Наталія Горішна





* * *

Дощ про осінь почав бубоніти –
Обважніла душа, наче хвоя.
Що судився в житті не мені ти,
Зрозуміли нарешті обоє.

Де так довго блукав, де барився,
Що з’явився під сум чорнобривців?
Не дури себе зойками серця –
На нескірну мене не розсердся.

Не змінилось єство з неоліту,
Не любов це – квиління за літом.
Певно, так напівдикий наш пращур
Завивав в позолочених хащах.

Дощ про нас щось напише і витре,
І розсіє поему в повітрі.
У серпанку розсудливих зим
Зблисне зірочка втрачених рим.

Взято тут: Сучасна українська поезія. Наталія Горішна