B давнину на Буковині шириньки посідали головне місце в житті людини, особливо в житті дівчини. Поруч із шлюбною сорочкою і рушниками, ширинька була основним атрибутом весільного обряду. Саме із вишивання шириньок дівчина починала готувати своє придане. Призначене для весільних шириньок полотно благословлялося на свято Варвари (17 грудня). Свята Варвара вважається покровителькою всього вишиття - вона вишивала ризи самому Ісусу Христу.

Свої шириньки дівчина вишивала за власними малюнками та задумами, вкладаючи в те шиття свої мрії щодо майбутнього сімейного життя. Кожен вишитий елемент мав своє символічне значення як в зображенні, так і в кольорі.

Досить цікаву розшифровку зображення на шириньках дає буковинська дослідниця народної творчості Гагафіна Маковій у своїй знаменитій праці "Очі згори": " - Сині цвіти, бих життє чистим, як небо, було, зелененьким - бих не в'януло здоров'я, ружі - бих діти красні си починали... - З долини оця ружа - бих ружою Госпідь наш вік поклав. З-під цеї ружі поклала-сми барвінковий листок, би вивси за мною весь вік, як той барвінок. А листки двома цвітами розшиті - бих діти наші добру пару мали..." Бажання дівчини, закарбовані в шириньці, оспівані в буковинському фольклорі:

 

Кто не знает украинского, может посмотреть что такое ширинька поближе:

 

 

 

Одинакових шириньок в селі не було, адже запозичений узір висміювався. При цьому не можна було щось хитрувати, адже шириньку отримував кожен гість, запрошений на весілля. Отриману на весіллі шириньку чіпляли в світлиці, на стіні під образами. Кожна людина пишалася кількістю шириньок. Це була своєрідна нагорода, або визнання односельцями, адже непорядних людей не запрошували туди, де зароджується нова родина, тобто на весілля. Ширинькою мати брала весільний вінок, що лежав на весільних калачах, та клала на голову дочці.

При народженні дівчинки бабка-повитуха чіпляла на хвіртку шириньку. Шириньку дівчина дарувала парубкові під час заручин. У випадку, коли наречений помирав, наречена забирала подаровану шириньку - щоб душа покійника дівчину не переслідувала. В останню хвилину перед виносом тіла, вона заходила до хати і клала в труну незапалену свічку. Потім забирала шириньку і прополіскувала в першій проточній воді (щоб не мучив її в снах) і вішала на придорожній хрест. Якщо помирала дівчина, хлопець приносив подаровану нею шириньку і накривав ноги покійниці - щоб не тягнула за собою.

Про шириньку також згадує у своїй праці австрійський дослідник буковинської вишивки Е.Кольбенгаєр: "Таку ширинку мусить кожна дівчина вишити в дарунок своєму молодому, а він затикав єї на весїлю за пояс; на ширинці подають також значним гостям, що зайдуть у село або в дім, старим звичаєм хліб-сіль на повитанє. Такими ширинками прикрашують і стіни під святими образами".

 

Дуже прикро, що традиції, пов'язані з використанням шириньки в буковинських обрядах, відмерли, загубилося їхнє символічне значення. Ніхто із сучасних мисткинь на сьогоднішній день шириньок не вишиває. Тільки поодинокі екземпляри, що зберігаються в Чернівецьких музеях, нагадують про ту чудову традицію, яку плекали наші пращури на протязі віків.