Вихідний влаштую собі.
Завтра. Ніяких тобі пар, друже Пікок.
Жодних лекцій та конспектів.
І невеликий цілющий шопінг.

Буду нескромною і викладу свої фото. By Chupa.

Без фотоапарата вуличками Києва.
Без супутників та ж із повним вагоном щасливих бабусь.
Без звичок та ж із блакитними жетонами метро.
Без дієт та ж із смачненьким по місцевих шинках.
Не без нічних читань та глінтвейну.

Без сумнівів. Без нарікань. Без жалю.

День, що починається із п'ятої ранку та закінчується на двадцяти сходжених кільметрах.
День,що починається з вокзальних само_проводжань та закінчується нікотиновим димом та нічними таксівками.
День, що починається з жетонів київського метро і закінчується розбитими вітринами галерей.
День, що починається з моєї музики і закінчується п'яними поетами.
А взагалі то - нащо таким дням закінчуватися?..

25.09.2009.

Бігаю вулицями та парками.
Трохи підмерзаю, зігріта холодним алкоголем.
Поправляю червоні намиста та браслети, насуваю окуляри на ніс та простягаю квиток провіднику.
7.06. Південний вокзал.
12.56. Київський вокзал.

Завтра буде нове.

Живу за рахунок самонавіювань.
Сама ж собі ставлю діагнози, не сумісні із нормальним життям.
Сама ж лікуюся нічними розмовами, короткими повідомленнями та снеками.
Сама ж ставлю себе перед вибором.
Червона чи синя пігулка цього разу?

Однаково. Обидві. Жодної.
Адже я вже здорова.

Вже зашиті глибоко під шкіру осінні мотиви.
Зелене на помаранчовому листя.
Знову шукаю порятунку у музиці та різнокольоровому мармеладі.
Час згадати про термос?
А датчики просто-таки зашкалюють.

Захотілося вінтажу, вина і трохи тепла.
Бо є лише мить між минулим та майбутнім.
Є лише деталі, які складають повну картину.
Які мають певну дію.
Які залишають дивний спектр емоцій.

Деталі важливі. Бо, як відомо, вони й справляють враження.

Важко виходять тези з-під моїх пальців.
Димом пахне осінь, чиє листя повільно тліє у маленьких містечкових парках.
Так, так. Саме містечкових.
Звертання до словникових статтей стають невід'ємною частиною сьогоденності.
А моєю невід'ємною частиною стають осінні окуляри, шалики та ще_не_куплені перчатки.

Бісерні пакетики-баночки-коробочки.
Ниточні клубочки-згорточки-моточки.
Ціла купа голок та булавочок.

Бісер різного калібру та кольору.
Хіба можна про це так надовго забуват?


Доводиться лише гадати - що із цього всього вийде?

Починаючи з банального, вимикаю мобільні телефони.
Ховаю подалі калькулятори.
Забуваю дивитись на електронні та кварцеві годинники.
Залишаю вимкненими домашні телевізори.

А загалом витягаю батарейки від особистого пульту ДУ та відходжу у безконтрольно-задумливе.
Та й взагалі - чи треба мені розуміти які мікросхеми та контакти відповідають за мурашки по моїй шкірі?

Недопите червоне столове так і залишається на столі. У навушниках - улюблене Liber tango.
Танго у напівтемряві. По коліна у воді та із єдиним джерелом освітлення.
Варто лише закрити очі - і залишиться йти на світло. І на пристрасть.
LIBER TANGO

Новітні технології поєднують наші чуттєвості легкими дотиками наших пальців до клавіатур.
Скануючи записи скетчбуків, акценти розставляю на відсутності червоних ліній, які розрізають сторінку майже навпіл.
Записуючи на обрізках плівки у голові наші короткі розмови, намагаюся їх зібрати у потрібній послідовності, наче кавалки дитячого калейдоскопу.

Змінюю власний екологічний фон, залишаючи сліди в осінніх калюжах дощів, що не випали.
Щось розміреним кроком відраховує час, що спливає. Пошепки дивуюся дитячими очима.
"Тсс.. Они тикают!" (с)
Мій_власний_лічильник_Гейгера_зашкалює.

За темними окулярами ховаюся та п'ю рідину.
Не використовую фотоапарат.
Забуваю про новітні технології.
Але оновлюю речі. Та чекаю торкань.

Ранкові млинці із полуничним джемом.
Сонце в очі та вай-фай, що повільно підповзає до кожно сторінки.
Валеріанові очікування та дивні відчуття.
Жодних проблем. А на робочому столі:

Щоб збудувати щось нове чи варто старе руйнувати до щенту?
Чи варто прислухатись до пісень одеських бендів, вчитуватись у книжки українських емігрантів, заносити до меморізів записи френд-стрічок?
... та сприяти саморуйнуванню?

Та ранком такі думки трохи бентежать.
Але, вцілому,
"чтобы открыть черный ящик - нужно разбить самолет". (с)

Зошити сумнівів заповнюються моїм нерівним почерком.
Звісно, не варто це розцінювати, як особисту поразку.
Звісно, не варто заносити мене до списку невдах.
Звісно, немає жодного сенсу покладатися на антибіотики і скидати вину на осінні нетривалі дипресії.

Повідомлення скоріше пишуться у твіттер.
Малюнки скоріше малюються у контакті.
Знаходжуся у стадії напівсну - а у обіймах маленькі м'які іграшки.
Наразі нотатки не дуже й то пишуться.
Прагну теплої ванної.

Свілими ночами проспектами осіннього міста.
Закриваючи очі, цокаючи підборами та згадуючи словникові слова.
Засинаючи під шепіт ноутбуків.

Чекаю на новолуння та ковтаю знеболювальне.
І це на краще. Ніякого негативу.

Нові книжки із ініціалами Лілі Марлен та короткими неримованими нотатками.
Згадки про збірки нових і старих віршів.
Чорно-білі фото, що викликають спектр емоцій.