«Використання сили - тільки для ДОБРА»
Загальновизнано, що на території сучасної України в давнину жили індоарійські племена, частина яких у II тисячолітті до нашої ери вирушила до Індії, а частина лишилась, взявши участь в етногенезі балтійських і слов'янських народів, серед них і українського (слов'яно-руського - Київської Русі). Величезна подібність між мовою індоарійської культури, культового дійства й жерців-брахманів — санскритом і балтійськими та слов'янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому...
Стан воїнів, тобто управлінців і захисників свого роду, найбільш наближених щодо пізнання процесів світобудови волхвам, мали здібності переходити в інші виміри, впливати на свідомість оточуючих, вводити себе в інші стани, направляти диких тварин на ворога, управляти своїм організмом майстерніше, ніж сьогоднішні йоги. Про що свідчать стародавні рукописи і манускрипти. Частина цього стану воїнів, які присвятили своє життя тільки бойовим мистецтвам і військовий справиі, передавали професійні навички і знання також з покоління в покоління, що і формувало упродовж століть генетичні коди.
ХАРАhttps://youtu.be/INWJ2-dfMGg
<iframe width="560" height="315" src="https://www.youtube.com/embed/INWJ2-dfMGg" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>
Опановуючи нові найбільш сприятливі місця (в долинах великих річок) для проживання, вільні і незалежні народи нащадки слов'яно-арійських пологів і засновники індо-європейської групи вже в перші століття нашої ери іменувалися козаками.
Хара (в буквальному перекладі з японської - «живіт») - енергетичний центр тіла, резервуар життєвої енергії. Центр сили в східних системах бойового мистецтва. «Центр хара» знаходиться приблизно на два пальці нижче пупка.
Хара - це наш основний і самий головний енергетичний центр. Це - "портал в душу", хара пов'язує наше фізичне тіло тут, в матеріальному світі, з нашою душею.
Якщо людина знайшла свою хару і центрована в ній - то вона відчуває себе зовсім по іншому - по-перше, усвідомлено, а по-друге - спокійно і впевнено.
Професійні воїни із закладеними в них генетичними кодами і володіючи перерахованими вище здібностями, іменувалися козаками-характерниками. Уміння керувати висхідними і спадними потоками енергій Землі і Космосу, концентрувати їх у собі і використовувати, давало характернику можливість в рази збільшити свій фізичний потенціал (тим самим бути невразливим) і впливати комплексно на противника навіть на відстані.
ХАРА - енергетичний центр організму людини.
ХА - висхідний потік енергії Землі.
РА - спадний потік енергії Космосу.
Воїн, який володіє енергетичним центром ХАРА - і є характерник. Уміння бачити з закритими очима, чути з «закритими» вухами, відчувати спиною супротивника, розчинитися на його очах, або нейтралізувати противника шляхом відключення його енергосистеми або свідомості, змінити в собі ритм часу і багато іншого, послужило створенням легенд та билин про хоробрості і непереможності козаків .
Незважаючи на те, що протягом багатьох століть знання, а разом з ними і багато здібностей були втрачені в пологах воїнів, нащадків козаків-характерників можна зустріти і в наші дні. Генетична пам'ять і глибокі давньо-слов'янські історичні коріння продовжують виявляти на землю-матінку захисників Святої Русі.
Звук "Ха" йде з самого низу тулуба(з куприка), "Ра" - з грудей. Сказавши "Хара" - ми поєднуємо ці звукові вібрації в середині - в районі сонячного сплетіння. Характерник, вимовляючи це поєднання звуків (реально або про себе) як би включав себе в бойовий режим ... Через Живіт (Життя) Людина приймає Життєву Силу і Мудрість Роду. Спочатку, в утробі матері, через пуповину, а потім, після народження, від Всевишнього прабатьком в образах: Бога-покровителя Роду, Богині Живи і Зірки-Владики. Ця енергія управляє зародженням та розвитком Життя Людини спочатку в сімені його батька, потім в утробі його матері. Живіт (Життя) управляє нижніми енергетичними центрами, а також, всім Життям індивіда, включаючи зачаття його дітей, їх народження і виховання. Якщо більш вищі енергоінформаційні центри не розвинені і усвідомлено не використовуються ним - це ще не Людина, а тільки лише Жити (Житель). Той, хто розвинув у собі душевні і духовні здібності усвідомлено сприймати і управляти Життєвою Силою Устя, Чела та Родника/джерела/ гідно знаходить звання Людини та несе свій Хрест.
І так після обряду ім'янаречення приступали до професійної підготовки вояка-козака, яка починалася з тренуванням його погляду. В результаті такого тренування характерник повинен опанувати здатність випромінювати силу очима, наприклад поглядом зрушати предмет, або перерізати нитку. Потім його наставником, зазвичай його ж рідним дідом, виконувалася постановка козакові уяви по всіх органах почуттів. Зорової уяви, слухової уяви, контактної, смакової і т.д. Потім протягом занять майбутньому характернику прищеплювалося якість «використання сили тільки для добра.» Далі козак вчився відчувати в собі потік сили в різних частинах тіла: руках, ногах, голові і т. д. Такі тренування проводилися зазвичай на голодний шлунок так як голодування різко підвищує загальну чутливість організму.
Протилежний йому - «активний транс» або, як його називали козаки, стан «Хара» (Ха-позитивне, Ра - світло, тобто позитивне просвітлення). Стан «Хара» замість пасивного гальмування і сонливості (як в гіпнозі), викликає миттєву активізацію більшості психофізіологічних механізмів. На відміну від гіпнозу техніка самозанурення в нього може бути миттєвою.Ось цього то вміння, миттєвого переходу до вищого стану просвітління і повинен був досягти молодий козак. Початковий перехід з домінуючого в звичайному стані свідомості особистості душі, на більш високий рівень особистості його духу (вищого«Я») виконувався учнем за допомогою наставника і називався« підключення характерника до неба ». Така процедура носила ритуальний характер і була як посвячення. На початку увагу учня максимально концентрували на чому небудь, зазвичай на серці, яке повинно було привернути до себе розум (так як серце є місце перебування духовної свідомості, тому «Розум» концентрується на серці, на його правій половині). Потім увага зосереджується, в результаті цього, свідомість душі як би розчиняється (відбувається гальмування лівої півкулі мозку, тобто спочатку свідомість звужується, а потім концентрується увага на якому-небудь об"єкті, або почутті, або емоції і центр свідомості переходить в праву півкулю). Залишається тільки свідомість тіла (Стадія звичайного гіпнозу, коли «Я» душа йде, а тіло «довірливому молодшому братові» можна вселяти різні установки).
Методика добра: для лікування, для естради, зомбування і т. д. Але воїну-характернику треба інше, тому процес триває. Далі відбувається зупинка, як процесів мислення так і сприйняття зовнішнього і внутрішнього середовища. Потім миттєво вимикаються всі емоційні психічні процеси. І в цей момент слід перекладати свідомость учня на другий вищий рівень його «Я», в який вливаються і «Я» його душа і тіло (відбувається синтез). Тепер «Я» учня посилюється, мозок включається, і свідомість починає функціонувати в новому, тепер вже робочому режимі, але на іншому рівні. Таким чином, досягається початкове входження в стан «Хара». А в подальшому учень входить до нього самостійно, і миттєво використовує для цього таємне ім'я свого вищого «Я».
Досвід тренованості входження в стан «Хара», дозволяє придбати здатність миттєво входити в цей стан в будь-якому положенні тіла, в будь-якому самому складному русі, при зайняттям будь-якою складною справою (на скаку, в стрибку. Можна взагалі виконуючи будь-яку роботу бути в стані «Хара». В цьому випадку різко підвищуються професійні якості козака-характерника. Сприйняття зовнішнього середовища йде як постійний потік інтуїтивної підсвідомості. Внутрішня і зовнішня середа сприймається безпосередньо, немає контролю і аналізу. Миттєво обробляються всі психічні процеси, які прийнято називати усвідомлюваними, «зупиняється і регулюється час». Тобто це повне перевтілення звичайної особистості душі в «Я» свого духу. Практично спостерігається процес переміщення центру свідомості «Я» в абсолютно нове тіло і нову особистість, а головне в нову психофізіологічну та біо-енергетичну ситуацію (тобто на цьому рівні характерник вже не просто понад відчуває, а може вже міняти ситуацію, розтягувати час, працювати з простором і т. д.).
Всі перераховані набуття сили виконувались учнем у віці від 12 до 21 року, а після цього вже йшов заключний обряд ритуального посвячення у воїнів-характерників.На початку, волхв відправляв свідомість юнаків-козаків у світ Наві, здійснюючи над ними особливий обряд входження в інший світ. Випробовуваних укладали на землю-навзнаки і з ними ніхто не повинен був розмовляти, крім волхвів які проводять ритуал. Після спілкування посвящали з Героями пращурами, їх свідомість повертали в світ Яві. Над жертовним вогнем освячувалися військові обереги і зброя. Потім майбутні характерники повинні були піддатися чотирьом випробуванням. Волхв по одному піднімав їх з землі і підводив до «вогненної річки» - майданчику з розпечених вугіль шириною 5-6м. Її потрібно було подолати не дуже швидким кроком.
Друге випробовування полягало в тому, що майбутній характерник повинен був із зав'язаними очима дійти до дуба або родового стовпа (використовуючи феномен ясновидства).
Третє випробовування полягало в перевірці вояка на кмітливість і вміння вирішувати складні завдання (загадували головоломки. І нарешті, на останньому випробуванні, характерник повинен був за певний проміжок часу піти від погоні, сховатися в лісі або у високий траві, а потім пробратися через сторожові заслони до священного дуба (відводячи іншим очі), торкнувшись рукою листя. Тільки після всіх цих випробувань людина могла вважатися справжнім воїном Перуна, козаком-характерником. Після випробувань відбувалася страва, на якій згадувалися всі полеглі в боях козаки.
А далі вже новоспечений козак-характерник зобов'язаний був сам підтримувати свою силу і вміння. І так як м'язовий тонус визначає настрій, тому йому було необхідно щодня не менше 2-3 годин, займатися фізичною культурою емоційно позитивного забарвлення. Також необхідно було щоденно доглядати за своїм мозком, тобто перебувати не менше однієї години в глибокому трансі (стані «Хара»). Характерник довічно щодня не менше 4-6 годин приділяв вникання і професійним спеціальним тренуванням. Так як у випадку вимушеного прогулу протягом 10 днів відбувається втрата спортивної форми, і характерник втрачав свої здібності і повинен був починати займатися з початку. Він також завжди сподівався на допомогу своїх Богів і Предків і завжди абсолютно був впевнений в тому, що ця допомога буде надана.
Прикладали до рани ... павутину, а іноді й звичайну землю. В якості антисептика використовували, наприклад, сушений любисток.
Дія цілющого зілля посилювалося читанням молитов, вимовлянням особливих - магічних - замовлянь і заклинань. Лікували, перш за все, словом( чим не прообраз сучасної психотерапії?) Заговорені характерниками, козаки-запорожці, відважно розправлялися із закутим в лати військом супротивника - їх не брали ні меч, ні куля. Силою погляду, характерник міг повернути назад ворожий загін і наповнити вітром вітрила козацької «чайки» при повному штилі за допомогою стародавнього заговору. Вмів характерник і «відв'язувати від мертвяка». За козацьким повір'ям, убитий в бою ворог, переслідував воїна в житті, насилав на нього хвороби і невдачі. Тому, перш, ніж почати лікування пораненого, характерник відправлявся в світ мертвих і давав убитому козаком ворогові викуп ... На Січі їх зазвичай було не більше п'яти-шести чоловік .... система загартовування. Повернувшись із виснажливого походу, запорожець відновлював сили за допомогою «зелених» ванн: заходив після річкового купання в зарості росяній трави, бродив у них, поки на шкірі не збереться достатня кількість цілющого пилу ... А потім, блаженствуючи, довго обсихав в тіні. «Магія» роси, багаторазово посилена чудодійною силою трав, підвищувала опірність організму хворобам.
Наші предки розробили спеціальну систему очищення організму від шлаків: випиваєш літр-другий пива з медом і сумішшю духмяних цілющих трав і паришся в лазні в своє задоволення! Баня вважалася на Запорізької Січі і кращим засобом від простуди.Характерникам приписувалося вміння наводити "морок", або "омману" на ворога чаклунськими чарамі. Наступною дивовижною особливістю характерники була їхня здатність до оборони. Взагалі "лікантропія" (перетворення людей на вовків) у слов'янських землях має глибоке коріння. Найбільш ранні відомості про неї збереглися у Геродота (V ст. До н.е.) у його знаменитій "Історії", де в книзі четвертій "Мельпомена" описуються звичаї скіфського народу неврит, що можуть обертатися у вовків. Розповідь Геродота більш ніж через два тисячоліття змикається з численними етнографічними даними про волколаках, вірування в яких були живі на Україні до самого недавнього часу. Взагалі культ вовка у індоєвропейських народів дуже древній і складний, і безпосередньо пов'язаний з військовими функціями. Покровителем вовків у слов'ян вважався святий Єгорій (Георгій, Григорій), що замінив собою в пантеоні Перуна. В язичницьки часи образ громовержця представляли в супроводі двох вовків, які вважалися його хорту (псами)
З культом вовка, по всій вирогідності, пов'язано й уміння галдовників за допомогою особливих "верцадел" (дзеркал) бачити за кілька верст навколо себе і знати ворожі задуми. З знахарями рідник характерників мав знання всілякого чародійного зілля - розрив-трави для зняття ланцюгів і відмикання замків, нечуй-трави для знаходження скарбів, чаклун-трави (тобто чаклунський трави) для невразливості в бою.
Учень повинен зробити свій власний, часто не простий вибір - чи варто йому ставати на цей шлях, шлях «характерника», тому що, вступивши на цей шлях, повернення не буде. І це не залякування - це реальність.
Реальність, яка захоплює дух.
Наприклад, на певному етапі навчання змінюються вчителі. Другий учитель (він залишається на все життя) приходить з паралельного світу. Скажу більше, що учень сам повинен вміти ходити до другого вчителя. Бажання залишитися з другим вчителем («характерники» називають його Батьком) настільки велике, світ, де він живе, настільки прекрасний, що без допомоги реального тренера відірватися від реальності легко.
Спробуйте собі уявити дубовий або кедровий ліс, де товщина дерева досягає розмірів футбольного поля, де квіти розміром 5 х 5 метрів, при цьому запахи і кольори вражають уяву. Вся велич цих місць, навіть найбільш мужніх і досвідчених воїнів змушує плакати, як дітей.
Уміння подорожувати, як у своє минуле, так і в майбутнє, вміння переміщатися на місцевості за певними коридорами, підпорядковуючи собі час, працюючи з декількома озброєними противниками із зав'язаними очима і багато, багато іншого, здавалося б, не реальним, знаходить підтвердження в реальних тренуваннях . Це не казка.
У кожного новонародженого козака або козачки, крім кровних батька та матері, були хрещений батько і хрещена мати. Про хресних батьків, кровні батьки піклувалися заздалегідь. Це не повинні були бути родичі (як прийнято зараз). Хрещеного підбирав батько - це повинна бути людина надійна (кунак, однодум, побратим і т.п.), у якого було чому повчитися. Це він в першу чергу формував дух козака. І важливий фактор і хресний батько і хрещена мати повинні бути здатні приймати участь у вихованні дитини - жити недалеко від хрещеника (хрещениці).
Хресну підшукувала кровна мати з числа своїх подруг (бажано хоча б трохи старшої за неї віку).
Якщо в сім'ї народився козак, то основний тягар лягав на хрещеного батька - він робив з козака воїна. Головне ж завдання хрещеної матері в цьому випадку полягала в тому, щоб сформувати у козака ставлення до дівчини-козачки, як до дружини, матері та господині.
Якщо ж народилася козачка, то основну роль виконувала хрещена. Вона формувала з дівчинки жінку-козачку, яка вміє чекати чоловіка, терплячу матір і добру господиню. Хрещений в даному випадку формував в козачки ставлення до козака, як до воїна-захисника, як до чоловіка, батька і главі сім'ї.
Після народження. Дитину особливо не поспішали розпеленовувати. Швидше навчити його рухати ручками і ніжками - була не самоціль. Дитина повинна спочатку побачити і усвідомити невідомий йому предмет, а вже потім доторкнутися, «взяти на зубок».
Надалі процес «побачив-усвідомив-зробив» прискорювався. Саме так чинить козак в критичній ситуації. І немає паніки і непотрібних рухів, тому що спочатку оцінив, а потім зробив.
Після хрестин козачку клали шаблю (або кулю, раніше стрілу), що називається «на зубчик». І спостерігали за його реакцією: якщо почне з нею грати - добрий буде козак, якщо ж розплачеться - є над чим замислитися.
Далі, хлопця завжди намагалися оточувати саме тими речами, які були незамінними атрибутами життя козаків.
Взагалі, подібні «ворожіння» проводилися протягом усього часу навчання-виховання козака. Зараз це назвали б «тестами». Тому у козаків було прийнято так: спочатку козаченька ставили в певні умови, далі дивилися на його реакцію, виявляли недоліки і переваги, і вже потім починали його коригувати виробляти необхідні навички і якості. Що року у козачка багато що було вперше. Вперше його одного саджали на коня, одягали на нього батьківську шашку, батько брав коня за вудила і проводив його по двору.
І ще один обряд відбувався в рік від народження. Збиралися всі чоловіки роду і вели хлопця на священне місце своєї станиці (чи хутора). Там відбувалися дії, що дозволяють передати на духовному рівні силу і знання роду новому поколінню. З 8 років козачка переселяли в чоловічу половину куреня. В цей час знову проводився обряд в урочище.
З 8 років головна роль належала хрещеному. Саме він за великим рахунком навчав хлопця козацької науці. Але кровний батько був ніби керівником цього процесу. Хресний і кровний батьки як би доповнювали один одного. Рідний батько міг бути надмірно м'який щодо свого сина. Хресний ж міг бути надмірно суворий. Тому рідний батько зупиняв хрещеного, коли справа могла прийняти небезпечний оборот, а хресний не давав батькові шкодувати сина.
Приклад процесу навчання бачення летить кулі:
- Проводиться на вигині річки, стрілець (хресний) знаходиться в 80-100 кроків від козака з сином,
- В 10-15 кроках спостерігають за пострілом перебуває мішень,
- По сигналу батька хресний робить постріл в мішень, козак мусив зауважити як пролітають кулю.
З 12 до 16 років - ще один цикл у вихованні козака. І знову ж таки він починався і закінчувався обрядами та урочищем.
З 12 років козаченька починали водити на круг (сход) та інші суспільно значущі заходи. Його основне завдання - дивитися і запам'ятовувати.
І в 16 років за готовностью козака його чекало більш серйозне випробування - в основному це було полювання на хижака (вовка, кабана та ін.) І от після такого виховання і навчання виходив «досвідчений козак». Правда є одне уточнення: «досвідчений» козак з'являвся в третьому поколінні. Природньо, якщо перше і друге покоління були ретельно підготовлені і вижили в битвах і боях.
А що міг з себе представляти такий козак, краще описати художньо:
«... З лісу вийшли в розсипну австрійці. Чоловік тридцять. Гвинтівки на перевагу. Офіцер з оголеним палашом верхом на коні. На галявині за коліно трава, починаюча жовтіти від спекотного серпневого сонця. Австрійці відійшли від узлісся кроків на п'ятдесят.
Раптом сталося незрозуміле. З під коня вилетіло щось незвичайне чорно-зеленого відтінку, вибило офіцера з сідла, провернув дзигою та впав, поблискуючи чи іклами, чи то зубами, і врізалося в гущу задубілі солдати. Розібрати що це було неможливо, тому що це щось весь час рухалося і крутилося в'юном в неймовірних площинах.
Перебуваючи з краю австрійці почали приходити до тями і підготовлюватися до стрільби, забувши, що це не врятує їх товаришів, так що крутиться маса була в самому центрі підрозділа, залишаючи за собою переламані і закривавлені тіла австрійських солдатів.
Але раптом з лівого флангу метнувся ще один неясний силует. Він пронісся перед приготувавшомуся до стрільби настільки швидко, що ніхто не зміг вловити його риси. Та й взагалі не зміг більше нічого побачити в цьому житті, бо силует рухався гуркочучи і огризаючись вогнем.
Більше за всіх пощастило чотирьом солдатам. Вони, штовхаються своїм страхом вчасно упустили свої гвинтівки, і тепер спостерігали страшну картину: в центрі лежали покотом, як після смерчу півтора десятка людей зі страшними колото-різаними ранами, ще чоловік сім бездиханно лежали з боку лісу з вогнепальними ранами, а з боків уцілілої четвірки застигли двоє - причина всього, що сталося. Одягнені обидва були в низькі чорні баранячі шапки з захисним верхом, в гімнастерки і шаровари того ж кольору і небачені солдатами раніше чоботи з вовняної ступень і халявою з тонкої шкіри. В руках у одного було два довгих кинджала, в іншого - два револьвера.
А особи цих невідомих ... Очі - в обох на викоті - не висловлювали ні злості, ні ненависті. Солдати прочитали в них тільки одне - це прийшла смерть, ведена самим Всевишнім.
Після всього цього послушне військовополонених, ніж ці четверо не зміг би, напевно, ніхто знайти на всьому російсько-німецькому фронті ... »
Сам стан Ясни має три рівні занурення. Перші два етапи що доступні талановитим і завзятим шукачам. А ось третій, найзагадковіший рівень є заповідною зоною, так званої характерниками - лядью. Лядь - це пустище, прикордонні, де людина зустрічається зі своєю смертю. І тільки досвідчений характерник може провести адепта через це випробування. Можна і самому, але для цього треба мати своєрідний якір в миру. Інакше Смерть може затягнути у світ Наві і звідти не виберешся. Тобто, не вміючи, можна або померти, або просто звихнутися, зійти з розуму ... Сили всередині тебе і зовні. Була техніка впливу на противника гучним сміхом. Характерник міг зникати з поля зору і з'являтися в несподіваних місцях. Міг за короткий термін пересуватися на великі відстані як на коні, так і пішки, використовуючи тайної Стежки Сили ...
Маніпуляції з простіром і часом були важливими умовами майстерності характерників. Але основа всіх цих чудес - це особливе розуміння і взаємини з Природою, зі Світом Сили. Наприклад, використовуючи метод ритмічних ритмованих фраз, які співають під певний ритм руху маятника, характерник входив в особливу присутність з навколишнім його місцем, як би розчиняючи себе в ньому. Звідси надчутливість до найменших коливань сили і тим більше слабкості противника. Ще був такий термін при навчанні входу в Ясну: "вивернутися навиворіт". Тобто, пройшовши третій глибокий рівень, ти ніби вивертаєшься навиворіт, і світ зовнішній перетворюється на світ внутрішній і знаходить ніби желеподібну, схожу на холодець, консистенцію. І будь-який рух в цьому в'язкому просторі тягне за собою переміщення всього навколишнього. А твоя задача - не дати цим хвилям обурення розійтися, а закрутити їх навколо себе у вихор-смерч-торсіонну хвилю-дзига. В результаті джерело обурення гасить саме себе. Схоже на дзигу у воді. Ще один спосіб павучка і павутинки. Смикнути за одну ниточку, і в дію приходить вся система павутини. Чим більше жертва смикається, тим більше заплутується і заспокоюється...
Кріпленням козацького війська були так звані "характерники" (Характерники - буквально: володіють центром хара, звідси і "харакірі" - випускання життєвої сили через центр хара, що знаходиться в районі пупка, "до ири" - до Ирию, слов'янському раю, звідси і знахар - знаючий хару, з відновленням якої має починатися будь-яке лікування), яких до Індії до сих пір іменують махаратха-ми -- великими воїнами / на санскриті "маха" означає великий, великий; "ратха" - рать, військо . Це були люди, які володіли Слов'янським Спасом. Основою цього бойового мистецтва є здатність людини до перенесення своєї свідомості на більш тонкі рівні буття - спочатку в астральне тіло, потім у ментальне, будхічне, і нарешті, в деваконічне. Всього ж тіл у нас сім: є ще Атмічне, саттвичне і тіло чоло-століття.
Наші пращури відали про всі свої тонкі тіла. В такому стані свідомості, воїн отримує здатність керувати простором і часом, а також впливати за допомогою навіювання на свідомість інших людей, для нього не складає труднощів піти від будь-яких нападів, тоді як він сам має можливість наносити ворогам нищівні удари. Людина, що володіє Слов'янським Спасом, має здатність відчувати наближення "своєї" кулі: у нього потилиця як би починала наливатися вагою і холодіти, і він або ухиляється від кулі, або зупиняє її на поверхні свого фізичного тіла. Ця невидима непосвяченому "броня" називається Золотим Щитом. Знахарі досі іменують центр хара "золотником" .... у старовину п'ятірки слов'янських воїнів прорубувалися через щільну стіну військ Дарія, розгорталися, прорубувалися назад і знову йшли туди, звідки з'являлися - у степ. Вершники скакали у бій оголеними до пояса: вони ловили на льоту ворожі стріли, або просто ухилялися від них. Билися вони двома мечами, стоячи на конях. Здорові, повні сил перси "сходили з розуму" і нічого не могли зрозуміти. Дії стрільця в "цакуга-дзен-кюдо" мають двоєдиний характер: він стріляє і влучає в ціль як би сам, але, з іншого боку, це обумовлено не його волею і бажанням, а впливом надприродних сил - його деваконічного тіла. Стриляє "воно", тобто "дух" або "сам "Будда". Воїн не повинен думати в процесі стрілянини ні про мету, ні про попадання в неї - тільки "воно" хоче стріляти, "воно" стріляє і потрапляє. Так вчили наставники кюдо. У цибулі і стрілах стріляючий міг бачити лише "шлях і засоби" для того, щоб стати причетним до "великого вчення" стрільби з лука. Відповідно до цього кюдо розглядалося не як технічне, а як цілком духовне дійство .... Все відбувається після досягнення повного спокою ", - говорили фахівці кюдо. В дзенівським сенсі це означало,той що стріляє, занурював себе в безпредметний, неіснуючий для людських почуттів світ, прагнучи до стану саторі, тобто до перенесення своєї свідомості на духовний рівень. Просвітлення, за японськими поняттями, означало в кюдо одночасно "буття в небутті, чи позитивне небуття", тобто буття в своєму духовному / деваконічним / тілі. Тільки в стані "поза себе" / поза людського тіла /, при якому воїн повинен відмовитися від всіх думок і бажань, він зв'язувався "з небуттям", з якого повертався знову "в буття" лише після того, як стріла відлітала до мети. Таким чином , єдиним засобом, який веде до просвітління, служили в даному випадку лук і стріла, що робило непотрібним, по тлумаченню ідеологів кюдо, всякі зусилля людини в роботі над самим собою без цих двох складових частин.
У початковій стадії зосередження стрілок сконцентровував увагу на диханні, що має у бою більше значення, ніж у інших видах військового мистецтва. Для того, щоб врівноважити дихання, воїн, сидячи зі схрещеними ногами, брав положення, при якому верхня частина тулуба трималася прямо і розслаблено, як під час медитації дзен. Потім воно регулювалось несвідомо.
Стрільба могла проводитися з положення стоячи, з коліна і верхом на коні. В момент, що передує безпосередньому пуску стріли, фізичні та психічні сили самурая були зосереджені на "великої мети", тобто на прагненні з'єднатися зі своїм деваконіческім тілом, але ні у якому разі не на мішені, і бажання потрапити в ціль.
Від гирла Кубані, Дону, Дніпра і Дністра козаки ходили на тридцяти великих кораблях на допомогу обложеної Трої ... З цих достопам'ятних часів, добре озброєні, відчайдушні і вмілі у бою, козаки багато століть тримали в страху персів і мідян, греків і турків ... Кріпленням козацтва були так звані "характерники", особлива таємна козача каста, яка володіла Козачим Спасом, дивовижною наукою бою, а символом його був - воз-Велика Відмедиця(Вели́ка Ведме́диця— сузір'я північної небесної півкулі, складається з семи великих зірок (Великий Віз) та 80 малих, або Чумацький шлях) і несприйняття "звіршеності", тобто ніяких посередників, ніякої земної влади над собою у момент сутички крім Бога. Саме до Нього, тобто до Бога, характерник здіймався духом і думкою під час миттєвої медитації - манну небесну, шепочучи молитву таємну - Стос ...
У цьому піднесеному стані до нього прискорювався сам час, а до ворога уповільнювався, він міг піти від будь-яких ударів і сам нанести недругові смертельну відплату. У рубці з безліччю супротивників характерник міг так "зачарувати" ворогів, що вони його втрачали з поля зору і у сказі винищували один одного. А вихорі ударів його шаблі настільки стрімки і сильний, що вражений здавався кілька миттєвостей цілим, а потім починав розпадатися на частини. При погляді такого інших охоплював містичний жах, і вони миттєво, втрачали силу.
Спас - безмежний степ і бездонний колодязь духу! Характерник керував простором і часом, володів секретами гіпнозу, читання думок, змов, заклинань, молитов, він міг "розчинитися" в траві серед чистого поля, стати невидимим у кроні дерева, злитися з конем, тижнями ні їсти, ні пити, він відчуває свою кулю: холону потилицю, і козак ухиляється від неї, бачачи її політ.
В бою володіючі прийомами, трималися п'ятірками разом, що збільшувало багаторазово результат їхнього вміння. Кожен свято відповідав за певного одного, той за наступного, і все закільцьовувалося у п'ятірці єдиною турботою і охороною, єдиною силою і єдиним духом, ставало єдиним стрімким тілом, і ... страшний був його політ! Головний закон у п'ятірці - не боятися за себе, вони прорубувалися легко крізь будь-яку лаву або колону ворога, розгортали коней і прорубували знову коридор, як у лісі просіку ... Не бійся за себе, а збережи життя одному, доручивши своє життя турботі товарища. Якщо будеш думати про себе і боятися тільки за себе - загинеш і погубиш інших, а це непрощенний гріх. Немає уз святіше товариства! Це і є стародавній руський закон дружини - "За други своя"!
А ось у бойових умовах використовували по-іншому. Найбільш поширений прийом, описаний у легендах, - укриття від ворожих очей військового загону. Якщо розвідники помічали перевершуючі по силам загін турок чи татар, і козаки вирішували не вступати у бій, характерники 'ховали' загін від ворогів. Причому, як ви розумієте, в степу під землю не зариєш і за віковими дубами не сховаєшся. Тому і 'відводили очі' - спішившись і ставши у коло, козаки обв'язували морди коням (щоб випадково не заіржали, відчувши поблизу татарських коней), а характерник тим часом встромляв навколо козаків списи. Виходила така собі імпровізована огорожа - і ось якимось незрозумілим чином характерники вселяли 'нехристам' думку, що вони бачать перед собою всього лише гайок, на яку уваги звертати не слід - а слід проїхати повз якомога швидше. Що й відбувалося.
Серед інших якостей, що приписуються характерникам, були: можливість перетворюватися у диких звірів, неймовірна живучість і несприйнятливість до болю, вміння лікувати, у тому числі знання різних трав-корінців і т.п ..................
Кремень - козачий аналог Жорсткого цигуна "Дід називав своє мистецтво Кременем. Він говорив, що людина, що володіє Кременем, сам стає як кремінь.
З чого починалося навчання?
А з дуже простих речей. Зав'язувалися синам очі пов'язкою, привчаючи орієнтуватись у навколишньому світі тільки на слух. Потім - тільки на запах, перев'язуючи вже і вуха. Займалися різьбленням, весь час вирізаючи один знак, який нагадував цибулину у розрізі. Вирізали до тих пір, поки той знак не починав звучати, стаючи ключем до відповідного внутрішнього простору. Домогтися цього можна лише одним-єдиним способом - потрібно було той знак "побачити" внутрішнім зором і точно відтворити. Так відкривалося внутрішнє бачення істинного змісту речей у навколишньому. За тим новим баченням йшла перебудова всього життя. Спати, одягатися, їсти, діяти потрібно було по тому баченню, поки воно не ставало людським єством. Далі йшло засвоєння бойових технік, в основу яких була покладена стихія повітря з допомогою звернення до Стрибогу. Тотемним знаком, який поєднував бойові техніки в одне ціле, був чорний степовий орел або сокіл.
Вчили переходу у стан зміненої свідомості за допомогою такої простої вправи. Юнака ставили спиною до сонця, щоб він виразно бачив свою тінь на стіні. Завдання ставилося таке - торкнутися рукою стіни, швидше ніж туди дійде тінь. З точки зору звичайних уявлень, це виконати неможливо. Неможливо, якщо працювати у одному і тому ж вимірі часу і простору. Необхідного результату домагався той учень, який навчався переходити у таке змінення стану свідомості, коли людина на якусь мить виходила за межі навколишньої реальності, входячи у простір з іншим відліком часу. Поступовий розвиток цього мистецтва робило рухи характерника надшвидкими, непомітними до звичайного погляду. Коли така людина на коні вривалася у ряди противника, то міг там нанести дуже великої шкоди. Звичайна людина у навколишньому просторі не фіксувала переміщень козака, напад якого було завжди як грім серед ясного неба.
Включення "істинного бачення" та досягнення неупередженості.
Подібна здатність отримувалася при оволодінні такими вправами. Юнака пізно увечері саджали на землю і він повинен був дивитися вздовж високого тину так, щоб окремо бачити обидва його боки лівим і правим оком. Праве око щільно зав'язували пов'язкою, а з лівого боку тину запалювали багаття, яке засліплювало ліве око. Потрібно було зреагувати на ту людину, яка підкрадалася з темного правого боку тину. Таким засобом включали праву, підсвідому півкулю головного мозку людини, включаючи інше енергетичне сприйняття світу. Перекладали людини з тональності правого боку свідомості у ліву Нагвальну, скаже ознайомлений з езотеричною літературою читач. Саме з цією метою ще вчили однаково володіти правою і лівою рукою.
Була ще така практика. Ставили у глухому лісі на галявині біля болота, повного усякої "нечисті", шість стовпів по колу, діаметром у п'ятнадцять кроків. Пізно ввечері у одному місці між стовпами запалювалося багаття. Молодий козак мав ходити по зовнішній, неосвітленій частині того кільця, дивлячись прямо перед собою. Це ходіння у пітьму, а потім наближення до багаття, засліплює очі, і мерехтливі тіні стовпів робили свою справу. Вони розширювали можливості людини, включаючи на повну силу другу сторону її свідомості, бо треба було "бачити" і контролювати ситуацію, коли звичайні органи відчуття були блоковані. Звичайно, дуже страшно було молодій людині йти у пітьму від багаття назустріч страшного вою, який нісся з болота. Ходили до тих пір, поки не ставало байдужим, біля багаття ти знаходишся, біля болота, чи з "нечистю".
Так досягалася необхідна неупередженість щодо перебігу подій у житті. Загартовувалася воля людини, яка у кожну мить була готова до будь-яких дій.
Узгодження з внутрішньою Силою
Потім приходив час наступної практики, вже більш складною і небезпечною. На довгому стовбурі, встановленому горизонтально над головою людини, вішалися довгі сітки з камінням, десь на крок одна від одної. Пізньої ночі з одного краю того стовбура запалювали яскраве полум'я, в той же час наводилися у рух сітки з камінням. Молодому козакові треба було пройти на світло вздовж стовбура і не бути збитим вагою каміння, які гойдалися у сітках поперек його шляху. Рухатися треба було швидко, бо вогонь закривався через деякий час, і була загроза залишитись у пітьмі серед тих рухаючихся каменів. Тільки дії людини, узгоджені з його внутрішньої Силою, могли провести його по тому шляху. Лише за умови досягнення відповідної неупередженості, дії людини стають інстинктивно точними і швидкими, що гарантує безпечність проходження того шляху.
Вхід у силу через ритм
Далі бралися за науку вибору вірного ритму руху. На звичайній стежці, яка вилася серед жита, на відповідній відстані один від одного розкладалися камені. Пізнього вечора треба було швидко пройти стежкою, вловивши ритм того руху, яке не дозволяло спотикатися і падати. Так вчили входити у той чи інший ритм, який забезпечував силу і невтомність у довгих переходах.
Повне розкриття сил людини
Повне розкриття сил людини досягалося ще у такій вправі. Садили хлопця влітку на пагорбі поблизу колодязя і лили на нього воду з дерев'яних цебер до тих пір, поки людина ставала зовсім мокрою і не бачив вже різниці між собою і тією водою, яка безперестанку лилася на нього з усіх боків. Потім козака переводили на інший пагорб, де залишали сушитися під пекучим сонцем. Те сидіння тривало мало не весь день, коли вже губилося відчуття пекучого сонця. Під вечір піднімали хлопця і вели до лісу, в прохолоді якого він поступово приходив до тями, з подивом спостерігаючи за тією чутливістю, яку він придбав - дерева ставали перед ним як стовпи пружної енергії. Біля найбільшого дуба, якого тільки знаходили, молодого козака залишали у сутінках наодинці з лісом. З того сутінку раптово вчиняли на нього стрімке смертоносний напад з усіх сторін.
Реакція на таку раптову загрозу в людини, у якої зняті зовнішні захисні оболонки, може бути тільки одна. Відбувалося пробудження внутрішньої сили, яка піднімалася з основи хребта, енергетично розкриваючи його навпіл. Ззовні це було схоже на вибух вулканічної сили, яка змітає все навколо.
Потім вчилися використовувати ту силу вже на практиці, під час збройних сутичок з ворогом. Подібні приклади ми знаходимо у Карлоса Кастанеди, коли під дією спеціальних зусиль вчителів учні багато разів зміщали свою увагу у такий стан, де зникав страх і вони ставали настільки могутніми, що їх лякалися навіть великі дикі звірі і т.п.
Сили і здоров'я набиралися, ходячи босоніж навесні, коли ще не зійшов сніг. Ноги були синіми і мерзлими, зате на обличчі сіяла усмішка. Показували, як довго може тягнутися час, постійно будячи молодь серед ночі, коли час плине дуже повільно. Робили це з метою розвитку в учня правильного відчуття часу. Вночі учні мали також слухати небо і зірки, включаючи своє друге, підсвідоме сприйняття.
Зупинка часу та перехід у інший просторовий вимір
Зупинка часу та перехід у інший просторовий вимір досягався такою практикою. Вибирали над водою високу круту гору, з якої не було видно низ. Молодому козакові давали у руки палицю, яку він повинен був тримати перед собою двома руками, і пропонували бігом спуститися з гори. Під горою робилася захована від очей виїмка, де стелили солому, тому козак на ту солому і падав, відірвавшись від кручі. Але незнання цього козаком призводило у момент відриву його ніг від кручі до "зупинки світу", тому що попереду вже нічого не очікувалося, крім вірної загибелі. Так дізнавалися те, яке стоїть за кордоном видимого світу через "зупинку" його часу. Таким чином навчалися входити у інші виміри оточуючого простору.
Дуже схожі техніки ми знаходимо у літературі зі східних бойових мистецтв і з тибетської езотерики. У творах К.Кастанеди про стародавню тольтекськи традиції описані вправи, які використовувалися до задіяння нагвальної, підсвідомої сторони людини за допомогою зупинки внутрішнього діалогу.
Практика зупинки внутрішнього діалогу
Для зупинки внутрішнього діалогу козаки застосовували таку практику. Садили учня проти звичайного колеса, на якому ставилися дві позначки у діаметрально протилежних його місцях, або два дзеркальця. Сидячи нерухомо, козак мав слідкувати за тими позначками на колесі, яке крутилося. Через деякий час постійне напруження у стеженні за відмітками на колесі, вимикали зовняшну увагу, людина переходила у змінений стан свідомості. Вимикалося природний стан першої уваги до навколишнього світу, людина переходила у стан другої, зміненої уваги.
Часто практика ускладнювалась, коли вісь разом з колесом також вертілася у горизонтальній площині, і козаку, який сидів верхи на ній, пропонували слідкувати не тільки за відмітками на колесі, але й за оточуючиими. Подібні техніки у тольтекський езотеричної традиції мають назву "перевантаження тоналя", коли завдяки неординарній роботі системи зору (переважаючий периферійний зір) і переконцентраціі людської уваги, концептуально логічне сприйняття вимикалося, а на його місце приходило "нагвальне", об'ємне сприйняття дійсності, яке тільки й могло виконати таке "надлюдське" завдання.
Бачити "золоту середину".
Можна ще доповнити, що за дуже важливою річчю вважалося знайти "золоту середину" у всякій справі. Заради цього вчили молодь пекти хліб. Це дуже тонке мистецтво, тому що отримати потрібно було не просто хліб, а той, який ставав річчю сили. Козаку виділялися необхідні до цього продукти і полишали його наодинці з піччю. Ми сьогодні вже знаємо, як складно провести всі технологічні операції, щоб зберегти смакові якості складових компонентів. Наприклад, в приготуванні простого українського борщу чи того ж хліба. Потрібно було через особливе "бачення" контролювати процес приготування і відчувати, коли вже час знімати з вогню, коли додавати той чи інший компонент. Аналогічне "бачення" розвивалося у західній Європі під час пошуків філософського каменя алхіміками. Тільки досягнення відповідного розширення свідомості гарантувало успіх цієї справи.
Потім козака вели до лісу збирати лікарські рослини, довго і ретельно розповідаючи про кожен з них. Вчили "бачити" вплив рослини на людину. Мистецтво розвивалося до того рівня, коли з будь-якої трави характерник вмів зробити необхідні ліки від тієї чи іншої хвороби або до загоєння рани. Знання лікарських рослин було обов'язковим як до характерників, так і до простих козаків на Січі.
Розуміння тварин
Характерник навчався розуміти тварини і вміти об'єднуватися з ними,
прикладаючи ліву руку, скажімо, на серце коня чи собаки, слухаючи при цьому правим вухом дихання тварини. Тому завжди мали під рукою вірних друзів в охороні табору, розумного коня у бою.
Вчили входити духом у птицю або тварини. Садили, наприклад, козака на стовбур дерева, як на коня, але ногами назад і давали в праву руку яструба. 
Домагалися енергетичного злиття козака з птицею і відпускали її. Потрібно було побачити те, що бачила птиця своїми очима з висоти.
М'яке падіння
Бойові дії на коні постійно були небезпечним падінням людини на землю. Тому молодих характерників вчили м'яко падати. Знову ж практика була дуже простою. Добре поїли козака горілкою, і коли він набував відповідний стан, пропонували перелізти через високий і хиткий тин. Невпинне падіння з цього тину навчало техніці
розслабленості п'яної людини, який з будь-якої висоти міг непошкоджено падати.
Стан "анабіозу".
Клали козака у високу траву, пропонуючи спостерігати за ширянням яструба у висоті. Серце козака билося з тією ж частотою, з якою яструб змахував крилами, і козак поступово входив у своєрідний стан анабіозу, але з пробудженням свідомості. Такий холодний і "мертва" людина не привертав уваги противника, тому що в ті часи мертва людина край дороги, або поблизу табору не був чимось незвичайним. Так розвідувати потаємні плани супротивника, виходили зі скрутного становища, якщо в ньому опинялися. Ця ж методика дозволяла довго перебувати під водою, очікуючи, коли мине загроза.
Стан пробудженого сновидіння
Дуже цікавою була техніка переведення людини в стан пробудженого сновидіння. Розгоралося вночі в широкому полі кільце багать, щоб добре була висвітлена вся площа в середині. Старший характерник запалював чотири факела, два з яких давав учневі. Тими смолоскипами і билися в освітленому колі. Старший поступово вибирав такий ритм нападу, що свідомість молодого козака затуманюється і він входив у стан напівсну. Навколишні речі ставали туманними, втрачаючи свої чіткі форми. Час ставало дуже розтягнутим і в'язким, як кисіль. У цьому стані старший і "пробуджував" молодого козака, опіка йому праве плече смолоскипом. Так вчилися переходити в інші просторові виміри, ущільнюючи чи розтягуючи час, входячи в "тіло сновидіння", якщо дотримуватися термінології тольтеків по К.Кастанеде. В цей час і відкривався шлях до всіх магічним мистецтвам. Наприклад, людина могла нерухомо стояти або ходити посеред площі, повної людей, і ніхто його не помічав.
Істинність і довіреності дій у житті
Вчили відчуттю істинності та довіреності дій у житті. "Розпалювали" в грудях вогник навколо серця, і той вогник згасав, коли козак робив негідний вчинок, який йшов в розріз з його совістю. Так вели його до тої миті, коли прокидалося нова свідомість і все ставало ясним і зрозумілим.
Техніки навчання молоді у характерників було безліч, всіх перерахувати немає можливості, та й немає зараз в цьому потреби. Навчання протікало в середовищі характерників, які кожного дня щось робили з учнем, щоб провести його шляхом людини Знання. Це не обов'язково було якесь спеціальне навчання. Велися прості довгі розмови біля вогню, розведеного пізно ввечері; були розповіді про найяскравіші події бойового життя, яки проходили в ті часи в Україну в постійних зіткненнях з ворогом, а також було безліч жартів і розіграшів з метою придбання пильності та врівноваженості духу. Наприклад, під час обіду з-під самого носа молодого козака непомітно забирали кусень хліба або миску.
Ритуал посвячення в характерники
Коли вчитель-характерник бачив, що учень вже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Традиція була така. Рубали просіку в густому лісі. Повалених дерев з неї не прибирали, рубали тільки сучки. В кінці цієї просіки вибирали два дерева на відстані двох метрів, які нахиляли одне до одного, роблячи щось на манер ножиць або хреста, а потім, розрубавши посередині пов'язували верхівки дерев. Виходило щось на манер числа вісім, але зі зрізаним низом. На перехресті тієї вісімки темної ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні інтервали часу кричав пугач. Козака переводили у стан сновидіння, в якому він і повинен був пройти просікою на той вогонь.
Коли козак збивався з дороги, пугач замовкав. Так вказувався шлях. Завдання було одне - пройти в ті "ворота", за якими приходило істинне розуміння навколишнього буття в стані вже "пробудженого сновидіння". Пелена спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів справжній стан речей в навколишньому світі.
За рахунок чого це відбувалося? Справа в тому, що, переходячи в змінений стан свідомості, козак мав можливість споглядати інший світ, в якому мав розширене його сприйняття. Потрібно було ту одержану можливість вивести в цю "денну" проекцію світу. Саме до цього і прагнули, проводячи людину через подібний ритуал.
Козак шукав дорогу з іншої площини світу - з світу "сновидіння" у повсякденний світ, поєднуючи в собі два світи на час виходу на білий сліпучий вогонь. Неперевершеного мужності і неабиякої сили характеру вимагало таку вправу.
Цей ритуал посвячення вельми цікавий і є витоком дуже давніх технік включив в людині поширене сприйняття світу шляхом пробудження її другої, нагвальной сторони. Саме таким цілям прислуговували знамениті кам'яні лабіринти у стародавній Греції, звідки людина повинна була знайти вихід, тривалими часом, блукаючи без води та їжі. Часто в ті лабіринти пускали хижих звірів. Завдання було одне: поставити людину в таку критичну ситуацію, в якому не "спрацьовувалі" ті її можливості, які вона мала в звичайному житті. Великі труднощі і постійна загроза смерті робили кінцем кінця свою справу, умікаючі в людині вищі здібності опанування довколишнім.
Цієї самої мети прислужували і нескінченні мандри по святих місцях, коли людина відчувала на собі всі негаразди та загрози на шляху серед чужих народів і племен, часто не маючи кусня хліба і даху над головою. Ті поневіряння закінчувалися у святому місці придбанням ного стану просвітління у розумінні довколишнього.
Мабуть, тому ж прислуговує і звичайне життя пересічної людини, коли вона, будучи залишеної розуміння дійсного стану речей в реальному житті, змушена або деградувати і загинути, або йти шляхом підвищення своєї свідомості, розвиваючи кінцем кінця в собі вищі здібності. Що і стає запорукою виходу людини з
того стану, в яке вона потрапляє по своєму народженні.
Коли ж лісі не було, а була навколо голий степ, опівночі запалювався велике багаття, біля якого широким півколом сиділи старші характерники. Молодий характерник ставав між цим півколом і вогнем. Починали співати довго і протяжно, умікаючі тим співом відповідний стан у юнака і приборкуючи полум'я.
Нарешті полум'я перед присвячується зникало і відкривався широкий тунельний прохід, складений з великих тесаних брил. У той прохід молодий характерник і ступав. То було внутрішній простір, про який ми вже говорили раніше, де цілком відтворювався ландшафт України. З білими будинками під горою, вербами та містком через річку, зеленою соковитою травою (подібні штучні середовища, створені наміром людей, описані в тольтекський традиції і в деяких інших стародавніх магічних традиціях, куди їх представники пішли ще за життя). Відвідини цього місця у характерників були обов'язковими для всякого посвящаемого. Ключовим знаком входу в таке місце були два волячої роги, які встановлювалися за багаттям. Лівий (місячний) ріг і відкривав шлях до того простору. Шлях через правий - золотий сонячний ріг - для молодих козаків був закритий.
Кам'яний тунель, який йшов через лівий ріг, приводив молодого козака до українського дому, куди його запрошувала прикрашена квітами, красиво вбрана молода дівчина, зустрічаючи хлібом-сіллю. У будинку був стіл, який тягнувся в далечінь. По обидві сторони його сиділи два сивих діда, які уособлювали собою Сонце і Місяць. "Чого прийшов?" - Такий карколомний питання очікував козака, який ступав через поріг будинку, і від того відповіді залежала подальша його доля. При вдалому схвальному відповіді, в якому проглядала чистота помислів християнської душі, козак отримував шестикутну зірку на долоню правої руки. То був пропуск до легендарного козацького мосту, що дугою охоплював два береги туманної річки. На цьому мосту, на самій його середині, била в козака з неба блискавка. Її сліпуча біла енергія і включала в ньому ті вищі здібності, які вже були притаманні його внутрішньому єству.
Далі для молодих козаків ходу не було, потрібно було повертатися назад.
Нарешті полум'я перед присвячується зникало і відкривався широкий тунельний прохід, складений з великих тесаних брил. У той прохід молодий характерник і ступав. То було внутрішній простір, про який ми вже говорили раніше, де цілком відтворювався ландшафт України. З білими будинками під горою, вербами та містком через річку, зеленою соковитою травою (подібні штучні середовища, створені наміром людей, описані в тольтекський традиції і в деяких інших стародавніх магічних традиціях, куди їх представники пішли ще за життя). Відвідини цього місця у характерників були обов'язковими для всякого посвящаемого. Ключовим знаком входу в таке місце були два волячої роги, які встановлювалися за багаттям. Лівий (місячний) ріг і відкривав шлях до того простору.
Шлях через правий - золотий сонячний ріг - для молодих козаків був закритий.
Ці вправи були повернуті в бік розвитку надзвичайної спритності, такої, наприклад, щоб впіймати рибу у бурхливому потоці руками, станцювати в повітрі, ледь торкаючись землі. Хто опановував це все, брався на учнівство до одного зі старих характерників, який навчав козака сам на сам, залучаючи до цього все своє набуте Знання.
Був такий звичай, згідно з яким, молодий характерник переходив від одного вчителя до іншого, навчаючись тим чи іншим особливостям характерницького ремесла. Потім збирав навколо себе собі подібних, в колі яких проходило подальше вдосконалення набутої майстерності. З цього врешті-решт виростало окреме військовий підрозділ - курінь, як називали його в запорізькому
війську. Тому творчий пошук нових способів ведення бойових дій ніколи не згасав на Січі.
Коли народжувалася дитина, то їй виготовляли дерев'яну колиску, в бильцях якої робили отвір. Та колиска встановлювалась так, щоб ранкове сонце потрапляло на обличчя малюка. То і було з першої ініціації, з якої протягом часу в дитини розвивались відповідні здібності.
На Запорозькій Січі табір розташовувався так, щоб схід сонця із-за обрію було видно без перешкод. Заради цього навіть розчищали у напряму сходу ліс чи плавні. Схід сонця був святом, який надавав височини та енергії у проходженні тяжким шляхом воїна на Січі. Рідко хто пропускав той момент. Вставали з сонцем і лягали спати з сонцем - така була традиція у основної маси війська.
Часто засиджувалися біля багаття, уважно слухаючи розмови старших, бувалих характерників. Саме ці розмови робили військо єдиною, злитою масою воїнів-однодумців. Так виконувався і гартувався дух Запорізької Січі.
<iframe width="560" height="315" src="https://www.youtube.com/embed/INWJ2-dfMGg" frameborder="0" allowfullscreen></iframe>
Серия сообщений "ХАРАктерник":
Часть 1 - Характе́рник. ХАРА - енергетичний центр тіла людини.
Часть 2 - Мамай та Сірко - воїни характерники
Загальновизнано, що на території сучасної України в давнину жили індоарійські племена, частина яких у II тисячолітті до нашої ери вирушила до Індії, а частина лишилась, взявши участь в етногенезі балтійських і слов'янських народів, серед них і українського (слов'яно-руського - Київської Русі). Величезна подібність між мовою індоарійської культури, культового дійства й жерців-брахманів — санскритом і балтійськими та слов'янськими мовами свідчить про найтісніші контакти цих народів у минулому...
Звук "Ха" йде з самого низу тулуба(з куприка), "Ра" - з грудей. Сказавши "Хара" - ми поєднуємо ці звукові вібрації в середині - в районі сонячного сплетіння. Характерник, вимовляючи це поєднання звуків (реально або про себе) як би включав себе в бойовий режим ... Через Живіт (Життя) Людина приймає 
Взагалі, подібні «ворожіння» проводилися протягом усього часу навчання-виховання козака. Зараз це назвали б «тестами». Тому у козаків було прийнято так: спочатку козаченька ставили в певні умови, далі дивилися на його реакцію, виявляли недоліки і переваги, і вже потім починали його коригувати виробляти необхідні навички і якості. Що року у козачка багато що було вперше. Вперше його одного саджали на коня, одягали на нього батьківську шашку, батько брав коня за вудила і проводив його по двору.
Наші пращури відали про всі свої тонкі тіла. В такому стані свідомості, воїн отримує здатність керувати простором і часом, а також впливати за допомогою навіювання на свідомість інших людей, для нього не складає труднощів піти від будь-яких нападів, тоді як він сам має можливість наносити ворогам нищівні удари. Людина, що володіє Слов'янським Спасом, має здатність відчувати наближення "своєї" кулі: у нього потилиця як би починала наливатися вагою і холодіти, і він або ухиляється від кулі, або зупиняє її на поверхні свого фізичного тіла. Ця невидима непосвяченому "броня" називається Золотим Щитом. Знахарі досі іменують центр хара "золотником" .... у старовину п'ятірки слов'янських воїнів прорубувалися через щільну стіну військ Дарія, розгорталися, прорубувалися назад і знову йшли туди, звідки з'являлися - у степ. Вершники скакали у бій оголеними до пояса: вони ловили на льоту ворожі стріли, або просто ухилялися від них. Билися вони двома мечами, стоячи на конях. Здорові, повні сил перси "сходили з розуму" і нічого не могли зрозуміти. Дії стрільця в "цакуга-дзен-кюдо" мають двоєдиний характер: він стріляє і влучає в ціль як би сам, але, з іншого боку, це обумовлено не його волею і бажанням, а впливом надприродних сил - його деваконічного тіла. Стриляє "воно", тобто "дух" або "сам "Будда". Воїн не повинен думати в процесі стрілянини ні про мету, ні про попадання в неї - тільки "воно" хоче стріляти, "воно" стріляє і потрапляє. Так вчили наставники кюдо. У цибулі і стрілах стріляючий міг бачити лише "шлях і засоби" для того, щоб стати причетним до "великого вчення" стрільби з лука. Відповідно до цього кюдо розглядалося не як технічне, а як цілком духовне дійство .... Все відбувається після досягнення повного спокою ", - говорили фахівці кюдо. В дзенівським сенсі це означало,той що стріляє, занурював себе в безпредметний, неіснуючий для людських почуттів світ, прагнучи до стану саторі, тобто до перенесення своєї свідомості на духовний рівень. Просвітлення, за японськими поняттями, означало в кюдо одночасно "буття в небутті, чи позитивне небуття", тобто буття в своєму духовному / деваконічним / тілі. Тільки в стані "поза себе" / поза людського тіла /, при якому воїн повинен відмовитися від всіх думок і бажань, він зв'язувався "з небуттям", з якого повертався знову "в буття" лише після того, як стріла відлітала до мети. Таким чином , єдиним засобом, який веде до просвітління, служили в даному випадку лук і стріла, що робило непотрібним, по тлумаченню ідеологів кюдо, всякі зусилля людини в роботі над самим собою без цих двох складових частин.
прикладаючи ліву руку, скажімо, на серце коня чи собаки, слухаючи при цьому правим вухом дихання тварини. Тому завжди мали під рукою вірних друзів в охороні табору, розумного коня у бою.
Домагалися енергетичного злиття козака з птицею і відпускали її. Потрібно було побачити те, що бачила птиця своїми очима з висоти.
Теперь можно читать даже англоязычные сайты!
Фотоальбомы
Поиск
Поиск картинок
Фотки
Поиск по блогам и форумам
Ответы
