Цитата сообщения Suhrida УКРАЇНСЬКА ЖІНКА ЧАСІВ КОЗАЧЧИНИ


Ми вже згадували, що до фортеці Запорізької Січі під страхом смертної кари заборонялося приводити жінок. Крім того, запорожці вважали небажаним козаку женитися з молодих років. В основі цих звичаїв було, по-перше, бажання мати реґулярне військо з високою бойовою готовністю. Це досягалося за рахунок відречення запорожців від сімей, жіноцтва взагалі, і концентрації всіх своїх розумових і фізичних сил на військовій справі. По-друге, в козака було дуже небезпечне життя, над ним повсякчасно кружляла смерть, тож мати дружину та дітей за таких обставин значило свідомо прирікати їх на сирітство. Як повідомляє Д. Яворницький, на одному з запорізьких прапорів був зображений козак на коні, а під ним – напис: „Козак куди хоче, туди й скаче, ніхто за ним не заплаче”. Але, на жаль, дуже помилялися козаки, бо в кожного була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони й плакали, виряджаючи козака на Січ, у похід, чекали роками їх повернення, а не дочекавшись, знову чекали... Вели без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів і знову їх проводжали услід за батьками... Проводам козаків, розлученню сина з матір’ю, хлопця з дівчиною, чоловіка з дружиною присвячено багато народних пісень та літературних творів. Серед найпопулярніших пісень цього жанру – „Гомін, гомін по діброві...”, „Йшли корови із діброви...”, „Їхав козак за Дунай”, „За світ встали козаченьки” та інші.

Мабуть, неможливо знайти людину, яка б не чула пісні „Реве та стогне Дніпр широкий...”, але не всі знають, що це тільки початок баляди Тараса Шевченка „Причинна”, де на фоні бентежної природи відбувається страшна трагедія. Втративши надію дочекатися повернення козака, дівчина гине, а козак, повернувшись, від горя кінчає життя самогубством. Ми захоплюємось коханням Ромео і Джульєтти і не знаємо, що маємо про кохання козака й дівчини неперевершені шедеври вияву цього почуття в українській народній творчості на творах поетів, письменників, зокрема Тараса Шевченка. Чи читали ви його вірш „Тополя”? В дівчині, що перетворилася від марного чекання свого коханого на тополю, – доля української жінки:
Таку пісню чорнобрива

В степу заспівала.

Зілля дива наробило –

Тополею стала.

Не вернулася додому,

Не діждала пари;

Тонка-тонка та висока –

До самої хмари...

Тема розлучення козака з дівчиною знайшла відображення також в народному живописі, зокрема в вишивках.

Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в українській жінці незалежного характеру, високого авторитету та поваги в сім’ї.

Ось як про це згадує мати видатного вченого-творця космічних кораблів, славного сина України Сергія Корольова: „...Порядкувала в домі, як і годиться, моя мати – енергійна, вольова, бідова жінка – Марія Матвіївна. Весь Ніжин знав її гострий розум і бурхливу, веселу й водночас круту вдачу. Ще б пак – адже ми за тодішнім суспільним поділом належали до козаків. І не тільки на папері. Колись були на Січі Запорізькій такі славні козаки – Фурси. Один з них навіть ходив ув осавулах. Числились у реєстрі Січі Москаленки та Лазаренки. Все то – мої діди та прадіди. Як істинні лицарі, вони показували свою хоробрість та силу на полі бою і в походах, а от удома всю владу віддавали жінкам. Скільки пам’ятаю і наскільки знаю з переказів, у нашому роду панував матріярхат. Коли щось запитували в мого батька, він казав: „Спитайте матері. Як вона скаже, так і буде!”

На незалежні риси характеру української жінки звернув увагу вже згадуваний нами Боплан. У своїй книзі „Опис України” він пише: „Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. Ось як це виглядає. Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. На порозі вітається словами: „Помагай Біг”, які значать майже те саме, що наше „Хай благословить Господь” і є звичайним їхнім привітанням, коли заходиш до чиєїсь господи. Сівши у хаті, дівчина береться вихваляти того хто припав їй до серця. Звертається до нього, називаючи Іван, Федір, Дмитро, Войтик, Микита, одним із тих найбільш розповсюджених тут імен, та й каже: „Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно простити взяти мене за жінку”. Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме собі за жінку. А мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. А парубок, бачачи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати. Ось як закохані дівчата в цьому краї влаштовують свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати своє бажання... Звичай, який описав водиться тільки між людьми рівного стану, бо в цьому краї усі селяни однаково заможні й нема великої різниці в їхніх статках”.

Про відносну незалежність української жінки та повагу до неї в козацькі часи свідчить її висока освіченість. Павло Халебський у 1654 році записав: „Від міста Рашкова і по всій землі козаків ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їх жінок і дочок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи...”

Як свідчать джерела, в козацькі часи (XVI-XVII ст.) незалежності української жінки-шляхтанки могла позаздрити дворянка будь-якої европейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік-шляхтич. Жінка була членом церковних братств, засновувала школи, монастирі, богадільні, служила у війську (!), вільно вибирала собі нареченого, виховувала дітей, сама розпоряджалася своїм майном, управляла ним, розривала шлюб.

Пошана до матері, до бабусі, до сестри, що мала місце і пропагувалася в сімейному вихованні, у хлопця – майбутнього козака – поступово переростала на пошану до дівчини, до майбутньої дружини. Це лицарство закоханого юнака з великою силою передано в українських ліричних піснях, в яких юнак, поряд із звертанням до коханої з найніжнішими і найпестливішими словами, заявляє про свою готовність завжди піклуватись про неї, бути її захисником і опорою:

Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки

Сам на руках однесу.

Отже, ще раз підкреслимо, що звичай заборони появи жінки на Січі та пропагування безшлюбності серед запорожців був викликаний не зневагою до жінки, а навпаки – високою пошаною до неї та відповідальністю козака за свої чоловічі обов’язки перед дівчиною, дружиною, матір’ю. Та це й закономірно: сильні духом люди – ми маємо на увазі перш за все чоловіків – ніколи не образять жінку, не виявлять до неї зневаги. Там, де лицарство – там мужність і ніжність ідуть поряд.

Атмосфера лицарської доблесті, честі, людської гідності та порядності, що існувала серед козацтва, а також лицарське ставлення козака до дівчини та дружини створювали високу моральну чистоту дошлюбних і шлюбних взаємин.

Особливо ганебним злочином вважалась зрада кохання, зрада дружині (чоловікові) або другові. Народний осуд цього явища був викликаний тим, що людина, непорядна в особистому житті. Не може прислужитися своїй землі, Вітчизні. Якщо хтось здатний зрадити близьку людину, то він зрадить і Батьківщину.

На цьому тлі й сформувався неповторний за своєю жіночою красою образ Марусі Чурай, в якому з особливою силою проявилися вже згадувані нами прекрасні риси характеру української жінки.

Дівчиною з леґенди, українською Сафо називають Марусю Чурай, бо вважають її автором багатьох народних пісень, зокрема: „За світ встали козаченьки...”, „Ой не ходи, Грицю...”, „В кінці греблі шумлять верби...” та інших.

Про Марусю Чурай можна прочитати в нашій газеті в статті „Дівчина з леґенди – Маруся Чурай”.

Історія не залишила нам її портретного зображення, але це нікого не хвилювало, бо її риси в меншій або більшій мірі мала кожна козачка. Тож не дивно, що народні художники зображували й зображують Марусю Чурай згідно зі своєю уявою та з конкретними рисами обличчя місцевих дівчат.

Почуття гідності та поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу й Вітчизни.

Так, Олена Горностаєва, що походила з родини князів Чарторийських, була фундатором Пересопницького монастиря, де збереглося знамените Переспоницьке Євангеліє, перекладене живою українською мовою (1556-1561 рр.). Олена склала для цього монастиря оригінальний статут, заснувала шпиталь для вбогих і недужих, а також школу для дітей.

Ганна Гойська в XVI сторіччі заснувала Почаївський монастир, де була друкарня, а Раїна Ярмолинська – Загаєцький.

Софія Михайлівна Чарторийська відкрила в своєму маєтку Рахманові на Волині друкарню і сама перекладала з грецької на українську мову книги святого письма (євангельські та апостольські).

Раїна Могилянка Вишневецька (1589-1619 рр.)підтримувала православну віру, надавала допомогу Густинському, Мгарському, Ладинському монастирям, а також відомому церковному діячу, ігумену Густинського монастиря Ісаї Копинському.

Ганна Борзобагата-Красенська управляла скарбницею Луцької єпархії, робила наїзди на маєтки сусідів-шляхтичів, навіть відмовлялася виконувати накази і вимоги самого короля. Коли проти неї було організоване загальне ополчення цілого воєводства, то ця безстрашна жінка одягнула панцир і, орудуючи гайдуками з гарматами, мужньо відбила атаки шляхти і розгромила її військо. Добре знала закони й вела судові справи.

Софія Ружинська, волинська княгиня, на чолі шеститисячного (!) війська з музикою й прапорами приступом здобула 1608 року замок князів Корецьких у місті Черемоші, спалила його й пограбувала містечко.

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна (?-1642 р.) була однією із засновниць Київського братства, монастиря, а також школи при ньому, шпиталю для дітей міщан і шляхти (1615 рік).

Під час оборони містечка Буші (тепер село Ямпільського району Вінницької області) в листопаді 1654 року, коли більшість захисників полягла в нерівному бою і польське військо вдерлося до фортеці, дружина сотника Зависного (за іншими даними, Гавратенка) Олена підпалила пороховий льох, від вибуху якого загинуло багато ворогів. Героїчний подвиг Олени Зависної український письменник М. Старицький відобразив ув історичній повісті „Облога Буші” та в історичній драмі „Оборона Буші”.

Відомо також, що сестра полковника Івана Донця в ролі кіннотника брала безпосередню участь у бойових діях проти польських військ на Волині у 1649 році. Під час однієї з атак загинула.

Збереглися адміністративні універсали дружини Б. Хмельницького Ганни Сомко, що свідчать про її талановитість як вірного спільника і помічника Гетьмана України.

Під час гайдамацького повстання міська біднота містечка Лисянка (тепер у Черкаській області) допомогла у 1768 році гайдамацьким загонам здобути Лисянську фортецю. Про цю подію Тарас Шевченко в поемі „Гайдамаки” пише:

Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітло:

Ото Ґонта з Залізняком

Люльки закурили.

Придушивши повстання польська шляхта вчинила в Лисинці жорстоку розправу, скаравши на смерть 600 повстанців. На знак жалоби за вбитими гайдамаками лисянські дівчата понад сто років заплітали в коси чорні стрічки поряд із стрічками інших кольорів.

Високий рівень землеробства в поєднанні з працелюбством та душевною красою української жінки перетворив її на золото руку господарку-чарівницю. Ця риса жінки вважалась із давніх-давен в Україні провідною у визначенні її достоїнств. Ось як це співається в одній із колядок:

У нашого хазяїна хороша жона:

Раненько встає, по двору походжає,

По двору ходить, як зоря сходить,

По дрова пішла – золото внесла,

По воду пішла – мед-вина внесла,

В світлоньку ввійшла – все панове встало,

Все панове встало, шапочку ізняло.

Один каже: – Царівна увійшла,

Другий каже: – Королівна увійшла,

А третій каже: – Це не царівна і не королівна,

Це бо жона пана хазяїна.

Мабуть, немає в Україні людини, яка б не чула або не була знайома хоча б з кінофільмів з українськими вечорницями – однією з форм спілкування молоді в минулому. На вечорницях дівчата займалися рукоділлям – вишивкою, гаптуванням, ткацтвом, розписами та іншим. Головна мета вечорниць для дівчини – продемонструвати перед хлопцями свою майстерність. У свою чергу хлопцеві батьки наказували придивлятись не на чорні брови, а на чари рук. Бо вважалось, що краса людини – в красі її праці.

Козацькі часи сприяли поетичному, пісенному пробудженню українського народу. Вважають, що тільки записано українських пісень понад 200 тисяч. Жоден народ не може назвати такої кількості.

Тож не випадково, що пісенність, музичність та почуття гумору стали національною рисою українців.

Загальновідомо, що пісня впливає на стан людської душі, формує її красу. Ось як про вплив на людину мистецьки довершеної української пісні писав ще 1654 року Павло Халебський: „Співи козаків радують душу і зціляють від печалі, бо йдуть вони від серця і виконуються наче з одних уст”.

Пісенно-поетичний духовний світ часів козаччини мав великий вплив на матеріяльну культуру українців, на художньо-естетичне оформлення житла, оздоблення його інтер’єру, домашніх речей, одягу та інших сторін побуту. Пісенна душа української жінки в поєднанні з її працелюбством та господарськими здібностями, вилилися в чарівні вишивки та розписи, затишок біленької хати з вишневим садочком.

Вишивкою займались майже в кожній селянській хати. Популярною вона була і в міському середовищі. Піснями супроводжувалися всі процеси праці над вишивкою, бо остання є породженням першої. Не випадково в народі говорять: „Я цю вишивку виспіваю, доспіваю”. Аналіза сріблястих переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різноманітно розкрилось колористичне обдарування української жінки.

Через красу своєї душі в вишивці, гаптуванні, розписах писанок і домашніх речей українська жінка висвітлила неповторну красу своєї рідної землі, природи, сонця, людини.

У чарівному світі, що його створювала в сім’ї українська жінка-мати, брали свій початок ідеали народної педагогіки, в основі яких було виховання любові до праці та почуття людської гідності. У хлопчика, майбутнього козака, виховання цих рис, а також таких, як відвага, самовідданість, відбувалось на гуманістичному ґрунті, який створювався матір’ю в сім’ї за допомогою пісні та естетичного змісту побуту.

Який же мала зовнішній вигляд українська жінка XVI-XVIII століть? Про її красу та вродливість багато говориться у народних піснях та думах, побудованих на порівнянні або ототожнюванні жіночої краси з красою природи, місяця та сонця.

Французький мемуарист кінця XVII сторіччя Божо (Далерак), що тринадцять років служив при польському королівському дворі, пише, що українські жінки дуже гарні, навіть по селах. Особливо приємно звучить українська мова в їх устах. Пісні й танці українок більш зворушливі, ніж пісні і танці польських жінок. Під час свят та в неділю дівчата носять віночки з ароматних трав.

Малюнки зовнішнього вигляду українських жінок, що їх зробили іноземці, а також український портретний живопис XVI-XVIII сторіч дають уявлення про риси їх обличчя та вбрання. Від княгині Беати Острозької (1539 р.) до селянок XVIII сторіччя на нас дивляться вродливі, граціозної краси жінки з великими очима, зі злетом брів, мов політ чайки, маленьким ротом і витонченим носом з горбинкою.

Зовнішню вродливість українців та їх звичай носити гарний одяг підкреслює Боплан у своєму творі „Опис України”.

Жіночий одяг дружин рядових козаків був подібний до селянського, складався із вишиваної сорочки, спідниці (саяна), нагрудника (шнуровки), каптана, шуби, головного убору, прикрас, взуття. Натомість жіноцтво старшин носило шовкові, гаптовані сріблом та золотом сорочки. Спідниці виготовляли з коштовних тканин (штофу, парчі, люстрини тощо) залежно від достатку підкладали полотном, кіндяком або сукном, оздоблювали позументом та мереживом.

З тих самих тканини, з яких виготовляли поясний одяг, шили й верхній – кунтуші, що відрізнялись від чоловічих переважно багатими та пишними прикрасами. Старші жінки носили шапочки темних кольорів, іноді з хутром, молоді – кораблики-шапочки з чорного оксамиту з напусками та двома ріжками, спереду і ззаду.

Минуло з часів Козаччини більш як два сторіччя. За цей час доля української жінки пройшла тяжкі випробування: кріпацтво, війни, голод, репресії... Але не втратила вона такі риси духовної краси, як доброта, милосердя, щедрість, вірність, працелюбність, дотепність, веселість, співучість. Придивіться уважніше до будь-якої дівчини чи жінки, і ви побачите, що в кожній з них живе Роксоляна і Маруся Чурай.

Іван СТОРОЖЕНКО

http://www.ridnaukraina.com/view.aspx?type=news&lang=1&nid=327&id=95
Побачила у noel_ja