Мне снится море, белый пароход,
А в тесной клетке птица не поёт.
Мне снятся чайки на волне крутой.
Из всех цветов – мне снится голубой.
Пусть катят волнами в забывчивость года,
Но не состариться, видать, мне никогда.
Блестит головушка давно уж сединой,
А мне летать так хочется весной.


В мой дом зашло ненастье,
Оставило в нём тень.
А день такой прекрасный -
Опять звенит капель.
На солнце снег искрится,
Цветёт весна в глазах,
А на моих ресницах –
Застывшая слеза.
Ну что, скажи, мне сделать?
Ну как, скажи, мне жить,
Чтоб ты мне просто верил
И мною дорожил?!


Только чуть оживу, как снова
Обломаешь ты крылья мне.
Я не брошу в упрёк ни слова.
И потянутся дни, как во сне.
Станет всё на земле безразличным,
Всё покроет седой туман.
А могло бы быть всё отлично,
Если б ты мне хоть чуть доверял.
А могло бы быть всё прекрасно
И в моей, и в твоей судьбе.
Я, видать, не дана для счастья
В этом мире большом тебе.


Снова праздники – мне не праздники,
Снова горько душе до слёз.
И в житейском моём задачнике,
Где ни глянешь – один вопрос:
Почему же у нас не сладилось?
Почему стала я виной?
Почему мы не знаем радости?
Почему ты угрюм со мной?
Почему? Почему?... Не пойму…

Приспані тривоги знову дошкуляють,
І вітри тужаві в листі шелестять.
Перелітні птахи в вирій відлітають.
З ними й мої мрії скоро відлетять.
Сивина ще дужче припорошить скроні.
Сірі мої очі більше не блищать.
Жовтий лист кленовий на моїй долоні,
А над головою журавлі летять.


Гуляє вітер в небесах,
Холодні хмари розганяє.
Дерев чарівная краса
Із жовтим листям опадає.
Курличуть в небі журавлі,
Гартують мужні крила.
Аби ж то крилонька мені,
Я б з ними полетіла.


Ночі сиплють зорі у річки прозорі,
Над водою верби тихо гомонять.
Розпустила мрії по безкрайнім полі.
Хай від злих наклепів геть собі летять!
Щоб недобрі люди їх не наздогнали,
Язики жорстокі на сміх не взяли.
Те, що наболіло, у собі сховала,
А солодкі мрії вітри рознесли.


Закружи меня, метель, закружи!
Надоело мне топтаться во лжи.
Надоело на бездушность смотреть.
Мне бы в небо птицей взлететь!
Надоело волком выть мне в глуши,
Где не встретишь ни единой души.
Надоело, надоело, и всё!
Надоело мне молчанье моё.

Ты почему опять не в настроении?
Опять не знаю, как и подойти.
Ну где набраться мне вдвойне терпения,
Чтобы беду лихую отвести?
Сердитый взгляд мне снова душу мучает,
Боюсь с тобою быть наедине.
А может, ты нашёл себе где лучшую
И за судьбу грозишь расплатой мне?
С бедой своей сама сумею справиться,
Сумею просто в сторону уйти.
Прости, мой друг, что так у нас не ладится,
За боль и радости минутные прости.


Гнётся черёмуха, гнётся кудрявая.
Ветер гудит в проводах.
Песня моя, как любовь запоздалая,
Снова летит в никуда.
Дуба могучего корни глубокие
Не оторвать от земли.
Не одинокая, но всё ж одинокая.
Сердце рыдает в груди.


Здер вітрисько листя із каштанів,
Безсоромно віти оголив.
От і все. В останню мить прощання
Не кажи, що ти мене любив.
От і все. В бурхливім людськім морі
Човен мій на скелю налетів.
Розлетілись мрії в чистім полі.
Не кажи, що ти мене любив.
От і все. Скрипучими снігами
Замете зима твої сліди,
Стане поміж нами холодами.
Не вертайсь!
Не обертайсь!
Іди!



Доганяє хвиля хвилю,
Догнати не може.
Так і наші долі, милий,
На ті хвилі схожі.
Поспішають до берега,
Об берег розб’ються.
Ну а з нас недобрі люди
Тільки посміються.

Вновь в саду расцветают груши,
Посредине чернеет орех.
Он отжил своё время, послушай,
Убери его, это не грех.
Года три мы с тобой уже ждали,
Но его не волнует рассвет.
Знаю, каждый уход печален,
Ведь возврата, возврата нет.


От тебя бегу,
От себя бегу,
Только мне никуда не деться.
На твою беду,
На мою беду,
Суждено нам с тобою встретиться.
Не вини меня,
Не кори себя,
Мне с собою никак не справиться.
Отпусти меня,
И прости меня,
Не моя вина, что не ладится.


Одиночеству
Не желаю ни славы, ни почестей.
Вновь, от прихотей жизни сбежав,
За объятья твои, одиночество,
Все земные блаженства отдам.
Мне с тобой так легко и просто,
Я с тобой не кривлю душой.
Приходи лишь почаще в гости
И подольше бывай со мной.


Знов над землею сквітло надвечір’я,
На пишних вітах розгойдавсь вітрисько.
В своє я щастя вірю і не вірю:
То десь за хмарами воно, то зовсім близько.
То дивиться й всміхається привітно,
То кине враз саму на півдорозі.
То шле сніги, то посипає цвітом.
І так весь час,весь час в якійсь тривозі.

В день 8 Березня
Я хотіла купити квіти
І сама собі подарувати,
Тільки ж знаю, спитаєш: звідки?
Що я зможу тобі сказати?
Що мені захотілось ласки?
Що щасливою хочу бути?
Хоч хвилину пожити, як в казці…
Та тобі цього не збагнути…
………………………………
Над тюльпанами я нагнулась,
Непомітно змахнула сльозу…
А тоді всім привітно всміхнулась
Й потягла далі ношу свою.


Зажурилися верби плакучі,
Пишні віти схилили додолу.
Стала тиша у лісі дрімучім,
Зникли птахи десь за видноколом.
Знову вечір на землю спустився.
Місяченько у хмарах блукає.
Видно, й щастя моє заблудилось
В цих осінніх холодних туманах.


Не вибаглива, не примхлива,
Та сьогодні мене прости,
Хочу бути, як всі, - щаслива,
Хочу думать, що любиш ти.
Не прошу я смітити грішми,
Не дивлюсь на полиці вітрин,
Подаруй мені краще ніжність,
Щоб відчути прихід весни.
Подаруй мені тепле слово,
Глянь у вічі ласкаво, всміхнись.
Жінці хочеться ласки і в сорок,
Хоч на ласки то ти не скупись.


Надоело, надоело
Одиночество влачить.
Скука, скука то и дело,
Невтерпёж так дальше жить.
Улетела б на край света,
Пусть мороз, пусть жаркий зной,
Но назад дороги нету,
Тесно связана с тобой.

Відсмакую гіркоту свою до дна.
Я ж привикла все вирішувать одна.
Витру сльози, засміюсь на все село,
Скажуть люди: як цій клятій повезло!
Некурящий, непитущий чоловік,
Проживе така у щасті цілий вік.
На завидливих погляну гордо я:
Так, у мене непитущая сім’я.
Не питає чоловік, чому журюсь,
Не здригнеться, коли навіть утоплюсь.
Некурящий, непитущий чоловік,
Проживу отак у щасті цілий вік.


Так тріпоче душа, наче клен восени.
Не приходять до мене ніякі вже сни.
Похилилась додолу калина сумна.
Я себе утішаю: та ти ж не сама!
Прокидаюсь вночі і до тебе тулюсь,
Тільки ти не спитаєш, чому я журюсь.
Без пори повсихали в саду нашім вишні,
Ти прости, не кляни, що життя в нас не вийшло.





Память, память,
не тревожь!
Жизнь - как сказка,
Сказка - ложь.
То, о чём всегда мечтала,
Недоступным в жизни стало.
Предо мною три пути.
По которой мне идти?
Где же, где же к счастью путь?
Как мне сказку в жизнь вернуть?




Я жду весну, коли в зеленім гаї
Почую знов оте «цвірінь – цвірінь»,
Коли в небеснім просторі безкраїм
Проріже сонце ніжну голубінь.
Я жду весну, коли моя надія
Барвистим килимом паде тобі до ніг.
І ти, мій ніжний, мій єдиний.
Закоханий й щасливий,
Весь потонеш в ній.

Приснилися знов мені очі твої –
І знову туманяться очі мої.
І знову я лину на крилах надії
До тебе, коханий, до тебе, єдиний.
А темная хмара назустріч спішить,
І в небі поблискує, в небі гримить.
Не хоче природа мене зрозуміти,
Що в світі без тебе не зможу я жити.


Губиться листя із клена.
Літо згоріло дотла.
Важкою хмурістю неба
Вкутана рідна земля.
Рвуться у небо антени.
Спів лебединий вже стих.
Біля вікна хризантеми.
Скоро покриє їх сніг.
Спуститься віхола з неба,
Позамітає сліди.
Горнеться серце до тебе,
Не остуди його, не остуди!


І знов хуртовина регоче,
У серці той регіт щемить.
Та серце повірить не хоче,
Не міг ти мене розлюбить.
Не міг ти так просто забути
Акації білої цвіт.
Не вічно хурделиці бути.
Я вірю: розтопиться лід.
Розтануть сніги, і водою
Запіниться й зникне печаль.
І знову підемо з тобою
Веселу пору зустрічать.


Відболи мені, мій болю, відболи!
Скоро знову закурличуть журавлі,
Скоро знову повернуться в рідний край,
Та ти струни мого серця не чіпай.
Не тривож того, що з веснами пройшло,
Не тривож того, що снігом занесло.
Заглядають в бистрі води береги.
Не змогли ми своє щастя вберегти.
Манить річку швидкоплинну синя даль,
А між нами – незагоєна печаль.

Я иду по земле,
Ну а рядом со мной
Неустанно повсюду волочится
Одиночество.
Где бы ни была я,
Гложет сердце моё
Мысль печальная, мысль тоскливая:
Нелюбимая.


Мне до тебя сейчас так близко,
Лишь только руку протяни.
Но гордость говорит: Ужасно! Низко!
Ты гордость мою глупую прости.
Прости за то, чему уже не сбыться.
Сиреневые грёзы позади.
Научим мы сердца спокойно биться,
Нам ничего не светит впереди.


Ранок в світлому намисті
Починає день новий.
Угорі, в зеленім листі,
Спочиває вітровій.
Золотий володар світу
Шле до нас своїх синків.
Їм назустріч ніжні квіти
Розкривають пелюстки.
На світанку знов зозуля
Накує всім довгих літа.
Новий день іде, крокує,
Ви спішіть його зустріти.


Ты прости меня, ты прости
За печаль, за тоску до гроба,
Что топчусь на твоём пути.
Ты прости меня. Ты прости.
Не вини меня, не вини.
Я не меньше тебя страдаю.
Ты прости меня, ты прости.
Я тебя, как всегда, прощаю.

Прилягають трави до землі,
Обніма берізку буйний вітер.
Нині посміхнулася мені
Наймиліша дівчина на світі.

Сяють щастям очі голубі,
Я лечу назустріч світлій долі.
Нині посміхнулася мені
Ніжна квітка першої любові.
Хай летять тепер за днями дні,
Смутку більше серця не затьмарить.
Нині посміхнулася мені
Так давно очікувана радість.


Ти ніколи мені не кажеш,
Що в твоєму житті я значу.
Спиш спокійно вночі й не бачиш,
Як я тихо в подушку плачу.
Ти ніколи не хочеш чути,
Як у грудях серденько б’ється.
Ти ніколи не зможеш відчути,
Як душа від страждання рветься.


А може, ти й любиш,
А може, й чекаєш,
Та як зрозуміть тебе? Як?
Я знаю: не згубиш
Того, що не маєш.
Дивак ти…, великий дивак.


Біжить дорога, стелиться
Під шинами коліс.
Що прожито – не вернеться.
Шумить столітній ліс.
Широкая, глибокая,
Ріка кудись спішить.
З тобою – й одинока я.
Як важко в світі жить!

Засыпает порошею
Одинокий мой след.
С непосильною ношею
Я бреду по земле.
Давит грудь мою белую
Гробовая тоска.
Ничего с ней не сделаю,
Слишком боль глубока.







Не чекала, а ти прийшла,
Моя сіроока печаль.
Десь за щастям погналося літо,
Поманила його синя даль.
Рветься осінь в заплакані вікна.
І опав вже останній листок.
Рухнув нашого щастя місток.
Не студи мого серденька, вітре!




Лелеки летять над містом,
Летять у безмежну даль.
І падає жовтим листом
На плечі мені печаль.
А як було любо влітку
Серед пишних пахучих трав
Відшукати чарівну квітку
Й берегти, щоби цвіт не пропав.
Берегла від дощів і засухи,
Від людей не змогла зберегти.
Ріже серце мені те «здрастуйте»,
Як проходиш по вулиці ти.

Не тверди, что не знаешь радости,
Не цепляйся к его словам.
Не кричи, не ворчи, не жалуйся,
Не всегда ведь и ты права.
Короваи пекут в нас сладкие,
Но едим - то мы чёрный хлеб.
Не кричи, не ворчи, не жалуйся,
Разберись–ка сперва в себе.





Засыпает порошею
Одинокий мой след.
С непосильною ношею
Я бреду по земле.
Давит грудь мою белую
Гробовая тоска.
Ничего с ней не сделаю,
Слишком боль глубока.

Я тебе, друг, целую руки
За печаль, за тоску до гроба.
Если б не было этой скуки,
Не смогла б написать ни слова.
Мне с тобой в моих мыслях вольно,
Мне с тобой с моей музой сладко.
Я судьбою своею довольна,
Хоть всегда в нашей жизни складно.




Говорят, коль посуда бьётся –
Значит: жди в своём доме счастье.
Только где же оно возьмётся,
Если всюду одно ненастье?
Ты сегодня разбил подарок
И неловко судьбе улыбнулся.
Вспомнил случай какой – то давний,
Только в прошлое нам не вернуться.

Разукрасила я тушью
Все глаза свои.
Говорю, что мне не грустно,
А душа болит.
Говорят, не спрячешь шила
Ты в мешке никак.
Всё поймёт твой друг любимый,
Если не дурак.
Так что красься иль не красься,
Ничего не скрыть.
От того не станет слаще
В этом мире жить.
Я глаза скорей умою
Чистою водой.
Ведь в душе то я не скрою:
Грустно мне с тобой.
Никогда не улыбнёшься,
Всё дела, дела.
Не поймёшь, не разберёшься:
Я с тобой – одна.
Неужели так придётся
Коротать мне век?
Весь ли свет, что в том оконце?
Я же человек!

Снова в груди заныло,
Снова встаёт рассвет.
А мне на душе немило,
Не радует солнце, нет.
И песня, полна печали,
Льётся на белый свет.
Начать бы всё сначала,
Но только возврата нет.




Осень сменяет лето,
Зиму сменяет весна.
Счастье моё, ну где ты?
Ну почему я одна?
Одна средь толпы миллионов,
Одна средь сверкающих глаз.
Неужто до смерти дано мне
Радости в жизни не знать?
Я чем пред судьбой провинилась
И чем не понравилась ей?
Несчастлива и некрасива,
Одна средь врагов и друзей.

Не спеши, дочурка, замуж,
В нём, родная, проку нет,-
Говорит девчонке мама,
Алый с проседью букет.
Рано – рано поседела,
Рано стала куковать.
А была красивой девой,
Нынче трудно и узнать.





Где – то там вдалеке гармошка
Растревожила душу мою.
Снова муза стучит мне в окошко,
Только я без гармошки пою.
Всё одна свою песню слагаю,
Всё одна веселюсь и грущу,
И в подушку тихонько рыдаю,
К «счастью» рыму всё время ищу.

Если в небе солнце светит,
Значит, будет день прекрасный.
Если ты в меня поверишь,
Значит, буду, буду счастлив.

Если дождь бывает летом,
Будет урожай прекрасный.
Если ты в меня поверишь,
Значит, буду, буду счастлив.




Каждый живущий на свете
Хоть чуточку счастья желает.
А счастье одно, и, поверьте,
Не всем оно и выпадает.
И кто его делит, не знаю.
Выходит уж больно не ровно.
Но я не ропщу, не рыдаю.
И тем, что имею, довольна.

Сонце за хмарами,
Вітер шепочеться
Із верховіттям дібров.
Серцю нещасному
Вірить не хочеться
У нероздільну любов.

В небі осінньому
Вірними парами
Лебеді білі летять.
З ними полинула б,
Тільки не знаю я,
Де своє щастя шукать.

Скоро з-за обрію
Біла хурделиця
Все навкруги замете.
Те, що вже пройдено,
Більше не вернеться,
Іншим весна розцвіте.

Тільки не в силі я,
Голубе сизий мій,
Серце своє приглушить.
Поки живемо ми,
Доти і віримо,
Доти і будем любить.

Слишком уж тоскливо
На душе моей.
Холод торопливо
Гонит журавлей.
Солнышко искрится,
Только нет тепла.
Мне бы синей птицей
В небе полетать.



В небесах сияет
Розовый рассвет.
До сих пор не знаю:
Любишь или нет.

Под лучистым солнцем
Тают облака.
До чего ж, родная,
Ты мне дорога.

Я лечу навстречу
Голубым мечтам.
Никому на свете
Счастье не отдам.

Вновь стучит калина
Гроздьями в окно.
На душе тоскливо,
Во дворе темно.
Неуклюжий ветер
Деревцо сломал
И, смеясь задорно,
В поле убежал.
Верю, день настанет –
Солнышко взойдёт.
Сердце не обманет,
Верю, счастье ждёт.



Я не хочу, не хочу, не хочу
Верить, что песня спета.
Снова на крыльях надежды лечу
В солнечное я лето.
Ты погоди, погоди, погоди
Дом оставлять мой, аист.
Верь мне, что счастье ещё впереди,
Ведь за окошком август.
Мы не должны, не должны, не должны
Ждать от судьбы подачек.
Будем мы цели великой верны,
Будет тогда и удача.

В книгах – сказки,
В жизни – проза.
Друг мой милый, берегись!
Как прекрасно пахнет роза,
Но смотри, не уколись!
Роза расцвела и манит,
Нежной прелести полна.
Не один уже обманут,
Не один сошёл с ума.
Вот и ты, в любви сгорая,
Всё глядишь упрямо ввысь.
Розу ты достать желаешь,
Но смотри, не уколись!



В детстве всё мне виделось
В розовом тумане.
Не могла подумать я,
Что судьба обманет.
Молодость весенняя –
Голубой туман.
Скоро – скоро поняла:
Жизнь – один обман.
И теперь вот в сырости
Жизнь моя волочится.
Неужели серость та
Никогда не кончится?