В тіні липи гуляє вітерець. Осінньою прохолодною свіжістю в ще по літньому спекотному повітрі шурхочучи відцвілим цвітом. Немов намагаючись порвати вуздечки літа і осінньою тугою за літом жбурляти листом – у всіх і все навкруги. Це ще буде. Пізня осінь. Ностальгія. А зараз літо. Ще літо!

Мене давно не було тут.. Я все ще в пошуках самого себе... Який навряд чи всім сподобається! Головне що самого себе..

Самотня ластівка на дроті –
Одним одна, самотина.
Всі ластівки давно в польоті, -
Чому ж без вирію вона?

Така вже осінь, що аж голо.
Вже іній сонце розпина.
У вирій лист летить навколо,
Її мина, ії мина.

Чи, може, їй крило підбито,
Чи, може, впала їй вина.
Тут розп’ястися з цілим світом –
Така печаль, що аж до дна.

Чи, може, так поля ці любить,
Вже йде морозу сивина.
А хто ж в мороз їх приголубить?
За все покутує вона.

До вирію ще стільки далей,
Вона ж стоїчно не зрина.
До тисячі моїх печалей
Іще одна – і не одна…

Я комусь приснився
смішний
на рік молодий
говорив усе те
що забувається після пробудження
або не говорив
звучала спокійна музика
та котрій я приснився
розуміла усе без слів

це було не у нашому місті
це було колись узимку
ліхтарі світили синьо
світло падало ніби сніг
а вона уві сні посміхалась
ну чого ти смішний чого ти
не снися мені будь ласка
це дозволено іншому

ось і все
маленьке кохання
йому не знайшлося місця у дійсності
йому не знайшлося справнього світла
сніго світять сумні ліхтарі
 

А пух з тополь, як перекотиполе,
А може, як у жмені теплий сніг…
Це все твоє. І знову серце голе,
Немов із пухом відлітає гріх.
І знову я стою на роздоріжжі,
І знов чекаю літа восени..
У пам’яті кричать уламки віршів.
Чаркуйся з сонцем — друзів спом’яни.
І вже душа уся, як на долоні.
О цей коктейль п’янкий,
немов полин!
В нім є солодкі пахощі півоній,
Акація, черемха і жасмин.
А пух летить, кружляє і співає,
Немов душа у вихорі думок…
У хвилі тоне, з хвилі випливає
Якийсь забутий, спалений рядок.
Це свято споминів.
Гірке й солодке свято.
З любові, щастя, болю і жалю.
І на весь світ
так хочеться кричати:
Як я люблю.

(Н. Кирян)

Вечірня жінка і ранкова жінка —
Немов вечірня й вранішня зоря.
Ранкову манить росяна стежинка,
Вечірня — в тихім сяйві догоря.
Ранкова жінка і вечірня жінка —
Між ними долі голуба вода.
Ранкова — у віночку із барвінку,
Вечірню осінь листям закида.
Рум’яна перша, друга блідолиця,
На них серпанку золота вуаль.
А у очах одної — таємниця,
У іншої — просвітлена печаль.
Вечірня жінка і ранкова жінка,
І час між ними лінію змиває.
Хвилинка зблисне,
наче намистинка,
І хмаркою по хвилях відпливає.

(Н.Кирян)

Вже заростають ті стежки,
Де ще недавно я блукав,
Де я радів і плакав,
Падав, знову вставав,
Долю шукав.
Сьогодні я вже не такий:
Я не соромлюсь почуттів,
Те, що не міг
Я вчора ще сказати собі,
Сьогодні я кажу тобі.

Я не такий, ти знай,
Я так тебе люблю.
Я не такий, колись не зміг
Би підійти,
Сьогодні небо прихилю,
Тебе люблю, тебе люблю...

Сьогодні я тебе згадав,
Твоє волосся цілував,
Ні, я не знав,
Тоді я ще насправді не знав,
Як сильно я тебе кохав.

Я не такий...


Я не такий...

Дощі надворі
І на серці сум.
Душа втомилась
Від журливих дум.
Ноги німіють,
Болить голова.
Як ти сьогодні?
Знову одна?

Мамооо!

Лиш думкою торкнусь Вас мамо і щось неймовірне твориться в душі. Таке тепле, ніжне, близьке і рідне.

Ви найрідніше! Ви моє начало!

А знаєте мені так хочеться сказати: - Погладьте мене мамо! Коли Ви обнімаючи - цілуєте мене при зустрічі чи на прощання. А як Ви здогадалися, що я так люблю полежати у Вашому ліжку, поринувши думками туди далеко, аж у дитинство? Ех мамо Ви мабуть теж скучаєте за тим вщент порослим подорожником - подвірям, а мені так хочеться почути: -Ти чого там розлігся під возом? Час йти в поле...

А полеее..... мммм! Свіжий польовий вітерець приємно огортає нас. Засмагою нагороджує наші тіла лагідне сонце. Житній лан золотом виграє за курною польовою дорогою. Маки, волошки, ромашки... А знаєте мамо - я так і не побачив красивіших за них квітів. Ой ледь не забув - з ними можуть зрівнятися лише плетиво маруни і настурції в бабусі біля тину! Вона так їх любила! Я памятаю мамо! Знаєте але дивлячись на квітки настурції, завше згадую віко труни бабусі уквітчане квітками настурції саме так я вона заповідала...

Так мамо роки в нас забирають можливість рухатись, обмежуючи нас в свободі, але ніхто не в змозі обмежити нас в ЛЮБОВІ - МИ ЛЮБИТИМЕМО ОДНЕ ОДНОГО! МИ ЛЮБИТИМЕМО ЖИТТЯ!

Я їду до Вас мамо...........

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Так Василю! Через 30 років погоджуюсь з тобою! Память справді така штука! З кожним роком ностальгія все хворобливіше рве душу... Я не бачив, не чув тебе довгі 30 років, але обіцяю - я знайду тебе! ЧЕКАЙ!

Залишу у спадок йому вміння ЛЮБИТИ - життя і людей!!!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Минають роки... День ранком розлучає нас з ніччю... Ніч сутінками нагадує, що день пройшов... Так щоразу... Завжди.. Допоки? Ні...!!!
Тому память все частіше повертає нас до тих днів коли ми почали відлік прожитих днів... МОЇ ДНІ 45 років тому!!! 16425 днів і ночей тому.....

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

ФК ЛЬВІВ - МИ ЛЮБИМО НАШЕ МІСТО

 александр иноземцев, 02-07-2008 20:41
Тема:  Re: От умеющих далеко плавать

Вот автобиография человека,нашедшего свой путь к счастью.Стихи для Вас:

Вот-ЧЕЛОВЕК!Он показал пример,
Как надо жить,как целей достигать!
Он фору даст любому,кто решил,
Что лишь ему под силу жизнь менять.

Вот-ЧЕЛОВЕК!Он только лишь живёт,
Но так живёт,как нам и не мечтать!
Он любит жизнь и сам её творит,
И так творит,что восхищает нас!

Вот-ЧЕЛОВЕК!Обычный он,как все.
Но видит мир он по-иному,не как мы.
Он для себя открыл секрет простой,
Что мир вокруг лишь отражение души.

Читаю строки его дневника,
И предо мною оживает наяву
Та красота,что окружает нас всегда;
Его глазами я на мир вокруг смотрю.

Вот-ЧЕЛОВЕК!Он указал нам путь.
Мы можем дальше так же слепы быть,
Но красоту,что окружает нас всегда,
Всё ж стоит нам увидеть и глаза открыть!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Відпочиваємо!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Мої внучата!!!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Ще трішки весни...

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Весняні краєвиди...

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Весняне......

Заплутаюсь у власних думках

Потону у шалених мріях

Я не можу жити отак -

З серцем повним любові,

Але без Надії.

Життя , як польова стежина – то вверх, то вниз... ліворуч... праворуч... Спливають роки залишаючи обабіч дороги відцвілі квіти... Дитинство в тендітних яскравих кольорах первоцвітів.. Юність – кольорами виклику, намагання, спроб... Зрілість в пишних, врівноважених та досконалих кольорах... Старість – колір тьмяного золота осені, непримітності і сили розуму, набутого досвіду, котрий не блистить, але присутній, вселяючи спокій... Але ніщо не вічне! Відцвітають квіти – встеляючи землю опалими пелюстками... Відходить життя – збагачуючи землю розумом і досвідом, відмічаючи кожне – сірим непримітним хрестом.....

У яскравих спалахах новорічних вогнів шукаю образ милий моєму серцю.... Образ який наповнює душу любовю... Твій образ... Новорічне видіння - новорічним бажанням.

Зберу в уяві всі вже минулорічні образи.... озвучу їх... безтурботним сміхом, чи невимовною зажурою вуст. Оздоблю їх чарівними посмішками... надам реальності їм краплинами сліз. Ми осідлаємо велетенський, фантастичних новорічних барв і розмірів– хвіст чудернацької комети. Мандруватимемо новорічним небом в пошуках нашої мрії, щоразу пірнаючи в спомини. Наші спомини... в пошуках майбутнього!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Ще трішки зими....

Na rozstaju dróg,
Stoi dobry Bóg,
On wskaże Ci drogę ....

 

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Суботня мандрівка в зиму.....

... незабаром вже 15 років...ага саме від того часу! Цікаво що каже біоритм про цей день?

            Суботній день.....Сірий і мокрий... Пройшов в переглядах етапів кубка світу ....
Набридло! І я вирушаю у ніч, ніби намагаючись наздогнати захід дня, розуміючи всю безнадійність затії. Назустріч сивими туманами дихає ніч. Брррррридкою називають таку погоду. Лишень не я! Немає в мене поганої погоди....
           Сьогодні 15 днів як я покинув паління цигарок... І сьогоднішній мій похід повязаний саме з спробою наповнити легені свіжим повітрям. Чомусь пригадалась молодість. Гармонія тіла з природою... Легкість.. Єдність...
           Вечірнє зважування зупинило стрілку ваги – на позначці 94! Ріст записаний у військовому квитку не піддаватиму сумніву, тобто 178 см. На мої 47 років? Важко! Тому вперед до гармонії....

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Ось і я на весіллі був....(навесні)

Не можу забути!
Не гоїться рана!
Мов жалібні нути
із струн теорбана
чи голосно грають,
чи ледве їх чути,
все жалем проймають -
не можу забути!

Не гоїться рана,
хоч мию сльозами,
хоч час на ню капле
цілющі бальзами,
хоч сонечко гріє
і зірка рум'яна
цілує, яріє -
не гоїться рана!

Хоч як ти далеко,
я все тебе бачу;
хоч стратив давно вже,
щодень тебе трачу;
хоч люта розпука
минулася п'яна
і клином розлука,
гадюка погана,
лежить поміж нами,
дівчино кохана, -
кохання без тями,
не гоїться рана.

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Доня... внучата...

Każdy człowiek duży, mały dzieckiem Boga jest. Pan Bóg kocha wszystkich ludzi i mnie kocha też

"Boże chcę się bawić" "Boże chcę chodzić" "Boże jaki piękny jest Twój świat."

Коли мрій восени надто багато, то вони збиваються в зграйку і відлітають у вирій!

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Вереснева прогулянка... на одинці...

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Вереснева прогулянка... на одинці...

Фотографии С_СОБОЙ_НА_ТЫ : Родина

Вереснева прогулянка....на одинці...

Ти можеш справді не знати правильних слів, але все написане в твоїх очах!

Роки нанизує життя на хребет - долі..... Так поволи....
Іду неквапливо... Виважуючи... Міряюючи.. Спотикаючись...
Падаю.. Знову піднімаюсь... Вітром пронизливим деколи життя...
Жкарубіє шкіра... Серце німіє...тверднучи...
Любов? Вона ніжною є по суті... Вона завше в серці... в душі...
Інакше неможна... Інакше ти біомаса....
Спасибі, мамо! Дякую, тато!
Я не в кількості дарунків. Ви не знайдете мене в стосах букетів квітів...
Я в Вашій памяті.... І цього достатньо.. Я щасливий... що Ви згадуєте мене без дат....без причин....без приводів....
Так я рідко бачу Вас..
Так рідко Ви маєте змогу чути мене....
Але я завше поруч – думки мої завше з Вами в любові мого серця......
Я люблю Вас всіх.... Я люблю тебе життя.......

В колонках играет - А ти мене любиш?
Настроение сейчас - щасливий яяяяяяяяяя..............

Життя таке розхристане,
А на душі  замок.
Словами я б перлистими
розповіла казок.
Я б зиму цю морозяну
окутала теплом,
Я б стала небом зоряним
Над Вашим лиш чолом.
Усе давно продумано,
Напевно, сотню раз.
А я люблю зажурено
Чомусь лиш тільки ВАС.

            Це було перед Різдвом. Були ранні сутінки. До концерту залишалося години чотири. Крісла у залі Московської консерваторії були частково закриті чохлами, частково завалені одягом музикантів, котрі відвідують репетицію. Була перерва, і сцена була порожня. До щойно розкритого рояля підійшли двоє - від народження глухих людей — тоненька дівчина з білими волоссям і важкий чоловік у жилетці з безліччю кишень. Дівчина була флейтисткой Руфью Монтгомері, а чоловік був режисером телекомпанії ВВС, яка знімала документальний фільм про те, як глуха дівчинка Руф стала флейтисткой й виступає на кращих сценах світу з зірками класу Евелін Гленні.
           Дівчина взяла чоловіка за руки, поклала його руки під кришку рояля до самої основи струн, сіла за рояль і стала грати. Чоловік відчував пальцями, як вібрує рояльна дека. Судячи з його очей, він вперше у житті навпомацки переконувався, що звуки дійсно існують і їх може бути складено в гармонію, і тремтять, і що ще. Він знімав фільм про Руф Монтгомері вже протягом тижня. Фільм про глухого музиканта. Глухий телережисер. Він тільки тепер дізнався, що робить його героїня. Він мав такі очі, які можуть бути у віруючого, якби той справді побачив янголів.

http://www.gaoordi.ru/digest/id/000751.shtml

.... сонними вулицями нічного міста поспішають гуркочучи останні автівки. Одиноко стою в тьмяному світлі ліхтаря. Втираю вологі від сліз очі... Вкотре радіючи... дякую Господу! За сірими мурами шпиталю три години тому розпочав свій  життєвий шлях мій онук!

Приходь прошу

 До мене в сни!

 Наснись мені

 Коли вже несудилось –

 Нам бути разом!

 Розбуди!

 Те що не спить,

 А десь дрімає.

 Немов чогось –

 Когось чекає.

 Струсни мій мозок!

 Розірви той вузол

 Розуму, або прости,

 Що я не твій!

 Нічий!

 Дрімаю....

 

Літом пахнуть стежки
Там де удвох ходили.
Знову леліють думки –
Мрію, яку оживили.

Сосен жалібний спів,
Сірої птахи клич...
Сльози німі без слів
З наших сумних облич.

В памяті все збережу
В серці зігрію мрію.
Думкою знов полечу
В край, де живе надія.

Давай виключим світло і будем мовчати
Про то що не можна словами сказати
Не можна писати неможливо зіграти
А тільки мовчати тихенько мовчати

Давай мовчати про то що дівчати
Не вміють сховати не можуть спати
Давай про мене і про тебе мовчати
Мовчати аж поки не захочем кричати

Місяць впав темно в кімнаті
Як добре що ти навчилась мовчати
Про то що ніколи не змогла би збрехати
Про то що ніколи мені не спитатись

Ми будем з тобою у ліжку лежати
Лежати як сніг - водою стікати
Ми будемо жадно свої сльози ковтати
А з ними слова яких не сказати

Давай помовчу тобі просто на вушко
Холодною стала чайова кружка
А ми ще маєм про що помовчати
А ми ще маєм про що полежати

Як світло проб'ється через наші штори
Ми знову з тобою як всі заговорим
А поки ще темно є в нашій кімнаті
Давай з тобою будем просто...

Самота.. Вона завше поруч... Ми як юні закохані – все ділимо з нею навпіл. Чи то лютого морознього дня милуємось казковим кришталевим блиском інею на химерах всохлих дерев. Чи то пізньої осінньої пори поглядами летимо за гнаним, рвучким пронизливим вітром - багряним листом. Чи вмиваємось в травневих, політньому теплих, зливах – дощу і сліз. Чи в літо несемось – оголивши тіла. Світ запахів – навпіл. Світ виднокраю – навпіл. Все навпіл! Лише любов одна на двох. Але без тебе самота не самота – гнітюча пустка... Я не хочу в пустку! Тому наодинці грітимусь від вогника, запаленого тобою в моєму серці, залишивши самоту наодинці...

Втопи мене
В очей глибинах -
Таких сумних!
Таких невиних!
Навік втопи!
Щоб не втекти –
Мені з полону.
Невідректись!
Нехай й потону!

Ймення - Ігорчик. Вік - 9 місяців. Дідуся звати - Нестор :)

Ты прошла сквозь облако тумана.
На ланитах нежные румяна.
Светит день холодный и недужный.
Я брожу свободный и ненужный...
Злая осень ворожит над нами,
Угрожает спелыми плодами,
Говорит вершинами с вершиной
И в глаза целует паутиной.
Как застыл тревожной жизни танец!
Как на всем играет твой румянец!
Как сквозит и в облаке багряна
Ярких дней зияющая рана.

...і ще одна спроба!

Спроба вчепити щось.....

Крізь днів розлуку,
Примарність стріч,
Несу як муку
В безсонну ніч-
Любов осінню
В жовтизні трав
Мов путь спасіння,
Що так шукав.