Мої паперові квіти не розмокають під твоїм дощем.
Руки у шкіряних перчатках не мерзнуть, коли їх зігрівають, так само, як не мерзнуть коліна, вкриті арафаткою.
Перебираю своє волосся та торкаюся кінчиками пальців.
Тонкими рухами по клавіатурі.
В он-лайні не вистачає офф-лайну.

Так. Знову якість дрібнички, що розсипаються моєю підлогою.
Знову нові кеди та старі планшетки.
Знову записи у мобільних чернетках.



І вперше дивні, але дуже доречні триб'юти.

Переписати усі записи телефонної книги.
Поставити нову точку відліку.
Викинути старі кеди та змінити музику у плеєрі.

І перестати обривати телефонні лінії довідкової.
Там все одно не знають відповідей на мої запитання.

Гарячі чаї та глінтвейни не рятують від застуд.
Не рятують і теплі маршрутівки крізь все місто.
Але рятують теплі компанії.
Рятують короткі повідомлення і дзвінки.
І необхідність малювати на стінах.



Чекаю на планшет.
Страждає мій власний імунітет.

Потім? А що потім?
А чи важить це, коли є зараз?
Коли є те, що змушує рухатись, розвиватись.
Коли є те, у що віриш.
Коли є ті, з ким хочеться бути поряд.
Коли є те, за що варто жити і померти.
А для того, щоб бути щасливою, не треба жодних умов.

Коли вони обіймались вві сні, нічні марева заповнювали щільновесь простір холодної кімнати з причиненими вікнами і дверима.
Коли вони обіймались вві сні, електричні розряди між їх тілами пригортали увагу нічних метеликів із бархатними крилами.
Коли вони обіймались вві сні, їхній подих парував вологою, відбиваючись від стін.
Холодних стін ворожого світу, який відгородився від них.

Шоколад та кава. Кон'ячна заклопотаність та нічні таксівки.
Шалики та буси, що розсипаються підлогою, тікаючи червоними павучками у різних напрямках.
Тальк та строкаті речі на улюблених жінках.
Дивні співпадіння зірок.
І відсутність фляги.

Придбати чорний ватман та малювати.
Яскравими кольорами.
Щоб надовго і впевнено.

Завести твіттер та писати.
Короткі прозові нотатки.
Щоб у стрічку і зберіглося.

Закарбувати у свідомості.
Зберегти на вінчестері, на папері, у думках.
Щоб не забути.

Чорт забирай, нічого не тямлю у цій лексикології.
У сполученнях голосних та приголосних, у додаваннях суфіксів, префіксів, у сполученнях коренів.
Але ж вони нічого не важать, коли дійсно немає змоги сказати хоча б слово.

Вчорашні кулінарні витребеньки із червоною рибою під релаксуючі балачки у теплій компанії.
Нічні прокидання під стукіт дощу знадвору.
Ранкові маршрути під телефонні розмови, жмурячись від сонця.
Вино столове з горла вдень - це не ознака поганого виховання.

А в голові думки про парасолькові прогулянки під ROB DOUGAN.

На червоних стільцях, на яких можна обертатися навколо себе, із металевими підставками під серветки.
Із зеленими та червоними квітами та кавою. Кавою у маленьких біленьких філіжанках.
І дивними птахами-вогниками у клітках.
Найближчим часом буде кава у кубі.

До меморизів потрапляють лише дивні пости.
Пости, які перечитуєш навіть через рік, і шкірою пробігають мурашки.
А щойно написаний пост завше має викликати такі емоції.
Інакше нащо це все?

Дивне збудження від спогадів - це те, що й мають викликати справжні рефлексії.

Осінніми калюжами, якими мандрують жовті листи.
З мокрим волоссям, що пахне дощем та горобиною.
З залишками кон'ячного настрою та вибраними кадрами на сітківці.
Із порожнім від своєї повноти плеєром.

Та найкраще - з мокрими кедами.
Кльош та наскрізь мокрі кеди - це саме те осіннє, чого не вистачало для повного щастя.
Осіннього, з вітерцем, що гуляє між складками шалику.

Дрібні намистечка розсипами по тілу.
Стрічками та ниточками зв'язую теперішнє із минулим та майбутнім.
Бо ж смужки моїми долонями сплелися у дивних перетинах.
Не знаю, що там попереду.




Але знаю, що там будуть дрібні намистечка.

Без фотоапарата вуличками Києва.
Без супутників та ж із повним вагоном щасливих бабусь.
Без звичок та ж із блакитними жетонами метро.
Без дієт та ж із смачненьким по місцевих шинках.
Не без нічних читань та глінтвейну.

Без сумнівів. Без нарікань. Без жалю.

25.09.2009.

Бігаю вулицями та парками.
Трохи підмерзаю, зігріта холодним алкоголем.
Поправляю червоні намиста та браслети, насуваю окуляри на ніс та простягаю квиток провіднику.
7.06. Південний вокзал.
12.56. Київський вокзал.

Завтра буде нове.

Захотілося вінтажу, вина і трохи тепла.
Бо є лише мить між минулим та майбутнім.
Є лише деталі, які складають повну картину.
Які мають певну дію.
Які залишають дивний спектр емоцій.

Деталі важливі. Бо, як відомо, вони й справляють враження.

Важко виходять тези з-під моїх пальців.
Димом пахне осінь, чиє листя повільно тліє у маленьких містечкових парках.
Так, так. Саме містечкових.
Звертання до словникових статтей стають невід'ємною частиною сьогоденності.
А моєю невід'ємною частиною стають осінні окуляри, шалики та ще_не_куплені перчатки.

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Змінюю власний екологічний фон, залишаючи сліди в осінніх калюжах дощів, що не випали.
Щось розміреним кроком відраховує час, що спливає. Пошепки дивуюся дитячими очима.
"Тсс.. Они тикают!" (с)
Мій_власний_лічильник_Гейгера_зашкалює.