Настроение сейчас - чи то сумно, чи то всеодно...

 

Цей ранок зустрів мене зухвалим дощем, ускладненим диханням, лимонною цукеркою в кишені. Він так хотів здаватись осіннім, та все ж брудні залишки снігу видавали його, і я знала, що це вже не осінь. І це ще більше давило. І дихання ускладнювалось. В горлі щось туманилось. Холодні краплі проникали скрізь. Краплі, що могли бути снігом... Ранок, що міг би бути приємним. Час, що міг би бути потрачений з користю. Все, що могло б бути інакшим.

***

Новий рік. Новорічні свята, канікули. Як багато в цих словах і як мало... Я завжди так любила, так чекала. Це було єдине, що не піддавалось впливу цинізму і "реалістичному сприйняттю світу". Це все, що залишилось від дитинства. І в цьому всьому є щось більше, ніж вогники, мандаринки, подарунки і бенгальські вогні. Є маленькі речі, котрих так не вистачало цього року... Можливо все щастя криється в домашньому шоколадному печиві чи рукавичах... Може, в кумедних шапочках і сніговиках і старих діснеєвських мультиках. Може це просто звичка... Така хороша, дитяча, постійна звичка відчувати радість у цю пору. І потім спустошуватись. Тому що так мало насправді було цих маленьких речей. Але і їх буде невистчати. Але й за ними я сумуватиму ще так довго, плекаючи знову те відчуття, що я живу від зими до зими. Просто звичка. Найкраща, яка тільки може бути. Просто інакше неможливо, не виходить, не буває. Інакше все втратить сенс. Ще так мало. Ще трошки. Зовсім трошки шоколадного печива, трошки дивних кульок, трошки улюблених мелодій.

І м'ятний чай, забутий... 

І спогади.

І все... Тільки мить, і н е м а...

Take it all down, Christmas is over.
But do not despair, but rather be glad.
We had a good year, now let's have another,
Remembering all the good times that we had.
Oh, no more lights glistening,
No more carols to sing.
But Christmas, it makes way for spring.
Though hearts of man are bitter in weather,
As cold as the snow that falls from above.
But just for one day we all came together.
We showed the whole world that we know how to love.

Я іноді запитую у себе: а для чого? Задля чого стільки очікувань, надій, радості? Задля непомітної, швидкоминаючої миті? Ага. Саме так. І кожного року. Кожного року я хочу відсунути подалі те, через що так багато подарункового кольорового паперу, багато походів по магазинах і посмішок. І знати, що воно настане, але щоб воно ніколи не наставало. Так багато планів і таке грандіозне очікування, від якого хочеться вибухнути і розлетітись яскравими кругликами. І потім відчуття того, що все невиправдано. І так кожен рік. Кожен рік ще наприкінці жовтня накриває з головою очікування чогось грандіозного. І навіть з розумінням всієї абсурдності цього, всієї інфантильності, воно приходить. Я нічого не можу зробити. 

І хто, взагалі, придумав канікули з 1 січня? У них було б набагато більше сенсу десь наприкінці грудня. Може, люди проникнулись би "святковим духом", радістю, казковістю (як би банально і по-дитячому це не звучало), відчули б життя повно. А що от зараз? Висплюсь? Ммм, дякую. Але я воліла б виспатись тоді, раніше, щоб не вирубитись у Новорічну ніч о 3 годині ночі.

Все раптово змінилось і стало понурим, як от завжди. Я вже не бачу усміхнених людей з великими пакунками, щасливих татусів з наборами конструктору чи з величезними м'якими іграшками. Розмови вже не ті. Ніхто нікого не запрошує у гості на святкування. Раптом все те, що ще зовсім недавно хвилювало і охоплювало всіх, стало людям непотрібним, почало видаватись дитячим, безглуздим. 

Я дивлюсь на нерозпродані пакунки іграшок у супермаркеті, і думаю про те, кому вони тепер потрібні. І що буде з ними? І чи чекають вони когось, чи чиогось? Чи нікого і нічого? І написи "З Новим роком", "Щасливих свят" вже не викликають посмішку, вже набридають, дратують. продавці феєрверків знову відчувають дефіцит покупців. Ось люди вже майже не купують мандаринки... Так ніби їх можна їсти тільки зимою. Завжди дивувало. Живі ялинки на смітниках. З'їдаються шоколадні Санта-Клауси. Чи Діди-Морози. Як хочете. Все набуває іншого сенсу, або просто втрачає його. Все повертається до звичайного кола.

Хочеться у дитинство. Там улюблений діснеєвський мульт "Однажды под Рождество", прикрашання ялинки з батьком, там пакунки під ялинкою, багато-багато подарунків, там диво і казка. Там можна вірити у Санту. Там це нормально. І всі розуміють.

Щоправда, святкування таки було чудовим. Особливо 1 січня. Дякую, друзі.

Але що, що тепер? І навіть нічого чекати...

Ми так мало робимо того, що дійсно важливо. Ми так мало говоримо хороше. Мало. Це тільки здається, що багато. Ми занадто мало часу сидимо у колі найближчих друзів, посміхаючись від вуха до вуха, забуваючи про все на світі, не навантажуючи себе думками. Ми так мало хапаємо ротом сніжинки і радіємо першому снігу, яким би він не був. І це таке безглузде, нікчемне, кимось видумане правило, що ходити в університет, на роботу, до школи - це важливіше ніж, наприклад, валятись у листі чи спостергіати крізь вікно за життям. І невже ми всі могли звикнути?! Як?! Та ми звикли. Ми ув'язнені у власних "не хочу", тому що "хочу" завжди відкладаємо на потім, на кращі часи. А де ті кращі хвилини? А ми не думали, що вони ось зараз спливають? Ми взагалі так мало помічаємо того, що дісйно має сенс. Зате добре бачимо проблеми і витрачаємо придостатньо часу на щось пусте. І пусте - це не тоді, коли ми не робимо нічого "потрібного". Це тоді, коли ми робимо те, чого не хочемо і не потребуємо. Коли нас змушують. Коли ми мучаємось. Коли хочеться втікти. І, може, втікти було б якраз найправильнішим вибором. Ми так мало радіємо чомусь маленькому і непримітному, і дивному. Бо це, типу, по-дитячому і люди не зрозуміють. А що вони всі взагалі зрозуміли за життя? Зрозуміли куди краще вкладати гроші? Знають який канал по телику втикати? За яких політиків голосувати? - От так молодці! Які ж розумні. Вони перестали збирати каштани, як тільки їм в голову втовкмачили, що вони вже дорослі. Вони перестали радіти снігу, бо взагалі вже не помічають його. Вони одягнули діловий костюм і вони ніби-то володарі свого життя. А фіг там! Таракани, що харчуються відходами буденного життя. Всього-то навсього. Я не хочу бути тараканом, не перетворюйте мене. Я хочу посміхатись, синхронно, з тими, з ким хочеться розбивати сірість і буденність. Хочу частіше казати добрі слова, а не вибухати у спалахах гніву і нервів. 

Справжність у тому, що маленьке і тепле, і близьке, і звичне.

Ми так мало, так мало по-справжньому живемо. 

Настроение сейчас - спогади і трошки суму

 

Фак... факфакфак. Де... де... де мої 12 чи 13 років? Де все? Де ті часи, коли я потрошки починала розуміти ким я є? Де мої перші улюблені поп-панкові гурти? Simple Plan, Good Charlotte... Куди ділись взагалі мої скажені скакання по квартирі під музику? Де мої перші кеди? Мої перші кеди порвались... Де ті скандали з батьками через те, що я почала "ненормально одягатись", "не так як усі дівчатка"?.. І почала взагалі дивно поводитись, рвати старі плакати і вішати нові - із хлопцями в татуюваннях з агресивними фейсами. Це лякало батьків. Лякало і те, що я сиділа до ранку за комп'ютером, бо вдома з'явилось дещо такеееееее... словом, інтернет. А ще закохалась у Blink 182 із першої пісні... та де там, із першої ноти. I Miss You, так, я її пам'ятаю у той вечір. Кумедний хлопець, який власне і наштовхнув мене на це кохання. Нові цікаві і... дуже дурнуваті знайомства по інтернету. Нннні, це не могло бути всього 4 роки назад, це ніби було... дуже давно. Перші розчарування, які тоді ще здавались такиииими серйозними, такими важливими. Куди ж воно ділось? Цікаво просто... Де ті всі історії, які збивали мене зі шляху? Те все, що гальмувало становлення мене справжньої - не залишило майже слідів. Воно, те все, що таки не змоголо вибити з мене справжність та істинність. І я у своїх 17... я... та ж дитина, яка захоплюється панками і свариться з батьками. Але... ті всі розчарування, ті всі люди, ті всі історії - що вони тепер означають для мене? Кумедний мотлох, над яким іноді можна посміятись? Саме так. Тупо, жорстоко і неправильно. Але саме так, не інакше. І у тому мотлосі весь час десь ховалась моя справжність... Моя любов до рок-музики, мої мрії грати на гітарі, мій потяг до чогось "не такого", моє бажання поламати рамки, моє бажання мати друзів, котрі будуть схожі на мене і ніколи не критикуватимуть за вподобання. Мені тільки цікаво - я тоді, виходить, майже завжди була такою, як зараз? Я не знаю... Не вірю. Чому ж тоді я не впізнаю ту 13-річну дівчинку, коли дивлюсь назд? Чому батьки тепер не ставляться до мене, як до наївної маленької дурепи із дитячими вибриками? Чому я тепер рідко зриваюсь, кричу на них?.. Чому тепер я розказую їм, що всі політики брешуть, а не вони мені? Чому тепер їм подобається, як я одягаюсь і вони не бачать у цьому нічого дивного? Хоч я одягаюсь майже так само, як рік назад, як три, як чотири роки назад... Чому тепер вони сприймають мене серйозно і навіть слухають? Чому вони вже знають, що я не дитина, і звідки? Я вже навіть сумую за тим, як мені хотілось бути дорослішою... або здаватись. Та ні, я і досі ще дитя. Мені дарують дитячі і кумедні подарунки... І ми з друзями одягаємось у карнавальні костюми. Ми поводимось як діти. Але, врешті-решт, хто ми, у наших 17-19-20? Хто я? І що мені дійсно потрібно тепер, що хвилює мене? Тепер мене хвилює моя вища освіта, моє майбутнє (це все мене правда хвилює???), майбутнє безпритульних собак і нашої планети. Тепер я вечорами пишу конспекти про синхронію і діахронію у мовознавсті, досліджую загибель Помпей, думаю про те, як можна підробляти у вільний час. Тепер я маю паспорт і власну кредитну картку. І я вже іноді навіть думаю про одруження і про те, чим буду займатись на пенсії. І це все не змінює того, що я дитина... Але інші вже не бачать у мені цієї дитини.

Де мої 13? Де мої 14? Де мої 15? Де мої чудові 16? І де будуть мої 17?

Настроение сейчас - спокій, спокій огортає

 

- "і мені здається, що ось люди кажуть, що в них є сенс життя і це одне, чи інше, то цей їхній сенс - це тупо іллюзія сенсу.. я це так називаю.."

- '"я не вважаю що у життя є сенс, який виражається в одній або декількох великих речах. сенсу не має бути, мають бути МОМЕНТИ. моменти, які і є життя. але коли вони відбуваються, вони звичайні. а коли ти потім про них згадуєш, тобі хочеться, щоб таких моментів було більше. вони є в житті кожної людини. бо справа у тому, що ці моменти не обов'язково мають приносити радість. вони мають заставляти тебе думати, мають перевертати звичайний хід речей. і не кажи, що у тебе в житті немає цих моментів."

 

Настроение сейчас - спокійний сум

 

Downtown. Another day for all the suits and ties, another war to fight. There's no regard for life. How do they sleep at night? How can we make things right?Just wanna make this right. (c)

Втома. Тому що хочеться жити, а не існувати, хочеться не просто ходити по Землі, не просто бути частиною хворого суспільства, а бути впевненою, що живу. А я не впевнена, я сумніваюсь. І відрізняюсь я від хом'ячка у клітці тільки тим, що я знаю, що знаходиться поза гратами. І в той час, коли хом'ячку для щастя потрібна їжа, тепла хатка, сон і хазяїн, мені потрібно жити. А жити - це так багато. Я хочу вирватись. Вирватись із цієї тягучої маси, хочу звільнитись від налипання бридкої, сірої і нудотної до болю консистенції буденності і загальноприйнятих законів, норм, графіків, які вкоренились настільки глибоко в суспілсьтві, що воно не може уявити собі ІНШЕ життя. Воно не думає про це. Воно - одна велика, тупа, гидка істота з відсутністю будь-яких почуттів і думок. І я хочу від'єднатись. Я хочу бути самостійною і зовсім іншою істотою, або навіть і клітиною. Хоч і набагато меншою, зате щасливою. Я хочу прокидатись із сонцем, а не з будильником. Хочу забути, що таке автобуси і маршрутні таксі, хочу ходити пішки і не втомлюватись. Хочеться сидіти на балконі, закутатись в ковдру і слухати, ях шумить дощ. Хочеться проводити час із людьми, з якими цікаво, з якими є про що поговорити, і з найдорожчими, з тими, кого хоч і бачиш кожного дня, але все одно хочеш бачити ще. Хочеться збирати жовте листя, засушувати, і потім, через рік, через два, згадувати минулу осінь. Хочеться до жаху змезрзати і не хворіти. Хочеться приємних повторів. Хочеться побачити, яке небо над Берліном і над Лондоном, і над Токіо. Хочеться кольорових вогнів. Хочу дивитись старі діснеєвські мультфільми про собак і обвивати долонями чашку чаю, торкаючись своїм плечем його плеча. Хочеться чекати Новго року, купувати подарунки, блискучі кульки, і нікуди не поспішати. Хочеться снігу... Снігу. Снігу. Хочеться збиратись із друзями, діставти гітару, старі фотографії, шоколад, великі чашки, гру в слова, забуті пісні і відео, фотокамеру і... жити.

Хочеться прожити всі ці моменти. Прожити. Відчувати ці моменти, зупинятись в них, тримати їх, не відпускати. Змушувати їх тривати вічно. Вдихати їх, чути як вони оточують все навколо, як вони роповзаються приємним теплом всюди. 

І щоб все це не розбивалось об важкі брудні плити буденності, в якій нікому немає діла до твоїх бажань і до тебе, як самостійної істоти. В якій немає тих моментів. В якій немає життя.

 

Настроение сейчас - таке, коли все якось до одного місця, але це влаштовує

 

Тільки коли стаєш студентом, починаєш розуміти ціну слова "виспатись", тільки тоді починає подобатись спати. Тільки коли ти вже студент, тільки тоді зимові канікули - це найкраще, чого взагалі можна чекати в житті, і те вони супроводжуються сесією (щоб життя медом не видавалось). Тільки студенти здатні оцінити рятівні властивості однієї булочки. Тільки студенти пишуть лекції із заплющеними очима, поклавши голову на парту. Вони і тільки вони радіють, що сьогодні можна не тільки сходити в університет, прийти додому і вивчити весь матеріал, а ще й 10 хвилин ПРОСТО ПОЛЕЖАТИ (ви уявляєте, цілих 10 хвилин?!). Тільки коли стаєш студентом, починаєш розуміти слова батьків: "треба берегти здоров'я". І ти вже реально хочеш почати його берегти. Та де ж там! Постає питання: що все таки зберегти - здоров'я, чи свою присутність у ВУЗі? І на це питання, мать його за лапу, часто одна і та ж відповідь. Тільки коли входиш у ряди студентів, тільки тоді стає жаль ботанів. Справді жаль, бо вони взагалі не сплять, не їдять, нічого не роблять.

О, слава небесам, що я не ботан. 

І тільки такі хворі люди, як я, сидять о першій годині тут і пишуть "як же це чудово - виспатись". Чому я такий придурок? Ну чому?

   =  

 = 

Настроение сейчас - хороше

 

Я людинофоб. Мені важко спілкуватися з "не такими як я" людьми. Може я неправильна, може я зла, але коли людина постійно усміхається, постійно вживає пестливі суфікси, завжди і зі всіма привітна - мене це дратує. Д Р А Т У Є. Я то навпаки нормально відношусь до людей привітних, щирих, доброзичливих. Ну але ж не може в людини кожен день бути хороший настрій, не може людина кожну секунду обожнювати всіх навколишніх. А може це тільки я така, що не можу. Може це тільки в мене бувають періоди, коли я ненавиджу майже всіх людей, окрім найближчих. Може це я живу неправильно?.. А може... Може я не звикла. Я не звикла. Просто я люблю простих людей. А коли людина проста, вона ще й вміру хороша. Але, це тільки для мене так. Я просто шукаю людей, які відносяться до світу приблизно так, як і я. І ще мені важко в суспільстві. Бо я не можу бути там, де погані люди, і не можу там, де занадто хороші. Я люблю гармонію. Я люблю баланс. Я не люблю людей. Я їх НЕ ВМІЮ любити. Я люблю собак, котів, пацюків, мишок, жучків, я люблю дерева, траву, квіти. Я люблю Сонце і небо, і дощ. Я люблю шоколад і булочки з корицею. Але я не знаю, як любити людей. 

Настроение сейчас - лайно

 

Я ненавиджу літо. Н Е Н А В И Д Ж У.  

Тому що літом більше всього хочеться радості, а виходить, що менше всього її отримуєш...

Настроение сейчас - хеппі-хеппі

 

Я сьогодні зрозуміла життєво важливу  істину: виявляється зіграти на гітарі повну пісню Арії набагато легше, ніж приземлити на скейтборді чистий pop-shove-it або varial kick. Бля. Чому?

А ще, всі песики - це добро. Це теж важливо.

Настроение сейчас - сонне, але хороше

 

Я люблю собак більше будь яких створінь на Землі. Я ніколи не відчувала такої абсолютної любові до такого типу істот як людина, наприклад. Ніколи я не бачила в людських очах стільки добра, стільки готовності ЛЮБИТИ. Я ніколи раніше не думала, що коли на вулиці до мого коліна притулить свою голову песик, на очі набіжать сльози. Тому що бажання любити і бути хоч трошки улюбленим, потрібним, настільки сильне, живе в цих відкритих безпритульних серцях. І вони завжди, завжди любитимуть тебе більше всього, будуть вірні до кінця життя, вивчатимуть кожен твій рух, слово, інтонацію. Ці істоти завжди впізнаватимуть тебе ще здалеку на вулиці і радісно бігтимуть назустріч, висолопивши рожевого язика. Ці істоти цінують кожен доторк. Вони спулікуються очима. Не вміють говорити - а це і не потрібно. Я ось тільки тепер розумію, чому собаки не розмовляють. Вони не потребують слів, щоб виражати емоції, щоб дати зрозуміти свій настрій. Вони ніколи-ніколи в житті не зрадять, їм взагалі невідомо щось протилежне щирості. А ще, вони вміють посміхатись. Правда-правда. Просто потрібно зуміти побачити цю посмішку, розрізнити її. В очах цих істот народжується добро і розходиться по світу. І людям необхідно повчитися. Людям далеко до цього. Якщо і є на світі добро, то знайти його можна в теплих собачих очах.

Настроение сейчас - чудове
 

 Ми всі залишаємось!!! Не десь там, а тут, у рідній Вінниці! У рідній! Фак, чому раніше вона такою не здавалась? Ми всі залишаємось не просто так, а разом! Не окремо! І все буде як раніше. І нікуди не дінуться вечори з улюбленими фільмами, музикою, печеньками, посмішками. Нікуди не дінуться pigiama-parties, як та, що колись влаштувала Таня. Нікуди не дінеться скейт-парк і божевільні друзі, не зникнуть цікаві і кумедні знайомі. Здійсниться те, що ми всі разом планували, про що мріяли. Залишаться ті ж обличчя навколо мене, ті ж звички, те ж відчуття цікавості і неповторності всього що відбувається. Залишиться усвідомлення того, що є люди, яким я потрібна не менше, ніж вони мені. Ні, краще бути не могло. І я навіть не сподівалась, що буде саме так. Але ж... Фак, я щаслива!

I love them!

Настроение сейчас - сонне
 

Зате у них, обдарованих і чаруючих, багатих і пафосних, немає того, що є у нас, у звичайних таких людей, не яскравих і не зіркових. Зате вони, горді і неприступні, не відчули справжніх щирих почуттів, тому що це ж так просто, це ж так дешево для них. Їм значно цікавіше гратись людьми, будувати імідж, тренувати погляд який ніби говорить "я вище вас". Паперове серце, пластмасові емоції, скляне життя. Таке штучне, таке виважене і ретельно обдумане... Задля чого? Чому б не жити так, як живеться? Чому б не жити просто? Але як же, коли у них немає простих розмов і знайомих посмішок? Коли немає провінційної поведінки і безглуздих вчинків? Немає кумедних слів і простоти? 

Раніше я так яскраво не відчувала, що все роблю правильно. Тепер вже нема сумнівів.

Настроение сейчас - мирне, спокійне

 

I'm so happy, 'cause today I found my friends - they are in my head. I'm so ugly, that's okay, 'cause so are you. (c)

Іноді просто приходить таке яскраве розуміння. Розуміння того, що і раніше було цілком очевидним. Але потрібно було ще раз зазирнути туди, де все моє життя залишає сліди - в спогади і коробку з відчуттями. Не в серце. Просто є щось інше, чого ніби й немає, але там завжди то оживають, то дотлівають емоції. Це не в самій людині, це ще далі. Просто раптом тобі стає начхати, що подумають люди, дізнавшись, що ти не спробувала податись до Києва, як всі "розумні, хороші дітки", а залишилась тут, вступила до зовсім простого Вінницького університету. Начхати, що 50% знайомих, однокласників замріяно розказують про те, як же їм хочеться вступити до якогось там Київського університету імені когось там на факультет, де готують теле ведучих, теле зірок, операторів, акторів і т.п. (І не важливо, що таких людей аж занадто багато, і є така річ як відбір, маю на увазі життєвий.) І начхати мені, що якась там дівчинка збирається вчитись в Іспанії на пілота (чи на кого?). Були часи, і я в її віці високо стрибала. Та й зараз пострибую, але не вище інших і не вище себе. Мені добре тут, на своєму місці. Я там, де повинна бути, і з тими, з ким повинна. Мене все влаштовує. Тут моє життя. Я маю до кого піти, я маю з ким іти. І я знаю куди веде мене моя дорога. І всі дрібниці, які мене іноді дратують, теж по-своєму цінні та важливі. Кожен день, кожна емоція, кожна посмішка, кожна фотографія, кожна знайома людина - це так багато! І все, що я роблю, я роблю правильно. І все навколо так, як має бути. Я знаю.

Настроение сейчас - спокійне, світле

 

Тепер я тут. Не знаю, для чого. Може, для друзів. Все одно мало хто зі сторонніх читатиме. І взагалі, цікаво, багато тут україномовних людей? Від мене важко буде дочекатись чогось глибоко трагічного, ліричного, особистого. Та й писати я не вмію (хоча колись думала навпаки). Можливо мені просто хочеться бути скрізь і бачити все. Просто так.