Тільки про Кенґір ми тепер точно знаємо, чого вони "добілісь": вони завалили Гулаг. Саме після Кенґіру - "братства на крові" - "блатні", які доти безроздільно командували в таборах у союзі з адміністрацією, - остаточно, по всьому Гулагу, визнали над собою верховенство "політичних". Влада в таборах перейшла до "58-ї статті". Гулаг ставав "бандерівським".

А це означало, що вся, створена Сталіним система, опинилась на гігантській бочці з вибухівкою. Хрущов прийняв те єдине рішення, яке могло врятувати СРСР (і весь "соцтабір") від вибуху, - "розрядив вибухівку". Звідси XX з'їзд, ліквідація Гулагу, хрущовська "відлига" - найбільша "ліберальна реформа" в історії СРСР, що струснула цілим світом (другої - ґорбачовської - імперія вже не витримала). "По ходу" тим було врятовано мільйони життів. (І ненароджених також!)

Висновок? Люди ніколи не є в стані передбачити/прорахувати наслідки своїх дій на довгу дистанцію. Але вони завжди вільні вибирати - коритися злу ("співпрацювати з адміністрацією"), чи чинити йому опір. Для самих учасників повстання воно було "всього лиш" їхньою "Революцією Гідності" - їхнім "Майданом". (Перед тим були повстання в Красноярську, Норильську, Воркуті - всюди, куди вливались "бандерівські етапи", - як же можна, зсередини історичного процесу, передбачити, в який саме момент терези зрушаться, і "кількість" перейде в "якість"?)

Не можна, будучи в'язнем Кенґіру, знати: ось зараз я піду на танк - а через 2 роки Хрущов розпустить Гулаг, і Україна виживе. Можна тільки твердо й до кінця робити те, в що віриш. І тоді ти обов'язково переможеш - навіть коли "по ходу" тебе вб'ють, ти зміниш світ. І, сам того не знаючи, врятуєш те, у що вірив.

Пам'ятаймо Кенґір. Подякуймо Кенґіру. Ми ще й досі не до кінця свідомі того - як багато йому завдячуємо.

Повстання у таборі Кенгір почалося після вбивства.

Невдовзі по Великодню колона українських хлопців привіталася із зустрічною колоною молодих жінок, яку вели у робочу частину зони: "Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!" - традиційно відгукнулися дівчата. У наступну мить світ був прострілений автоматною чергою.

На землі лишилося лежати півсотні тіл: 13 загинуло на місці, 5 осіб згодом померло у лікарні, 33 були тяжко поранені. Згодом слідство встановило, що жодних підстав для застосування зброї не було. 

Свідок цих подій, єврей, в’язнь радянських концтаборів Анатолія  Радигіна :

„Серед сірої таборової юрби виділялися дві категорії, помітно інакші від безбарвних облич, безбарвних рухів, сірих бушлатів... Колишні вояки й старшини УПА, ОУНівці й безпартійні українські патріоти... відрізнялися від усіх. Коли нараз у масі, що копирсалася, переходив чоловік підтягнутий і чепурний, спокійний і маломовний, виголений, у чистій сорочці і вичищеному взутті, у дбайливо пригладженій арештантській одежі, можна було майже без помилки вгадати його національність, партійність і знамено, під яким він воював...

Це були люди, вірні світлій ідеї і раз даній присязі, багатьох із них не менше, а часто більше від інших мучили голодом і холодом, і стільки товаришів втратили вони на тяжких, кривавих шляхах від Карпат і Ковеля до Караганди і Мордовії. Їхній фанатизм доходив до монашого самозречення. Більшість із них не курило, не доторкалося спиртних напоїв, якщо їх вдавалося як–небудь дістати. Можна схвалювати або засуджувати діла і долю «Галичини» і «Нахтігаль», але їх останні живі вояки були гідні наслідування у витримці, в умінні витримувати страждання, умінні не спуститися до рівня смердючого обірванця.”