Венеди

Від часів виділення праслов’ян з індоєвропейської спільноти відбувався безперервний процес формування слов’янства. Його поділяють на два періоди: венедський, або зарубинецький, та антсько-склавинський, або пеньківсько-празький.

Зарубинецька людність була сусідом войовничих сарматів. Унаслідок їхніх постійних нападів праслов’яни переселялися на Десну, верхів’я Дніпра та Південного Бугу. У Європі вони були відомі як венеди. Батьківщина венедів, як описав її давньоримський історик Тацит, охоплює простори від східних відрогів Карпат до Верхнього Подніпров’я й збігається з територією поширення зарубинецької культури (ІІІ ст. до н.е. - ІІ ст. н.е.). Кінець венедському етапу розвитку слов’янства поклало Велике переселення народів. Переселення охопило практично всю Європу й суттєво змінило її політичний, культурний та етнічний вигляд.

У ІІ ст. у східному напрямку на Волинь просунулись германські племена ґотів, винищуючи місцеву слов’янську людність, а звідти долиною Південного Бугу вийшли в причорноморські степи. Рятуючись від ґотів, венеди тікали в Подністров’я та Подніпров’я. Відтак територія розселення праслов’ян була розрізана ґотами долиною Південного Бугу на східну та західну частини. Надалі вони розвивалися самостійно, набуваючи специфічних рис, що врешті-решт призвело до повстання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я й Волині.

У добу панування ґотів у Причорномор’ї поширилася черняхівська культура (ІІІ-ІV ст.). Її пов’язують із названою ґотським істориком Йорданом імперією Германаріха, до якої, окрім власне ґотів, входили слов’яни, фракійці й сармати.

2. Гунська навала і слов’яни

Ґотівіз Причорномор’я вигнали в останній третині ІV ст. гуни. Приблизно в цей час припинила своє існування черняхівська культура. Правитель розбитих ґотів Вінітарій, ймовірно, відступаючи під тиском гунів на захід, розпочав війну з антами. Він убив їхнього князя Божа й розіп’яв на хрестах 70 антських старшин. Тоді гуни виступили на захист антів й убили Вінітарія. Більшість ґотів переселилася на Середній Дунай. Територія розселення антів у VІ ст., описана Йорданом, збігається з тією, де була поширена пеньківська культура, а склавинів – відповідає празько-корчацькій культурі (V-VІІ ст.). З антами пов’язане існування слов’янського воєнно-політичного об’єднання, яке називають Антським царством.

У цей час Західну Римську імперію заполонили племена варварів, які прийшли туди разом із гунами й утворили гунську державу на чолі з Аттілою. Однак, унаслідок розгрому гунів на Каталаунських полях (451 р.) та смерті Аттіли (453 р.), ця держава розпалася. Складовою частиною наступного розселення народів стало Велике слов’янське розселення V-VІІ ст. Спочатку анти й склавини перейшли південний берег Дунаю та осіли на Балканах у візантійських володіннях. Вони започаткували південну гілку слов’ян. Склавини через деякий час рушили далі, уверх по Дунаю й просунулися у межигір’я Одри та Ельби, поступово інтегруючись із західними слов’янами.

3. Війни слов’ян з аварами

У середині VІ ст. через українські степи пройшла нова орда кочівників-аварів або обрів. За дозволом Візантії вони оселилися в Паннонії на середньому Дунаї, де заснували свою державу – Аварський каганат. Однак через деякий час авари почали напади на візантійські володіння. Від моменту своєї появи в причорноморських степах авари воювали з антами, оскільки землі останніх були форпостом осілих землеробів на межі зі степом. Ця боротьба була тривалою і виснажливою. Остання згадка про антів міститься у візантійських хроніках від 602 р. У цей рік каган (князь) аварів направив своє військо в землі антів й наказав винищити їх як союзників візантійців. Після цього рештки антського населення перейшли Дунай і оселилися у візантійських володіннях. Північна частина антів злилася зі склавинами і брала участь у формуванні праукраїнської спільноти.

За часів правління імператора Іраклія (610-641 рр.) Візантія використовувала аварів для боротьби зі склавинами, щоб зупинити їх переселення на свої землі. Літописець Нестор повідомляє в «Повісті минулих літ», що авари підкорили дулібів, які мешкали на Волині, й беззаперечно були склавинами. Вони сформували союз племен, відомий з арабських джерел як Валіняна, на чолі з князем Маджаком, який в VІІ ст. було знищено аварами.

Отже, слов’яни за своїм походженням є автохтонним (тим, що сформувалося на цій території) населенням українських земель індоєвропейського походження. Як окрема етнічна спільнота вони сформувалися на початку нашої ери. У VІІ-VІІІ ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення у ІХ ст. із виникненням Київської держави.

4. Де витоки праукраїнського етносу?

Від якого часу можливо прослідкувати існування на наших землях українського етносу? Це складне питання здавна привертає увагу вчених. Важливим кроком на шляху пошуків відповіді на нього стали дослідження назв поселень, річок тощо, які виникли у період розселення слов’ян з їхньої прабатьківщини.

У час розпаду слов’янської спільності починається формування окремих слов’янських народів. Більшість назв, як ствердили дослідники, аналогічні українським. Це можна пояснити лише виходячи з того, що на момент розпаду слов’янська спільність розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Сучасна українська мова зберегла багато давніх загальнослов’янських елементів. Територія слов’янської прабатьківщини значною мірою збігається з українською етномовною територією. Внаслідок цього розвиток слов’янства, як вважає доктор історичних наук Леонід Залізняк, можна уявити як процес відгалуження окремих слов’янських народів від праукраїнського етнічного дерева, яке з першої половини І тис. до н.е. розвивалося між Прип’яттю та Карпатами. Це дає підстави твердити, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. до н.е.

 

 

Серия сообщений "Слов'яни":
Часть 1 - Слов'яно-Арії II-V ст.н.е.
Часть 2 - Славянские руны.
Часть 3 - ПУТЬ СКВОЗЬ ВЕКА.
...
Часть 5 - Скіфи VII — III ст. до н. е.
Часть 6 - Сармати або Сарматія ІІІ ст.до н.є.
Часть 7 - ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ