знаєш, як розсікає лезо шин дороги міжміських сполучень,
чи як по вулицям рожевих мрій блукають янголи сонливі.
в підвалах темного під'їзду в'єтнамці шиють тобі справжні джинси.
підпільна музика швейних машин звучить, як ода цьому місту.
це гімн розхристаних сорочок! це бум змарнілих юних тіл! це плач за
тінями минулих днів! це гра у хованки із долею і горем...

підвальний Цех стоїть в обіймах випивших майстрів, в обіймах
Азії й Європи.
і тілько соло стомлених кравців порушує лютневий спокій.
в маленьких храмах мандрівних робітників, народжується і твоя свобода, хлопе!

У лавці "Грог" по вулиці Миру,
ковтали суміш полину і хмілю
панянки з ефіру.
Немов, із самого Олімпу спустились.
такі неприступні, як цяцьки в серванті
дружини Рафчика, тутешнього банкіра.
виблискують на пальцях діаманти,
у носі теж у них брильянти.
до рота простягають скляночки й ліниво потирають
окуляри, щоб роздивитися тутешній люд.
Цигани,барди, казкарі,альфонси
музики п'яні та святі!....
в кишенях порожньо, немає спокою в душі.
всі блазні, всі тут королі і королеви похотливі,
всі командири на параді вівчарів.
вже місяців зо три ми випасаєм вівці
і доєм мир.
ми світові співаєм колискові
по колу наші стрілки йдуть.
і світ наш засинає поступово.
в лощину сонну прокладає свою путь.

Розпутна жінка на порозі твого будинку лиє мед тобі у вени
солоною водою омивається.І всі знецінено тепер банкноти
й єни...
з душею тілько вітер грається...
Летить, летить оте бездарне листя,
як божевільні, крутяться цим Містом Блазнів,
палаючі трамваї...
велика плоть, мізерні гроші,
останні мрії, як та совість - пропиті!
І ти на березі ілюзій, проводиш поглядом
крокуючий під марш циганський табір.
у квітах голови дівочі, на шиях буси,
червоніють з-під декольте глибоких коралі, жінки у сарафанах
кольору рубіну, сумні пісні тепер співають.
хустки їх плечі обійняли, не чути голосу барона.
солдат як раб, б'є в барабани
не помічаючи Божественного цвіту цього саду.
Воєнний марш. Слюна старого Бовшти,
тече сивими вусами міського баламута,
Велике дійство на Поштовій площі, Зюзьо
розцінював як бунт, спокуси й розбрату
посів у полі чистого сумління оцьої публіки.
Вакарія спустила псів на так би мовити старих повій,
циганських курв,
і голі груди попросила би прикрити!
Пси голосили, як побиті...
Скіпар дивився поглядом несамовитим на марш
поранених голубок, акордеон в руках його кричав,
так розривався, від найніжніших почуттів до цих міських примар.
Яка мана вкусила Ілляша,що жив по вулиці Гвардійців,
і числився як член почесний ордену архівних миш,
ніхто незна, та той пустився в танок, крутився наче дзига,
коло дам.
Ілляш як той суфій, лиш по-українськи, з кишень викидував
монети, і шалу на поталу себе віддав.
Блаженні будьте діти Міста, ошукані людською хіттю,
бо ж навіть сльози у очах циганських, не помічаєте.
Не чуєте солдатських барабанів,
не бачите,що чорні хустки , як змії обвивають стан молодиць, придушують
останки грішного життя,
і не одна із
ромських дам вам не віщує спокій в тиші липових алей,
у руки Господу, як яблука з старіючого саду, жовтнева
втома падає з небес, і ціле покоління міських просвітлених,
завмерло, наче стіни гуртожицьких павільйонів, навічні свідки,
злочинів та сварок, студентських оргій, й колотих сердець.
і табором тобі причудиться це місто, циганські жінки,
будуть за тобою тужити, їх плач тихо витиме під колією міжміських
потягів.
о, дай Всевишній блазню, щоб то був тільки сон одного дурня,
п'яного і порожнього,як кошики в руках тих хто шука
ягід у засніженій чаші лісу твоїх спогадів.

М.- її справжня Батьківщина. Єва - емігрантка, в кінці N-ого року, з рідної країни втікали її батьки - до Росії, а потрапили в Україну. Живими залишились тільки мати і Єва, інші загинули в одному злощасному вагоні. Колір, форму,запах якого Єва пам'ятає і досі, і не посміє забути ніколи. Так вже повелося, що там було втрачено забагато людей близьких її серцю та крові.
Холодний вокзал, біганина, сотень кружляючих і гудівших наче бджоли у палаючому вулику людей, от що було реальністю тих років,бічем епохи втікачів. Всі хотіли сховатись, вилетіти, врятуватись,а вдавалось це одиницям. Владні структури чудово розуміли - тягнути нічого, країна валиться, що жити так далі неможливо, та всерівно говорили про надії, давали обіцянки і безшумно та миттєво вбивали тих хто цій брехні противився, відверто не вірив жодному їх слову. В ті часи більшість корінних жителів країни М. перебивалась по всьому світу. Америка, Японія, Росія – втікали туди де населення найбільше, більше можливостей бути не поміченими, не впійманими, не депортованими, не вбитими. Погоджувались на будь-які умови життя і працювали як воли, найчорніша робота була їхньою, адський кожнодневний труд і мізерна плата, несмачна їжа, але ж на волі, а не в клітці з тиграми тої влади. Так, тоді називали тамтешніх мужів (тиграми). Цікаво, що сім'ї цих панів, відпочивали в своїх маєтках далеко за межами величавих кордонів славної М., їх діти здобували освіту і раділи життю.
Знайомство з Києвом, було неприязним, холодне місто, похмуре небо, день вже добігав кінця. Єва пам'ятає, як всі поспішали, материна рука тягнула її за собою, і їй зіставалось лиш відбиватись від людей, які мов навіжені гасали по платформах Київського вокзалу, відбиватись від їх чемоданів та тканин важких пальто. Найбільше діставалось обличчю, від нескінченної кількості таких зіткнень воно поступово стало нагадувати помідор. Біляве волосся розтріпалося у вісі боки, це додавало певних незручностей, адже побачити, що-небудь попереду себе було просто неможливо.Гучний жіночий голос кожну хвилину оповіщував про відхід наступного поїзда, а після оголошення рейсу звучали дзвінкі, і досі не знайомі вуху дівчини звуки,і знову жінка гучно говорила тією ж інтонацією та тоном, от тільки вже інші слова. Єва уявляла собі що то за жінка, як вона виглядає, і як балакає з людьми коли має такий гучний голос,чи не приходиться їм затуляти руками вуха коли вона розмовляє поруч них. Там,вдома їй вже доводилось чути мову схожу на крик. Так говорив їх сусід дідо Ечі. Йому було вже багацько літ, на додачу мав купу болячок, особливостями яких з задоволенням ділився з усіма бажаючими. Він добру годину міг говорити про свою головну біль та гіпертонію. Ечія не хвилював ні вік слухачів, ні стать, ні стан, бо ж йому було всерівно, кожну людину той сприймав просто, як двійку вух. Можливо, щоб його краще чули, голос він навмисно посилював, і доходило до того , що напевно, ніякі гучномовці не перекричали б мову діда,як би він того захотів. Бо, що ж могло бути важливіше ніж Ечійові мандрівки по лікарнях та славнозвісний процес лікування. Кожен лікар був для старого і богом, і демоном, і майстром, і сином, і останньою собакою на планеті Земля.Все залежало, від того з якої ноги дідусь прокинувся.Якось Ечі довго розказував Єві про те як йому важко ходити по цій землі, дивитись на людей і дихати повітрям, на що дівчинка демонстративно затулила руками вуха.Опісля, старий більше ніколи нічого їй не розповідав.Тільки обізвав якось єхидною.І Єва може й образилась би, та тільки не розуміла що ото таке єхидна.
От би й зараз затулити вуха руками, і нічого не чути, не бачити.Але ж мати й досі тримала дівчину за рукав сірого пальто і буквально тягнула її за собою.Швидко то піднімались, то спускались вони сходами, аж доки не вийшли на вулицю. Вітер хлинув до обличчя, стало до болі холодно і страшно. В Києві настала ніч.