Зачерств1ло серце,не бентежить душу
та не б,е на сполох сумл1ння мое.
Вже тепер терп1нню навчитись не зможу,
тому що минуле проти повстае...
Я б його в1ддала б ворогам заклятим,
хай шукали б в ньому помилки мо1 -
в безталання двер1 стали б в1микати,
побачили б долю,щоб зовс1с зганьбить...
Може б пожал1ли мене сиротину,
не судили б тяжко за мо1 гр1хи?!...
Та тепер н1 за що пропадаю,гину
1 н1хто не зможе вже допомогти.
Добре тоб1,мамо,у земл1 лежати,
там н1хто не скаже,як я тут живу,
десь в понев1ряннях загинув м1й тато,
кинули маленьку беззахисну,одну.
Та росла я наче мотлох при дороз1,
н1хто мене -жебрачку захистить не хт1в,
я росла,як зв1р,що захистись не в змоз1,
з ненав1стю в серц1,ховаючи б1ль.
А коли пора д1вочая настала,
я знайшла притулок м1ж таких,як я,
в хлопця молодого я так закохалась,
та в1д всього серця я йому в1ддалась.
Пот1м було страшно,коханий загинув,
залишилась з донечкою знову я одна,
роз1йшлись дороги з новою "родиною",
а зима сувора доньку забрала.
Пожал1йте люди,зглянтесь на те горе,
що мене по св1ту,мов б1ду несе!
Х1ба хтось так жити,дуже тяжко,зможе?
За що Бог карае,б1дную мене?

Е.Лазаренко