Нет! Ни о чем,
Нет, я не жалею ни о чём
Ни о добре, которое мне сделали,
Ни о зле, мне все равно

Нет! Ни о чем!
Нет, я не жалею ни о чем
Все оплачено, выметено, забыто,
Мне наплевать на прошлое

Из моих воспоминаний
Я разожгла костёр.
Мои печали, мои удовольствия
Мне больше не нужны...

Я б і не могла зразу написати про цей фільм. Надто сильний, надто особистий. Кілька днів ходила наче п"яна, переварювала усе в собі, передумувала. Фільми - життєві історії торкають найбільше, особливо, коли вони стосуються особистої драми, особливо, коли так сильно пережиті, саме пережиті, бо сказати зіграні, навіть якось не пасує. Повне перевтілення Маріон Котійяр. Повне. Постава, мова, оця нескладна, дивна хода Піаф. Я завжди кажу, що є кіно - кіно, а є кіно - життя. Ще ось, яка думка виникла під час перегляду - є тіла наділені душею, а є душа наділена тілом. І вона наче має власні плани на буття його власника. Це я про людей одержимих талантом. Хочеш, не хочеш, але ти мусиш давати цей талант людям, собі. Він наче голодний звір в тобі. Йому байдуже на особисті драми, байдуже, що тіло ледь живе. Він рветься на волю. Не дає жити, спати, кохати. Це випадок з Піаф. Немічна, знесилена, хвора, спустошенна стражданнями вона продовжувала співати. Найбільше вражає мить, коли на сцену виходить зболене тіло, вона відкриває вуста і лине пісня. І людини більше немає, є душа, яка співає зсередини. Усе геть змінюється в хвилині. Якась незрозуміла дивна магія. Довколишній світ, навіть повітря перестає існувати. Залишається музика і почуття. Так виходить лише у справжніх співаків. Я не знаю, чи можуть подібне пережити люди з життям "вері хепі". Навряд. Особисті страждання - це якась така ціна, яку мусиш заплатити за внутрішню глибину. Бо лише з цієї глибини народжуються шедеври. Назвіть мені геніального щасливого співака, художника, актора. Усюди особиста драма. Так певно логічно. Це шлях до себе, розуміння хто ти і навіщо. Бо такі запитання ставиш собі лише, коли життя притискає до стінки.

Дуже сподобався момент, коли на пляжі вона розмовляє з молодою журналісткою і та ставить їй дуже прості короткі запитання, а Едіт так само коротко, але дуже ємко відповідає.

— Что вы посоветуете женщине?
— Любить.
— А девушке?
— Любить.
— А девочке?
— Любить.

Це правда, що справжня любов змушує страждати. Але саме вона викристалізовує справжню сутність людини. Тому для мене любов - це урок. Вона болітиме доти, доки ти його не засвоїш. А потім настає неймовірна легкість буття і... свобода.

я збирала ці фільми поступово. наче нанизувала на нитку своєї свідомості. вони мене змінювали, рятували. вчили, підтримували. через окремі я голосно плакала, зарившись у подушку. через якісь сиділа, наче прибита на своєму балконі та дивилася вдаль, якісь дали мені сили, якісь показали куди я рухаюсь, котрісь зблизили із особливими людьми. але жоден не пройшов марно.

*це не рейтинг, який може бути рейтинг серед емоцій, які тобі дорогі*

"Меланхолія"

www.kinopoisk.ru/film/484488/

В древние времена считали, что меланхолия – это такая темная жидкость, исходящая из человеческого тела, что-то дьявольское, а сами меланхолики – особые, странные люди, которые видят то, чего не видят другие, больше знают и могут предсказывать события, поскольку им доступна суть вещей.

Ось правда, фільм, після котрого ходила кілька днів, наче прибита. Він показав мені дуже багато речей в собі та людях. Я побачила, наче себе зі сторони. Ніби я така собі Кірстен, яка сидить на стіні та дивиться, як наближається кінець світу. Бо свій вона вже давно пережила і почала інший відлік. Без речей, якими дорожиш і які тебе тримають. Я відчула ритм життя, зрозуміла, що у кожного він свій. І тому одні живуть так швидко та насичено, а інші, наче споглядають. У кожному в цьому житті своя роль. Відмовившись від бажань, ти не стаєш порожнім, просто ти існуєш, наче над усім. Десь для себе зрозуміла, що робила, якби стався отой "кінець". Певно, нічого. Просто сиділа б та споглядала. Я б не стала кудись бігти, їхати, комусь дзвонити. Дорогі мені люди й так знають, що я їх люблю, бо у мене з ними по-справжньому. Я не стала б просити пробачення, бо мені ні за що вибачатися. Те, що я робила - було чесно. Це моє виправдання і моя сила. Я б не стала ховатися, бо не сприймаю смерть як завершення, навпаки - початок. Не стала б плакати. Просто заціпеніла. І думала...

Читать далее...

і там музика БГ красива така

На підлозі поруч з диваном повна склянка молока. Я хотіла випити його під час фільму, але забула. Забула навіть одягнути шкарпетки і тепер ноги просто льодяні. Фільми Бертолуччі мене завжди гіпнотизують. Ти хапаєшся за перший кадр і вже не можеш відвести погляд. Кіно дуже цілісне, об"ємне, красиве. Любов талановитого піаніста, котрий живе самітником у вишуканому будинку до молодої служниці з Африки. Красивої та чуттєвої. Вона не розуміє його музику, його зводить з розуму її чуттєвість та простота, те, що в її серці інший чоловік. Він не б"ється за свою любов, а робить більше - жертвує усім до останнього, аби дати їй що вона хоче. Жертвує безоглядно, без жодної надії, залишається спустошений і врешті отримує ВСЕ. У фільмі прекрасна музика. Музикою там розмовляють. Торкаються один-одного, освідчуються.

російською фільм називається "Осажденные"

мені до душі "Полонені"

пс. А ще я бачила прекрасний фільм Бергмана. Але мені потрібно його переосмислити. Лише тоді зможу сказати.

 

 

Учора думала, що взагалі не буду писати про цей фільм. Найперше, тому що він надто особистісний.  Крім того, мій щоденник і так перетворюється поступово на якийсь кіноблог. Але я не дуже на те зважаю. Бо кіно стало цікавити на зовсім іншому рівні, значно глибшому. Я стала переглядати його більш осмислено, чи що. Насолоджуюсь операторською роботою, звертаю увагу на розкадрування, якісь найдрібніші деталі, дуже пильна до сценарію. Дивитися фільми для мене нині, наче гортати книгу, сторінки котрої живі і промовляють. "Любов" Міхаеля Ханеке я шукала довго. Спочатку прочитала про цю стрічку в якомусь кіноогляді. Загорілася подивитись. Шукала, але не знайшла. Потім на очі трапилися кілька рецензій і я знову почала шукати. Аж нині вона сама мене знайшла. Чому я кажу, що кіно дуже особистісне, бо ти наче підглядаєш за головними героями. Це на сто відсотків їх світ. Взагалі, люблю фільми, в котрих змальоване звичайнісіньке життя. Люди їдять, ходять у туалет, слухають музику, розмовляють. Зайвий драматизм інколи виглядає надто театрально і великим мистецтвом треба володіти, аби вписати той драматизм у канву життя героїв органічно та цілком очікувано. Півстрічки я дивилася спокійно, другу половину плакала. Певно, вона зачепила в мені щось особисте. Те, що я пережила і маю подібний відбиток. Історія до банальності проста. Двоє стареньких живуть тихо-мирно. Слухають класичну музики, читають один-одному, разом їдять. Потім жінка хворіє і починається голгофа для обох. Для неї - бо втрачає себе, для нього - бо втрачає її, для обох - бо втрачають вивірений і зручний світ, який мали. Мені дуже сподобалось, що Ханеке показав це дуже спокійно, без зайвого драматизму та надриву. Але дуже відверто, чесно. Так як воно є. Може навіть ще чесніше. Здивувало, що протягом усього фільму в мені жила надія. Здавалося ось зараз усе зміниться і вона одужає. Можливо, так передавалася надія, котрою жив головний герой. Хоча його надією були спогади про усе що було, про життя. Зрозуміла для себе, що любов - це чесність і це не просто. Вона потребує постійного самоконтролю. Любити чесно можуть одиниці і ті одиниці, зазвичай, одинокі, бо не вміють миритися з половинним, четвертинним почуттям, почуттям для зручності. Чесно кажучи, краще нікого не любити. Ні не так, краще не вдавати що любиш, а дати можливість людині знайти щось своє. Тим самим розчистивши і свій життєвий шлях для справжнього, унікального, на сто відсотків твого. Відчула також, що в мені росте бажання писати. Не знаю поки що це буде - невеликі ессе, більші твори, сценарії, але бачу, що поступово починає відходити усе зайве і вимальовуються сюжети, які хочу фіксувати.

Хочеться аби ми не розмінювалися. Аби були чесними з собою та іншими. Аби вміли розгледіти справжнє і мати мужність бути самому. Не прив"язувалися до людей та речей, але високо цінували. Розуміли свободу свою і свободу рідної людини. Давали можливість рости, розвиватися, бути собою.

 

Навіть, коли ти будеш не потрібен цілому світу, якщо ти потрібен одній жінці, це - більше, ніж цілий світ.

Манолете - вишукана історія любові і смерті. Вималювана, наче тонким пензлем. Химерно, але дуже по-справжньому.

Жінку робить жінкою чоловік. Бо якою б красивою вона не була, скільки б сердець за нею не билося, лише Він будить у ній її істине єство.

Жінка може бути сильною, може бути слабкою, але своєї природи набуває лише у співзвучності. Коли зустрічаються четверо.

Чоловікові також потрібна Вона. Не будь-яка, а саме Вона. Бо лише з Нею він знаходить в собі справжнього Себе. Відкриває  ті грані і глибини, які без цього злиття протилежностей немислимі.

Серця обох так влаштовані, що можуть пізнати самих себе лише у такому поєднанні.

Стрічка "Манолете" режисера Менна Мейєса - це друге після "Малени" красиве кіно, котре я бачила. Дуже вишукане та протяжне.

*

Знаешь, что с тобой не так?
Ты трусиха.
И больше ничего.
Ты боишься поднять голову и сказать: «Жизнь есть жизнь».
Люди влюбляются, люди хотят принадлежать друг другу, потому что это единственный шанс стать счастливыми.
Ты называешь себя свободной, дикой.
И ты так боишься, что кто-то посадит тебя в клетку.
Детка, ты уже в клетке. Ты сама ее создала…
Она всегда будет с тобой, потому что, куда бы ты ни отправилась, от самой себя тебе не убежать.

*

Это банально, но суть вот в чем: тебе тогда будет хорошо, когда ты сам будешь хорошим. Хорошим? Вернее сказать, честным. Не по уголовному кодексу честным — я могилу могу ограбить, медяки с глаз у мертвого снять, если деньги нужны, чтобы скрасить жизнь, — перед собой нужно быть честным. Можно кем угодно быть, только не трусом, не притворщиком, не лицемером, не шлюхой — лучше рак, чем нечестное сердце. И это не ханжество. Простая практичность. От рака можно умереть, а с этим вообще жить нельзя.

*

Глядя, как вспыхивают ее разноцветные волосы под красно-желтым, прорвавшимся сквозь листву солнцем, я вдруг ощутил, что люблю ее настолько, чтобы перестать жалеть себя, отчаиваться, настолько, чтобы забыть о себе и просто радоваться ее счастью.

*

— Ко всему привыкаешь…
– Я – нет. Я никогда ни к чему не привыкаю. А кто привыкает, тому спокойно можно умирать.

*

Моя мерка - это как человек ко мне относится.

*

Но все равно, стоило мне нащупать в кармане ключ, как на душе у меня становилось веселее: жилье это, при всей его унылости, было моим первым собственным жильем, там стояли мои книги, стаканы с карандашами, которые можно было чинить, - словом, все, как мне казалось, чтобы сделаться писателем.

*

Не хочу ничем обзаводиться, пока не буду уверена, что нашла свое место. Я еще не знаю, где оно. Но на что оно похоже, знаю.

*

… мы стали понимать друг друга так глубоко, что могли обходиться почти без слов; в наших отношениях царил тот ласковый покой, который приходит на смену нервному желанию утвердить себя, напряженной болтовне, когда дружба скорей поверхностна, хотя кажется более горячей.

*

Так и не узнаешь, что твое, пока не потеряешь…

(с) Завтрак у Тиффани

 

Говорят, если замедлить дыхание, то время замедлится. Индусы в это верят (с)

очень и очень прошу. кто помнит, подскажите, в каком фильме главный герой находит на улицах города игральные карты и коллекционирует их. второй день мучаюсь. точно знаю, что фильм о любви.

моя находка...

... а радости могут быть только простые.

открыть форточку, когда душно и вдохнуть вечернюю свежесть.

снять сарафан и укрыться белой, выглаженной простыней.

прикоснуться ступнями к холодной стене.

заплести волосы в косу и накручивать гладкую прядь на палец.

засунуть руку под подушку, когда засыпаешь.

вздрагивать в полудреме, проснуться, успокоиться и снова уснуть.

ночью выпить холодной воды...

... все просто...

"История любви не о тех, кто теряет сердце, а о тех, кто находит в себе то, что запрятано глубоко, глубоко. Оно обитает в вас, а вы и не подозреваете об этом, пока вдруг не поймете, что душу можно обмануть, а плоть – никогда. Плоть ничем нельзя обмануть – ни мудростью сна, ни соблюдением светских приличий. В плоти – средоточие и самого человека, и его прошлого"

(с) Английский пациент.

... Прекрасный фильм, с прекрасной музыкой. Красивый, настоящий, чувственный. Теперь мне очень хочется прочитать роман Майкла Ондатже, по которому был написан сценарий фильма. Я уже понимаю, что это глубокая книга. 

Есть фильмы, во время просмотра которых я плачу. Есть фильмы, которые меня вдохновляют. Есть те, которые заставляют задуматься. "Меланхолия" один из таких фильмов. Я редко тут пишу кинообзоры, делюсь впечатлениями, но, думаю, этот фильм нужно посмотреть каждому. Он столько пластов вскрывает в нашем подсознании. В нем столько лакмусовых бумажек, которые показывают нам истинные чувства. Смотрела "Меланхолию" с установкой, что это грустное кино. Интерпретация Триером конца света. Но посмотрев его, я поняла для себя что:

1. Время - величина относительная. У каждого оно свое. В каждом из нас будто скрыт маятник, который движется с определенной амплитудой. Чем меньше амплитуда движения - тем более человек живой. Нет, он не хаотичен. Просто скорость жизни у него другая. Такие люди внешне ничем не отличаются, но они не созерцатели. Я больше люблю тех, у кого маятник описывает широкие дуги. Мне такие ближе по духу. Видеть и смотреть - разные вещи. Мне нравится быть внимательной к течению жизни. Замечать самые мелкие и незначительные на первый взгляд изменения. Подслушивать случайные разговоры. Подсматривать в окна. Мне нравится просто сидеть и наблюдать. Люблю шумные места, в которых много суеты. На самом деле, в эпицентре общего шума проще всего отключиться. В таких местах я перестаю существовать. Меня будто нет. Есть только звук, слух, зрение.

Читать далее...

фразы из фильма: * Одно и то же в разном возрасте видится по-разному. * Самой крупной рыбой в реке становится та, что не клюет на приманку… * Ты крупная рыба в мелкой речушке, но здесь океан, и ты в нем утонешь. * Я узнал, что существа, которых считают ужасными или злыми, просто очень одиноки и не знают, как им выжить в этом мире. * Говорят, когда встречаешь свою суженую, время замирает, и это правда… Но все упускают, что потом оно пускается во весь опор, навёрстывая упущенное.. * Одно и то же в разном возрасте видится по-разному… * Бывают случаи когда нужно бороться, но бывают и такие, когда лучше смириться с тем, что всё пропало. Корабль уплыл и только дурак станет упираться… но дело в том, что я всегда был дураком…

Тоже вычитала в жж.

Когда Андрей Тарковский снимал «Сталкер», то у него это получилось с третьего раза. Рассказывают, что с первым оператором у Тарковского случился конфликт. Оператор сказал: «Андрей. Если в кадре видно что-то, то это должно что-то обозначать. А если это обозначает хуйню, то это хуйня». Что не помешало Тарковкому создать талантливое кино.

 

Автор Энни Лейбовиц для американского Vogue

buro247.ru/fashion/shooting/4445.html тут можно посмотреть всю фотосессию этой замечательной актрисы

Мне так нравится Тоби Магуайр. Но я его в роли человека-паука совершенно не воспринимаю. Помню старый фильм "Плезентвиль". Первый раз его там увидела. А вообще он похож на молодого Михалкова. Я очень люблю фильм "Я шагаю по Москве". Вот в том фильме я его люблю. Такой светлый образ.

Я поняла, что одни пары выглядят, как муж с женой. А другие, как любовники. И те вторые - это нереально круто!

(Мысль после просмотра фильма "Прошлой ночью в Нью-Йорке).