...це коли п*єш коктейль із шурхоту листя на подільських бруківках, міцнючої кави, нічних зубрінь за компом, творчих пошуків, випадкових зустрічей у кнайпах і дзвону китайських паличок на люстрі... смачно...

...завела собі ЖЖ - для читання тамтешніх друзів. щоденника не вестиму, але скидатиму всякі фото, картинки, вірші, пісні, байки, тощо... свої, чужі, і все, що трапиться під гарячу руку. то ж буде незле признатися всім, хто там прописаний, як можна знайти... а ось і "нава квартира":)
http://v-dorozi.livejournal.com/
велкам!

мдя, давно слід було зробити... та через силу-силенну самих праведних насущних проблем (нескінченним списком яких не ображатиму мізки читачів) відкладала на потім... хочу вірити, що ще не пізно...
отже, є ідея провести кінопосиденьки у мене на хаті в п*ятницю. ідея трохи ускладнюється сімейними обставинами, на жаль, як хотілось, спокійної вписки не вийде:( є два варіанти: або сидимо весь вечір "до упору" і розходимось, або сидимо всю ніч, стрічаємо (або ні - як захочеться) у лісі світанок і розбігаємось десь о сьомій. не дуже прикольно, але від мене, на жаль, не залежить...
але мені дійсно хочеться провести цей вечір. і якщо мою волю розділять віртуальні (і деякі позавіртуальні) особи, то думаю, силою спільного бажання, все вийде:)
що скажете?:)

мабуть, не світить мені серйозне, врівноважене, аскетичне життя, покладане на жертовний алтарь науки - і слава небу! коли, в обов*язковому лекційному порядку ми облазили 2 музеї з важкелезнгим бегом (до того, як завжди, проспала кілька годин), я думала, що все, от він і кінець... але, коли мої подальші справи дивом самоліквідувались і раптом виник шмат вільного часу, мені й на думку не спало йти додому відпочивати. поблукавши подолом, підчепила нову "болячку" - школа укрїнської пісні! душевний дівчатник (майже:-), але водночас - ВОГОНЬ!!! нарешті надибала акорди до народних пісень, а також шанс позбутися страху співати на людях. а ще - новий погляд на давно-давно знане...

три тисячі зелених чортів!!!!!!
з такою кількістю матюків я давно не вривалася в день...
тільки не кажіть, що техніка - мертві залізні механізми. це живі трварюки, які мене люто ненавидять... чи то просто виконують моє потаємне нелюдське бажання виспатись і плюнути на все... грррр... не спрацювало 2 будильника - і тепер світу навколо належить впасти остаточно... дірку в небі над ними, трясця... купа ранкової работи для жайворонкак - корові під хвіст... все пропаааало:(((((

...подарований моїм теплим божевільним містом. поки переконувала себе, що працюватиму на благо науки, дехто вивіз мене з лайбрері і потяг просто на лиску. і було море спогадів (СКІЛЬКИ там лишилось мене-колишньої?!), гремуча суміш відчаю і радості, вогнище, обличчя друзів... біг щосили, щоб швидше закрутити землю... випадкові зустрічі. з лиски вляпалась (зрештою, всього треба скуштувати, навіть завідомо несмачного) в мажорний клуб на паті. тобто, поки там були баварські танці, життя в тому жуткому місці здавалось терпимим, а далі ця грішна дискотека, я - у футболці і драних кедах, і натовп "вершків", і жутка (хоч і якісна) музика, і всі на головах... на сцені йожились дівчата в трусиках, і я подумала, що це несправедливо: чому чоловіків у цьому закладі збуджують, а дівчат - ні?! де поділи дядька в плавках:)? зрештою, деремнути захотілось з першої ж миті, не прощаючись... але впертість - звірська штука. змусила себе побути ще трохи, наступаючи на відточені носики лискучіх чобітків і намагаючись зрозуміти, чому народу так весело. тупо скакала з ноги на ногу - інакше все одно не розвернутись. мля... верніть мені шешори!!! аааа!!! чемно пояснивши милій людині, що мене запросила, що на сьогодні досить, пірнула в темряву і посунула порожнім містом. давно не було так легко і вільно - порожні зачаровані вулиці, скрипучі гойдалки, брєговіч і повне примирення зі світом. мене несло на бж, де, за розрахунками, мали бути барабани й гітраи. звісно ж, нікого уже не було. у вьсому космосі стрілось єдине чудовисько, яке виявилось тагіро. ми просто спіткулись одне об одного в темряві. "знаєш, меллон, світ таки кудись котиться... я стаю цивільним хлопчиком - тепер працюю..." моя щелепа боляче відбила пальці. воістину, нема нічого сталого... легко, мов бачились вчора, теревеніли про Фрая, спільних друзів (порозлітались, хто куди), їхали додому (благо, живем поруч). застуджені, за законами жанру, точили морозиво, а на завершення "концерту по заявкам" перед наші очі намалювався п*яний тип, що поцікавився, чи ми не з рибалки вертаємось... на що мій друг сказав, "саме так", і півгодини я насолоджувалась віртуозною імпровізацією на тему "як я тягав щуку на блєсну"... розстались ці двоє кровними братами... а нам лишилась люлька миру і, власне, сам мир...

Володар річок безіменних
З дощів заплітає тенета:
Рушай по дива Ойкумени,
Їх більше ніж сім – по секрету.

І боги кав’ярень вокзальних
Тебе депортують у Вирій,
Ти темряви келих останній
Губами торкнися і вилий.

Коли ж догоратиме листя,
Вберешся у чисту сорочку
Й нічним ескалатором міста
На землю повернешся мовчки.

Років 10 тому у Сибірі шукачі золота віднайшли... повністю збережене (заморожене) мамонтеня. Хутро у малих мамонтів золотаво-жовте, а з віком темнішає до темно-бурого. саме через це хутро шукачі випадково (не знаю вже, як можна моло помилитись і переплутати мамонта із золотим слитком) "змили" своїми приладами хутро з бідолахи, і той лишився лисим... змите хутро вони склали поруч. ну, поки викликані дослідники добирались до місця знахідки, місцеве населення влаштовувало паломництво - побачити Діму. поміж них була якутська вчителька, що на нартах влаштувала школярам таку собі екскурсією. ну, ознайомившись з ситуацйією, метка жіночка наказала дітям мерщій збирати те розкидале зутро, і - "по конях"... чи то пак, по нартах... питання - навіщо? светрика зв*язати! коли хутра схопились, вчительки вже не було, а шукати її у тих снігових просторах - справа смішна... так, якутська вчителька стала єдиним у світі володарем светра із хутра мамонта, а Діму поселили в музеї, з усіма належними почестями.

чи не вперше отримую задоволення від вивчення мов. навіть не знала, що таке можливо... в могилянці чудова програма з англійської (це, виявилось, обов*язковий предмет), якраз те, що мені требя для вдосконалення мови. спекршу я потрапила в одну з найслабших груп - за невдалими результатами втупного тесту, але тепер я в одній з перших, хоч програма та сама.
а ще вивчаю німецьку на курсах Гете. вирішила таки довчити колись почате. і також сьогодні пощастило перевестись у сильнішу групу (спершу з переляку пішла в початкову). там класна система навчання, тьфу=тьфу, звичайно.
приємно відчувати, як безпроствітна темрява в мізках розкреслюється тонюсінькими краплинками світла...
для повного щася вивчити б ще японську і польську... але то вже після магістерки, не інакше...

потроху будую новий світ. на місці того, що зруйнувався. новий - уже збудований, але ще необжитий. як у новому будинку - холодні бетонні стіни, все чуже і незатишне. але все має бути добре. сподіваюсь...

В колонках играет - Рунн, ірландський фольк
Настроение сейчас - злюче

насправді, з самого дитинства у мене ніколи не було з цього приводу комплексів. і зараз немає. хоча, певно, за законами жанру, належало б. і складається враження, що непосильний тягар комплексів за мене піднімає весь навколишній світ.
в дитинстві я звикла не засмучуватись, коли злі тьоті з ненавистю казали: "у-у-у, дилда!". потім звикла до недоречних питань про причетність до баскетболу чи модельного бізнесу. трошки боляче було звикнути до заяв хороших друзів-хлопців типу "дівчина неодмінно має бути нижчою". зрештою, забила і звикла. і багато до чого звикла ще. навіть не звикла, а просто не помічала і не думала, навіть не втрачала можливості постібатись із себе.
але сьогодні довели - насмішили і розлютили водночас. ввечері завітала близнючка, а після її відходу шокована бабуся з розпухлим червоним обличчям і мокрими очима почала завивати: Господи, як же це так?! як так можна? вона ж карлиця поряд зі мною! Боже, і де я знаходжу таких друзів! і як ми (очі робляться ще більшими) ходимо вдвох по вулиці! це ж просто соромно! і т. п. я грунтовно рявкнула, зрозумівши, що мирні логічні доводи безсилі. а на душі просто гидко, наче пройшлися брудними ногами.

на парі публічно перднула в калюжу, попустили по повному достоїнству інтелектуально. а вдома додали. тьху. чи в гори відлюдником піти?..

Мастер Мурамаса делал самурайские мечи как разящее оружие.
Мастер Масамунэ — как оружие, которым защищают жизнь.
Чтобы сравнить остроту мечей, их клинки опустили в ручей, по которому плыли опавшие листья.
Все листья, что прикасались к мечу Мурамаса, оказывались рассеченными на две части. А меч Масамунэ листья обплывали, не касаясь его.

Живи. Не жалуйся, не числи
ни лет минувших, ни планет,
и стройные сольются мысли
в ответ единый: смерти нет.

Будь милосерден. Царств не требуй.
Всем благодарно дорожи.
Молись -- безоблачному небу
и василькам в волнистой ржи.

Не презирая грез бывалых,
старайся лучшие создать.
У птиц, у трепетных и малых,
учись, учись благословлять!

отже, пейзаж маслом: тіло плющиться у Вернадці, душа біга по вільних степах з дикими щасливими стадами пітекантропів (благо, у тих вимірах не було універів, компів, заторів на дорогах і відчуття нескінченної самотності), а мізки тіпаються у передчутті ганебного для них семінару...

моє тепер навчання - скажений біг, що дозволяє лишатись десь у хвості...
завжди знала, що гальмо я неперевершене... але ж не настільки!!! я геніально дуплю навіть у тих речах, які, по теорії, добре знаю... чудова карма під назвою "чим більше намагаєшся вивчити, тим більше тупієш"... потік інформації на день мої скудні мізки відмовляються приймати... ура!
Хай живе осіння феєрія дупліжа!

з задоволенням простягаю ласти і даю подіям текти як їм заманеться. ліміт моєї могутності вичерпано. на фіг.

зламавши зуби о черговий замок і ризикуючи лишитися без важливої на завтра доповіді, намагаюсь не вийти з рівноваги...
зрештою, це давно мало статися. я записалась у Вернадку, не вдалось цього уникнути... перші враження - ррррр... на кожному кроці, або на стінах, або вручають в руки "добрі" службовці, список "чого не можна"... звісно, туди ж самі терористи записуються... одні й ті самі правила повторюються двісті разів, а от інструкціїї де, що і в якому порядку шукати нема ніде. і у персонала фіг доб*єшся адекватної відповіді. одне щастя - стріти когось із студентів...

бібліотекарі - раса древня і особлива. і унікальна в своєму роді. цікаво, чим ці півбоги так сильно зайняті, що лиховісні студенти їх відволікають?
ти винний від самого поргу. по факту. вииний, бо народився. бо прийшов сюди. і смієш про щось запитувати. ти винний, ще задовго до того, як підійдеш і щось запитаєш. і добра посмішка й ввічливе вітання не врятують твоєї грішної душі...

словом, фігня. вночі бігала до близнючок, витягла якесь історичне чтиво, щось із нету, щось із своєї скудної бібліотеки... а колись мені так гарно сиділось у великих світлих залах Подільської філії... і ту закрили, собаки...

зрештою, діло не в мені. і не в моїй грішній доповіді. а в ставленні. адже відносини "людина людині вовк" вбивають будь-яке бажання щось робити...

в метро дочитала 2-гу книгу Фрая...
на ескалаторі стався шок - на кілька секунд повністю забула, де я і чому... і що за дивне жутке місце... було ДУЖЕ страшно... потім пройшло. тільки трусило ще деякий час.
потім, дяка Магістрам, після милої (і тому теж трохи ірреальної) мандрівки в Пірогово, мене добряче пофутболяли у наших рідних бібліотеках... почуття реальності вернулось. спасибі. живем...

*
*
*
...а давай
однією зимною ніччю
наснимось одне одному.
щоб хоч трохи зігрітися...
*
*
*

В колонках играет - Брєговіч
Настроение сейчас - задумливий

хм... чому широкі маси так приваблюють брудні плітки про життя публічних людей?
...в цьому інтересі є щось від інстинкту виживання: ти грішиш, значить, ти живеш... добре це, чи пагано, але це справді так... якщо, звісно, людина не подалась в монастир...

і навіть пройтися нічним Подолом та зайти десь ліниво поцідити каву, в той час, як вдома - "кінь не валявся" від надлишку зобов*язань й термінової роботи - є в цьому особливий кайф, таке собі бунтарство, потяг до свободи, до справжнього, хоч на кілька годин пожити...

Моя судьба - это: Предопределенность Свобода выбора 15 % 85 % © Новый Акрополь 2005

воспринимай меня как миф,
мотив давно забытой песни.
И, Джа об этом попросив,
Мы очень скоро будем вместе.

Моя капризная душа
Опять бессмысленно свободна.
Для смерти - слишком хороша,
Для жизни - слишком непригодна...