Черкаська обласна бібліотека для дітей підтримала цікавий всеукраїнський проект – це запис ауді-книг, якими користуватимуться насамперед незрячі.
Особливість полягає в тому, що прочитати потрібно усю книгу – від першої сторінки до останньої, а також описати своїми словами наявні ілюстрації.
================================================================
Запис ауді-книги для незрячих (зі словесним описом наявних ілюстрацій).
© Тарас Шевченко «Тризна» в перекладі Наталії Горішної, 2015.
Частина 1. Передмова від перекладача.
Читає Наталія Горішна. Запис здійснено в Черкаській обласній бібліотеці для дітей, 2016.

Відгук на нову книгу М.Ф. Слабошпицького «Гамбіт надії», "Ярославів вал", 2014.

Наталія Горішна, сайт письменниці: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

== СКАЗАТИ ГОЛОСНО І ВИРАЗНО! ==

Нова книга Михайла Слабошпицького «Гамбіт надії» – це роздуми (констатації, матеріали, виклики, сподівання) самовидця (так означив себе автор) про наше буремне сьогодення. Вона спонукає кожного, хто тримає її в руках, щонайменше – не мовчати, а висловити свою громадянську позицію голосно і виразно.

Майдан, тероризм, війна – пухир визрів і прорвав, як те і мало статися. Але щоб вирішити проблему, її необхідно осмислити. Зовнішній ворог підступний і жорстокий, та коли він діє укупі із внутрішнім, то видається непереможним. Видається, бо названа книга якраз «про Майдан. Про неможливість перемогти режим Януковича. І про нашу перемогу над режимом Януковича. І про подвиг небесної сотні. І про те, як у війні з російськими найманцями гартується наша нація» (М.Слабошпицький).

Усі ми свідки того, що українська революційна ситуація відбулася зовсім не за Леніним, коли «верхи не можуть, в низи не хочуть» жити по-старому. Наші «верхи» ще довго могли б жирувати у своїх межигір’ях (Янукович мав чотирнадцять розкішних президентських резиденцій), але терпець народу урвався.

Ніби незаперечно: у своєму домі кожен має порядкувати сам, живемо ж не в первісному, а в цивілізованому ХХІ сторіччі. Ні ж бо, таки суне до нас «старший брат»: і насаджуючи «паханат», і порушуючи наші кордони. В одному з останніх своїх інтерв’ю уже спочилий у Бозі А.А.Дімаров висловився влучно і коротко про нав’язувану нам теорію «старшого брата»: «Каїн теж був старшим братом». Звичайно, можна вкладати кошти в дослідження генотипу того чи іншого народу, хоча міграційні процеси дуже пошкодили первісну карту, і наразі генетика виступає не стільки наукою, як широким полем для містифікацій. (Не було такого інструмента впливу в часи М.Карамзіна, а то б, може, не довелось йому нівечити стародавні рукописи, з такими складнощами присвоюючи Московії історію Київської Русі). Однак не химерно переплетені ланцюжки ДНК, а усвідомлення своєї єдності і відмінності від інших, власна державність і мова формують із людності націю. Український і російський – то зовсім різні народи. Не добре це і не погано, це просто факт. А усілякі вигадані теорії рідності, старшості-меншості слугують лише фіговим листочком для прикриття імперських амбіцій Росії. Ідентичність генів – фальсифікат (росіяни таки соромляться свого угро-фінського походження, шаленіють, коли їм про нього нагадують, і вперто пнуться в коло слов’янських народів). Сьогодні цю новітню інформаційну бацилу активно продукує інститут Курчатова (пригадується, що раніше він займався ядерною енергетикою, а тепер ось – опроміненням тотальною брехнею). І те робиться задля для того, щоб знищити Українську державу, підім’яти під себе наш здоровий, не зіпсутий алкоголізмом генофонд, наші родючі землі, наш творчий потенціал, зробити нашу територію плацдармом для нової експансії інших народів.

Прикметно, що публіцистична книга «Гамбіт надії» починається поезіями, адже поезія – то концентрат думки і почуття. Наведу і свій вірш «Ти – Україна!», написаний 2013 року напередодні Майдану. Він – про те ж, про наш генетичний код і про нашу особисту відповідальність.

Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.

Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна і я – Україна.

Хоч і не ті в нас сьогодні старшини,
Хоч і не тих привели до керма,
Вміємо ж взять й на списи, і на кпини –
Зможем і це довести до ума!

Ми – пранарод, не безлика юрма!
В імені матері, в імені сина:
Ти – Україна і я – Україна,
Іншої долі нам в світі нема!

Не конче потрібно бути генетиком чи етнографом, щоб не помітити ще й таку суттєву відмінність, на якій також наголошено в новій книзі М.Слабошпицького. Російський народ любить своїх тиранів (усіх цих іванів грозних, петрів перших, катерин… владімірів путіних), а український народ – своїх катів знищує. В Україні люди привчені думати, це від віку демократична країна, яка не знала домострою, в якій жінка завжди була активною особистістю, а не сиділа в кокошнику біля вікна. Недарма ж так дивувало чужоземних мандрівців те, що в гетьманській Україні навіть жінки та діти вміли читати, а дружина гетьмана мала право видавати укази.

Можна опиратися на сухі історичні дані, а можна – довіритися художнім творам. Згадаймо «Бояриню» Лесі Українки, 1910. Відмінність звичаїв та побуту козацької старшини і російського боярства – разюча й неприйнятна для українського волелюбного характеру. Сто років тому мужня Леся нагадала нам про національну історію доби Руїни (XVII ст.), про можливу загибель українства через запопадливість перед московітами, врешті через духовну пасивність, що насправді також є зрадою. А історія все крутиться по спіралі. І споконвічна наша північна сусідка (не сестра і не брат, а таки ж ворог) – кровожерна, ледача і войовнича вкотре зазіхає на наше.

«В Україні гайдамаччина та козацтво – не викоренені совіцькою владою. Путін може силою вдертися в межі України, але тоді він на власній шкурі відчує, що таке нова гайдамаччина, бо спокою тут не матиме. Українці – вільний народ, і ні під чиїм каблуком вони уже ніколи не будуть». Ці слова я нещодавно почула від одного з безпосередніх учасників АТО, запрошеного на позачергове липневе засідання Черкаської організації спілки письменників, де ми зібралися з ініціативи нашого очільника В.Ткаченка, щоб порадитися, як нам діяти в умовах фактичного воєнного стану в Україні. Ще рік тому така патетика з уст ще досить молодого чоловіка, напевно, здалася б мені надмірною, але не тепер. Він розповів нам усе як є, а не «як по телевізору», надто ж про замовчувані зради і применшені втрати, про недолуге керівництво воєнними операціями і про злочинну бездіяльність командування дуже схожу на змову з Кремлем, щоб так званими гібридними війнами (коли війна ведеться не регулярними військами, а переважно найнятими приватними кампаніями, що складаються з рекрутів) ослабити українське воїнство і державу, повбивавши ледь не вибірково найсвідоміших її синів.

Ні для кого не секрет, що письменники – то переважно літні люди (омолодження Спілки – тема іншої розмови), та їхньою зброєю завжди було і залишається слово. Ось як бачать черкаські митці свою участь у нинішній всенародній боротьбі: безпосередні виступи і оприлюднення чіткої позиції в художніх творах та через ЗМІ, роз’яснювальна робота в навчальних закладах (письменник за суттю своєю – вчитель, хоч би і працював він деінде), виїзди «мистецьким десантом» в населені пункти області і у військові частини, збір коштів від продажу власних книг і формування бібліотечок сучасної літератури патріотичного та оптимістичного спрямування для військових госпіталів – все це ми можемо робити, не гаючи часу. І якщо організаційні питання заважкі для кожного окремого письменника, то письменницьким загалом вони вирішуються; обласні організації НСПУ повинні працювати. Потрібно також докласти усіх зусиль для визнання того факту, що на Сході нашої країни розгорнута війна, а не антитерористична операція. Адже різний статус подій визначає і не однакову правову відповідальність. Надання подіям статусу АТО вигідне Росії. Якщо це – тероризм, тоді Російська Федерація взагалі непідсудна, вона не може бути притягнута до міжнародного військового трибуналу за порушення правил ведення війни (не оголошення війни, жорстоке поводження з військовополоненими та цивільним населенням, бомбардування та обстріл житлових масивів та ін.). Передовсім треба дбати про людей: військовополонені мають певні права, ведеться їх реєстр і ніхто не може «загубитися», а заручники терористів ніяких прав не мають.

Сьогодні бездіяльність – це злочин! Ми зобов’язані гасити всі ці хвилі зомбуючої брехні, що накочують дев’ятим валом на людські вуха то від політиків-запроданців, то від куплених журналістів, то із телевізійних каналів. Просто обурливим, як на мене, є трансляції у наш час загальнонаціонального телеканалу ТЕТ, який здійснює мовлення більше, ніж у ста містах України, покриваючи 92,4% території. Його цільова аудиторія – молодь віком 14-30 років. Анонсуючи креатив, драйв, гумор, свіжі емоції та авантюри, він натомість засмічує мізки, втовкмачуючи той таки принцип меншовартості, пародіюючи самих себе у країні, «що починається на велику букву У», мешканці якої – суцільні телепні, неотеси, нероби, крадії і гопники, які розмовляють, звісно, то російською, то суржиковою мовою. З розрахунку на їхній недорозвинутий інтелект кожен сюжет підписано: Львів, Київ, Тернопіль, Дніпропетровськ.

Дуже врізається в пам'ять прочитане в «Гамбіті надії» напівжартівливе «прошение» (сміх, звісно, крізь сльози, то справжнє волання) від «російськомовних мешканців Тверської губернії» до Путіна з проханням «візьміть нас у Росію!», щоб і у них запанував хвалений цивілізований конституційний лад, бо живуть вони хтозна в якій злиденній, корумпованій країні. Цей текст з’явився в інтернеті відразу після анексії Криму. Скільки є таких «тверських губерній» в Росії, от чим мало б займатися кремлівське керівництво на чолі з президентом Путіним та міністром оборони Шойгу (тувинець, Сергій Кужугетович, також наш старший слов'янський брат?). Хто насправді за ким стоїть, і чи Путін першого президентського терміну і третього – це одна і та ж фізична особа? Питання є.

Кажуть, істина промовляє устами малечі. Хочу показати вам, що думають про війну і про мир наші діти, дві третьокласниці-україночки, учасниці літературно-творчого гуртка «Пегасик», що діє при Черкаській обласній дитячій бібліотеці.

Марійка Чернюк: «Війна – це жахіття. Я бачила її по телевізору, у художніх фільмах. Там гинули люди і лилася кров, там спалювали хати, діти залишалися сиротами, підривалися на бомбах і ставали каліками. Я не хочу і боюся війни, на війні може загинути мій тато і ніколи більше не повернутися додому, до нас із мамою. Я не уявляю, як росіяни і українці можуть стріляти один в одного, бо у мене є знайомі і родичі в Росії. Вони хороші люди, такі самі, як і ми. Думаю, що росіяни повинні розібратися зі своїм жорстоким президентом Путіним, скинути його, позбавити влади. Тоді буде мир. Ми будемо дружити, а не воювати!». Навіть діти розуміють, кому насамперед треба «розбиратися» з Путіним!

Даринка Коркоц: «Я не хочу війни! Бо на війні вбивають людей, бо війна руйнує усі мрії, усі творчі плани. Мир – це найкраще, що може бути. Усі люди хочуть жити, а не губити один одного. Та коли починається війна, кожний справжній чоловік стає воїном, захищає свій дім, свою сім’ю і свою рідну землю. Якщо зажерливий Путін і його прибічники будуть намагатися забрати собі українську землю, бо їм мало свого, то нехай затямлять, що нічого з того не вийде. Путін, іди геть! Якщо ти спробуєш убити нас – ми вб’ємо тебе!»

Так написали восьмирічні українські патріотки безпосередньо на занятті гуртка, їм ніхто, окрім їхніх малих сердечок, не диктував ці слова. Маємо плекати таке пагіння. Іще. Шановні мами і тата, дідусі і бабусі! Будь ласка, не читайте діточкам російських казок. Не навчать їх нічому корисному ледачий Ємеля, Іванушка-дурник чи той таки Балда, який задля тупої демонстрації фізичної сили ладен і вареним вівсом харчуватися, і з самим чортом домовлятися. А читайте їм нашого «Котигорошка», котрий напасника землі рідної змія триголового переміг. І тоді, змужнівши, не впокоряться наші діти дводзьобій імперській гідрі. Надіймось на себе, не на Європу, бо «доки Європа мовчала, Путін будував Третій Рейх» (Л.Даценко). Тільки збитий «Боїнг-777» із трьомастами загиблими її громадянами ледь розтулив Європі очі.

Не можу не пригадати, як іще у 2011 році, прочитавши першу книгу із трилогії Ю.Щербака «Час смертохристів. Міражі 2077 року», мене вразило, що в описаних подіях розруха в Україні була наслідком затяжних російсько-української та україно-румунської воєн. Гадалося, що-що, а російсько-українська війна – це вже геть неймовірна фантазія. Але минуло не шістдесят п’ять, минуло всього три роки і політичний трилер почав набувати своїх конкретних рис. В романі – повний безлад в країні (та це не що інше як лише трохи утрируваний теперішній стан справ), там – вимога різних фрідманів приєднати Крим до Ізраїлю (Крим приєднано до Російської імперії), в романі – повна мусульманізація світу. Наддержава Чорна Орда зі столицею десь на Волзі прагне перетворити Україну в свій Києво-Дніпровський улус і в тридцять шосту чорну зірку на своєму прапорі. В романі – суцільна стіна ненависті у «верхах» і фактичне кріпацтво народу. «Низи» живуть в резерваціях, названих ЗЕКами (зонами етнічної консолідації). Там людям дають ділянки землі, там вони розмовляють українською, ходять у вишиванках, святкують народні і релігійні свята, моляться – і живуть на рівні ХІХ століття, і вирватися із зони практично неможливо. А наприкінці роману – глобальна світова війна із серією атомних вибухів, що знищили всі комунікації на континентах і між ними, два мільярди загиблих землян… Ю.Щербак був послом України в США, Ізраїлі, Мексиці. Він добре знає усю цю «кухню» політичних махінацій, змов і зрад. Жахає те, що все із описаного почало збуватися. Ми маємо не просто слухати, ми маємо почути ці перестороги і активізувати свої протиборчі зусилля.

Чи багато в самій Росії залишилося тих, хто ще не розучився думати, хто ще не до кінця залакований шовіністичною путінською пропагандою? Мене прикро вразило, якими пишними святковими феєрверками в усіх російських містах, а надто в обох столицях, відзначали росіяни «добровільне» приєднання Криму до Росії. Знову ж таки – свідчення, що «російсько-патріотичним сифілісом» (за М.Слабошпицьким) вражено 60-80% населення сусідньої країни, яка «не перемогла фашизм у 1945 році, а всиновила його». Та розсудливі голови в Росії не перевелися. Процитую уривок із книги «Гамбіт надії»: «Російська письменниця О.Фанайлова зізнається на сторінках г. «День»: «Майдан у вас був повстанням сторіччя, бо дуже багато не хоче так жити… А у нас ще дуже багато хто хоче…» Ось ще один штрих до різності українського та російського менталітетів.

1991 року якимось дивом на сторінки г. «Московський комсомолец» потрапив вірш нині покійного російського поета Анатолія Брагіна із с. Пашкове Тульської області. Вірш-розмова дорослого сина з матір’ю-Росією, у якому він не вмовляє її притишити свої імперські амбіції стосовно інших народів, а вимогливо наполягає на цьому:

Ослабь, Россия, наконец,
Свои объятия тугие!
Они не мы, они другие:
Иных кровей, иных сердец.

Не волоки их за собой,
Пускай идут своей дорогой!
И больше никогда не трогай
Детей, рожденных не тобой!

Не почуто. Натомість з’являється вірш-пасквіль «На незалежність України» Й.Бродського – пропаганда таки має здатність знищувати найздоровіший глузд. Думаєте, не розумів цей поважний нобелівський лауреат, яку підлоту він пише? Розумів і тому не оприлюднював цього «послання» за життя, але вірш сплив із його архівів 1996 року.

Мені дуже хочеться навести тут список сучасних діячів культури Росії, які підписали відкритого листа проти військових дій Російської Федерації в Україні. Ми знаємо усіх цих людей, але прикро, що письменників серед них лише двоє: Борис Акунін, Даниїл Гранін, Андрій Кончаловський, Лія Ахеджакова, Олег Басилашвілі, Армен Джигарханян, Ельдар Рязанов, Юрій Шевчук, Борис Гребєнщиков, Сергій Юрський, Андрій Макаревич, Валентин Гафт, Андрій Мягков, Михайло Жванецький, Сергій Гармаш, Марк Захаров, Олена Яковлєва, Галина Волчек, Володимир Гостюхін, Федір Добронравов, Леонід Броневой, Олександра Яковлєва, Олександр Балуєв, Юрій Стоянов, Станіслав Садальський, Олександр Розенбаум, Марат Башаров, Сергій Маковецький, Дмитро Харатьян, Наталія Фатєєва, Леонід Куравльов, Еммануїл Віторган, Михайло Кокшенов, Земфіра (усього близько 90 осіб). Почесний список!

Тих, хто схвалює дії Кремля, чисельно значно більше. Під номером один у тому (ганебному!) списку – режисер Микита Михалков. Не вперше два рідні по крові брати (М.Михалков і А.Кончаловський) стоять по різні сторони барикад. Не в генах справа, братове!

Книга, яку я тримаю зараз в руках, має назву «Гамбіт надії». Гамбіт – то початок шахової партії, коли одна зі сторін жертвує фігуру з метою найшвидшого розвитку, отримання позиційних переваг, створення атаки на короля суперника. Гамбітом нашої теперішньої боротьби став Майдан. Їх, найхоробріших, було кілька тисяч, і кожен з них стояв там не за срібняки, а «за 45 мільйонів» (С.Бондаренко). Бійці героїчної «небесної сотні» були різні за віком (від 17 до 73 років), з різним життєвим досвідом, різних національностей. Єдині вони були в головному – прагненні очистити рідну землю від бруду скорумпованої, зовні насадженої нам влади. Фотографії кожного з «небесної сотні» розміщено на внутрішній обкладинці книги. Вони створили передумови, і перемога має бути здобута!

Нова книга Михайла Слабошпицького змушує думати. А хто думає – той діє!


/фрагмент/

Наталія Горішна








НА ТРІЙЦЮ

«Ущухне дощ, ти не сумуй, мала!» –
А у самого очі, як в собаки,
Старі печалі в’їлися, мов накип,
І проїдають душу спроквола.

Завмерла і чекаю, як бджола.
А дощ іще тужливіше заплакав,
Півонії обсипав і пожмакав
Розквітлий цвіт червневого зела.

Я лепеху до свята припасла,
В квартирі уквітчала кожний закут,
Щоб – аїр, липа, чебреці – трояко
Запахли ароматами села.

І кінчиком зеленого стебла
Тебе торкаю лоскітно і м’яко.
Нехай дощить, бо хто б що не балакав,
На Трійцю дощ – до літнього тепла.

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Наталія Горішна




КОНЮШИНА

Забути все, забути на хвилинку
(Буває найсолодше – забуття).
Отак стояти й гризти конюшинку,
Не думати про вічність і буття.

Кудись веде – і хай веде дорога,
Нехай мене обходить метушня.
Без горя день прожитий – й слава Богу,
Чого бажати ще від цього дня?..

Та враз здригнусь, неначе від ознобу,
Наповнять серце радощі й жалі:
Дитя моє біжить, моя подоба,
Мій слід (чи не єдиний?) на землі.

І я сміюсь, я пригортаю сина...
«Ось сенс життя, – кажу собі, – затям».
Дивлюся – він гризе таку ж стеблину,
Терпку й солодку, як саме життя.

(Із книги «Бджола на асфальті»)

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Наталія Горішна




Млявий дощ ніяк не угавав –
Тупотів ліниво й неохоче,
Він до ранку плакався в рукав,
Хоч почався десь о першій ночі.

Я й собі журилась без підстав
Із його печаллю в суголоссі.
Млявий дощ ніяк не угавав,
Аби я повірила у осінь…

Наталія Горішна

ПАМ’ЯТЬ (читає автор)




“Минуле – це той рай, з якого
нас ніхто не може вигнати”.
(Данте Аліґ’єрі)

Справжнє не проходить, не вмирає –
Розкошую в давній яснині.
Пам’ять – той єдиний кутик раю,
Де ще всі здорові із рідні;

Де лоскочуть ніс любисток, м’ята,
Де засмага, як гречаний мед,
Там уранці схоплюємось з братом,
Бо на двох – один велосипед.

Попід вечір, сполоснувши ноги,
Досхочу набігавшись, пітні,
Наче справжні правнуки Дажбога,
Засинаєм в безтурботнім сні.
Ще усе життя в будучині...

Пам’ять, як голубенятко сизе,
Обсідає роки, мов карнизи,
І туркоче лагідно мені.

(Із книги «Розп’яття осені»)

Поезія у виконанні автора.

Наталія Горішна




* * *

Цвіту, як в двадцять,
хоч під п’ятдесят,
Горю, як в тридцять,
і здіймаю груди,
Щоб крикнути:
“Не спіть! Бунтуйте, люди,
Супроти старості,
коли під п’ятдесят”.

Жорстокий світ
байдужістю просяк,
Він вам весну
не принесе на блюді.
Цвітіть, як в двадцять,
хоч під п’ятдесят,
Горіть, як в тридцять,
не впадайте в нуди!

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Наталія Горішна

ПІД СОНЦЕМ СЕРЦЯ




Коли Харон візьме за віхті кіс
Й запхне в свій човен – за віки обдертий, –
Уперши погляд в безпросвітний Стікс,
Зависнувши поміж життям і смертю,

Скажу я: “Перевізнику, зажди,
Зійди на берег, розігнувши спину,
Чи бачив ти, які у нас сади,
Чи рвав штани у заростях малини?

Чи брався підспівати солов’ю,
Коли любов цвіла під сонцем серця?..
Такі принади не знайдеш в раю,
Земна душа безсмертям не спасеться.

Від долі жоден з нас іще не втік,
Але спочинь, Хароне-людолове…”
Життя людини називають “вік”,
А того віку – тільки мить любові.

----------------------
Наталія Горішна

МАТИ (уривок з поеми "Голгофа")




Маленька жінка, щупла, наче всохла,
Ледь-ледь жива в несамовитім горі.
Вона й сама камінна, мов Голгофа,
І очі, як земля, – сухі і чорні.

Все справдилось, і «меч прошив їй душу»,
Як передбачив старець Симеон.
Таки свого досяг Синедріон –
Ісуса розіп’яли і паплюжать.

...Цю звістку небіж їй приніс, Іван.
Коли вночі влетів, немов кажан,
Усе єство затіпало від дрожу –
Бо ще Марія, ще не Мати Божа...

І підійти до Сина не дають
Солдати римські. Позбігались люди,
Хтось шепче їй на вухо: «Зрадив Юда...»
Той хлопчик? Ні, наплутали, мабуть.

Враз морок впав. Та це ж бо – віщий знак!
Підтримувана ліктем Соломії,
На гору видирається Марія –
Полегшити страждання, але як?

Вже шість годин конає на хресті.
«Синочку мій! Та що ж вони зробили...
Синочку...»
А Його вуста безсилі
Івана просять: «Маму прихисти».

Померлому пробили списом ребра,
Вода і кров обляпали мотуззя.
Заклякла від жорстокого безглуздя:
«Від мертвого чого іще їм треба?!.»

Його ховали Йосип й Нікодим.
Хоча вони й самі з Синедріону,
І досі не звірялися нікому,
Що по ночах заслухувались Ним...

Зайшла у дім, в осиротілу пустку,
Волосся сиве випнулось з-під хустки.
Як руки не знайшли земного діла,
То аж тоді – вовчицею – завила.

...Заступнице Маріє,
Божа Мати!
Не дай синам безвинно помирати!

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Автор Наталія Горішна

ТИ – УКРАЇНА!

Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.

Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна і я – Україна.

Хоч і не ті в нас сьогодні старшини,
Хоч і не тих привели до керма,
Вміємо ж взять й на списи, і на кпини –
Зможем і це довести до ума!

Ми – пранарод, не безлика юрма!
В імені матері, в імені сина:
Ти – Україна і я – Україна,
Іншої долі нам в світі нема!

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Александр Блок
(16.11.1880 – 7.08.1921)

* * *

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века –
Все будет так. Исхода нет.

Умрешь – начнешь опять сначала,
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

10.10.1912

=============================

Переклала Наталія Горішна

* * *

Ніч, вулиця, ліхтар, аптека
І тьмяний відблиск звіддалік.
Життям мандруй хоч як далеко,
Ніщо не зміниться повік.

Помреш – почнеться все спочатку,
Незмінно, як в часи старі:
Каналу льодяна крупчатка,
Аптека, ніч і ліхтарі.

==============================
В наше время так просто путешествовать по миру, и этим надо воспользоваться. А побывать во Франции нужно просто обязательно! Туроператор "Санрайз Тур" предлагает горящие путевки во Францию. Бронирование гостиниц от шикарних до скромных - отели франции.

Смотрицька загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів імені Мелетія Смотрицького, що на Хмельниччині http://www.smotrych-school.edukit.km.ua/ Тут створено музей і стенд «Видатні земляки» - від вченого 16 ст. М.Смотрицького до письменниці-сучасниці Наталії Горішної.

Наталія Горішна



Сайт Сучасна українська поезія. Наталія Горішна







=========

Кения – страна вечного лета. Но это почти и все, что мы знаем об этой стране.
Зря конечно. Но все поправимо! Воспользуйтесь услугами туроператора "Санрайз Тур".
Для этого нужно всего лишь зайти на сайт - отели кении.

Із книги "Під сонцем серця", 2011
(Книга удостоєна Всеукраїнської літературної премії ім. Василя Симоненка за 2012 р.)

Читає автор.



Автор Наталія Горішна

МАРГАРИТА

Над нами хто тільки не плакав –
Історія знана давно.
Про неї напише Булгаков,
І нею потішить кіно.

Вбачалася грація тіла
В мімозному небі весни.
Найкраща із відьом летіла,
Летіла на бал сатани.

У тебе поламаний настрій,
Рукопис згрібається в стіс...
За мною, за мною, мій Майстре,
У вихор розпатланих кіс;

Із буднів життя, як з лікарні, –
Чи долі, чи згубі устріч.
Очей обіцянки не марні –
Вже коні осідлані в ніч.

Вбачалася грація тіла
В мімозному небі весни.
Найкраща із відьом летіла,
Летіла на бал сатани.

Дощами фантазії змиті,
Та я не приймаю відмов.
Довірся своїй Маргариті –
В натхнення! У весни!
В любов!

Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

ПРАВО НА ВЕСНУ. Читає автор
Наталія Горішна




Коли про тебе думаю щомиті,
То в спогадах, то в вигадках тону,
Ранкові сни сльозами перемиті:
Я – жінка, маю право на весну.

Коли тобою сповнюються вірші,
Умить скидаю маску захисну,
Бо дістаю із серця найсвятіше.
Я – жінка, маю право на весну.

Від почуттів, аби не знавісніти,
Вслухаючись в мелодію сумну.
Мені всміхнуться сині первоцвіти,
Я – жінка, маю право на весну.

Як душу пресом здавлює безвихідь,
Боюся, що – таке іще утну…
В думках моїх здіймається, як вихор:
Я – жінка, маю право на весну!

Я маю право власного страждання,
Я маю право мучити струну.
І серцем відродившись у коханні,
Я – жінка, маю право на весну.

Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Наталія Горішна

НЕ СТАНЬ МЕНІ ВОРОГОМ

Не сій ворожнечу, мій друже,
Як заздрощі очі примружать.

Не стань воріженьком, коханий,
Як пристрасть між нами розтане.

Зрадливице-доле, не змушуй,
Продати дияволу душу.

Щоб встигла я, щоб не здалася –
Не стань мені ворогом, часе!


Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Цікаве інтерв’ю з сучасною українською письменницею, поетесою та перекладачем, лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Василя Симоненка за 2012 р. Наталією Горішною.
Прослухайте чудові поезії у авторському виконанні



Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна

Всеукраїнська літературна премія імені Василя Симоненка-2012

Першоджерело: сайт
Сучасна українська поезія. Наталія Горішна





Перевод: Наталия Горишная

* * *
Стисла руки свої під вуаллю...
– Ти змарніла сьогодні. Чому?
– Через те, що терпкою печаллю
Переповнила серце йому.

Як забуду? Він знічений вийшов,
І розпука торкнулася вуст...
Я по сходинках збігла у тиші,
І, здавалось, що втратила глузд.

Задихаючись, крикнула: «Жарти,
Що було. Постривай! Зрозумій!».
Посміхнувся і кинув: «Не варто».
І додав: «Ти на вітрі не стій».

--------------------------

Анна Ахматова

* * *
Сжала руки под темной вуалью…
– Отчего ты сегодня бледна?
– Оттого, что я терпкой печалью
Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,
Искривился мучительно рот…
Я сбежала, перил не касаясь,
Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: «Шутка
Все, что было. Уйдешь, я умру!».
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: «Не стой на ветру».

Автор: поет, член НСПУ Наталія Горішна

/у авторському виконанні/




ТИ – УКРАЇНА!

Пташка – від пташки, від зерня – зернина,
Паросток кожний з коріння батьків.
Ти – Україна і я – Україна,
Іскра вітчизни в горнилі віків.

Із давнини, з докозацьких шляхів,
Рід воскресав із недолі, з руїни.
Серцем і плоттю усяк розумів:
Ти – Україна і я – Україна.

Хоч і не ті в нас сьогодні старшини,
Хоч і не тих привели до керма,
Вміємо ж взять й на списи, і на кпини –
Зможем і це довести до ума!

Ми – пранарод, не безлика юрма!
В імені матері, в імені сина:
Ти – Україна і я – Україна,
Іншої долі нам в світі нема!

Першоджерело: сайт «Сучасна українська поезія. Наталія Горішна»

Зачем люди пишут стихи? Ответ в этом интервью.
===================




Поезія у авторському виконанні.
Вручення Всеукраїнської премії ім. Василя Симоненка - 9.01.2013 р.

Сайт: «Сучасна українська поезія. Наталія Горішна»

Гумилев Николай Степанович
(1886 – 1921)

Перевод: Наталія Горішна
Источник: сайт «Сучасна українська поезія. Наталія Горішна»


Николай Гумилев
ЖИРАФ

Сегодня, я вижу, особенно грустен твой взгляд,
И руки особенно тонки, колени обняв.
Послушай: далеко, далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.

Ему грациозная стройность и нега дана,
И шкуру его украшает волшебный узор,
С которым равняться осмелится только луна,
Дробясь и качаясь на влаге широких озер.

Вдали он подобен цветным парусам корабля,
И бег его плавен, как радостный птичий полет.
Я знаю, что много чудесного видит земля,
Когда на закате он прячется в мраморный грот.

Я знаю веселые сказки таинственных стран
Про черную деву, про страсть молодого вождя,
Но ты слишком долго вдыхала тяжелый туман,
Ты верить не хочешь во что-нибудь, кроме дождя.

И как я тебе расскажу про тропический сад,
Про стройные пальмы, про запах немыслимых трав…
Ты плачешь? Послушай… далеко, на озере Чад
Изысканный бродит жираф.


Перевод: Наталия Горишная
ЖИРАФА

Коліна обнявши – ти вся, як погасла свіча,
Такою сумною не бачив тебе вже здавен.
Послухай: далеко, далеко на озері Чад
Прекрасна жирафа живе.

Струнка і граційна, а шкура – як витвір химер,
В її візерунках таїться, либонь, те саме,
Що в місячних цятках на чистому плесі озер,
Чи в скельних малюнках поглинутих часом племен.

А здалеку, наче – вітрильник несеться в морях,
І біг в неї плавний, як пташки ранкової злет.
Я знаю, які чудеса споглядає земля,
Коли в повечір’ї ховає її силует.

Я знаю далеких країн таємничі казки –
Про чорну красуню, про те, як кохав її вождь.
Та ти надто довго вдихала тумани важкі,
Так довго, що в казку не віриш, а тільки у дощ.

І як я тобі розповім про тропічний той сад,
Де запах спокуси в нев’янучих травах пливе…
Ти плачеш? Послухай… далеко на озері Чад
Прекрасна жирафа живе.