Анна Ахматова

Переклала:          Наталія Горішна

ТАЄМНИЦІ РЕМЕСЛА (1936 – 1960)

цикл

 

1. ТВОРЧІСТЬ

 

Буває так: якийсь непевний гомін;           

У вухах – наче цокіт дзиґарів;    

Далеко десь стихає гуркіт грому.       

Вполонених, незнаних голосів                  

Ввижаються жалі і нарікання,

Таємне коло вужчає щомить,         

Та в цій безодні шепотів й бряжчання 

Єдиний звук настійливо дзвенить.  

А біля нього так нестерпно тихо, 

Що чутно, як в лугах росте трава,

Як по землі з торбинкою йде лихо...

Та ось уже почулися слова

Й сигнальних рим настирливі дзвіночки, – 

Ясніє ум, просвітлюється зір,

І просто продиктовані рядочки   

Покірливо лягають на папір.   

 

2.

 

Не жалую – ні од полки парадні, 

Ані елегій солодкавий ґлей. 

Найкращі ві́рші ті, що недоладні,

Не так, як у людей.

Коли б ви знали, із якого смі́ття 

Зростає вірш попри ганьбу і страх,

Як сонечка кульбабок в підворіттях,

Як лобода й реп’ях.  

Сердитий оклик, дьогтю запах свіжий

Та плісень таємнича на стіні…

І вірш уже звучить, нестримний, ніжний,

На радість вам й мені.

 

3. Муза

 

Зціпить, стисне, немов мотуззя,

А іще ж називають – Муза.

Кажуть: «Онде ви на лужку…»

Кажуть: «Ах, та вона ж – богиня...»     

А, як вимучить до загину!

А затим – увесь рік ні гу-гу.   

 

4. ПОЕТ

 

Подумаєш, – що за робота,

Безпечне оце житіє:

Підслухати в музики ноти            

І видати все за своє.  

   

Й чиєсь життєрадісне скерцо

Уклавши в якісь там рядки,

Поклястись, що скімлить так серце,     

Як полем бредеш навпрошки.

 

Опісля – підслухати в лісі,           

Що сосни-мовчунки таять,

Допоки туманні завіси

Стіною довкола стоять.

 

Щось зліва узяти, щось справа,  

Не чути провини, коли 

З життя позбираєш – лукаве,

Все інше – з нічної імли.   

 

5. ЧИТАЧ

 

Не має він бути нещасним                 

Й тим паче – таїти секрет! 

Щоб бути сучаснику я́сним,  

Нарозтвір відкритий поет

 

Як рампа стовбичить зі сцени –

Все мертве, хоч сяє, мов скло. 

Лаймлайта^*  проміння студене

Таврує відкрите чоло. 

 

А кожен читач – загадковий,

Як скарб, що допоки в землі,  

Нехай навіть він – випадковий

І неговіркий взагалі.

 

Там все, що природа ховає,

Коли їй потрібно, від нас.

Там хтось безпорадно зітхає

В якийсь неозначений час.

 

О, скільки там сутінків ночі,   

Вигадливих тіней, сум'ять…     

Ні разу не бачені очі     

Зі мною про щось гомонять,

 

Вони мені і дорікають,

Й приймають мою правоту…           

І ллється ця сповідь безкрая, 

Й тамує жахну спраготу.            

 

Життя – закоротке, трагічне,

Тіснішає коло довкруг,   

А він і незмінний, і вічний – 

Поета прихований друг.    

_____

^* освітлювальний прилад

 

6. ОСТАННІЙ ВІРШ

 

Один – мовби кимось стривожений грім,

Життям гомінливим вривається в дім,

Лукавить, у горлі тріпоче     

І плеще, й кружляє, й хихоче.

 

А інший – в північний народжений час,

Не знаю звідкіль підкрадається враз.

Із дзеркала зирить старого,

Бурмоче презирливо, строго. 

 

А є і такі, що білісіньким днем,

Неначебто зовсім не бачать мене,

Струмують на аркуш з уяви,

Як чисте джерельце із яру.

 

А ось іще: бродить таємне навкруг – 

Не звук і не колір, не колір й не звук, –  

Гранується, міниться, в'ється,      

А в руки живим не дається.  

 

Та цей!.. по краплиночці вицідив кров,

Як в юності злюче дівчисько – любов, 

Мені не сказавши ні слова,

В мовчанку вбирається знову.

 

Й не знала я більшої в світі біди.     

Пішов, і його простяглися сліди

Кудись до далекого краю,

А я… я без нього вмираю.

 

7. ЕПІГРАМА

 

Не вміла Біче, наче Дант, творить,

Й Лаура не писала. О, Ісусе!

Навчила я жіноцтво говорить…

Замовкнути – навчити не беруся!

 

8. ПРО ВІРШІ

 

             Володимиру Нарбуту

 

Вірші – вичавки безсоння,

Це свічок кривих нагар,

Великодніх передзвонів

Перший вранішній удар...

В буркунах – зелений коник

На чернігівських лугах.

Це нагрітий підвіконник –

Спека, морок, пилюга.

 

9.

                        Осипу Мандельштаму

 

Я над ними^* схилюсь, як над чашею,

Де завітних заміток – ущерть, 

Це кривававої юності нашої

Ніжна звістка, чорніша за смерть.

                                     

Бо у тій же безкраїй безодні

Я хапала повітря вночі

І о тій же годині холодній,

Де намарне: хоч клич, хоч кричи.          

 

О, як пряно зітхає гвоздика,    

Що наснилась мені в тих літах, –          

Це кружляють в танку Еврідики,

Бик Європу несе по морях.

 

Наші душі вже тінями сходять.

Це Нева, це Нева – так як є.   

Це вона налягає на сходи,        

Це є пропуск в безсмертя твоє. 

 

Це є ключики від квартири,

(А від неї – і запах прочах…)    

Це є голос таємної ліри,

Що гостює в загробних лугах.

_____________________

^*Над зошитами Мандельштама.

 

10.

 

Є багато дечого, що хоче     

Величання – голосом моїм:

Те, безмовне, що всякчас гуркоче, 

День у день підземний камінь точить,  

Чи в пітьмі рятується крізь дим.

 

Я ж не розібралася достоту

З вітром, із водою, із вогнем…       

Ось чому – усі мої дрімоти               

Враз такі розчахують ворота  

І ведуть за зіркою мене.

 

-------------- оригінал -----------------

Читать далее...

Наталія Горішна Свят-вечір читає автор

17.08.2014
"Екслібрис" - передача першого каналу українського радіо.
Літературознавець Михайло Слабошпицький - про сучасні переклади українською мовою,
зокрема, про книги перекладів Наталії Горішної.





Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Сайт http://www.gorishna.narod.ru/
Літературознавець В.І. Пахаренко про творчість Наталії Горішної
на презентації книги Н.В. Горішної «Бджола на асфальті» 29.10.2006, Черкаси.





/текст/
…
Коли я читаю вірші Наталі Горішної, то я бачу, що за цими рядками стоїть справжня поезія.
Це можна показати абсолютно на будь-якій поезії. Ось, наприклад, вірш пані Наталі «Стоїть верба».

СТОЇТЬ ВЕРБА

Стоїть верба – смутна, як Мати Божа,
Похилена, невтішна удова.
Душа язичницького божества
Знайшла у ній своє довічне ложе.

Очерети навкруг, немов сторожа,
Здіймають списи чорного литва,
Але вербу ніскільки не тривожать
Сухі їх застережливі слова.

В сорочці із зеленого шитва
Зсипає сум, неначе з рукава.
Шматує вітер коси їй, а, може,
Сама собі листочки обрива.

Я дивлюсь на цей вірш і бачу тут багато знахідок та оригінальних ходів.
Ось погляньте. Про вербу писали майже всі поети. Але тут «стоїть верба – смутна, як Мати Божа» – це своє. І при тому тут поєднується християнство з язичництвом: «як Мати Божа… душа язичницького божества…»

А в поезії воно справді має поєднуватись, бо кожна віра в основі своїй має спільне, то вже одяг, упаковки – різні. І Наталя Горішна це відчула.

Я тут бачу (і ви, очевидно, це помітили) як самі звуки передають настрій: «сухі їх застережливі слова» – тут чується шум очерету.
Я бачу оці метафори: «очерети… здіймають списи чорного литва». Це поки що вірш. Але за цим віршем ховається справжня поезія. Де ж вона?

А вона не в словах, вона між словами, в просторі між словами.
Як літературознавець я можу пояснити вірш – показати, що він має якісь вади чи, навпаки, досконалий. Але поезію – її не поясниш, вона або є, або її нема.

І тут я пригадую інший вірш іншого поета. Ці два поети незнайомі. І, мабуть, Наталя не думала про той вірш, коли писала свій.
Але коли мова йде про справжню поезію, то ці два вірші стоять абсолютно поруч, вони перегукуються.

Може, ви чули цей вірш, а як ні, то погортайте твори Івана Франка, його працю «Секрети поетичної творчості», (хто хоче писати вірші – то обов’язково прочитайте), де він аналізує ось цей ось вірш як найвищий зразок справжньої чистої поезії.
От, тільки початок:

І небо невмите, і заспані хвилі;
І понад берегом геть-геть
Неначе п'яний очерет
Без вітру гнеться. Боже милий!..

Пригадуєте, хто написав? – Тарас Григорович Шевченко.
Справжня поезія – вона завжди стоїть поруч.
…

Із виступів (два фрагмента) письменника Г.П. Білоуса
на презентаціях книг Наталії Горішної, Черкаси, 2009, 2006.
Сайт: http://www.gorishna.narod.ru/





2009 р.
Тут /в бібліотеці ім. В.Симоненка/ відбулися презентації найкращих наших книжок, тут відбувається вшанування наших лауреатів Симоненківської премії.
Те, що сьогоднішня наша зустріч відбувається саме тут, я гадаю, - знаменно. Колись, я так вірю, і Наталя – дай Бог, щоб вона стала теж лауреатом /цієї премії/.

2006 р.
Коли я взяв до рук книгу Наталії Горішної «Бджола на асфальті», то почувався не головою Черкаської організації НСПУ, а джмелем, який літав і пасся на оцих її шедевральних речах, особливо – про природу…
У цього автора є відвага додати до великого сонмища книжок щось своє неповторне і таким чином збагатити нашу – й давайте говорити сміливіше – і світову літературу…
В запашистій поезії Наталії Горішної є досить багато результативних пошуків – від класичного вірша аж до хоку.
Її досконалі переклади часом кращі за оригінали. А це свідчить про те, що у Наталі є можливості стати на рівень тих авторів, яких вона перекладає (російські поети “срібного віку”).

Виступ М.Т. Негоди на презентації книги Наталії Горішної «Розп’яття осені»,
Черкаси, 2007.
Сайт: http://www.gorishna.narod.ru/





Дорогі друзі!
Хто прочитав першу книгу Наталії Горішної “Бджола на асфальті”, той не зможе обійти своєю увагою і другу – “Розп’яття осені″, бо Наталя своєю першою книгою заявила про себе як високоталановита поетеса.

Ось я прочитаю кілька її рядків:
*
Сутність любові:
Хоче квітнева брунька
Яблуком стати.
Або
*
Вечір малює
Тополькою-пензликом
Зорі на небі.

Чорнобривці, побачені в Туреччині, – “наче полонянки отуречені, віддавали вроду молоду”. Це ж тільки поет так може побачити і сказати.

У книзі “Розп’ятті осені” поширшала тематика. Тут на нас чекають зустрічі з художниками Гогеном, Рафаелем, Рембрандтом, Тиціаном, Айвазовським. І образ Мазепи, але як він показаний – його доля пропущена через власну душу авторки:

Для когось ти – дід, А для мене – коханий...

Тут і “Шукачі раю”, і “Куточок раю”, і “Мелодрама осені”, і “Жінка в опалому листі”...

Особливо хочу висловити свої враження від “Золотих пелюстинок″. Це – прозопоезія, яка, безперечно, має бути для Наталі кроком до прози. Тут видно величезний потенціал, який вона має ще розкрити. Наталя уміє одним реченням написати цілу оповідку. Ось, наприклад, я вам зачитаю оповідку “Радість″:

“Цуценя підбігло з таким радим виразом, наче збиралося розповідати мені добрі новини”.

Або оповідка “Серце”. Юнак, який виріс на Дніпрі, у ньому потонув. Але як це передано! Як б’є по серцю остання фраза: “Старий Дніпро не знав, що чинити, коли у людини серцевий напад”.
Розумієте – тут все! І не треба нічого розжовувати чи дописувати.

...Я щиро радий, що до когорти українських поетів приєдналася ще одна дуже талановита поетеса. Я вітаю Наталю з новою книгою і чекатиму нових зустрічей з її творчістю; бо після прочитання цих книг хочеться поставити їх на почесне місце на книжковій полиці, щоб ще неодноразово перечитати.

Наталія Горішна
«Ти – Україна!», читає автор.
Сайт письменниці: http://www.gorishna.narod.ru/

Наталія Горішна, Сайт письменниці: http://www.gorishna.narod.ru/
«Право на весну», читає автор.

Автор: Наталія Горішна





Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна.

Поезія у авторському виконанні.
Про автора:
Наталія Володимирівна ГОРІШНА, сайт: http://www.gorishna.narod.ru/
Поет, перекладач, член Національної спілки письменників України, автор одинадцятьох поетичних книг, лауреат Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка 2012, мешкає в Черкасах.













Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Зачем люди пишут стихи? Ответ в этом интервью.
===================




Поезія у авторському виконанні.
Вручення Всеукраїнської премії ім. Василя Симоненка - 9.01.2013 р.

Сайт: «Сучасна українська поезія. Наталія Горішна»

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна.

Радіопрограма «Твої люди, Черкащино» від 9.11.2006 р.
Про поетесу Наталію Горішну і її першу книгу «Бджола на асфальті».
Веде програму журналіст Галина Рибак.

Наталія Горішна. Сайт поета: «Сучасна українська поезія»

ВЕЛИКОЖНЄ РОНДО




ВЕЛИКОДНЄ РОНДО

З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде,
Морози, холоднеча – відійшли.
Гарнішають, немов від похвали,
Ясне довкілля і поблідлі люди.

І груди позбуваються застуди,
І небо з крижаної кабали
Вивільнюється радісним «курли».
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде.

Вродливець квітень вийшов на етюди,
Кульбаби сонцелюбні розцвіли,
Їх золото розбризкують повсюди
Веселі крильця ранньої бджоли...
З Великоднем! Вже, кажуть, тепло буде!

(Із книги «Право на весну»)

СИМОНЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ-2012. ЩО ПИШУТЬ?


Першоджерело: сайт Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

"Голос України" (10 січня 2013) - ПРОЧИТАТИ




"Урядовий кур’єр" (4 січня 2013) - ПРОЧИТАТИ




"Слово просвіти" (21 грудня 2012) - ПРОЧИТАТИ




"Нова доба" (11 січня 2013) - ПРОЧИТАТИ




"Українська літературна газета" (15 грудня 2012) - ПРОЧИТАТИ




"Дзвін" (10 січня 2013) - ПРОЧИТАТИ




"Черкаський край" (11 січня 2013) -
ПРОЧИТАТИ




"Прометей" (12 січня 2013) -
ПРОЧИТАТИ




"Вікка-новини" (10 січня 2013) - ПРОЧИТАТИ і ПЕРЕГЛЯНУТИ

Першоджерело: сайт Сучасна українська поезія. Наталія Горішна


ДО СИМОНЕНКА

Розмовляла з тобою крізь призму років
І в свої чотирнадцять, і ось – у сивинах.
Все шукала порад в покоління батьків,
А тепер ти – за віком – вже є мені сином.

Відчувався мені не в далекій імлі,
Бо ж від слова до серця – найближча дорога,
Бо й мені найдорожче – то крихта землі,
Що стулилася в грудку від поту людського.

Бо й у мене є Лесик (уже Олексій),
І йому я читала твого «Лоскотона».
Мій кирпатий барометр, мій згусток надій,
Тепла брунька мого материнського лона.

Я не сміла себе називати – «поет»,
Я боялась, що вірші мої – витребеньки,
Що не досить міцним був мій власний хребет,
А в поета ж мав бути, як у Симоненка.

Бо ж поет не принишкне від владного: «Цить!», –
Скільки б душу не мучили, тіло не били;
Бо поет – той кому більш від інших болить,
Бо поет – той, хто любить й не жде, щоб любили.

Твої тиша і грім в чужомовній юрбі
Будять душу вкраїнську, розторсують гідність.
…Розмовляю з тобою, мов рівна тобі,
Це не рівність, Василю, не рівність,
А – рідність.

ПРОСЛУХАТИ

Сайт поета. Наталія Горішна

Право на весну




Великоднє рондо




Ніжність




Абрикосова ніч




Земна жага

Поезія у авторському виконанні.

Наталія Горішна

До слова




Вічний вітер




Осінь




Золота чужинка




Надія

Валентина Кузьменко-Волошина
(кн. «Квітка любові», 2008)



Наталії Горішній
(триптих)

І.

Життя земне,
Схились – зімне…
Зведись,
Як після бурі квіти!

Хай заздрять всі
Твоїй красі,
А сльози –
Вицілує вітер…

Це вибір твій,
Така ти є –
Слабка і дужа,
Свята і грішна.

Тим і гордись:
Не Низова,
Не Серединна,
Ти – ГОРІШНА!


ІІ.

Не ти перша…
Життєві кориди
Мусим виграть,
Або – обійти…

Ми – не ринви,
Ми каріатиди,
Маєм нести
На плечах
Світи!


ІІІ.

Ті «переорані» дороги…
Не швидко рани відболять.
За царську розкіш дякуй Богу –
Зі світом серцем розмовлять.

Сьогодні - Міжнародний день студентів.

Наталія Горішна

СТУДЕНТСЬКІ ЧЕРНІВЦІ
(триптих)

1.

Як же все мені було цікаво!
Чернівці – то зовсім інший світ.
Там не чашка – філіжанка – кави,
Там весну стрічає білоцвіт.

Там по пішохідній Кобилянській
Попід ручку з пані – модний франт.
Місто залишалось дорадянським,
Хоч який стовбичив транспарант.

Дощ снував, не кваплячись, ладочком
Вересневу зоряну парчу…
Обіцяв щодня з радіоточки
Кожній юнці руту Яремчук.

2.

Шугонути б на концерт “Смерічки”,
У мої студентські Чернівці.
Пам’ять відпускаю в мандрівці –
Шугонути б на концерт “Смерічки”.

Причепити мерцишор на стрічці,
Із троячкою у гаманці,
Шугонути б на концерт “Смерічки”,
У мої студентські Чернівці.

3.

З гуртожитку пахне дешевою їжею.
Картопля, мабуть, й цибуляна піджарка.
Ранкова стежина – ковзка і наїжджена,
І між корпусами облуплена арка.

Прискіпливий погляд забрів у минувшину.
Дівчатко очкасте з цікавістю дивиться.
“Ми десь зустрічались? Чи не на Гуцульщині?” –
Сміються до мене розкосисті вилиці.

Я їй не скажу, що нерівні доріженьки,
І що й серед літа буває зима.
У неї зуб мудрості болісно ріжеться,
А в мене вже зуба отого - нема.

(Із книги «Розп’яття осені»)

Леся Українка, поема "Королівна",
читає Наталія Горішна



Федір Моргун (1910-1990), поезії,
читає Наталія Горішна



Взято тут: Наталія Горішна. Сайт поета