Закриваючи очі, розумієш, що знаходишся у стані між сном і реальністю.
На кінчиках пальців закипають срібні розряди снів, що проходять крізь все тіло.
Катастрофічно не вистачає годин у добі.

Занотовую нові дані поки що не на жовті аркуші.

Послухавши Ж., вельми хочеться нашивдкоруч оформити загранпаспорт та втекти десь у європейські нетрі, слухаючи у навушниках дощ та ска.
У такі хвилини розумієш поетів, що зникають посеред літніх ночей у містечкових вуличках.
____________________
А ще загадувати бажання, поки летить зірочка недопалку із нічного балкону поверхівок.

Скільки має важити хороша людина?
Адже хочеться підкрадатися нечутно, навшпиньки, та закривати долоньками очі людям, яких цінуєш.
Чи здогадаються вони вчасно про те, хто це? І скільки вони для тебе важать?
Бо часу залишилося мало - набираю вагу.

25.08.2009.

Я користуюся собою.
Вживаю себе у необмежених кількостях, запиваючи алкоголем, заїдаючи їжею із фаст-фудів.
Замовляю із якісними послугами, передплачую, розраховуюся кредиткою.
На мені, мабудь, написано: "Готова до вживання".
Поки ще не вийшов строк якості. Хтось іще хоче?

Краще за все - завжди повертатися додому.
Ажде лише тоді, через декілька ночей поневірянь по різних куточках міста ти йдеш звичною дорогою, лишаючи по собі тільки легкі кроки.
Лише тоді ти не помічаєш часу і відстані.
Лише тоді ти знаєш кожен камінчик дороги, що долаєш.
І саме тому ти навіть не задумуєшся, куди і як ступати.
І саме тому ти занурюєшся у думки повністю, не приділяючи увагі нічому іншому.
Але ти йдеш. Ти рухаєшся. Ти живеш.

__________
"Твої повернення - вічне ТіВі..." (с)

20.08.2009.

Текстурні думки поглинають мене цього літа.
Ніжуся в шовкових морях простирадел.
Забуваю себе у просторих вбраннях із льону.
Засинаю в обіймах дорожньої джинси.

Моє місто - місто де можна знайти підказки.
Місто, яке відчуває тебе. І яке відчуваєш ти.
Не знаючи назв маленьких вулочок, блукаєш нічними дорогами.
Не відрізняючи правостороннього руху від лівостороннього.
Не сторонячись поодиноких автівок, що проїжджають повз.
Оминаючи мости, що чекають тебе зустрічати ранок.
Засинаєш лише тоді, коли прокидаються усі інші.
Моє місто не спить ніколи.
Вночі воно дихає кожною клітинкою бруківки, якою я тихо ступаю.

А може відректися від всього?
Залишити в собі лише віру в завтра та резинову вуточку,
червону помаду та чорні браслети,
дахи, трафарети та гальма на жовтий,
зіпсоті касети, не в риму писати,
скло і дискети, занедбані квіти, що на вікні помираюсь.
І в літаки, що застібають зіпперами моє вечірнє небо.

Фотографии Lumipallo : 4Б

Самотність - це усі серії дурнуватого телесеріалу на ріпіті.
Самотність - це один альбом Земфіри на ріпіті.
Самотність - це келих води у сутінках безалкогольної квартири.
Самотність - це день з безглуздими сновидіннями, що теж повторюються.
Самота не дорівнює самотність.
Самотність - це ріпіти у свідомості.
А мою самотність зашито латкою на підсвідомості.

Нічними вулицями у напрямку річки, із хмільною компанією під руку.
Алкогольні експерименти під тихий плин води.
Розмови про минуле і майбутнє, про мистецтво жити і кохати.
Про те, чого вже не повернути і про те, чого не відвернути.
Нічні таксівки на аварійці із залишками кон'яку.
Такі залишки можна вважати останнім патроном. Контрольним для себе.
Нічні вмовляння, переконування і аргументи.
Дивно, але вночі аргументи особливо гострі, бо перемішуються із нікотиновим димом.

_________________________
Людинко, як же важко тебе берегти від дурниць.
"Вмовляння - це те, що дається із боєм..."

Втомленими ногами розпеченим містом.
Розриваються молекули снів, нагріті червневими ультрафіолетами.
Цвітуть липи. Починається липень.

Мандрую равликом торішніми небесами.
Покладаю старі ідеї на розпечений вініл подій.
Зриваю недостиглі думки яблуками.
Засинаю під ранок снами Маяковського.

Я писатиму дурнуваті пости в жж, а ти малюватимеш ілюстрації до них.
Я дивуватимусь широті своїх розплющених очей, а ти будеш їх цілувати.
Я зашиватиму під шкіру кожну хвилину, проведену із тобою.
Я не дозволю собі загубити твій запах, що бентежить кінчики мого волосся.

Я буду твоїм дзеркалом,відображенням у воді, на тонкому склі.
Я розчинюся, най би ти просто був.

Керамічними рухами тримаюся за гомілки.
Згинаю затерплі суглоби.
Клубком, згустком енергії, що завернута в білі простирадла, у напівсні гублю рахунок часу. Просто так. Щоб нагадати собі про свої слабкості. Впиваюся ними, надуманими і смішними.
А тут іще...
Думки про минуле стаюсь такими, що викликають лише гірку посмішку.
І нащо воно іноді нагадує про себе?

Змерзла зсередини. Намагаюся відігрітися чорним чаєм, що обпікає голу душу.
Холодне повітря самотнього літа зі свистом проноситься до моїх легень, що їх стискають шкіряні ремені реальності.
Чи була колись самотність на стільки пекучою, як лід в середині літа?

Ступаючи розпеченим м'яким асфальтом, на якому залишаються мої сліди, іду у протилежних із власним глуздом напрямках.
Вже тиждень не можу одна поблукати містом.
Залишаюся у полоні раптовостей, зустрічааючи старих знайомих.

Мені 21 рік.
А в мене з'являється перша сивина.

В колонках играет - Саундрек до "Амелі"
Чуттєві ноти та запахи.
Залишки торішніх думок, які ховалися десь глибоко, на кінчиках моїх пальців.
Вони виходять через торкання до скронь, проходять востаннє моїм тілом, неначе електричні імпульси і зникають, щоб більше не повернутися.
Я рухаюся, не залишаючи жодних сумнівів у тому, що цей танок - танок життя.
Життя, що колись закінчиться крапкою. Пострілом. Останнім аккордом.
Закінчиться, щоб колись початися знову. В контемпі нового життя.

24.05.2009 у Києві пройшов заключний, двадцять перший слем сезону.
Офіційно сезон закритий, але слеми перебазовуються на фестивалі.
Тож зустрінемося.
Фото зі слему тут.
А ще я з'явилася на flickr.com. Традиційно, я там pikokovez. Так що, камраде, нас тут є!