Женя, лікар медичний психолог, друга спеціалізація – терапія.28 років.
Вона сама звернулася до мене, тому що хотіла розповісти історію одного молодого бійця, яка її дуже вразила.
«Це був третій чи четвертий день після останніх подій. Бійці були виснажені, але все ще чекали на атаку. Хоча вже знали, що атаки не буде. Ми, лікарі, допомагали, як могли. В нас не було серйозних наркотичних препаратів, лише звичайні заспокійливі. А треба було, щоб вони спали. На другому поверсі салону взуття, в якому зробили медчастину, можна було їх вкласти. На каримати. І от мене вразила історія одного хлопця, Дениса. Він не спав третю добу. Ми сиділи з ним, говорили і я потихеньку вводила його препаратами в сон. Він мене попросив о п’ятій розбудити його, бо мав стати у патруль. А розмовляли ми о третій. Він розповідав про бій на Інститутській. Коли там масово розстріляли людей, біля каплички, що була у стели, священники освячували на бій хлопців. І у цього Дениса священник запитав скільки тому років. Тому було лише 19. Панотець каже: «куди ж ти йдеш, ти такий малий ще зовсім?» А Денис відповів, що не може залишитись, тому що усі його хлопці там. І тоді панотець дав йому свій хрестик і сказав, що буде за нього молитися.
І хлопець пішов на Інститутську. Вони мали лише дерев’яні щити. Поруч з ним стояли два його товариша. Снайпери вже почали в голови стріляти людям, і вони стали живою стіною, прикриваючи щитами поранених, щоб медики могли винести їх. Денис розповідав, чому він не може тепер заснути: в його голові, наче плівка, покадрово прокручувалися миті, як спочатку впав його товариш з правого боку, йому вистріли в голову, потім той, що зліва відхилив щит і куля потрапила йому в серце. І вони падають вдвох, а він залишається один. Денис прикриває їх щитами, а медики допомагають виносити і йому кричать : « іди звідси, а він стоїть, в нього ступор, він не може поворухнутися. Його схопили медики і відтягли звідти. В нього був шок. Потім він десь здобув собі бронік, каску, щит і побіг знов туди допомагати медикам. А потім, наступного дня, після того ,як вбили його друзів, він зустрів того панотця і він сказав: «Денисе, я за тебе молився увесь час ,я дуже радий, що ти живий!». Денис хотів віддати того хрестика, а отець відповів: « ні, я за тебе молився, хай він у тебе залишиться» Хлопець сказав, що він тоді вперше усвідомив, що це є, коли за тебе моляться.
Я сиділа, це усе слухала. Це була вже не перша історія, але біль був великий в мене. Я спитала у нього: « навіщо ти туди йшов, тобі ж усього 19 років?». А його дівчина працювала в той час на кухні зі своєю мамою. Він здивовано озирнувся на мене і сказав: «а що, я одружуся, в мене народиться син, піде гуляти в центр міста і його перший ліпший, хто захоче зможе в голову зянти і все? То навіщо мені таке життя?»…
То є причина по якій і я прийшла. Мені було страшно, дуже страшно, коли я приходила, приносила хлопцям чай, бутерброди, а вони мене проганяли і казали, що то – не жіночі справи. Я спочатку після роботи приїжджала, як могла допомагала. З друзями ми організовували допомогу речами, їжею, фінансово. А, коли я 18го побачила, що горять профспілки, я почала плакати і навіть скиглити. У мене було таке відчуття, що зараз до мене прийдуть у квартиру і щось подібне зроблять. Я зрозуміла, що неможливо терпіти. Наступного дня я пішла на роботу, відмінила усіх пацієнтів, зібралася і прийшла сюди. Страшно було перші 10 чи 15 хвилин, і у мене була така емоція, скажу чесно, я розуміла, що не витримаю тягати тіла, з яких ллється кров. Я знаю свої можливості і ресурси. Але знала, що, у медпункті, коли їх приносили, я могла сконцентруватися, зорієнтуватися, подавати шприці, ампули, колоти, допомагати обробляти рани. І я пішла у медпункт. Але не шкодувала жодної секунди, що прийшла сюди, бо відчувала, що то мій обов’язок. Я люблю свою країну і маю бути тут.
На барикаді був мій найкращий друг, мій колега і одногрупник. І другий спогад, коли горіла стела і ми давали пити молоко хлопцям, відчуття, яке я ніколи не забуду, зі своїми принципами, як медичного психолога, що ненависть не можна винищити ненавистю, а лише тільки любов’ю… коли я чекала його, щоб він вийшов живий і я бачу той дим, коли він виходить, підпалює цигарку і я на нього дивлюся, а в мене тільки одне – живий. Я знала, що ,якщо з нього впаде хоч капля крові, я беру скальпель і мені пофіг, я лізу на ту барикаду. То відчуття було якесь дике, інстинктивне. Щось таке в людях прокинулося, не тільки в мене, а і в тих людях, яких я тут бачила. Це відчуття території. І, коли кажуть, що там полізли під кулі, дурні, навіщо, - я не можу того чути, бо я читала біографії навмисне людей, що там загинули. Це були люди з вищою освітою, свідомі, люди, які знали закон. Вони знали, що і як відбувається. Вони першими і лягли, тому що вони захищали територію. Вони перейшли ту межу. Вони – дійсно герої.
І коли я чую деякі історії, що про Майдан зараз розповідають, у мене виникає відчуття дике і інстинктивне – вчепитися у волосся. Тому що вони не мають права так говорити, коли їх тут не було.
Для мене була честь мити тим хлопцям руки, обличчя і навіть міняти їм шкарпетки. 
Зараз ми їх підтримуємо, щоб вони не відчували себе непотрібними, а дійсно героями. Потрібен лише час, щоб усе запрацювало і змінилося. А їх треба налаштовувати на мирний час. То є моя країна, мої друзі, мої люди.»