібопашця свого зустрічать.
Їй за зиму безплідну наснилось
Благодатне, бурхливе життя.
Їй наснились і жито, й пшениця,
І небесна ясна голубінь.
Низько-низько землі поклонися
Всяк, хто топчеться нині по ній.

* Як позбутися нам іржі,
Як навчитися так всім жити,
Щоби болі свої і чужі
На дві купи уже не ділити.
Як байдужість прогнать з душі,
Теплотою наповнити груди.
Ми усі тут – свої, не чужі,
Ми з одної планети, ми – люди.

* Я вдивляюся в очі дітей,
В них виблискує ранок прозорий,
В них займається сонячний день,
Відбиваються яснії зорі.
Я вдивляюся в очі малят,
В них безмежная радість сіяє,
В них надії барвисті горять,
Цілий світ вони наш відбивають.
В них полощуться сонце і синь,
Та хмаринки високого неба.
Тільки болі страшної війни
Хай у них не тремтять, не треба!

* Я люблю вас, клени величаві,
Я люблю вас, велетні-дуби.
Ні на що в житті не проміняю
Те, що серце встигло полюбить.
Я люблю ромашки край дороги,
Я люблю тумани і росу.
Через бурі, радощі й тривоги
В серці Україну я несу.

* Вітер з деревами пісню складає,
Рветься та пісня в широкі світи.
Ясного місяця темнії хмари
Не пропускають на землю світить.
За непроглядністю зорі сховались.
Верби широкі гне до води.
Місяцю милий, місяцю ясний,
Вийди і шлях для людей освіти!

* Першокласникам
В Україні звичай давній –
Хлібом-сіллю всіх стрічать.
Ви ж такі всі, діти, гарні,
Що очей не відірвать.
Ми вас радо зустрічаєм,
Хліб священний цей прийміть.
Щастя й успіхів бажаєм.
Сміло в світ науки йдіть!
Що даватимуть – читайте!
Так пізнаєш цілий світ.
Тільки ж свого – не цурайтесь!
Пам’ятай усяк свій рід!
То ж у клас свій поспішайте!
Ждуть букварики на вас.
Не лінуйтеся, дерзайте!
В добру путь і в добрий час!

* Сьогодні вранці випав перший сніг,
Хоча іще трималось жовте листя
І яблука на яблунях висіли.
Я чула, як лунав дитячий сміх,
А я зими приходу не раділа
І, чийсь у сніг затоптуючи слід,

Я йшла розгублена холодним містом.
Сніжинки ж все летіли і летіли…

* Вечір на небі свічки запалив,
Стих соловейко у гаю.
Вітер забув свій нехитрий мотив,
Мавки в болоті блукають.
Стежка веде від села до села,
Йдуть по ній радість і смуток.
До когось любов несміливо зайшла,
До когось влетіла розлука.

* Щастя і горе, радість і смуток
Навколо людей на орбіті одній.
Сьогодні у щасті купаються руки,
А завтра, дивись, уже очі сумні.
І зустрічі теплі, й холодні розлуки –
Так доля весь час випробовує нас.
Щастя і горе, радість і смуток…
Отак і живемо весь час.

* Сьогодні ти знайшов,
а завтра втратив.
Ще вчора бідним був,
тепер – багатий.
Сміявся вчора,
а сьогодні гірко плачеш.
Сьогодні день не твій,
та не журись, юначе,
Настане завтра –
й доля посміхнеться.
Отак завжди в житті у нас ведеться.

* Немов живий, лежить він в домовині.
Вже батюшка відправив, час прощатись.
Забив крильми лелека в небі синім.
Куди ж Ви, тату рідний наш, зібрались?
Не часто ми у гості приїжджали,
А як приїдем – все Ви у турботах:
То свині, то корову годували.
Така була щодень у Вас робота.
Не скаржились ніколи, не стогнали,
Що важко Вам і що не ті вже сили.
А ми самі ніколи не питали.
Й подумать не могли, що Ви хворіли.
І раптом час для нас всіх зупинився,
Немов на голови нам небо впало,
Немов наш корабель в путі розбився,
Ми всі живі – керманича не стало.
Ну що ж Ви нам нічого не казали,
Ніколи допомоги не просили……..
Забив крильми лелека в небі синім.
Куди ж Ви, тату рідний наш, зібрались?

* Заколотили вікна в хаті,
Стареньку в місто привезли,
Та от ніяк не звикне мати,
Хоча вже й мальви відцвіли.
Горішник зрізали. Трускавки
Давно вже зіллям заросли.
Нема малини біля лавки.
А які ягоди були!
Дерева зрізані, на дрова
Їх у дітей купив сусід.
Як із двора вели корову –
Печально їй дивилась вслід.
Тепер у місті, у квартирі.
Вода гаряча завжди, газ.
І з дітками живеш у мирі.
Але, буває, прийде час,
Коли душа додому рветься,
В стареньку хату край села,
Хоч добре в місті їй живеться –
В селі ж життя все прожила.

* Біжать роки. Нам їх не зупинити.
Неначе вольні коні, що пустились вскач.
Неначе мить одна – життя прожите.
Та ти за тим, що не судилося, не плач.


Згадай в житті своїм приємні миті.
Нехай не повернуть нам літнього тепла,
Шумить твій сад, спішать до хати діти,
А значить – в світі недаремно ти жила.

* Людино! Намистинко маленька,
Ніколи не відкочуйся від роду.
Людино! Гілочко тоненька,
Не відривайсь від древа свого роду.
Людино! Крапелько дрібненька,
Не відділяйсь від крові свого роду.
Людино! Зіронько ясненька,
Не віддаляйсь від свого ти народу.

* Не бійтесь, люди, підійти до скелі -
Над нею дух літає Прометея.
Відчуйте смак джерельної води -
Тут наш Кобзар із кобзою ходив.
Шукайте правду в зоряній пустелі –
Вам Зорі з неба вкажуть путь до неї.
Готові будьте в битві ви на все –
Лише безстрашність білий світ спасе.

* В саду осіннім розцвіла троянда,
Іскринкою надії засвітилась,
Та в сірім небі загубилась радість,
А небо журавлі на ключ закрили.
Невже зима троянду заморозить?
Невже даси надії знов погаснуть?
На тебе квітка дивиться і просить:
Візьми і подаруй коханій щастя.

* По моїй долі пробіглася осінь.
Бабиного літа обірвані ниті.
Очі вдивляються жадібно в просинь,
А вітер ганяє листя по світу.

* Мого літа полохливі коні
Полетіли ген за виднокрай.
Осінь вітер вислала в погоню.
Зупинися, вітре, зачекай!
Все в природі йде закономірно:
Літо, осінь, ну а там – зима.
У моїй душі живе ще віра,
Що після зими прийде весна.

* Хмари на небі картини малюють.
Вітер у листі співає пісні.
Краплі дощу у калюжах танцюють.
Що ж доручила природа мені?
Найголовніше: дала мені слово.
Слово до слова – я пісню складаю.
Тільки чи вистачить вміння, не знаю,
Птахом свобідним піднятися вгору.

* Кличуть-ваблять незвідані далі,
Тільки як же ступить за поріг,
Коли давлять на душу тумани
Й замість квітів – холодний сніг.
Замело-засніжило дорогу,
На водоймах виблискує сніг.
А до серця підкралась тривога,
На снігу – одинокий слід.

* Кожна галузка, гілочка кожна
Початок бере від землі.
Не рви, не ламай їх, не можна.
Болить бо ж землі нашій,
Дуже болить.
Кожна галузка, гілочка кожна
До ясного сонця летить.
Не рви, не ламай їх, не можна.

Щемить в сонця серденько,
Дуже щемить.

* Як пахне дощ весняної пори,
Коли усе в цвіту, в барвистих квітах.
І миле все: ромашки і полин.
Піймати хочеться духмяний вітер,
Побовтатись в калюжах босоніж,
Кораблики пустити за водою.
Дитя спішить у юність чим скоріш,
Мені б хотілося
Побути молодою.

* У дзеркалі відбиток твій стоїть.
Ти придивилася, всміхнулась мило.
І іскорки в очах засяяли твоїх
Й усе навколо тебе запалили.
Яскраві промені від дзеркала пішли,
І ніжністю повіяло святою.
Світи, мій ангеле, прошу тебе, світи
Своєю чистотою й добротою.

* У небі лебединий слід розтанув,
Скотилось сонечко за обрій.
Рогатий місяць вийшов на поляну,
Щоб знову рахувати зорі.
Пливе повільно, дивиться довкола.
Він кожну зірку в небі знає.
Отак щоночі. Як пройде півкола,
Притомиться і спать лягає.
І знов береться сонце до роботи
І все тепліше пригріває.
Від сонячної теплої турботи
Усе навколо розцвітає.

* Відгоріло літо, відійшло,
Та горять, горять іще жоржини.
Ми багато в літі що знайшли,
Але, звісно, більше загубили.

Загубили сонячне тепло,
Загубили пісню солов’їну,
Загубили стежку, що вела
Відчайдушних по крутому схилу.
Загубили вітер у степу,
Загубили перевесло в небі,
Загубили крапельки дощу.
Як мені сьогодні все це треба!
Хочу я про літо написать.
Скільки всього нами пережито!
Добре, що жоржини ще горять,
Спогади вертають в тепле літо.

* Ранок. У променях сонця
Йдеш ти, така величава.
Вітер обнімає постать,
Таку красиву,
таку незвичайну.
У твій дивовижний погляд
Хотів би любий упасти.
Яку досконалість вроди
Створила природа,
можна пропасти.

* Понурі хмари небо заховали.
Пожовкле листя падає до ніг.
І кожен день у роздумах-печалях.
Коли ж усе покриє білий сніг?
Коли ж нарешті вляжуться тривоги?
Я знаю, літо тепле вже пройшло.
Ступаю в зиму і беру в дорогу
Я літніх днів надію і тепло.

* Ніщо не вічне, - кажеш ти мені
І кидаєш під ноги лист кленовий.
Он джерело пробилося з землі.
Його прикидали – воно пробилось знову.
Ніхто не відає, з яких століть,
З яких земель воно до нас пробилось,
Та виграє на сонечку, дзюрчить
І пропонує всім його води напитись.

* « І лани широкополі,
І Дніпро, і кручі»
Видно тобі, наш Тарасе.
Й як «реве ревучий»
Чути тобі. І що нині
Діється на світі,
Як живуть на Україні
Тарасові діти,
Як у прірву йдуть поволі -
Серце в грудях ниє.
Нема правди, нема волі
В вольній Україні.

* Політикою вам не буду дошкуляти,
Й мужі високі в ній не дуже тямлять.
Про інше хочу нині розказати,
Про те, що день і ніч мою колотить пам’ять.
Бездушність, холодна бездушність
Усе настирливіше з кожним днем крокує.
Спустошила, спаскудила нам душі
І, задоволена собою, торжествує.
Радіє, бач, вона свого добилась:
Мільйони розповзлися по землі,
Що співчувати ближнім розучились.
Байдужі вчителі… Байдужі лікарі,
Давно забули клятву Гіппократа…

О, Боже милий! За які гріхи
Байдужістю рішив нас покарати?
Всевишній,
змилуйся,
помилуй
і прости!


* Нам все твердили, що тебе нема,
Що вмерла вільна Україна.
Це повторялося роками, та дарма.
Не відцуралась рідна ненька сина.
А син, набравшись сили від землі,
Від неба – мудрості й відваги,
Знайшов до сонця путь в страшній імлі
І хмари розступитися заставив.
І заявив сміливо на весь світ,
Що він не дасть ламати більш калини.
Цвіт неба й жита – то найкращий цвіт –
На гордім прапорі свобідної Вкраїни.

* Піднялися в небо ясени крилаті.
Чом же ти сумуєш, Україно – мати?
Підпирають небо гордії тополі.
Посміхнись! Нарешті здобули ми волю!
Не журись, що нині важко нам прийдеться,
Віримо, що щастя скоро посміхнеться.
Піднімемо вище пишну ми калину,
Засіяє ясно рідна Україна.


* Україно моя, Україно!
Піднімайся на ноги, верши!
Нам пророчили страшну загибель,
Ми ж крокуєм до світлих вершин.
Україно моя, Україно!
Не втягти нас ні в яке ярмо.
Настоялися вже на колінах,
До свободи та правди йдемо.

* Знову наш депутат щось так гладко пряде,
Знає добре, за що він старається.
Знову виборів час у країні гряде,
Депутатське вже крісло хитається.
Голу липу він нам на гора видає,
Все годує усіх обіцянками.
Чимось тухлим у порціях тих віддає.
А як часто виходить за рамки він!
На засіданнях в Раді рухливий такий,
Може кріслом пустити на ближнього.
На всі випадки – в нього нові сюртуки,
А говорить: нічого лишнього.
Декларацію всюди свою подає,
Такий бідний, що хочеться плакати.
Як багато таких у парламенті є.
Що, послухаєм? Хай побалакають?
Досить слухати, вуха звісивши,
Досить вірити цим «довіреним»,
Що під себе приймають рішення,
В цих добродіях ми вже зневірились.

* Істина
На майдані депутати виступають.
Обіцяють…, обіцяють…, обіцяють…
Гола істина їм в очі зазирає,
Зупиніться! Зупиніться!- все благає.
Гола істина – це молодь без роботи,
Це дитина в повикривлених чоботях.
Гола істина – бідняк-пенсіонер,
Що на хлібі і воді живе тепер.
Гола істина – бюджетників зарплати,
Що не знають, як дітей прогодувати.
Гола істина – покинуті поля,
Де не глянеш – одні трави на паях.
Гола істина – це продані заводи.
Ну а хто, скажіть, усім цим верховодить?
Виступають на майдані депутати,
Обіцяють нам життя ще краще дати…


Захотілось депутату
У програмі « Без мандату»
Себе добрим показать.
Все віддав: машину, гроші,
- Він у нас тепер «хороший»,
Буде бідним помагать.
Задля слави отакої
Залишив свої покої
І поїхав до села.
У селі його зустріли,
Навіть чаркою вгостили.
Хоч не той коньяк, та пив.
Перший залік склав успішно,
Щось казать погане – грішно.
Постарався депутат.
Як прийшла пора вже спати,
Втік «хороший наш» із хати
До готелю ночувать.
Вранці бігав, спотикався,
Помагати намагався,
Хоч до цього він не звик.
Коли ж їхав до столиці,
То господар, як годиться,
Подарунка в руки дав.
Сумку склав йому ще вчора:
Банку сала, помідорів,
І горішків не забув.
Той в багажник сумку кинув,
Руки витер - і в машину,
Чим скоріше від села.
Ось вже він в своїх хоромах,
Вже забув, хоч бачив вчора,
Як живе простий народ.
Кожен день все при параді
Він вирішує на Раді,
Як нам з вами далі жить.
- - - - - - - - - - - - - - -
Вже пора забрать мандати
У таких от депутатів.


*
Попридумують передачі всякі,
«Голос країни», наприклад, взяти.
Як може одним голосом звучати
Голос країни, хотіла б я знати.
Голос країни – пісні над полями,
Голос країни – пісні над ставками.
Голос країни – це пісня у лузі,
Голос країни – щира пісня друзів.
Голос країни – це перший крик дитяти,
Голос країни – колискова,
яку співає мати.
Голос країни – молитва у храмі,
Голос країни – це всі ми з вами.
Ми ж не німі,
ми сильний голос маємо,
Коли ми всі разом
одну пісню співаємо.

* Діаманти сяють на руках,
Сумочки із шкури крокодила,
Діти знаменитостей, для вас
Ваші татусі усе зробили.
Вам відкриті двері в вищий світ.
На машинах у приватні школи
Возять вас. Як найдорожчий цвіт
Бережуть вас. І уже ніколи
Рук ви не помажете своїх,
Щоб колесо прикрутить в машині.
Зверху вниз ви дивитесь на всіх,
Татусеві ангели безкрилі.
Тільки що такого ви зробили,
Щоб сьогодні з вами так носились?

* Замулився колодязь. Дев’ять кругів
Лежить в землі, а джерело не б’є.
Вже перехожий тут води не зачерпне,
А був колодязь на усю округу.
Біжить дорога понад ним до гаю,
Давно вже порядкує там весна.
Стоїть колодязь на окраїні села,
А от води в колодязі нема.
Проходять люди: хто - у гай, хто – з гаю,
І так, буває, хочеться води.
Колодязь взирять – і бігом спішать туди,
Та всяк відро порожнє витягає.
У горлі пересохло, спраглі губи,
А от на думку, бачте, не спаде
Почистити колодязь – й джерело заб’є.
Отак ми все разом помалу губим.

* Знов дивилася «Світське життя»,
Як там вибрана знать розважалась,
Як усі хизувались взуттям.
І в ту мить я собі пригадала,
Як колись моє миле дівча
В білих кедах на сцену з’явилось.
Білі кіски… Веселки в очах…
І бандура… А вчителька злилась…

* Людство людяність геть розгубило,
Якимсь черствим, байдужим зробилось,
І німим, і глухим, і незрячим.
Сіре небо за втраченим плаче.
Ми йдемо, мовчимо, сірі лиця,
Вже в очах доброта не іскриться.
Все частіше зривається відчай…
Ми йдемо в ХХІ сторіччя.

* Зібралися вовки в великі зграї,
У кожної – відважний ватажок.
За що вони гризуться – всі ми знаєм,
Це знає й пес мій вірний, мій Дружок.
Та йому в битві з ними не змагатись.
Всі разом нападуть – і загризуть.
Не загризуть – так зроблять винуватим,
Владолюбивим скрізь відкрита путь.
Великий суд по їх законах судить.
Щось скажеш проти – попадеш в тюрму.
А як іще перечити їм будеш –
Тебе вони тихенько приберуть.

* Задумало зайченятко
Вовкам прислужити
Й почало німе створіння
По вовчому вити.
Вовки глянули байдуже:
Хай собі повиє.
Перед сильними труситись,
Що ж воно ще вміє.
Вовкам заєць догодити
З усіх сил старався,
Поки бідний наш вухастик
В капкан не попався.
Вовки глянули байдуже:
Нехай пропадає.
Як ти зайцем народився –
Не лізь в вовчу зграю.

* Позбирав на Раду в лісі
Лев усіх дотепних звірів,
Щоб, допоки вийде місяць,
Його думку утвердили.
Думав-думав… і придумав,
Як з підлеглих гроші здерти:
Будуть чесно працювати,
Поки час не прийде вмерти.
Нащо пенсії платити
Тим, що силу якусь мають.
Працювати чи вмирати –
Хай самі собі рішають.
- Можна збільшити податки,-
Підказав уже хтось з зали.
- Любі друзі, ваші статки
Ви де-небудь хоч вказали?

* Всі лисицю добре знають
За проворну вдачу:
Дай 100 гривень – купиш бублик
Й не чекай на здачу.
Вміла завжди торгувати,
Та знайшовсь хитріший.
Дірку з бублика продати
Він зумів лисиці.
Як так сталося – руденька
І сама не знає,
Цю задачу непростеньку
До сих пір рішає.


* Я боюся смерті,
Я боюся крові,
Будьте всі щасливі,
Будьте всі здорові.
Хай в здоровім тілі
Дух здоровий буде.
І нехай не втратять
Людяності люди.
Хай у кожній справі
Глузд перемагає.
Хай в житті земному
Бог нам помагає.

* Мені болить,
болить за Україну
Мені болить, болить за Україну.
Десь там, далеко на чужині,
Закинуті колись по року долі,
Зазнавши утисків, неволі,
Її сумують діти.
Мені болить, болить за Україну.
Десь там, далеко на чужині,
Відправлені заможними батьками,
Щоб там собі розкошували,
Її радіють діти.
Мені болить, болить за Україну.
Коли далеко на чужину
Летять ключами журавлі над нами.
Та ці повернуться, я знаю,
Не зрадять Україну.
Мені болить, болить за Україну.
Не десь далеко на чужині,
А тут, у ріднім краї, в рідній хаті
Про ближнього не вмієм дбати.
Прости нас, Україно!
* Пишні луки, роками не кошені,
Ковила та полин на полях.
Геть обкрадена, геть спустошена,
Стогне важко моя земля.
Їй би добрив та теплого дощику
І тоді її сій – засівай.
Не така вже вона і прошена.
От побачите: дасть урожай.
Тільки от що: чужинцеві ласому
Гріх землицю свою продавать,
Щоби він на добрі, на нашому
Міг кишені свої набивать.
Не давайте землиці зачахнути,
Не затоптуйте душу її,
Щоб нащадки могли побачити
Нашу землю у всій красі.

* Їде поїзд. Гуркотять колеса.
А людей - нема де курці сісти.
За вікном біжать кудись берези.
Он калина в пишному намисті
У вікно вагонне зазирнула
І швиденько очі опустила.
Ось кордон. І його вже минули.
І от тут то серце защеміло.
Десь позаду залишилась хата,
Саме зараз все цвіте довкола.
Як прощались, то поклала мати
Сину образ Святого Миколи.
Щоб він йому у чужому краю
Помагав. І щоб поміг вернутись.
Дужі хлопці край свій залишають.
Як то так? Так не повинно бути!

*
Осіннє сонце понад виднокраєм.
Іду вперед – назад спішать тополі.
Я в очі перехожим заглядаю,
Читаю на обличчях їхні долі.
Он жінка йде, ще молода, нівроку,
А в косах сиве прядиво снується.
Як вбили сина – вже пройшло півроку,
А їй усе не віриться, не йметься.
Он йде бабуся. В погляді тривога.
Пішла б у світ, аби ж то сила.
Син матір рідну вигнав на дорогу,
А мати Богу молиться за сина.
Он старець йде. Геть вицвіли зіниці.
З кишені пляшка пива визирає.
Та це ж завгар колишній, придивіться,
Ще зранку мати його виглядає.
Іде за обрій сонце спочивати.
Вмостилися ворони на тополях.
І шепче за дітей молитву мати.
Щоб їм Господь послав щасливу долю.

*
Було всього. Була війна,
Була розруха, голод, холод.
Була порожня в нас казна,
Та вірила в майбутнє молодь.
Було, що на зарплату нам
Купони всякі видавали.
А ще було: замість грошей
Продукти брати заставляли.
Було всього… А головне -
Що вірила в майбутнє молодь.
Було всього, та не було,
Щоб так спустошив душі холод.

Холод – голод,
Голод – холод…

* Повертаючись з далекої дороги,
Зупинися, поклонися ти порогу,
Витри пил з дорожнього взуття.
І коли б ти не вернувсь, затям:
Хата починається з порогу.
В нім печаль батьків, сумна і строга,
Коли діти хату батьківську лишають,
Й радість зустрічей, коли вони вертають.
Ти поглянь, вже журавлі до нас летять.
Повертайся до батьків завжди, дитя!

* Притулюся серцем до тополі,
Ми давно вже однієї долі.
Як вона тріпоче при дорозі,
Так і я все в думах, все в тривозі.
Коли їй негода дошкуляє,
То й мене недоля допікає.
Коли їй вітри шматають душу,
Й я нещастя пережити мушу.
Коли в мене серденько страдає,
То й у неї листя опадає.
Не співає пташка на тополі,
І нема у мене щастя-долі.

* Збережіть дитинство
На стільці, як на коні лихому,
Мчить синочок думкою в поля,
То летить під хмари на гнідому,

То морськую глиб переплива.
А в руці не палка, а рушниця.
Ось бере він звіра на приціл.
Не втече від спритного мисливця
Ні один на світі хижий звір.
Прочища від нечисті дорогу
Мужній лицар на коні баскім.
Крає серце матері тривога:
Що чекає хлопчика в житті?
Злая смерть над Всесвітом повисла,
Чорна хмара з сонцем заграє.
Дихати все важче й тісно,
Тісно всім від атому й ракет.
Зупиніться, люди, й подивіться
На дитя, що в мріях ввись летить.
Схаменіться, люди, схаменіться!
І дитинство дітям збережіть!

* Обривається стежка в тумані.
І чорніють безплідні поля.
Та невже це на рідній Украйні?
Та невже це Шевченка земля?
Споконвіку землиця родила,
І було в нас достатньо зерна.
Не справляє тепер новосілля
Придніпровська сумна сторона.
Опустіли в Чорнобилі хати,
Не співають в садах солов’ї
І не скоро ще будуть співати
На спустошеній горем землі.
Запевняли, що атом хороший,
В ньому – наше, мовляв, майбуття,
А насправді – домівки спустошив,
Вкоротив вкрай коротке життя.
Я би рада при свічці сидіти,
По-колишньому в грубці палить,
Лиш би знать, що сьогоднішнім дітям
Буде сонечко в небі світить.

* У вічній скорботі стоять обеліски.
І діти, й дорослі вклоняються низько
Тим, що сміливо на подвиги йшли,
Тим, що Вітчизну для нас зберегли.
Пам’ять про них пронесемо в майбутнє.
Ніхто не забутий!
Ніщо не забуто!

* Риси найкращі зажерливість губить.
Поки шматка ми не ділим – ми люди.
Тільки-но кине шматок хто між нами –
Лютими станемо враз ворогами.
Люди! Давайте ми буде людьми!
Тільки не так щоб
то – «Я», а то – «ти», - а «ми»!
і не «моє», не «твоє», - а «наше»,
Стане життя, ось побачите, кращим.

* Я в політиці мало мислю,
Але ж бачу, що щось не так.
Щось недобре над нами повисло
І гризе, мов печінку рак.
Захотілося щуці - в море,
Лебідь пнеться – в небесну вись,
Рак на місці топчеться…. О горе!
… Ну а ти, мій народе, кріпись…

* Безталанна моя Україно!
Сушить думу Чорнобильський жах.
Гинуть мрії… Надії всі гинуть…
Все живе огортає страх.
Серце в’яне од мислі лихої:
Та невже ми йдемо до кінця?
Українонько, ненько, до болю
Розтривожені наші серця.

* Як погляну довкола – так гірко!
Безсердечна байдужість кругом.
Впала з рук у дівчиноньки квітка –
Вона топче її каблуком.
Он хлопчисько в пташину ціляє.
Батько його, поважний цапок,
Матір рідну в притулок «сплавляє»,
Бо з старої – який йому «прок».
Доця, славна, скажу я вам, пава,
Все в ненашенських шмотках гуля
І нащадків своїх все повчає,
Як легенький шматок зароблять.
Цей – задка у начальника лиже,
Той он – смерті товариша радий.
Утопить може ближнього ближній.
Не життя, а один маскарад.

* Не люблять правди лицеміри,
Не дружать з нею брехуни.
А ми черпаємо в ній сили.
Веди нас, правдонько, веди!
Веди вперед крізь шлях тернистий,
Веди до світлої мети,
Туди, де зорі променисті.
Веди нас в царство доброти!
Навчи фальшивість відчувати,
І, що б не сталось, - не мовчи!
Як новий світ нам збудувати,
Навчи нас, правдонько, навчи!

* Розкажи, розкажи мені, земле,
Як шматали тебе на кусочки,
Як брат брата вбивав за тебе,
Як чорніли в війну колосочки.
Розкажи, розкажи мені, світе,
Скільки атому є вже на мене.
Ще додай скільки хочеш, та дітям,
Тільки дітям, прошу, не треба.

* Кожен хоче машину, дачу,
Кожен хоче у джинсах ходить.
Схаменися, народе ледачий, -
Все це треба трудом заробить.
Син все гроші в батьків видирає,

Хоче все і одразу придбать.
Хто не робить тепер – той і має,
Так навіщо йому працювать?
Знає він уже, що таке рекет.
Як синочку чогось бракне,
Перейме в темноті там декого –
Що такого? Аби не мене.
В «Дім терпимості» доця вчащає.
Мама дівку свою не спита,
Де спідничка взялась дорогая,
Як проводить дівочі літа.
І чого ми такі байдужі
До чужих й до своїх дітей?
Зачерствіли холодні душі.
Та до чого ж ми так дійдем?

* «Ясні уми» нам лекції читають
Про Всесвіт, про людське буття.
Дивлюсь на них – і бачу, що не знають,
Не знають, як покращити життя.
Показують нам нашу безпорадність.
Нема, нема у нас господарів.
Ждемо когось, чогось, чиюсь пораду,
Тиняємось без толку на Землі.
Самі себе висміюєм повсюдно,
Самі собі перечимо весь час.
Та схаменімося нарешті, ми ж бо люди,
І все залежить в світі цім від нас.

* Все спішать кудись, все метушаться
Славнії «господарі» Землі.
Хочеться усім добра і щастя,
Тільки випада воно не всім.
Допоможе бідному каліці
Лише той, хто сам зазнав біди.
Другий буде краще сам давитись,
Та не дасть ні хліба, ні води.
Та які ми з вами демократи?
І які, скажіть, господарі?
Не протягне руку в нас брат брату.
Ми гостей приймаєм у дворі.

* Опустила пелену зима,
І летять сніжинки в висоті небесній.
Вкрилась снігом враз озимина.
Сняться їй під снігом пишні весни.
Білим полем заїнько біжить,
Гірко нині бідному зайчаті.
Тяжко-важко в білім світі жить,
Як не маєш ні двора, ні хати.

* Троє діток на землі сирій
Простягають руки до прохожих.
Мимо пані йде. Байдуже їй
За дітей «брудних» і «нехороших».
Ну а де ж то мати, де вона?
На сирій землі холонуть діти.
Матері байдуже, їй вином
Свою долю б гірку затопити.
Де закон? Де власті? Де вони?
Чом вони цього не помічають?
Може, теж у барі за вином?
А нещасні діти пропадають…

* Кіт – калічка треться до людей,
Заглядає в очі, просить їсти.
Той штовхне, а той прогонить геть,
Той не дасть поблизу себе й сісти,
А про їжу що тут й говорить.
Рідко хто яку там крихту кине.
Тяжко-важко між людьми в нас жить:
Раз каліка – краще вже загинуть.

* У нас людину цінять по одежі.
Куди б ти не зайшов – відчуєш сам:
Якщо ти в шубі – послуги ведмежі,
Якщо в фуфайці – проженуть, як пса;
До норки посміхаються ласкаво,
Хитринки ласі світяться в очах.
І хто навчив вас, люди, так лукавить?
І хто навчив прислужуватись так?

* На вокзалі йде бій за життя.
Кожен в бій тут іде в одиночку.
Якщо спритний – то зможеш й поспать,
Коли - ні - постоїш у куточку.
Тут не вірять нікому й ні в що.
Переступлять, якщо спотикнешся,
Ще й облають тебе ні за що.
Правди тут не шукай – не доб’єшся.
Ось бабуся схилилась в кутку –
«Вещи» дама на лаві пакує.
Ти піди зачепи отаку,
Враз узнаєш, по чім що коштує.
Он каліка в проході сидить.
Йому «добре» - свої коліщата.
В них він ходить, у них він і спить,
А вокзал – його рідная хата.
І ніхто його тут не спита,
Може, щось бідоласі бракує.
Люди… люди…А де ж доброта?
Чи вона на цім світі існує?

* Ніхто із тих, хто вихваляє
Оренду, фермерський режим,
Себе рабом не уявляє.
З пелюшок вже вони – пани.
Все нові банки відкривають
Хитрюга, лежень і ловкач.
Бідняк у них не заглядає,
Навіщо їм його п’ятак?
В наш час душевності не треба,
Якщо ти хочеш ситим буть.
Тут кожен думає про себе.
О лютий, озвірілий люд.

* Мені твердять: писала б про природу,
Тоді поезія моя не постраждала б.
Лиш той сухий, хто не заходить в воду,
А я пишу, як і колись писала.
Пишу про те, що так усіх хвилює.
Пишу про те, про що змовчать не в силі.
І в горі,й в радості я завжди з вами, люди!
З тобою я навіки, Україно!

* Скільки нам очищатись ще треба
Від болота, в якому топтались.
Споглядає похмуре небо:
Як то низько усі ми впали!
Наковтались по горло дусту
І вмираєм, підточені раком.
А які в нас спустошені душі!
Не поможе в біді брат брату.

Не потрібно тепер глоксину,
Щоб життя на землі зруйнувати:
Ненавидить в нас батько сина,
Син ножа піднімає на матір.
Люди…люди…До чого ми йдемо?
Не знайти чистоти ні в чому:
Бруд у світі, в якому живемо,
Нечистоти у серці людському.

* Не плюйте на історію, не плюйте.
Не мийте кості тим, хто вже в землі.
Вже сонечко за обрієм. О люди!
Давайте залишатися людьми!
Чому ми правду кажем поза очі,
А в очі лицемірим, як завжди.
Нам доля шлях вділила найкоротший,
Давайте ж залишатися людьми!
Невже Чорнобиль нас не втихомирив?
Невже не поріднила нас біда?
Давайте, люди, доживемо в мирі,
Усім нам доля випала одна.
Давайте не одрубувать коріння,
А огляньмося й на власний слід,
Щоб нами вже посіяне насіння
Не проклинав колись прийдешній рід.

* Тепер, як і колись, гонитва за чинами.
Кому, скажіть мені, не хочеться в нас слави?
Кому із нас, скажіть мені, байдуже,
Що скажуть завтра про гріховну душу?
Нема таких. Як є, то одиниці.
Та хто з такими буде в нас водиться?
В нас люблять тих, кому належить влада.
До нижчих рангом повернуться задом.
У голословних нині всі мандати.
Ну як ти терпиш, Україно - мати?

* Наслідки Чорнобиля
Відходимо помалу в небуття.
Згоряє листя, та не страшно.
Ще листя буде. А життя…
Продовжиться у дітях наших.
Продовжиться…Та хто, скажіть мені,
За це поручиться сьогодні?
В наш час не треба вже й війни.
О світе наш, байдужий і гріховний!
Самі собі спаскудили життя,
Самі для себе вирили могили.
Відходимо помалу в небуття,
Яке самі для себе і створили.

* Чи знаєм ми ближнього душу?
Чи можем в своїй розібратись?
Витає над світом байдужість,
Стає між сестрою і братом.
Батьків відцуралися діти.
Дитя своє мати кидає.
Нелегко з такими в нас жити
Тому, хто ще людяність має.

* Одні живуть, а другі – лиш існують.
Одним дано горіти, другим – тліти.
Одні працюють, другі – байдикують.
Як можеш, Боже, ти таке терпіти?
Один натхненно думає про завтра,
А другий – мислі його повторяє.
Виходять в лідери все брехуни завзяті,
Які, чого й нема, наобіцяють.

* Роздуми після мітингу
Нелегко нині в світі розібратись:
Чого хто вартий і на що хто здатний.
Кричить, шипить оратор озвірілий.
Й ви вірите, що він – за Україну?
Й ви вірите, як він прийде до влади,
То благодатне щастя всім настане?
Он ще один. О, цей волає крові,
Втопити в ній й батьків своїх готовий.
Прикрившись ніжним словом «Україна»,
Стріляють в ближнього в притул і в спину.
Поки не розучились ми хреститись,
Пора, пора вже зупинитись!
І поки ще жевріють іскорки в душі,
Не загасіть, прошу, не загасіть.

* Хто придумав вас, атомні станції,
Будувать на родючій землі,
Й на короткій такій дистанції?
Чавлять голову думи сумні.
Ми живемо під вічними страхами.
Вже достатньо й Чорнобиля всім.
Світить сонце ясне, та не радує,
Не звучить безтурботний вже сміх.
Не народяться вже ненароджені,
Обніма нецілованих смерть.
І висить чорна биль над народами,
Цілий світ під бідою завмер.
Хто придумав вас, станції атомні?
Хто на себе прийме цю вину?
Світить сонце ясне, та не радує.
Всю країну покрив чорний сум.

* Париста байдужість повзе між людьми,
Змією залазить у душі.
Багато героїв поляжуть грудьми,
Ще більше змія ця задушить.
Звідкіль ти з’явилась, й навіщо в цей час,
В нелегку годину гіркої зневіри?
Невже це Христос так наказує нас
За нашу невдячність, за нашу невіру?

* І знову рвуть портфель у всі кінці,
І знову обіцяють гори здвинуть.
А ми з кінцями ледве зводимо кінці,
Нам так не хочеться всім з голоду загинуть.
І знов трибуни виставлені вряд,
І знов в димар мільйони полетіли.
А чи що зміниться для нас? Навряд!
Як це набридло вже, немає сили.

* Я не вірю у справедливість,
Знаю добре: її не буде,
Хоч і світ в нас так-сяк мінливий,
Та от люди завжди є люди.
Все чогось їм завжди бракує,
Можуть вирвати з «горловини».
Мов оглухли усі, не чують.
Не поможе людина людині.
Розучились зовсім радіти,
Добродушно усім всміхатись.
Відцуралися матері діти.
На що ж можна тепер сподіватись?

* Ми хвалили завжди колгоспницю
За її благородний труд,

Що пшениця і жито колосяться,
Що молочнії ріки течуть.
Ми хвалили її, ласуючи
Ковбасою на повен рот.
Ми жували, зовсім не хвилюючись,
Як живе цей простий народ.
Все ковтали в себе й не відали,
Як в колгоспників руки гудуть,
Змалку зірвані важкими відрами.

Нелегкий благородний цей труд.
Може, досить усім нам лукавити,
Благородство проявим самі.
Вже рішило життя нас заставити
Поважати людей на землі.

* Поету
Все про вишні та тополі
Віршики будуєш.
Як живе народ нещасний –
Не бачиш, не чуєш.
Про свою печешся долю,
Пам’ятник муруєш.
Що народ в тяжкій неволі –
Не бачиш, не чуєш.
Дарма будеш собі славу
Із строф будувати.
Не захочуть добрі люди
Тебе навіть знати.
Розлетишся пустоцвітом
По білому світу.
А народ мій не загине,
Не вмре Україна.

* Так болить мені серденько,
Болить, не вщухає.
Думала, що є десь правда,
А її немає.
Думала, що добрі люди,
А вони – бездушні.
Дарувала щедрість серця,
А вони – байдужість.

* Підпирають небо
гордії тополі,
А плакучі верби
гнуться у неволі.
Так і поміж люду
нашого буває:
Один Бога гудить,
другий – прославляє.
Один хоче в небо
пташкою злетіти,
Іншому – під небом
лиш би животіти.


* Ясні зорі, легкі мрії,
В серці – радощів букет.
Де ж це ділось, люди милі?
Нас закинуло в кювет.
Небо хмурне, думи тяжкі,
В серці камінь, в грудях біль.
Ну до чого ж стало важко!
Ще й в придачу – Чорна биль.


* Де не глянь – добро і правда
Все перемагають,
Хоч таке, ми добре знаєм,
Лиш в казках буває.
А в житті куди складніше,
Все виходить навпаки:
Добро ділять найверткіші,
Ну а правду – під замки.

* Кохайтеся, чорнобриві
Не з багатіями,
Бо багаті – лихі люди,
Роблять лихо з вами.
Бо багатий погуляє
Якийсь час з тобою,
А тоді ховатись буде
В мами за спиною.
Вже давно для нього мати
Пару підібрала.
Ти ж лиш згадувати будеш,
Як колись гуляли.
Як він пестив твої руки,
Заглядав у очі.
Вміють, вміють покорити
Серденько дівоче…
Та не вірила дівчина,
Парубка кохала.
І така була щаслива,
Як в надії стала.
А побачила це мати,
Забила тривогу
І відправила синочка
В далеку дорогу…
В місті нині наш соколик,
Офіс власний має
І з великої лиш п’янки
Дівчину згадає.
Отоді в село він рветься,
Б’є себе у груди.
А коли він в місто їхав,
Думав, що забуде.
Все частіш тепер у пляшку
Хлопець заглядає.
Має дачку, має тачку,
Та щастя не має.
Вже і матінка не рада,
Що так поступила.
Вийшла заміж та дівчина,
Що його любила.
Чоловік дістався добрий,
Любить її й сина.
У старої серце рветься –
Синова ж дитина.
Як дві краплі, люди кажуть,
Й сама теє бачить.
Пробіжить онук повз хату –
А вона й заплаче.

* Не журися, дівчинонько,
Що тебе він кинув,
Не ховай себе живою
Ти ще в домовину.
Знаю, тяжко, дуже тяжко
Пережить розлуку.
Та не здумай хоч накласти

На себе ти руки.
Молода ти і вродлива,
На всі руки краля.
Не картай себе за те, що
Не того кохала.
Та не гідний він любові
Вірної такої.
Подивись, як ясно сонце
Світить над тобою.
Це для тебе в зелен лузі
Квіти розцвітають.
Ще, дівчино, доля красна
На тебе чекає.
Знову ранньою весною
Прилетять лелеки.
Ти не думай, твоє щастя -
Зовсім недалеко.
Десь з тобою поруч ходить
Той, один – єдиний.
Витри сльози й подивися
Навкруги, дівчино.


* Срібнорогий місяченько
З хмари випливає.
У садочку дівчинонька
На когось чекає.
Десь далеко чути співи,
Весілля гуляють.
А дівчина засмучена
На шлях поглядає.
Знає вона, що хлопчина
У кафе подався.
- Нащо тобі ця журбина,
Йди, не оглядайся.
Кинь об землю свою тугу,
Хай вітри розносять.
Не втопи свою ти мрію
В чарці на підносі.

* Часто мы не понимаем,
Что мы вечером желаем.
Поутру, как ночь проходит,
Мысли грустные уходят.
Солнце тучи разгоняет,
Каждый думает – мечтает
В счастье когтями вцепиться,
На лету поймать жар – птицу.
Всё нам кажется возможным.
Мы мешаем правду с ложью.
Мы смеёмся, мы резвимся,

А под вечер снова злимся
И в подушку молча плачем,
Что не к нам пришла удача.
Вот такой круговорот
И такой уж мы народ.

* Любовный треугольник,
Любовный треугольник.
Его не разорвать.
А он весь на иголках
И ты вся на иголках.
Кто в этом виноват?
Ну надо ж так влюбиться,
Ну надо ж так влюбиться
На злые языки.
На трёх одна жар – птица,
На трёх одна жар – птица,
Сердца жгут угольки.
Туман в твоём окошке,
Туман в его окошке,
А на траве роса.
Скребут по сердцу кошки,
Скребут по сердцу кошки,
А на глазах слеза.

* Если б знала ты, как мне тревожно,
Как печально и грустно порой,
Ты бы свет не гасила в окошке,

Не дразнила б: «Какой ты смешной».
Если б знала ты, как я тоскую,
Как ловлю я холодный твой взгляд.
Надо ж было влюбиться в такую.
«Ну и втюрился!»- мне говорят.
Всё с надеждой, что ты обернёшься,
Я хожу за тобой по пятам.
Если ты мне хоть раз улыбнёшься,
Я тебе всё на свете отдам.

* День погожий, день ненастный –
Золотые дни.
В том, что ты пробегал счастье,
Лишь себя вини.
Вдалеке горит зарница –
Не достать рукой.
На себя лишь можешь злиться,
Что играл судьбой.
Летом ты летал всё время
От цветка к цветку.
Нелегко теперь, наверно,
Другу - мотыльку.

* Сорок років щоранку до школи
Поспішали Ви день у день.
Ми про втому не чули ніколи,
Ви навчали невтомно дітей.
В математиці й хімії АСОМ
Ми вважали й вважаємо Вас.
Випускали хороші Ви класи,
Говорили завжди всім: «Мій клас!»
Світ науки щодень відкривали,
Не один вибрав Ваш таки шлях,
Математику теж викладають.
І сини йдуть по Ваших стопах.
Знову вересень став на порозі,
Сплів із квітів барвистий вінок.
Б’ється вчительське серце в тривозі –
Скоро знов пролунає дзвінок.
Сяють зорями вчительські очі,
Смуток й радість в них разом сплелись.
Вам всміхаємось щиро ми й хочем,
Щоб Ви довго і довго жили.
А на клумбах вже квіти осінні.
Вже й лелеки збираються в путь.
Знаєм, вчителько, сумно Вам нині,
Тільки дітям цього не збагнуть.
Хай Вам завжди всміхається доля
І дарує Вам довгі літа.
Щастя Вам у родині доволі,
Від дітей й чоловіка – тепла.
І нехай вам всім добре живеться,
Щоб без горя, без смутку, без сліз.
Й де зустрітися нам не прийдеться –
Вас стрічатимем радісно скрізь.
Ви приходьте, приходьте до школи,
Раді бачити тут Вас завжди,
Бо ж відомо, що в світі ніколи
Не загубляться добрі сліди.
Добрі зерна завжди проростають
І хороший дають урожай.
Ми на зустрічі з Вами чекаєм,
Не підходить тут слово «Прощай».

* Вслухаюсь у шелест осіннього листя,
Вдивляюсь у смуток осінньої днини.
І рветься із серця сумна моя пісня
Про те, як дівчина хлопчину любила.
Підхоплюють пісню високі тополі,
Підспівує пісню вітрець на калині.
Бажає дівчині щасливої долі
У небі осінньому ключ журавлиний.

* Не бійся бурі,
Пливи сміливо,
Хай хвиля хвилю наганяє.
Хай вітер б’є
Тебе у груди,
Нехай від берега він човен відганяє.
Не бійся бурі,
Тримай лиш весла
В руках ти міцно і нічого не лякайся.
Нехай лютує
Сьогодні буря,
Пливи дорогою своєю і не кайся.

* Не сховатись ніде від людських пересудів,
Б’є байдужість людська наповал.
Преться кожна бездушність у судді.
Тільки хто ж на це право вам дав?
Хто дозволив вам інших клювати,
З колокольні своєї судить?
Легше, звісно, других все повчати,
Важче – просто людиною жить.

* Ніжним цвітом сиплють абрикоси,
Пишні верби вітер обніма.
Ти не псуй, дівчино, свої коси –
Це твоя дівочая краса.
Не малюй синців ти над очима
І на губи фарби не клади.
Ніжним цвітом вкриється шипшина,
А пізніше з’являться плоди.

* Про те, що серце мучить,
Те, що серце крає,
Не шепчи подружці,
Хай вона не знає.
Щоб не чув і вітер
Тайни ті дівочі,
А не то по вітру
Все він розрегоче.
Не кажи й тополі,
Що серденько хоче –
Все по чистім полі
Листям розтріпоче.
Важко, знаю, важко
Все в собі тримати,
Та кому в цім світі
Можна довіряти?!

* Не плач
Не плач за тим, що вже давно пройшло,
Не плач за тим, що в серці відболіло.
Як добре, що вернувся ти в село,
В якому молодість так швидко пролетіла.
Не плач за тим, що не тобі дано,
Не плач за тим, що не тобі судилось.
Як добре, що вернувся ти в село,
В якому щастя тобі марилося – снилось.
Не плач за тим, в чім іншим повезло,
Не плач за тим, чого не наздогнати.
Як добре, що вернувся ти в село,
В якому є тобі тепер про що згадати.

Не плач і долі не роби на зло,
Її не обійти й не обкрутити.
Як добре, що вернувся ти в село,
Ото ж давай, почни нарешті знову жити.

* Від судьби не втечеш, не сховаєшся.
Як нема її – то й не докличешся.
Так навіщо, Душе моя, маєшся?
Вгомонися, моя ти Величносте.
Між людей так багато гріховності,
Щирить зуби цікавість голодная.
Навіть в церкві так мало духовності,
Й тут між люду байдужість холодная.

То ж у грудях посидь, Неутішная,
Ти повір, що нема куди рватися.
Покладися на волю Всевишнього
Й тим, що є, научися втішатися.

* В небі зорі гаснуть –
Знову сонце світить.
Та життя прекрасне,
Треба тільки жити.
Не завжди троянди –
І сніжок буває.
Тільки все весною
Знову оживає.
Тягнуться до сонця
Квіти у віконці.
І людина може
Бути, як те сонце.
І людина може
Кригу розтопити.
То ж розкрий вже очі
Й починай вже жити.

* Ти вважаєш себе вище Бога
Ти рахуєш людей ні за що,
Про яких ти не знаєш нічого.
А сама, а сама то ти що?
Ти краплинка в глибокому морі,
Ти піщинка із самого дна.
Не одній лиш тобі сяють зорі,
Не для тебе лиш світить луна.
Не тебе лише з ясного неба
Гріє сонечко й дощик іде.
Научись, дорогенька, бо треба,
Научись поважати людей.

* Як не знаєш, дівко, броду,
То не лізь у воду,
Треба було б краще взнати,
Якого він роду.
Мати вмерла від горілки,
Батько п’є, гуляє,
Син по людях що заробить,
Те і промотає.
Вже хатина в землю влізла,
Город заростає.
Біля хати ані курки,
Один пес лиш лає.
Схаменися, дівчинонько,
Каші з ним не звариш.
Чи ти просто захотіла,
Аби вийти заміж?
Не спіши, дівчино мила,
В прірву з головою,
Бо сама не будеш рада
Долею такою.
Світить сонечко для тебе,
Та зайде за хмари.
Краще в дівках би сиділа,
Ніж з таким у парі.

* Зажурилась дівчинонька,
Коли пізно стало.
Вибирала кавалерів,
Та й довибиралась.
Він під’їхав на машині,
Крута була тачка.

Ти плигнула в іномарку
І гайда на дачу.
Веселилась так неділю,
Веселилась другу,
А на третю упіймав він
Вже іншу подругу.
Виселяйся, дівко, з дачі,
Чимчикуй додому.
Непотрібною ти стала
Вже тепер нікому.
Оженивсь Іван на Мар’ї,
Вася взяв Дарину,

Ти ж розмріялась про дачу
Та чужу машину.
Що та тачка – шмат заліза,
З часом поржавіє.
За багатством все ганялась,
А тепер жалієш.
Треба було тобі, дівко,
Слухать своє серце.
Що впустила своє щастя,
На себе лиш сердься.

* Сонечко яскраве
Сяє повсякчас,
І земля ласкава
Обнімає нас.
По ночам нам зорі
Сяють залюбки,
А в широкім полі
Світять маяки.
Щоб не заблукали
Ми в цьому житті,
Щоб не збив лукавий
З вірного путі

* Ну що, хворобо, підкрадаєшся потроху?
Все хочеш на лопатки положить?
Ну а мені іще, як об стіну горохом.
Я рвуся з ями. Я ще хочу жить.
Я хочу жити ще, радіти сонцю в небі,
Дощем вмиватися в осінній день.
Хворобо, відступи, прошу тебе, не треба
Мене душить, весна ж іде, весна іде.

* Покрутилась хмарка над селом
Та й дощем упала на травицю.
Засвітило сонечко – і скрізь
Голубе намистечко іскриться.
Намистинки стала я збирать,
А вони із рук моїх втікають.
День за днем роки мої біжать,
І їх вправно осінь підганяє.
Вона там, де літо і зима
Намагаються самі зустрітись.
Кажуть, осінь – золота пора,
Тільки восени вже не зігрітись.
Все частіше хмарка набіжить,
Все частіше дощик землю мочить.
Відкрадають ночі час у днів,
І боюся вічної я ночі.

* Позбираю всі свої папери,
До кінця сторінку допишу.
Вже з косою стукає у двері,
Тільки я туди ще не спішу.
Хочеться пожити ще хоч трохи,
Порадіти внукам на землі.
Хочеться поставить їх на ноги,
І тоді вже можна йти мені.

* От і все. Життя іде на спадок,
Котиться з гори вже, до кінця.
Що я залишу своїм нащадкам?
Пісню ...без початку, без кінця?
Не признав ніхто мене спочатку,
А тепер вже пізно починать.
От і все. Життя іде на спадок.
На столі порожні аркуші лежать.

* Шепочеться із вітром ліс рудастий,
Все хоче він нахабу вговорить
Повіять в чисте поле й там упасти
На зголені поля. Й мені болить
Дивитися, як клен листки скидає,
Як у повітрі жовтий лист кружля,
Як пишні квіти в холоді вмирають,
Не може обігріти їх земля.
Ніщо на світі білому не вічне.
Летить життя моє, за роком рік летить.
Немало пошматав і мене вітер.
Приходилось, як і листку, тремтіть.

* Облетіло листя
З молодого клена,
Лиш одна ялина
Пишна та зелена.
Запишалась горда,
У снігу вся сяє
І на всіх сусідів
Згорда поглядає.
Світять, та не гріють
В темнім небі зорі.
Не радій, дурненька,
Ти чужому горю.
Відтріщать морози,
Сонечко засяє.
Клен наш молоденький
Щастя знов зазнає.
Зашумить на ньому
Листячко привітно,
Птахи заспівають
У зеленім вітті.

* Зацвіла в долині
Червона калина.
Чом ти зажурилась,
Молода дівчино?
І красою вийшла,
Вдачею нівроку.
Наче та лебідка,
А кругом сороки.
Все вони злословлять,
Все вони скрекочуть,
Розлучити з милим
Тебе вони хочуть.
Он твоя подружка
Як уміло в’ється:
Біля нього скаче,
А з тебе сміється.
Каже: він поганий,
Але як смеркає,
Над твоїм коханим
Сіті розкидає.
Я тобі, дівчино,
Підказати мушу,
Що твоя подружка
Має чорну душу.
Любить тебе милий
І не забуває.
Наче сонця в небі,
Він тебе чекає.

* Співає соловей в гаю,
В саду цвіте калина.
Із джерела водицю п’ю,
У лісі рву малину.
По стежці вгору я спішу,
Щоб сонечко дістати.
У хмарки дощику прошу,
Й так хочеться літати.

Я чую, як росте трава,
Як листя розмовляє.
Кругом мене такі дива,
Що й в казці не бувають.

* Заметает порошею
И луга, и поля.
Ты такая хорошая,
Дорогая моя.
Каждый раз так волнуюсь я,
Встретив нежный твой взгляд.
- Ты напрасно надеешься,-
Мне друзья говорят.
Только мне всё не верится,
Пусть себе говорят.
Не боюсь я метелицы,
Встретив нежный твой взгляд.
Заметает метелица
Одинокий мой след.
Но надеждою светится
В твоём доме мне свет.

* Гне струнку тополю
Вітер при дорозі,
А вона з неволі
Вирватись не в змозі.
Обриває плаття
І ламає віти.
О яке нещастя,
На чужині жити!
Як було їй любо
В лісовій родині.
Треба ж посадити
В полі сиротину.
Не співа в неволі
Жодная пташина.
І одна край поля
Сохне тополина.


* Растерял январь свои метели,
Тучки снег куда – то унесли.
И теперь так трудно мне поверить,
Что подснежник будет вновь цвести.
Ведь подснежник должен быть под снегом
До тех пор, как побегут ручьи.
Как хочу по лужам я побегать
И найти от счастья в них ключи.
Как хочу до неба я подпрыгнуть
И достать до солнышка рукой.
Ну скажите, разве только в детстве
Можно быть немножечко смешной?

* Лютий з березнем все сперечаються.
І сьогодні його ще взяла.
Ну а люди весну дожидаються,
Людям хочеться світла й тепла.
Людям хочеться зелені ніжної

На широких безкрайніх полях.
Людям хочеться пахощів, свіжості,
Що дарує весною земля.
Людям хочеться сонця живучого,
Життєдайних весняних дощів
І пісень соловейка співучого
На своїй плодоносній землі.
Людям хочеться миру і радості
І блакиті високих небес.
Хто дожив до глибокої старості,
Бачив в світі немало чудес.
Та і він буде вік дивуватися
Весняним чудесам і красі.
Знову й знову йому милуватися
Благодаттю своєї землі.
То ж ти, лютий, прости нас, не гнівайся,
Ждуть весну і старі, й дітвора.
Вже землі пора дощиком вмитися,
Розцвітати землі вже пора.

* Знову на узліссі
Квітнуть анемони,
Знову в твоїх грудях
Серденько співа.
Якщо ти кохаєш, не кажи нікому,
Щоб любов не ранили злих людей слова.
Як би там не було,
В небі голубому
Знову після зливи
Сонечко сія.
Якщо ти кохаєш, не кажи нікому,
Щоб любов не ранили злих людей слова.
Що би там не було,
Ранньою весною
Все у цьому світі
Знову ожива.
Якщо ти кохаєш, не кажи нікому,
Щоб любов не ранили злих людей слова.

* Мимо сосен, тополей
Я иду, следы теряя.
Как мила душе моей
Сторона моя родная!
Это поле, этот лес,
Этот садик возле клуба,
И лазурь родных небес –
Всё мне мило, всё мне любо.
Каждый день я поутру
В школу к детям поспешаю,
Каждый день любовь свою
Детским душам я вверяю,
Чтоб любили, как и я,
Беззаветно, бескорыстно,
То, что мы зовём Земля,
То, что мы зовём Отчизна.

* Мені душа дана й підвладна Муза.
О, це велика зброя в боротьбі.
Я сіятиму добре, вічне, мудре.
Ти світоч мій, Тарасе, в цій сівбі.

Твоє життя – історія Вкраїни,
В художнім слові – правдонька жива.
По всій землі Кобзарський голос линув,
Будили з тьми усіх його слова.
І в час оцей, у час перебудови,
Твоє ім’я у людства на вустах.
Тебе в сім’ї великій, вольній, новій
В піснях своїх ми будем прославлять.

* Люблю бродить осенними полями,
Весною вдаль за ручейком спешить,
Терять следы под белыми снегами,
Искать тропу домой в лесной глуши.
Люблю ковёр пурпуровый востока
На утренних волшебных небесах.
Люблю смотреть мерцанье звёзд далёких
И верить, как ребёнок, в чудеса.
Люблю владыки – солнца блеск слепучий,
Люблю на небе тучки – корабли.
И ничего на свете нет мне лучше
Родных небес, единственной земли.

* Знову сонце за обрій сіло,
Мов упало в глибоке море.
І розбіглись по морю хвилі,
І затих в морі чайок гомін.
Чи успішна була риболовля
У цих птахів – вони лиш знають.
Полетіла б і я за обрій,
Тільки що там на мене чекає?

* Хмари небо вкрили
- Й знову плаче небо.
Вітер вовком виє
І куди не треба
Рветься що є сили,
Все кудись жбурляє.
Це чаклунка – осінь
Знову виробляє.
То дощем, то снігом
Зустріча прохожих.
Втихомирся, осінь!
Ну на що це схоже?
Золота, чарівна, –
Всі про тебе кажуть.
Ну і заварила
Ти сьогодні кашу!
Скрізь стоять калюжі,
Грязь летить на спину.
Ну і ти пригожа,
Ну і ти чарівна!
Схаменися, осінь,
Розжени всі хмари.
Хай ще дні побудуть
Золоті, безхмарні.
Хай посвітить сонце,
Хоч і негаряче.
Хай іще звірятка
Весело поскачуть.
Під віконцем квіти
Хай не висихають.
Хай маленькі діти
У садку гуляють.
Осінь – чарівниця,
А не зла чаклунка,
Ми ждемо від тебе
Радісних дарунків.

* Опадає з кленів листя,
Падає під ноги.
Осінь, трішки задержися,
Не зійди з дороги.
Хай ще сонечко посвітить,
Дощик теплий сіє.
Хай поспить у листі вітер,
Пташка в небі мріє.
По стерні пасуться коні,
Квітнуть хризантеми.
Осінь, ще побудь зі мною
Мила, ніжна, тепла.

* Над землею котяться тумани,
Небо від зажури посіріло.
Сумно попрощались журавлі вже з нами
І кудись за щастям полетіли.
Знову рветься осінь в мою душу
Вітром і холодними дощами.
Плакать хочеться, а я сміятись мушу
Й розкидатись теплими словами.

* Заглянула осінь в мій сад,
Волосся мені посріблила.
В саду моїм вже листопад,
А я ще як слід й не любила.
Не чула пісень солов’їв
Весною в березовім гаї.
Не йшла босоніж по землі
Я ранком в густому тумані.
Не рвалася в небо злетіть
До сонця вслід за журавлями.
Не встигла ще сад посадить
Для внуків своїми руками.
Для правнуків віршів своїх
Й казок я ще не написала.
Чому ж після літечка враз
Ця осінь печальна настала?
* Осінь моя, осінь.
На голові срібло,
А у серці – просинь.
Літо моє, літо.
Назад не вернешся,
А вперед – забито.
Весни мої, весни,
Чом ви моє щастя
Не мені принесли?
Зими мої, зими,
Не зійшлись в єдину
В полі дві стежини.

* Осінній день, осінній день, осінній.
О сірий день, о сірий день, о сірий.
Сіріє небо, в сірому повітрі
Сіріють птахи ген там вдалині.
На сіру землю ранками тумани
Спадають сірі – сірі. Й мов в дурмані
Туди – сюди проходять люди сірі,
Мов не живуть, сіріють на землі.

* Постукала осінь в віконце,
Закрила долонею сонце.
І хмари густі напустила,
Журбою кругом все покрила.
Стоять у зажурі дерева,
Нічого уже їм не треба.
Он тільки червона калина
Намиста яскраві оділа.
Й горішник у небо все рветься.
А вітер над ними сміється.
І в мене серденько так ниє.
Вже скоро все снігом покриє.

* Ллють дощі, в калюжах хлюпотять.
Плаче небо, плачуть шибки вікон.
Почорніла на полях земля.
Ні пташини, ні людей не видно.
Тільки вітер за вікном гуде
І зриває з клена лист останній.
Ну коли ж зима уже прийде,
Щоб проснутись в білому тумані.
Щоби білим став весь білий світ,
Щоби бігли по землі стежини.
До сусіда щоб спішив сусід,
Щоб збиралась за столом родина.
Щоби легко дихалося всім.
Щоби все прикрасив білий іній.
Ну коли вже змінить білий сніг
Проливні дощі, холодні, сірі?

* Вже пташки замовкли у гаях.
Падає додолу лист зів’ялий.
День чи два – й заснуть усі поля
У густому сірому тумані.
Припадають квіти до землі.
Розгулявся вітер в чистім полі.
А мені у ці осінні дні
Захотілось весняної долі.

* Журавлі піднялися у небо,
Покружляли разом над селом
Й полетіли кудись на крайнеба,
Наче їх тут зовсім й не було.
Вкрилось сірими хмарами небо,
Посіріла порожня земля.
Линуть думи кудись за крайнеба,
Та безкрила й безсила тут я.

* Облітають квіти, і пустунчик – вітер
Розкида пелюстки по усій землі.
Наступила осінь. Золотаве літо
Пролетіло мимо на баскім коні.
Землю всю покрила пишна багряниця.
Де не глянеш, злато світиться – горить.
Чи я бачу дійсно, чи мені лиш сниться
Цей напрочуд дивний, цей чарівний світ?

* Вже догоряє день, і ліс багровий
Немов у казці чарівна стіна
Якогось замку, де герой казковий
Зазнає різних прикрощів сповна.
Тут буде битись він із злим драконом,
Кощій Безсмертний від його руки
Знайде тут смерть. І за царським законом
Цар дочку дасть герою залюбки.
А переможе він, бо вся природа
(Дерева, птахи, дикі звірі всі...)
Герою стануть нашому в пригоді.
В чудову казку вірять й досі всі.

* Сонні хмари стали над селом,
Не пливуть, стоять собі на місці.
Весь небесний простір затягло.
Вітерець заснув в густому листі.
- Може, треба його розбудить,
Щоб він сірі хмари наполохав, -
Над селом кружляє і кричить
Чимось так сполохана сорока.

* Неба ясна просинь,
Пісня солов’їна.
Це крокує осінь
По моїй країні.
Заглядає всюди:
В сад, у ліс, на ниву.
І радіють люди
Господині дивній.
Там покине злато,
Тут багрянець кине.
Вбрана, мов на свято,
Рідна Україна.

* Пахне медом осінь чарівна,
Сяє різнобарвними квітками.
Повні засіки насипала зерна,
А тепер частує нас плодами.
Щедро пригощають поле й сад.
А згори нам сонечко сміється.
І повсюди білая коса
Бабиного літечка снується.
В небі лине пісня журавля.
Поміж берегами річка в’ється.
Де ще в світі є така краса,
Де так вільно й хороше живеться?

* Осінь золотиста
Листям засипає.
В пишному намисті
Калина дрімає.
Сонні трави знову
Вітер нагинає.
Ранками додолу
Тумани лягають.
Сонце десь у хмарах
Зранку заблукало.
І чомусь так сумно,
Сумно мені стало.

* Наді мною небо висне,
Сонце низько стало.
І у серці болем тисне
Осінь величава.
Світить сонце, та не гріє.
Ніч украла днину.
Зорі в небі ледь жевріють
У нічну годину.
Все єство в мені голосить,
Прийнять не бажає,
Що мені вже пізня осінь
Під ноги жбурляє.
Золоті листки швиденько
Візьмуться іржею.
Не зігріється серденько
Такою порою.
Вранці пісня солов’їна
Душу не зігріє.
Сумно тягнеться година,
Сумні думи, мрії.
Мої літа, мої коні,
В літі зупиніться.
В сонця золотім колоссі
Хочу ще погрітись.

* Листя пожовтіле
З дерева летить.
Зупиніться, коні,
На одну хоч мить.
Коні мої, коні,
Ви, літа мої,
Не спішіть в погоні
До зими летіть.
Ще в очах сіяють
Промені ясні.
Ще душа співає,
Ще б пожить мені.
Коні мої, коні,
Ви, літа мої,
Не спішіть в погоні
До зими летіть.
Зупинилась в небі
Зграя журавлів,
Щоб на мить продовжить
Літечко мені.
Коні мої, коні,
Ви, літа мої,
Не спішіть в погоні
До зими летіть.

* Дитя зробило човника
Й пустило за водою.
Й поплив, поплив той човничок,
Хоча і паперовий.
На хлопчика і човника
Я довго ще дивилась.
І так мені за човником
Побігти вслід хотілось.
Стояла я на березі,
А човник віддалявся.
На мене глянув хлопчик той
І раптом засміявся.
Чи думку мою вичитав
У вицвілих зіницях.
Тепер той хлопчик з човником
Мені так часто сниться.

* Що б не судилось на ниві житейській:
Плакать, сміятись, страждати, любити,
Вдячна судьбі за минуле й прийдешнє,
Вдячна за те, що дано мені жити.
Рвуться до сонця пишні тополі,
Радо вітають ключ журавлиний.
Славлю навіки щастя і волю,
Що засіяли на Україні.
Славлю я бурі і весни квітчасті,
Землю у росах і сонце в блакиті.
Вдячна за те, що дано мені щастя
Плакать, сміятись, страждать і любити.

* Народ мій жив і завше буде жити.
Нікому в світі його не здолати.
Ніяким зайдам його не скорити.
Нема для вільного на білім світі гратів.
Народ мій є і буде існувати,
Нескорений, могутній, величавий.
Народ мій вічний, як земля і мати,
Як сонце, що у нас над головами.

* Той, хто велич народу збагнув,
Хто навчився життя цінувати,
Той не буде більш спину вже гнуть
Й не захоче в ярмі погибати.
Той, хто в світі із честю здруживсь,
Хто дорогу правдиву намітив,
Той уміє життям дорожить,
Той з путі не зійде і не скривить.

* Все в тобі, моя мово крилата,
Возз’єдналось, злилося навік:
Шум колосся і гуркіт верстата,
Гул ракети й весняний потік.
Все в тобі, чим живемо сьогодні:
Зелень трав і небес голубінь.
Так квітуй же, квітуй, наша мово,
Над Вкраїною піснею линь!

* Несе Дніпро свою могутню силу
В нове, незвідане тисячоліття.
Стоїть Тарас і з Канівського схилу
Зорею ясною нам світить.
І рвуться в височінь стрункі тополі,
А біля них – маленькі деревця.
Йдемо в життя щасливе, вольне,нове,
І радістю наповнені серця.
Здійсняються Тараса заповіти.
Виходять в поле вільні трударі.
Радіє мати і радіють діти
Щасливій вранішній зорі.

* Жбурнув світанок роси на покоси,
А в серці моїм смуток враз ожив,
Бо то не роси, друже мій, то сльози
Всіх тих, кому не довелось дожить.
Та вірили й боролись до останку,
Щоби ніхто не смів їх упрікнуть.
Блищать росинки-сльози на світанку,
Ти не спіши їх чоботом змахнуть.

* Знов земля травнево уквітчалась,
Сонце посміхається згори.
Славне свято нині відзначаєм
В кожнім місті, в кожному селі.
Знов зійшлися сиві ветерани
Тих, що не вернулися згадать.
і дають взнаки воєнні рани,
і нестерпно спогади болять.
Поруч з ними тихо плачуть вдови,
Недоспівані їх весни відцвіли.
Над могилами – розкішнії діброви,
Стежкам не дають тут зарости.
Всі горбочки пишно заквітчала
Пам’ять, що в серцях людей жива.
Перемогу нині відзначаєм.
Всім героям – слава і хвала!
Слава тим, хто в ті роки суворі

Наше з вами щастя захищав,
Щоб жили ми в мирі і в спокої,
Щоби рабства рідний край не знав.
Де не глянь – чорніють обеліски,
Імена висвічує граніт.
Голови схиля уклінно-низько
Перед вами нині білий світ.

* Рідна мово моя барвінкова,
Що я значу без тебе? Нічого!
Що я варта без тебе? Нічого!
Материнське ласкавеє слово,
Ти мене зігріваєш в нещасті,
Ясно світиш в щасливу годину.
Не дамо загубитися, згаснуть
Рідній мові у рідній країні.

* За царизму й після того
Обрізали крила
Тобі, рідна моя мово,
Щоб літать не сміла.
Та по степу, по вольному,
Козаки гуляли.
По-своєму, по-народному
Кобзарі співали.
Ти жила серед народу,
Жила, не вмирала.
Схаменулись нині люди
І тебе згадали.
Зашуміла пишним цвітом,
Веселкою грає
Рідна мова. В цілім світі
Кращої немає.

* У віконце в білій рамі Місяць заглядає.
Любить слухати, як мама Синові співає.
Ллється пісня колискова Понад рідним краєм.
Гріє серце рідне слово, В душу западає.

* Знову сяє в позолоті осінь.
Знов до школи поспішають діти.
Людську мудрість крізь роки доносить
До нових сердець невтомний вчитель.
А з портрета, що в широкій рамі,
Дивиться Кобзар Великий наш,
Як дитя виводить слово «мама».
Й заглядає сонечко у клас.

* Біля картини
«Мати партизана»
Важко, люди, о, як важко
Бачить,
як над сином
Кат знущається проклятий,
Бачить рідну спину,
Всю нагайками геть зриту,
Вустонька всі в крові.
Та від матері катюга
Не діжде ніколи
Слів благання.
Гордо мати
Наперед ступає:
«Вбий і мене!
В тебе, кате,
Серденька немає»
Фріц лютує.
З рота піна
Так в нього і ллється.
Думав,
стануть на коліна,
Тільки ж не діждеться.
Не такі то наші люди,
Щоб катам коритись.
В нас готові стать під пулі,
Щоб прийдешнім – жити.

* Де б не була я, на рідну Вкраїну
Серцем і піснею завжди я лину.
Різні я мови вивчала і знаю,
Та материнської не проміняю.
Край мій березовий, край тополиний,
Гріють нам душі пісні солов’їні.
Глянеш довкола: рідна землиця
Пишною щедрістю нам золотиться.
Тішать нам очі безмежні поля.
Рідна Вкраїно, ти гордість моя.

* Де б не бував ти, рідна хатина
З радістю прийме, коли не прийдеш.
То ж завертай ти частіше, дитино,
Поки ще мама на світі живе.
Не відмовляйся, що будні загризли,
На снігопади й дощі не звертай.
Жде тебе вічна любов материнська,
Стежки до матінки не обминай.

* Моя дитиночко, моя кровиночко,
Не відривайсь від рідної землі.
Хай буде рівною твоя стежиночка.
Будь ясним променем в житті моїм.
З душею чистою, для всіх відкритою
Ти прокладай дорогу в майбуття.
Твоїм я успіхам завжди радітиму,
Бо ти частиночка мого життя.

* Я знову йду до рідного порогу,
Де мене мати пестила колись.
Уже пройшла в житті я півдороги,
Уже жовтіє мій осінній лист.
Уже…Уже… Та тільки в рідній хаті
Я враз стаю малесеньким дитям.
І знову тішить мене словом мати,
Ласкаве сонечко мого буття.

* Мати…
Останню краплину, крихту останню
Мати у ротик дитини кладе.
Жити турботами не перестане,
Допоки з життя вже зовсім не піде.
Мати…
Все найдорожче в цім слові короткім,
Все найніжніше, що в світі бува.
Тільки не знаєш, чи зможе той ротик
Матір і крихти її цінувать.

* Україно моя, Україно!
Мій барвистий, мій сонячний край.
Гріють душу пісні солов’їні,
Світить в серце ясний небокрай.
Таємничістю вабить природа.
Неповторна землі краса,
Де набрать мені слів барвінкових,
Щоб величність твою описать?

* Україно моя, Україно,
Робітнице моя невсипуща.
Повсюдно хвала тобі лине –
Всіх годуєш ти хлібом насущним.
Всіх вітаєш ти серцем щирим
По старинному: хлібом-сіллю.
Україно моя, Україно!
Щастя й миру тобі!
Щастя й миру!

* Хліб і сіль лежить посеред столу,
Хліб і сіль у кожній нашій хаті.
Хліб і сіль – святиня для народу.
Хліб і сіль – і ми уже багаті.
Хлібом-сіллю на щасливу долю
Мама й тато нас благословляють.
Хліб і сіль – достаток всього роду.
Хлібом-сіллю ми гостей стрічаєм.

* Стогне світ від ледарів, нездар,
Що не хочуть вилізти з болота.
Тхне смердотою застояна вода,
Та бояться ледарі роботи.
Годі! Годі! Чуєте: гримить!
Мочить землю благодатна злива.
На землі, а не в болоті треба жить,
На землі, де щедро родять ниви.

* За обрій світило сховалось.
Вся в сутінках рідна земля.
Нам доля нелегка дісталась,
Нелегкий судився нам шлях.
Подивишся казку – так просто,
Так ясно: де святість, де зло.
Давно підкорився нам космос,
А от на землі не везло.
Розігнані птахи по світу,
На вії лягає сльоза.
Одної ми матінки діти,
Єдина нам мова дана.
Вертайтесь, вертайтесь, лелеки,
Вертайтесь у рідні краї.
Нелегкі путі вам далекі,
Та хай допоможуть пісні.
Пісні дорогої Вкраїни
Нехай вам полегшують путь.
Ми вірим у правдоньки силу,
Ми вірим, сади зацвітуть.

* Що є в світі краще пишної калини?
Де є щось миліше рідної Вкраїни?
Де ще є на світі отакі діброви?
А дівчата наші, мавки чорноброві?
Де знайдеш ти небо ще таке блакитне?
Квіти України – найніжніші квіти.
Замилуюсь вранці срібною росою.
Рідна Україно, я навік з тобою!

* Дай мені, світе, добра і любові,
Дай мені, світе, турботу й неспокій.
Сонце у душу мою перелий,
Бути потрібною людям навчи.
Щоби не схибити, не відступити,
Щоби людиною в світі прожити.
Вік не забуду твою доброту,
В пісню і в працю її переллю.

* Куди мене дороги не закинуть,
В який куток землі я не заб’юсь,
В мені дочка Вкраїни не загине,
Про це я впевнено сказати не боюсь.
Мене не затопить житейським хвилям,
Мій парус білий бурі не зломить.
З тобою я навіки, краю милий,
Я не існую, я стараюсь жить.

* На роздоллі полів, по дібровах
То не роси, то сльози блискучі
Тих нещасних, замучених вчора,
Що знялися над прірвою-кручею.
Червоніють на сонечку маки
Обабіч широких доріг,
Закликають про тих пам’ятати,
Хто за волю народу поліг.

* Україно! Сонце-Україно!
Загриміла битва рокова
За тебе, відроджену, єдину,
За твої на світі цім права,
За співучий жайворонок в небі,
За чудовий український цвіт,
Щоби завжди линула про тебе
Добра слава по усій землі.

* Мій великий, мій сильний народе!
Я – тонесенький твій пагінець.
Не шукаю до тебе я броду,
Я з тобою іду навпростець.
Я з тобою і в щасті, і в горі.
По узбіччю не вмію брести.
Непомітна крізь пишну я крону,
Ти за це мене, рідний, прости.

* Тиша в осінньому лісі,
Полум’ям клени палають.
Йду по опалому листі,
Й шелест найменший лякає.
Зараз он раптом зустріну
Бабу Ягу чи Кощея.
Оха боюсь, що на спину
Вискочить може. А ще я
Відьму боюся й піратів.
Різні казки я в дитинстві
Слухать любила й читати,
То ж і боюсь тепер в лісі.


* Незвичайна, замріяна осінь.
Небо чисте й таке голубе.
Раптом хмарка. Краплинки, мов сльози,
Обіллють до кісток аж тебе.
Й знову сонечко в небі засяє,
Заблищить вже пожовкла трава.
Восени таке часто буває,
Осінь бо – незвичайна пора.

* Листопад
Сьогодні справжній листопад.
Дерева всі вбрання своє скидають.
Вогненні барви вже так не палають.
Листки пожовкли геть і поруділи.
Із ними вмерли і мої надії,
Й в моїй душі настав вже листопад.

* Осінь поклала на землю вже руку,
Листя пожовкле додолу летить.
Як пережить мені нашу розлуку?
Як без надій в світі білому жить?
Вже полетіли у вирій лелеки,
Сонце спустилося геть до землі.
Скоро зима вже, а ти так далеко.
Як пережить буде стужу мені?

* Осінь
Де не глянеш – осінь хазяйнує,
В золото убрала цілий світ.
По садах, гаях вона мандрує,
І пізнати всюди її слід.
Тут струсила листячко з тополі,
Там берізку пишну роздягла.
То із вітром полетіла в поле,
То на травах жовтих прилягла.
То швиденько вибралась на хмарку
І на землю випала дощем.
Заглядає осінь в кожну шпарку.
Й де не думаєш – вона пройде.
Задивилась мамі в ясні очі
- І уже вони не так горять.
І в косах лишила слід свій осінь
- Сивиною коси вже блищать.
В моїм серці зацвіла печаллю,
І ніде від неї не втечеш.
Пам’ятаю погляд твій прощальний.
Як ти там, без мене вже, живеш?

* Плач душі
Цей дощ мине,
І сонце знов засяє.
Вода блакитна
Із листочків геть стече.
Іду додому я,
А мати не стрічає
І голову не схилить
На моє плече.
У верховітті
Бешкетує вітер.
Сховались ластівки.
Холодний дощ шумить.
Я так спішив до вас,
Матусенько, повірте,
Та запізнивсь,
Та запізнивсь на якусь мить..

Цей дощ мине,
і сонце знов засяє.
Як тяжко на душі,
коли когось втрачаєш.

* Звечоріло. Сутінки підкрались
Й потяглися над усім селом .
Ось уже і осені діждались,
Ну а літа як і не було.
Наче не цвіла калина в лузі
І не пахнув у дворі жасмин.
Вчора мала ти багато друзів,
А тепер, скажи, ну де вони?
Вже жовтіє листя на тополі,
Та не плач і не журися ти.
В кожного своя тепер вже доля,
Кожен має путь свою пройти.
Не жалкуй за тим, що відболіло.
Як рубають ліс – тріски летять.
Ти зумієш все здолать, дитино,
Ти зумієш вище всього стать.

* Волі народної співець
В селі Моринцях, у сім’ї нещасній
В убогій хаті народивсь Тарас.
Усе життя боровся він за щастя
Простих знедолених народних мас.
В дитинстві залишившись сиротою,
Пішов Тарас за наймита у світ.
Знущався всякий над його судьбою,
Шматав, як із черемхи білий цвіт.
Картини дикої сваволі,
Знущання панства з кріпаків
Збудили прагнення до волі,
І гнів у серці закипів.

І залунав поета голос:
«Кавказ», «Єретик», «Заповіт»…
З зернятка виріс тугий колос,
А ним засіяли весь світ.
Він вірив в міць свого народу,
Він вірив: правда оживе.
Нема людському роду переводу,
І з нами вічно наш Тарас живе.
Він шлях із рабства і неволі
В часи ті тяжкі нам вказав.
Тепер в сім’ї великій, вольній, новій
Живе у серці кожнім наш Тарас.

* Прокидається рідна природа.
Золотиться ясний небокрай.
І несе свої мирнії води
Річка дружби, наш славний Дунай.
Дивним сяйвом виблискують хвилі,
В пишних травах круті береги,
А навколо народи щасливі
В мирі й дружбі живуть, як брати.
Вузи дружби повік не зламати,
Гріє душі людська доброта.
Обдаровує всіх, наче мати,
Наша щедра Землиця свята.

* Кожен раз на світанку мама
Добрий день до порогу несе.
- Добрий ранок, дитя, добрий ранок, -
Скаже мама – і все розцвіте.
Засіяє в саду хатина
Від тепла її й доброти.
Я невдячна твоя дитина,
Ти прости мене, мамо, прости.
Не до столу спішиш – до роботи,
За дитям вічно серце болить.
За щоденні твої турботи
Ти прости мене, мамо, прости.

* Запитав я в сонечка:
- Де земля найкраща?
Посміхнулось сонечко:
- Там, де ти побачив
Вперше світ і матінку –
Там й земля найкраща.
Запитав я в місяця:
- Який край найкращий?
Місяць глянув лагідно
Й відповів: - Юначе,
Край, в якому виріс ти,
Для тебе найкращий.
Запитав і вітер я:
- Ти багато бачив,
То ж скажи, не криючись,
Де народ найкращий?
Й сам собі я вигукнув:
- Мій народ найкращий!

* Рідна мово! Рідна мово!
Не забуду я ніколи,
Де не буду, рідну мову,
Мами пісню колискову
І бабусі тиху казку,
Доброту їхню і ласку.
Вчителів слова ласкаві,
Що добру нас всіх навчали.

* Україно моя, Україно!
Рідні серцю луги і поля,
Мила мова твоя солов’їна,
Найбагатша на світі земля.

Я складаю слова у віночок.
Й прославляю свій рідний край.

Моя мово, дзвени, мов струмочок,
Й вільним птахом над світом літай!

* Мати
В ставок ранковий впали ясні зорі.
Незбиті роси на траві дзвенять.
Ще вітерець дрімає в чистім полі,
І ластівки спокійним сном ще сплять.
А мати встала, йде вже до криниці,
Холодної водиці зачерпнуть.
Вже спікся хліб, бо мати, як годиться,
Тебе із хлібом випровадить в путь.
І довго вслід тобі дивитись буде,
Тебе перехрестивши і твій шлях.
З молитвою тебе пустивши в люди,
Молитись буде вічно по ночах.

* Підкрадається вечір до хати,
Ясне сонце за обрій зайшло.
Біля печі клопочеться мати,
Завтра діти приїдуть в село.
Пахне хата уже пирогами,
Хліб духмяний лежить на столі.
Вже і припік підмазала мама.
Ясний місяць стоїть у вікні.
Вона витерла руки й фіранку
Протягнула і сіла спочить.
Згаснуть зорі, засвітиться ранок
- І онучок до хати вбіжить.

* Радість від зустрічі, сум від розлуки
У маминім серці сплелись.
Про втому ні слова. Тільки лиш руки,
На них її доля – дивись!
Мамині руки – натруджені крила,
Притихли на мить на столі.
Поки ще буде в старенької сили –
Нестиме свій хрест на землі.

* Тебе душили,
визнавать не хтіли,
та ти взлітала вище за кайдани.
Й ніякі сили
Тебе не зломили,
В своїй країні вільною ти стала,
Моя ти мово, мово величава.

* Вишита сорочка
Чорним і червоним.
І лунає пісня
На вкраїнській мові.
Й слухають ту пісню,
Затаївши подих.
Лине вона всюди:
За ліси, за води,
Вільним птахом лине
По усіх просторах.

* Мово моя, рідна мово!
З дитинства навчилися я
Зважувать кожнеє слово
Й знаходить потрібні слова,
Щоб словом нікого не ранить,
Нікому біди не завдать.
Не можна бо гратись словами.
Їх треба в віночки сплітать,
Щоб тішити серце і душу
Рідним, знайомим, усім.
З дитинства бо знаю: я мушу
Людиною буть на землі.
На рідній я мові молюся
На рідній – співаю пісні.
Хто зна, де колись опинюся,
Та мові не зраджу я, н і !

* Слово до слова –
Пісню складаю.
Кращої мови
Я в світі не знаю.

В ній шелест діброви
І спів солов’я.
Кращої мови
Не знає земля.

* Колосок і колосок –
Будем хлібом ми багаті.
Хай лунає голосок
Рідним співом в кожній хаті.
Бо рідніше над усе
Рідне слово в ріднім краю.
Рідна мово! В цілім світі
Мови кращої не знаю.

* Сонце світило, та хмара набігла,
Враз темно навколо так стало.
І ліс за селом, наче чорна стіна.
В деревах пташки поховались.
Розкосий і довгий, полив з неба дощ,
Такий у селі довгожданий.
І Бог, і Людина подбають про те,
Щоб знову був рік урожайним.

* Біжить струмок, співаючи,
До річки поспішаючи.
А річці в море хочеться,
По річці хвилі котяться,
Та моря їм не бачити.
Чи зможеш ти пробачити?
Пливу я проти течії –
Ти ж вибрав шлях безпечніший,
На хвилях все гойдаєшся
Й на чудо сподіваєшся.
А я гребу, стараюся
Й, повір мені, не каюся.
Така вже моя, видно, доля,
За правду святу я, за волю.

* Корець
Де не поглянеш, Божі храми
У небо рвуться куполами.
Наш Корець – місто невеличке,
Круг нього в’ється Корчик – річка,
Немов намисто з малахіту,
Та ви об’їдьте хоч півсвіту,
Такого міста не знайти вам.
Спокійне, тихе місто – диво.
Тут кожен знає вас в обличчя,
Такі знайомі, милі лиця.
Тут вас привітно всі вітають,
Тут Божий дух над всім витає.
У монастир, в святу обитель,
Йдуть прихожани, з ними – діти.
До Бога шлють молитву щиру.
Вовік не згасне наша віра.

* Моє село
Під блакиттю небес
Серед зелені й квітів
Пролягає моє село.
Де ще є на землі
Такі люди привітні,
Які вміють любить,
Що би там не було.
Сонце ясне з небес
Шле на землю проміння
Всім дарує своє тепло.
Де ще є на землі
Такі люди сумлінні,
Які вміють прощать,
Як би там не було.

Зорі ясні вночі
Мерехтять безупинно.
Спить спокійно моє село.
Де ще є на землі
Такі люди гостинні,
Які все віддадуть,
Щоб вам добре було.
Де ще є на землі
Такі села квітучі,
Як старинне моє село.
Де ще є на землі
Такі люди співучі,
Які вміють співать,
Що би там не було.
* В Річках я родилась,
В Річках я живу.
І усю родину
Знаю я свою.
А вона чимала,
А вона співуча.
І живем ми дружно
У селі квітучім.

* Річки
Наше рідне село невеличке,
Не знайдете на карті його.
Гарна назва його, гарна – Річки.
Кожен зна тут сусіда свого.
Тут хати на замки не закриті,
З хлібом - сіллю зустрінуть тут вас.
І серця у людей тут відкриті.
Завітайте, будь ласка, до нас.
Ми по вулицях з вами пройдемось,
Люди радо стрічатимуть вас.
Ви дізнаєтесь, як ми живемо,
Що хвилює і радує нас.
День села ми селом відзначаєм
І гостинно запрошуєм всіх.
Хай у день цей святковий лунає
Щира пісня і радісний сміх.

* Мій рідний край
Мій рідний край - це мальви біля хати,
І ластівки в гніздечках ген під дахом.
Мій рідний край – волошки сині в житі.
Ну як тебе, мій краю, не любити?!
Мій рідний край – стежина до порогу,
Каштани і тополі край дороги.
Мій рідний край – калина і криниця.
Ну як тобою, краю, не гордитись?!
Мій рідний край – це кучеряві вишні,
Високий і могутній мій горішник.
Мій рідний край – село моє і люди.
Ну як можливо все оце забути?!
Мій рідний край – це рідна Україна.
Це жовте поле й небеса блакитні.
Мій рідний край – це верби над водою.
Мій рідний край, навіки я з тобою!

* Веде стежина мене до села,
Де я маленьким бігав по калюжам.
Хоч не одна уже весна пройшла,
А я печаллю сильно занедужав.
Велика туга роздирає душу,
Журба так давить голову мені.
В чужих краях я проживати мушу,
А серце рветься, рветься до рідні.
Уже, мабуть, я Річок не впізнаю,
Мабуть, вже сиві друзі всі мої.
Я у село сьогодні поспішаю,
І так болить, болить душа мені.

* Ясне сонечко сховалось
Ген за небокраєм,
І на варту круглий місяць
Знову заступає.
Він над Річками повільно
Пропливе по небу.
Засинай, моя дитино,
Сон іде до тебе.
Завтра знову обганяєш
Всі в селі стежини.
Вже он зорі засвітились,
Спи, моя дитино.

* Добра слава йшла-спішила,
Та лиха її зустріла:
Ти куди так поспішаєш?
І хіба ж це ти не знаєш:

Щоб людина в цьому світі
Усього могла зазнати,
Треба в мед їй неодмінно
Хоч би ложку дьогтю дати.

* Йде старенька, опустивши очі,
Палкою торкається землі.
Не чіпай, прошу тебе, прохожий,
Знову бідна вмиється слізьми.
Йде по воду за чотири хати.
Висохла криниця у дворі.
Йде-ступає по дорозі мати,
А у небі – линуть журавлі.
Стала, озирнулася старенька.
Радість загорілася в очах.
Як могла, назад побігла ненька
Пару журавлину зустрічать.
Покружляли журавлі і сіли
На стовпі високому в саду.
Тільки діти десь ще забарились,
Не летять, не їдуть і не йдуть.
Довго мати журавлям раділа
Й про дітей все думала своїх.
Цілу нічку Господа просила,
Щоб дітей її Він милував, беріг.

* Корецький монастир
Тут святість і тиша
Історію пишуть.
Тут стіни величні
Показують вічність.
У храмі святому
Ми молимось Богу.
Чи дощ, чи погода -
Тут повно народу.
Чи спека, чи стужа -
Тут правиться служба.


* Не старайся, вітре,
З пам’яті не витреш,
Що роки беріг.
Думав, що забуду
І щасливим буду,
Та не зміг, не зміг.
Знову квітнуть вишні.
Знаю: третій лишній.
Тільки що ж робить?
Йду на наше місце,
Йде зі мною й місяць.
А душа болить.
В глибині десь тліє
Вогничок надії.
Пізнє каяття.
Як нам далі бути?
Так боюсь почути,
Що вже лишній – я.

* Вітер трави хилить,
Віти обриває.
По крутому схилу
Парубок гуляє.
То на небо гляне,
То у воду блисне.
Одрубала Ганна,
Що не любить більше.
Одрубала хлопцю
Й подалася з другим.
Застелила очі
Парубкові туга.
Чути, біля клубу
Молодь позбиралась.
Стежка біля дуба
Раптом обірвалась.
Над крутим обривом
Дуб розкинув віти.
Значить: ще щасливий.
Значить: треба жити.
Сів юнак під дубом,
З дубом розмовляє.
І помалу туга
Хлопця залишає.
Котиться по полю,
В травах осідає.
Ще щаслива доля
Хлопця десь чекає.

* Простелилась земля й шепоче:
Гей, господар, вставай, не спи!
Я пшениченьки й жита хочу.
Оброби мене, оброби!
Я віддячу тобі стократно.
Скоро матимеш урожай.
За добро Бог добром всім платить.
Ти засохнуть мені не дай!
Буде жито у нас й до жита,
Із пшениці – смачний коровай.
Будем жити з тобою, жити.
Гей, господар, не спи, вставай!

* Ми твої, Українонько, діти,
Враз зробились глухі і німі.
На чужому крилі не злетіти.
Так навіщо ж так пнемося ми?
Нас на захід, на схід роздирають.
І умови нам ставлять чужі.
Вже ми власної думки не маєм.
Нам диктують закони свої.
Україно моя, Україно,
Скоро стане й земля не твоя.

Схаменімося всі, схаменімось!
Має бути в нас Правда – своя!

* У добротних хромових чоботях,
Із гвинтівками напоготові

Прийнялися хлопці за роботу:
Рили в стайні, в клуні, у коморі.
Заглядали в хлів, в стару дровітню.
В хаті всі куточки перерили.
Погляди кидали непривітні
На дітей, що у кутку сиділи.
А шукали нелюди Ігната.
Лиш за те хотіли порішити,
Що не хтів людей своїх вбивати.
Пам’ятають й досі старожили,
Що тоді творилось в нашім краї.
Брат на брата йшов. Сусід сусіда
Міг убити. Ті часи печальні
Не повинні знову повторитись.

* Поету
В час переслідувань, арештів та цькування,
В жорстокий час репресій твій талант розквітнув.
Та навіть у віддалених місцях заслання
Ти вірним сином залишався Україні.
Ні в таборах гулагівських, ні у вигнанні
Твій войовничий дух ніхто не міг здолати.
Й в тяжкі часи, часи твого поневіряння
Ти все ж продовжував за правду виступати.
Ти не ховавсь від долі, що тобі судилась,
Не міг свавілля й беззаконь властей терпіти,
Бо за тобою був – народ і Україна,
Яких, як вірний син, ти мусив захистити.

* Я до тебе, народе,
Йду й не можу дійти.
Сяють зорі на небі,
Та моїй – не світить.

Дав Господь мені слово,
В душу спів перелив,
Та і досі ніщо я
Серед дужих орлів.

Через серце сприймаю
Весь навколишній світ,
Та в густому тумані
Загубився мій слід.


* Туга очі туманом покрила,
В серці, наче кілка хто забив.
Не злетіти на скелю, бо крила
Ти уже обпалив, обпалив.
Мрії згаснули за видноколом
В павутинні двобічних образ.
Знов піде у житті все по колу,
Тільки вже не для вас, не для вас.

* Ти навпростець, по бездоріжжю
Пустилась щастя доганять.
На груди вітер тисне, очі ріже.
А в небі – гуси-лебеді летять.
Ти на хвилинку зупинилась,
У небо погляд підвела.
У грудях заболіло. Серце стислось.
Ти озирнулась - і назад пішла.


* Гулагівський в’язень
В повній ізоляції від світу,
Попрощавшись з волею навік,
Ти забув, як сонце в небі світить.
Грати на віконці – в’язня оберіг.
А могло би бути все інакше,
Якби совість ти свою приспав.
Та не міг поет терпіти фальші,
І на захист людства він сміливо став.
Дорого прийшлося заплатити
За одвічну Правду і Добро.
Сонце людям в небі знову світить,
Та не блисне промінь у твоє вікно.


* В огні самоспалення й самоочищення
Проводжу я ночі і дні.
До Тебе я, Боже, прийшла із запізненням.
Прости! І дай сили мені!
Не відаєм ми, що в житті нам назначено,
Та мусимо шлях свій пройти.
Не скаржусь на долю, не скимлю, не плачу я.
Дай, Боже, з путі не зійти!
До Тебе звертаюсь щоденно в молитві я:
Прости, Отче наш, нас! Прости!
Допоки зоря моя в небі горітиме,
Буду ношу смиренно нести.

* Раптово обірвалася струна.
Як не стояв, упав підкошений.
Голосить жінка, біла, як стіна.
Під образами – смерть непрошена.
- Вставай, Іване! Що ж ти наробив!
Вже їдуть діти. Завтра ж Коляди.
Ти завжди до автобуса спішив,
Не міг діждатися… О Господи!
Навіщо свято дітям зіпсував?
Вставай! Нам треба ще кріпитися.
Ще доньку меншу заміж не віддав.
Й хто буде за дітей молитися?
Вставай, Іване! Не лишай мене!
Зоря зійшла. Пора вечеряти.
Хто дідуха у хату занесе,
Якого зніс з гори ще вчора ти?
Мовчить Іван… А за життя, було,
Любив, всі знають, жартувати він.
- Помер Іван! – летить журба селом,-
- На другий день Коляд ховатимуть.