Прямо целый цикл получается...
В голове крутится нечто похожее на мотив, но до конца не рождается.
Недопоэзия под недомузыку. А что, тоже любопытное явление....

Я обіймаю небо й плачу
у нього на плечі.
Я - головна своя невдача
я - шлях уночі.
А десь вгорі над перепуттям
героїв і ролей
Лиш те, що справжньою є суттю,
не зводить очей
Із ліній на долоні життя,
із тих, що ними йдуть без пуття.
Дороги схожі на павутиння...
попідтинню
сховалось буття...
Я - шумний лабіринт стежинок,
і кожна з них - це роль.
І кожну треба пережити,
це тисячі доль.
У них живуть і відживають
в геройстві чи гріхах.
Доріг чортма, і кожна має
свого мандрівника
Для ліній на дорозі життя,
щоб ними хтось блукав без пуття
дороги схожі на павутиння...
в ніч осінню
тікає буття.

Я обіймаю небо, й жаль мій
Зоряний килим тче,
А те єдине "Я", що справжнє
не зводить очей
Із ліній на долоні життя,
із тих, що ними йдуть без пуття.
Я сто разів воскресну й загину...
я - краплини
у зливі буття.

LI 3.9.25