І був ранок 22 листопада 2004 року. Сонячний, морозний ранок, такий дуже рідко буває у Харкові. Листопад -- це місяць дощів. Усе було ніби звичайно, тільки у дворі місцевої лікарні, яка розташована навпроти ленінської районної ради стояли два автобуси. А біля автобусів палили та перемовлялися люди у міліцейській формі. Деякі були навіть при параді, інші -- у повсякденній формі. Загонів спецназу у бронежилетах та зі спецзасобами видно не було. З одного боку стало навіть радісно -- сприймають серйозно, без жартів. З іншого боку -- няково, все ж таки міліціонер у нас в країні, це не "дядя Стьопа"...

Увесь день ЦВК лічила голоси. А разом з ЦВК лічили голоси і ми. Наш офіс майже усім складом "оселився" на сайтах "Української правди", "Оглядача" та "Кореспопондента". І коли вже надвечір ми отримали результати, я тільки переконався у вчьорашньому відчутті -- все марно. Навіть те, що люди у Київі потягнулися до майдану Незалежності не дало мені надії -- я не вірив, що люди ці щось змінять. Що людей цих буде досить, щоб нарешті українці повірили, що "ми разом, нас багато і нас не подолати" (с). Задавалось що найзапекліші покричать, порепетують та й розідуться по домівка -- чого ото на морозі стояти.
Коли ранком 23 листопада людей на Майдані не поменшало, стало зрозуміло -- не розійдуться. І люди потяглися до Києва. Десь надвечір у касах залізниці обмежили продаж квитків на Київ. У ранці 24 листопада квикти на київські напрямки зникли звідусіль. З джерел у складі Укрзалізниці стало зрозуміло -- квикі є, але продавати їх заборонено. І разом з цим мені раптом стало зрозуміло -- ігри та забавки скінчилися, тепер усе "по-дорослому". І очікувати можна на все. Абсолютно на все. Першим і мабуть найщирішим моїм бажанням було поїхати до Києва -- будь як -- підтримати тих, хто зараз там. Але з розумінням того, що може статися стало лячно. І коли дружина казала: "А поїхали на Майдан?", я звісно відповідав: "Давай спробуємо". Але насправді їхати мені не дуже хотілося. Мабуть за це я буду докоряти собі усе життя. А потім були довгі тижні спротиву, помаранчева стрічка пов'язана на барсетці, усі думки, усі емоції -- там на Майдані. На роботі "Українська правда" і "Оглядач" з оновленням раз в 10 хвилин. Дома -- 5-й канал до півночі. Потім були намети на площі Свободи вже у нас, в Харкові. І був мітинг у четвер, коли серед звичайного робочього дня майдан Свободи -- один з найбільших майдан Європи -- був повний людей з помаранчовою символікою. Пам'ятаю, як вперше принесли роздруківки слов Гімна -- хтось від трибуни став роздавати пачки листівок, люди брали не охоче -- було видно жителів міста, які вже ситі рекламнимі листівками -- але після того, як людина розуміла проглянуте відношення докорінно змінювалось. Майже кожен залишав папірець собі, а інші дуже обережно передавав сусідові.
І був з'їзд у Северодонецьку, де Євген Петрович Кушнарьов був одним з ідеологів ідеї ПИСУАРу. Мабуть психична хвороба пана Кушнарьова вже війшла в фазу загострення, бо коли він повернувся до Харкова, то чьомусь вирішив, що він є цар Харківської області. Бо одразу після приїзду він став не тільки губернатором, а ще й головою обласної ради. Після цього він видав указ про заборону трансляції декількох регіональних теле- та радіостанцій, також було видано укази про перепорядкування усього обласного складу міліції безпосередньо голові області, а також про припинення бюджетних відрахувань до Києва. А ввечері на майдані Свободи відбувся мітинг в підтримку Віктора Януковича, де Євген Петрович Кушнарьов чомусь вирішив нагадати відстань між Харковом та Києвом, та між Харковом та державним кордоном за Росією. Також Євген Петрович розповідав, що в Харкові буде лише харківська влада, вочевидь вважаючи харківщину своїм "единым и неделимым поместным наделом".
А наступного дня знову був мітинг помарачових, де зібралися ще й усі ті, хто не погоджувався з Євгеном Пертовичем відносно його права вирішувати, які канали дивитися, які радиостанції слухати і яку владу мати. Не погодилася з Євгеном Пертровичем і міська влада, зауваживши що хоча місто Харків і знаходиться на теріторії області, але в місті є своя, обрана влада. Тому усі його розпорядженя не мають ніякої сили в межах міста.
Що довго стояли намети на майдані Свободи. Стояли туристьки намети помаранчових, агітаційні -- біло-блакитних, а на сам кінець з'явилися якісь зелені. Хто зна звідки, та навіщо? Бо одразу після оголошення третього туру вони зникли.
Отакою була моя помаранчова осінь 2004 року. Багато пройшло часу, багато чого змілися, багато людей розчарувалися в своїх мріях і очікуваннях. Але мені здається що основні здобутки Майдану куди більш значущи і куди більш глобальні, ніж будь-які передвиборчі обіцянки, було їх виконано, чи ні.
Першим, та не найголовнішим, здобутком Майдану мені вважається той факт, що Президетном України став Ющенко Віктор Андрійович. Можна багато сперечатися про цю люди, згодом ні одна відома політична постать не може бути однозначно оцінена. Річ не в цьому і не про це. Річ у том, шо Президент є перш за все представником країни на міжнародній арені. І я дуже сумніваюся, що диплопатичні, економічні та політичні з'вязки з зовнішнім світом зосталися б у України хочаб такими, які були за часів Кучми, при іншому ітозі виборів.
Другий, найголовніший здобуток Майдану -- це народженна (чи пробуджена) українська нація. Чи ставили організатори собі в мету такий перебіг подій, чи ні -- вже не має великого значення. Українці об'єдналися заради спільної мети, відчули обов'язок перед країною, відчули Україну своєю країною, своєю Батьківщиною, відчули відповідальність за свою країну та повагу до неї. І великим рахунком байдуже, чи буде Ющенко дійсно народним Президентом, чи ні. Чи виконає обіцянки Ющенко, а згодом і новий Парламент, чи ні. Українському народові вже не байдуже, що буде з країною. З'явилося бажання добре жити і працювати саме на Батьківщині, а не будь-де за кородоном.
Слава Україні!