ланцюжки асоціацій приводять до все нових спогадів.
сьогодні в могилянці не було світла. його не було й учора, в принципі, але вчора нам було неважливо, а сьогодні - важливіше. тому шо, якшо досі хтось не знає, ізвєргі з кафедри й деканату (не знаю, хто там має більше мани) поставили нам філософію для підготовки до кандіспиту - вдумайтеся - на шосту-сьому пару. тобто з пів на п'яту до пів на восьму. тобто коли вже зовсім темно й навіть можливо трошки романтично, якби там була не філософія, а, скажімо... нє, не німецький романтизм, у жодному разі.
від сьогоднішнього безрезультатного чекання викладача в кабінеті зі свічечкою (по ходу, в той самий час він чекав нас під корпусом, бо всередину його не пустили - там же темно, який сенс? ага, а ми відмазалися тим, шо нам треба здати реферати, хє-хє) у мене лишився незмивний спогад у буквальному сенсі слова - я облила арафатку воском. зате тепер можна ходити і себе нюхати.
поки я йшла з сільпа, нюхала себе й думала про вагнера, з яким у мене останнім часом дуже складні стосунки, частина мозку, не зайнята вагнером, довела мене до одної дуже кумедної історії з глибокого дєцтва, яку я раніше соромилася будь-кому розповідати, тому шо це ж стрьомно. але я вже достатньо доросла дівчинка, шоб не лякатися своїх старих тупуватих дописів на форумах, невдобних випадків із представниками чоловічої статі чи смішних історій із глибокого дєцтва. я росту через це. я рада, шо це переростаю. найбільше мені подобається зараз спостерігати, як переростаю сама себе позавчорашню - за останні вісім місяців я сильно подорослішала (дякую, пане сергію, ви до цього теж причетний). але про це якось іншим разом. ви ж чекаєте історії, правда? ;)
вийшло багато тєксту, тому історію й висновки читайте під катом