листя шепче секрети, штовхає мене до єресі -
я ж навчилась читати з вуст і тепер не слухаю.
відчуваю зникання, минаю, ніби я - вересень,
відпускаю на волю свого святого духа.

ми щороку виходимо заміж. боги вивчають нас,
препарують нас, дивляться в очі нашим релігіям,
потім раптом надходить осінь - і світ зачаєний
аж вібрує в передчуванні мокрого снігу.

від вологи росте у наших легенях хвороба ця,
на асфальті червоне листя здається ранами.
відчуваю причетність - всередині мене робиться
те, що завтра в повітрі буде і небом стане.

стільки простору, що й неможливо у ньому дихати.
кожен бог - то закон, кожен день - то така приреченість,
що із неї немає, крім стежки нагору, виходу -
духи прагнуть свободи. лишаються тільки речі.

проект фотохудожника алєксєя нікішина.

Очень хороший фотограф. Портрет грустный? А вы считаете, что мы должны быть все бодрые и веселые? Это не журнал «Здоровье».
Андрей Макаревич

обличчя

...яку вирішив наваяти ейсід, оскільки тиждень самроботи сприяє рефлексуванню.

от у вас яке чоловіче питання (читай - почуте від чоловіка) займає перше місце в хіт-параді абсурдності?
в ейсід це безперечно й однозначно "а нашо я тобі?". байдуже, з яким виразом обличчя й тоном його задано: чи жартівливо-спокусливим, чи сумним і замисленим, чи з трошечки офігівшим. байдуже, ким його задано: чи коханим, з яким ми вже дааавно прокидаємося в одному ліжку, чи кимось, хто про коханого знає, чи... ну, коротше, як доводить практика, задають це питання практично всі, і, шо найстрашніше, вважають вони його аж ніяк не риторичним. шо єсть великий ахтунг.
нашо про це запитує коханий - загадка за сімома замками; може, він час від часу думає, шо мої егоїстичні порухи змінилися якимись вищими. а може, просто забуває, шо я йому минулого разу відповідала.
але менша з тим. найбільша проблема полягає у принциповій відсутності будь-якої адекватної відповіді. і якшо коханому я ше можу сказати "бо я вас люблю" (шо насправді нічого не пояснює) й тему майже закрито (ну так, мені ше скажуть, шо се егоїстично, але я й так знаю), то почуте від когось іншого це питання викликає у мене майже доісторичний страх. ну йолки, а чому б ні, а просто так, а мені всігда подобалися плюшеві чоловіки, а тебе приємно слухати. шо теж насправді більше звучить, як відмазка. шкода тільки, шо не-відмазок не існує. поки я не знаю відповіді, я її озвучити не зможу; як тільки я знатиму відповідь, я зроблю все, шоб її ніхто не почув. чоловіків, яких треба нашось, взагалі-то не дуже й треба по-справжньому, нє?

прийде хельовін. готуємося. раджу зазирнути до браяна моріса сюди - www.ooo000ooo.com - або хоча б під кат. бууу!



не страшно?

посиділи, поспілкувалися, попили гарного чаю (правда, чаєві заважав вічний запах вишні, якого я ніяк не можу вивести, й надмір меду, з яким я знов не розрахувала), ейсід змерзло в лапи. як верхні (чай не допоміг, хоча свіжоналитий пік у пальці; а нахабства, шоб попросити погріти руки, в ейсід не вистачило), так і нижні (ото піду й куплю багато вовняних шкарпеток). шото мені підозріло гарно - а це ж я ше навіть до фільмів не добралася =))
одним із приводів до гарності, мабуть, може бути те, шо я тепер знаю, з ким піду на хаггард, і такий розклад мене більше ніж влаштовує. звичайно, ви ше маєте шанс приєднатися, але, позаяк я по квиточки піду вже завтра (якшо зовсім не обламаюся), дуже ймовірно, шо в залі ми все одно будемо сильно далеко.
а ше у мене збожеволів мейл-менеджер :) він вирішив порадувати мене чотирма тисячами лістів - від 19 вересня до сьогодні. піду-но я за той час чаю попию... а ви музики подивіться =)

нові абалдєнні ктулху-штуки від F. Launet. краса-краса.



фхтагн!

Юрій Андрухович - Грифон

Мій пане, який нерозумний світ!..
Яка на румовище сходить журба!
Під небом, чорним, ніби графіт,
конаю в піску. І грифон з герба.

З дерев погаслих кричать граки.
Я впав з коня і програв турнір.
Тепер крізь мене ростуть гілки,
пробивши в панцирі триста дір.

Лети ж від мене, монстре знамен,
крилатий леве! Я випав з гри.
З очниці в мене цвіте ромен.
Я не мав меча. То був лютні гриф.

А ту, що чекає, що ймення мої
на грифелі пише в стотисячний раз,
крилом захисти. І замовклу її
у землю сховай від облуд і образ.

Чому ж не летиш? На вологім піску
танцюєш довкіл моїх тихих рук.
І п'єш з мене довгу предвічну ріку
ти, схожий на крука. Ти майже крук.

а грифон - звідси

Sandra Monat робить вікінгів, хрестоносців і ше всякі штуки. вони чудові.
мене скоро попустить, а поки шо я зовсім впала в дєцтво. нате трошки. і ви знаєте, з чим саме це мені найбільше асоціюється :)



ото таке

це той вид прекрасності та зворушливості, від якого стає не добре, а невимовно добре. тут досконало все - від плюшевих камінців і мухоморів до левиків із в'язаними гривками, від кумедних пташечок до _таких_як_треба_ зайців, - і всі ці досконалі істоти мають імена. ейсід у захваті.
до захвату ейсід довела добра тьотя стефані барнс, посилання на яку було знайдено на ажі. обидва посиланнячка варті того, шоби по них клікнути.


бавмося, бо це найкраще, для чого вигадано людей

дуже своєрідна відеопоезія від англійця джима кларка. цей талановитий молодий чоловік - художник аніматор, - воскрешає своїх улюблених авторів і змушує їх читати вірші. мало того - у пана кларка великий аудіоархів, і деякі з цих оживлених поетів читають власним голосом. воно вийшло дуже... дивне воно вийшло, отак. але певна доза кайфу в тому є.
багато - від петрарки починаючи - можна подивитися тут, на оупенспейсі, а я, мабуть, обмежуся двома авторами, яким макабричність дуже навіть личить.

Charles Baudelaire, L’ennemi




Edgar Allan Poe, The Raven