"Ні з тобою, ні без тебе
я не здатна жить без неба.
Може, з синіх і далеких
тих країв мене лелеки
принесли і тут зронили,
ненароком загубили?
Бо в дитинстві мала очі,
наче літні дні погожі,
та й тепер у їх склепінні
бачиш ти краплинки сині.
Хоч, частіше у них хмарно,
сіро, холодно й примарно,
бо оті небесні руни,
що ховають дивний трунок
мрій і марень нездійсненних,
вкарбувались міцно в мене.
Ти спитай небесні сили:
де вони, мої вітрила?
Я ж-бо знаю - маю крила,
їх знайдеш - будем щасливі." -
хлопцю дівчина сказала,
і в очах на мить заграли
весняні живі заграви,
чари радісні і жваві.
Лиш примружився хлопчина -
під ногами жде стежина.
Він пішов. Не став питати,
як талан той відшукати.
Тільки небо за плечима
і надія одержима.
Він дійде мети на світі,
в краю, зітканім з блакиті,
краплю котрої ховає
погляд тої, що чекає.
Він пішов. І грався вітер,
з пилу малювавши квіти.
Тільки вітрові відомо,
чи прийде він ще додому.


LI 3.9.25