За темними окулярами ховаюся та п'ю рідину.
Не використовую фотоапарат.
Забуваю про новітні технології.
Але оновлюю речі. Та чекаю торкань.

Ранкові млинці із полуничним джемом.
Сонце в очі та вай-фай, що повільно підповзає до кожно сторінки.
Валеріанові очікування та дивні відчуття.
Жодних проблем. А на робочому столі:

Щоб збудувати щось нове чи варто старе руйнувати до щенту?
Чи варто прислухатись до пісень одеських бендів, вчитуватись у книжки українських емігрантів, заносити до меморізів записи френд-стрічок?
... та сприяти саморуйнуванню?

Та ранком такі думки трохи бентежать.
Але, вцілому,
"чтобы открыть черный ящик - нужно разбить самолет". (с)

Зошити сумнівів заповнюються моїм нерівним почерком.
Звісно, не варто це розцінювати, як особисту поразку.
Звісно, не варто заносити мене до списку невдах.
Звісно, немає жодного сенсу покладатися на антибіотики і скидати вину на осінні нетривалі дипресії.

Свілими ночами проспектами осіннього міста.
Закриваючи очі, цокаючи підборами та згадуючи словникові слова.
Засинаючи під шепіт ноутбуків.

Чекаю на новолуння та ковтаю знеболювальне.
І це на краще. Ніякого негативу.

Закриваючи очі, розумієш, що знаходишся у стані між сном і реальністю.
На кінчиках пальців закипають срібні розряди снів, що проходять крізь все тіло.
Катастрофічно не вистачає годин у добі.

Занотовую нові дані поки що не на жовті аркуші.

Скільки має важити хороша людина?
Адже хочеться підкрадатися нечутно, навшпиньки, та закривати долоньками очі людям, яких цінуєш.
Чи здогадаються вони вчасно про те, хто це? І скільки вони для тебе важать?
Бо часу залишилося мало - набираю вагу.

Самотність - це усі серії дурнуватого телесеріалу на ріпіті.
Самотність - це один альбом Земфіри на ріпіті.
Самотність - це келих води у сутінках безалкогольної квартири.
Самотність - це день з безглуздими сновидіннями, що теж повторюються.
Самота не дорівнює самотність.
Самотність - це ріпіти у свідомості.
А мою самотність зашито латкою на підсвідомості.

Нічними вулицями у напрямку річки, із хмільною компанією під руку.
Алкогольні експерименти під тихий плин води.
Розмови про минуле і майбутнє, про мистецтво жити і кохати.
Про те, чого вже не повернути і про те, чого не відвернути.
Нічні таксівки на аварійці із залишками кон'яку.
Такі залишки можна вважати останнім патроном. Контрольним для себе.
Нічні вмовляння, переконування і аргументи.
Дивно, але вночі аргументи особливо гострі, бо перемішуються із нікотиновим димом.

_________________________
Людинко, як же важко тебе берегти від дурниць.
"Вмовляння - це те, що дається із боєм..."

Втомленими ногами розпеченим містом.
Розриваються молекули снів, нагріті червневими ультрафіолетами.
Цвітуть липи. Починається липень.

Змерзла зсередини. Намагаюся відігрітися чорним чаєм, що обпікає голу душу.
Холодне повітря самотнього літа зі свистом проноситься до моїх легень, що їх стискають шкіряні ремені реальності.
Чи була колись самотність на стільки пекучою, як лід в середині літа?

Ступаючи розпеченим м'яким асфальтом, на якому залишаються мої сліди, іду у протилежних із власним глуздом напрямках.
Вже тиждень не можу одна поблукати містом.
Залишаюся у полоні раптовостей, зустрічааючи старих знайомих.

В колонках играет - Саундрек до "Амелі"
Чуттєві ноти та запахи.
Залишки торішніх думок, які ховалися десь глибоко, на кінчиках моїх пальців.
Вони виходять через торкання до скронь, проходять востаннє моїм тілом, неначе електричні імпульси і зникають, щоб більше не повернутися.
Я рухаюся, не залишаючи жодних сумнівів у тому, що цей танок - танок життя.
Життя, що колись закінчиться крапкою. Пострілом. Останнім аккордом.
Закінчиться, щоб колись початися знову. В контемпі нового життя.

Довгі змійки ескалаторів Арсенальної, якими тече сила вітру.
Зелені велетні Маріїнки, які на сонці зроняють краплі після дощу.
Фунікулер, що не хочеться оминати.
Це місто поглинуло мене і змусило моє серце битися в його ритмі.

Розмови на кухні до 4.30 ранку про комплекси і враження.
Кулінарні експерименти, вдалі цитати і декламації.
Алкоголь в бокалах, який вже не сила пити (?).
І, традиційно, сни про підлогу і рожевого бегемотика під головою.

Голодна.
Голодна до подій та бувалин.
Голодна до запитань на відповіді.
Голодна до заперечень і спростувань.
Голодна до вогню і води.
Голодна до емоцій.

Ходжу літними смугами вечірніх парків.
За штурвалами можна пити.
За штурвалами можна дозволяти собі більше.
За штурвалами можна не помічати миттєвостей.

"Речі ламаються і танцюють" (с)
Шукаю варіанти.
Розбираю по гвинтиках.
Змінюю налаштування.
В мене знову є музика. але немає (?) плеєра.

В ранковій гучності пустої квартири хочеться загубити себе таку, яка не може вирішувати, рухатись, розвиватись.
Хочеться відмовляти на всі телефонні дзвінки, але не вимикати мобільного - спілкування - це те, що мене тримає.
Саме тримає, а не стримує.