я закрила сесію. тепер мене можна діставати в будь-який спосіб і з будь-якою метою.
єдине - не нагадувати про сам факт закриття сесії. тому шо якшо вітання з початком останньої сесії в баклавраті мене просто заганяли в легку ностальгію, вітання із закінченням останньої сесії в бакалавраті можуть викликати у мене голосну істерику з тупанням ніжками і криками "не хоочу!".
але життя все одно прекрасне, і магістерка обов'язково буде (бо хто ж туди вступить, якшо навіть я не вступлю?). а весна яка - ви бачили?
тепер пора сідати за дипломну і за трошки роботи, а ще варто би поредагувати один текстик, а потім вимагати за нього пива, але про пиво ми вже й так домовилися. коротше, наповненість життя стала нітрошки не меншою. просто закінчилася сесія.
я би ще розповіла про невмирущість людського пиздоватизму, свідком якого сьогодні стала, поки чекала свою керівничку курсової на хрещатику (аби нарешті розібратися з курсовою і закрити сесію, ги). так, я таки про то розповім - смішна історія. отож, поки я чекала, до мене підійшла якась тьотя і дивною не нашою мовою спитала, "гдє здєсь бєндєровская площадь". ну, я перепитала, яку їй площу треба - хм, нашу мову вона, як не дивно, розуміє. у відповідь - абсолютно те саме: "гдє здєсь бєндєровская площадь". я почала здогадуватися, шо їй треба, і потиху пробиватися на посміятись, але стрималася. мене ще здивувало, чому в комуняцьких мізках бракує спроможності запам'ятати, шо бЕндер - то такий остап, а національного героя україни звали степаном бАндерою... але менша з тим. мабуть, це вже проблема на генетичному рівні. я перепитала, як площа називається (бо бандерівську площу рада би й сама побачити), і виявилося, шо їй треба "мєсто, гдє в 2004 бєндєровци свою [там був дуже цікавий лайливий новотвір, який я, на жаль, забула...] устроілі. я єйо послє того іначє нє називаю". я тицьнула пальцем, про себе згадавши, шо на хуй - це вперед і трошки направо, а тьотя намотала біля мене коло з викриками "бєндєровци" і зникла. сподіваюся, всерйоз і надовго.
чесно, я була в такому шоці, шо навіть сказати їй ніц не змогла. жуть і кашмари...
але життя все одно чудове =)
а повна зміна поколінь займає якихось 150 років... ми-то не дочекаємося, але, може, наші внуки з такии хворими вже не спілкуватимуться.
