Мріяла, аби її проілюструвала Євгенія Гапчинська.

РАНКОВИЙ РАНОК

Янголята жили усі разом. Семеро прикольних рожевопопих малюків з дня у день прокидалися на власних пухкеньких таких же рожевих як і їхні сіднички ліжечках та цілісінький день метушились. Гонилися туди-сюди, зиркали зі свого небесного сховку на землю та шукали там бодай шось цікаве. А що цікаве вони могли відшукати на землі? Та нічого звісно! Чи щось таки могли?

Отже, янголят було семеро. Чи як? Ну, зрештою, можна й перерахувати. Мартуся, Дем’ян, Люська, Барбара, Горпинка, Соломка та Захар. Весела метушлива компанія. Нічого не скажеш.

Зазвичай, бешкетлива малеча спала до схожу. Будильники? Ні, у янголят не було будильників. Хіба ж бувають будильники у янголят? Хоча… Сонечко. Їх будило Сонечко. І якщо, малюкам воно просто лоскоче щічки та носики власними теплими трішки в пилючці променями то до янголят воно не соромилося залазити під ковдри та чіпати кожного за п’яти. Набійльше вредному, як на думку, янголят Сонечку, не давали спокою Мартуся та блакитноокий Дем’янко.

·       Ану, гайда, вставати, - гукало воно щоранку. Мершій до роботи!

Яку роботу слід робити кумедній братії визначало також саме Сонце.

·       Ти будеш витрушувати хмари, - наказувало воно Люсі.

·       Ти?! – зиркало примруженим оком на Барбару полічиш скільки людей протягом дня посміхнулися та зробиш усе аби до тієї кількості додати ще одну – найщирішу та найбільш справжню посмішку.

Вхопивши Соломку, що саме рачкувала, сповзаючи з пухкенького ліжечка за крильце Сонце порадило малій цілісінький день дмухати на його промінчики, аби дрібні порошинки падали на землю та лоскотали людям носи, очі і ті сміялися або ж плакали від щастя.

·       А можна плакати від щастя? – перепитався у суворого Сонця малий Захар.

·       Ну звісно можна! – відповіло Сонце та замислилось.

·       А як це? – не вгавав янголик.

·       Ну… - зібрало брівки домиком воно… Це коли в горлі починають ніби бігати мурашки,  а серце перетворюється на одну газовану бульбашку і тріпається у грудях.

·       О! То як Кока-Кола? – чомусь геть зовсім не доречно перепитала Горпинка.

·       Та ну вас! – вигукнуло Сонце, а потім саме подумало:

·       А може й справді так?!

Чистити зуби янголятам було потрібно. Хоч вони й янголята, але від цієї не надто приємної для малюків процедури їх ще ніхто не звільняв. Чистили зуби не охоче, плутали власні щіточки, доки не почали хапати один одного за крильця та дуріти.

·       А у тебе щіточка яка? – тицьнула пальцем Мартуся Захарові в спину.

·       А яка треба така і є. Я свою щіточку собі з кульбабки зробив. Диви яка класна – похвалився.

Мартина щіточка, направду, була нічим не гіршою. Вона зовсім нещодавно вигадала виліпити її з солодкої вати. Уявляєте, яка класна штука – щіточка з солодкої вати. Вона ж рожева та ще така смачнюча. Біля сімох блискучих умивальничків, над якими ще звечора добряче попрацював Дощик, начистивши їх до блиску, янголята штовхалися мабуть із години. Ну от хто годину може чистити зуби? Звісно, що дітлахи, або… янголята.

·       А хто прибирати буде? – запищала мала Люська та підскочивши тріпнула Дем’янове крильце.

·       А ми з тобою і будемо? – розреготався малий та забігав круг подруги.

·       А готуватиме хто? – не вгавало янголятко з червоними бантиками та в трусиках в блакитний горошок. А я люблю морозиво на сніданок і халву, - протягнула пискляво.

·       Халву на сніданок? – звідки не узялося суворе Сонце.

·       Ну а що? – глубаючи ногою хмаринку відповіла йому хитра Люська.

·       Ну добре, халва так халва – враз подобрішало, але мусите потім мені пообіцяти, що не затримаєтесь на хмарі, а кожен відразу вирушить до тих справ, що я понаказувало.

Малі у відповідь дружньо захитали головами та один за одним почимчикували до невеличкої, дуже теплої, затишної кухні на колір крем-брюле.

ЩО МОЖНА ВИТРУСИТИ З ХМАРИ?

Люська вже другу годину трусила хмарку. Малесенькі пальчики задубли. Вона вперто тріпала розтріпаними кісками та продовжувала торсати блакитну з рожевим відтінком Хмарку. Та у відповідь лиш ліниво мружилась та посміхалась. Люська знала, що хмарки слід витріпувати як слід, в противному випадку вони стають ліниві та малорухливі. Набіжить одна така лінюха на Сонечко і цілий день його буде не видно. А так – витріпаєш кілька хмарок і літають вони весело та метушливо небом.

Так думало мале янголя, продовжуючи настирно тріпати й без того розтріпану хмарну на усі боки.

Раптом щось дзенькнуло:

- Дзінь…

Дзенькнула та блиснуло в блакитному небі яскравою іскоркою. Люська зупинилася. Випустила з пальчиків хмару та всішись навпочіпки почала дивитися додолу, себто на землю, аби побачити, що ж таке вона впустила. Раптом зйокнула та вхопилась за біляві кучерики обома руками:

- Йой, тож мій перстеньок з маленькою зірковою пилинкою впав, - пробелькотіла.

- А як же його назад дістати, - перепиталася сама у себе та озирнулася довкола.

Довкола було порожня. Чутно лиш, як старанна Соломка роздмухувала на усі боки пилинки із сонячних променів. Ще раз підступно озирнувшись довкола, Люська звісила обидві ноги з хмари та опустила оченята на землю, ніби щось там видивляючись. Раптом рвучко підвела голову, ще раз кинула оком довкола та швидесенько стрибнула донизу.

Довго летіти не довелося. Трішки змочивши пухнасті крила вранішнім дощиком Люська приземлилася точнісінько на теплий дах невеличкої, накритої черепицею хатки. У п’яти пекло тож мала, кумедно підстрибуючи, підійшла до краю даху та зиркнула додолу. Побачила кілька квіток у вазоні та балкон. Невеличкий, гарно прибраний симпатичний балкончик. На балкончику, вхопившись за металеві перила стояв хлопчик років семи. Розтріпаний, у джинсовому комбінезоні, з чупа-чупсом у руці. Той чупа-чупс хлопчина раз у раз стромляв собі до ротика та солодко прицмокуючи, аж мружив очі від задоволення.

- Ото б мені теж ту солодку кульку на паличці спробувати, - подумала про себе Люська, не зауваживши, що спостерігаючи за хлопчиком на балконі геть-зовсім перехилилася через край даху. Коли падала додолу ледь встигла пискнути… Боляче не вдарилась, бо приземлилася просто на горщик з квітами.

Переляканий хлопчик від такої несподіванки аж відскочив на протилежний кінець балкону.

Дивина та й годі. Перед ним у горщику з маргаритками сиділо маленьке дівча в трусиках у горошок, з двома прикольними хвостиками а крильцями. Щоправда, крилець він відразу не побачив. Але оскільки дівча було зовсім не страшним, а навіть більше смішним він підійшов бличе та подав несподіваній гості, що звалилася до нього на балкон просто з неба руку.

- Я Марко! – ввічливо схилив голову малий так як його вчила колись бабуся.

- А я Люська, - пропищало дивне дівча та почало обтрушувати землю зі своїх горошкових трусиків.

- Ти звідки звалилася, - здивовано розглядаючи малу перепитав Марко.

- Я?! – підвело очі догори дівча. Та так, - невпевнено помахала рукою біля голови.

- А ти сам тут?

- Сам. Бабуся пішла за молоком. Вона на мене образилася, бо я не схотів їй допомогти донести закупи додому.

- А чого ти не схотів? - повела плечем Люська, бо пам’ятала, що коли Сонце щось наказувало їм зробити, ніхто не мав права отак просто не схотіти. Он і вона звалилася сюди лише тому, що дві години тріпала ту товстезну хмаринку.

- А просто! – якось дуже різко відповів Марко та повернувся геть в протилежний від Люськи бік.

- Як це просто? – здивовано перепитала та ступила ближче до хлопчика.

- Я б із мамою пішов. – ніби сам до себе вимовив він. А так  - не хочу.

- То йди з мамою, - настирливо продовжувала повчати Люська.

Ммммм…. Промимрив щось про себе Марко та, всівшись на підлогу балкона, сховав обличчя в підпертих колінах.

- Що? – не вгавала мала.

Марко чомусь рвучко обернувся у інший бік, сперся на поручні балкону та почав маленькими пальчиками ніби з пересердя облущувати стару червону фарбу. Потім так само рвучко обернувся до Люські та мов жбурнув у неї словами:

- Мама завжди на роботі. Я тільки прокунуся - її вже немає, коли засинаю вона ще не повернулася. Навіть у вихідні працює. От сьогодні субота, а їй начальник подзвонив і щось суворо наказав у слухавку. Я сам бачив як мама засмутулася та кудись побігла.

Почуте хмаркою суму набігло на Люськіне чоло. Звичайно, воно не знала як то - мати маму, хоча інколи вважала своєю мамою суворе Сонце, проте малого розуміла чудово.

- Ти давай того, не хнюпай, - проказала вона ніби Маркові та разом із тим й трішки собі замислено. Спробуємо щось вигадати.

На балконі стояти було трішки прохолодно. Схрестивши на грудях рученята, Люська дуже по-діловому зайшла до кімнати. Марко трішки постояв та почимчикував за нею.

- А то хто, - кинула оком Люська на фотокартку на стіні, з котрої посміхалася симпатична білявка, обіймаючи Марка.

- Певно що мама?

- Мама, - захитав ствердно головою хлопчик.

- Як звати? - чому підкреслено суворо перепитала Люська.

Правда, Марко не звернув жодної увагу на ту суворість, а підійшов до диванчика, накритого червоним картатим пледом, та спробував зручно вмоститися. Покопирсався у кишенях, діставши звідти ще одного чупа-чупса.

- Хочеш? - ніби згадав про Люську. Оксана, - проказав замислено.

Янголятко почухало підборіддя та почало міряти кроками кімнату. Коли у малого Марка почало вже макітритися в голові від нескінчених Люськіних кружлянь, дівчинка рвучко зупинилася.

- Знаєш де мама працює? - широко розплющивши оченята, - запиталася у Марка.

Хлопчина почухав потилицю, покрутив між пальцями торочки картатого пледу.

- Здається, у якійсь адвокатській конторі. Так бабуся, колись мені розповідала. Вони шукає правда та доводить, що людина не винна, якщо та, справді, нічого поганого не вчинила.

- Ну це те саме, як Демянко зїв усе варення, Сонце на мене насварилося, а Соломка йому розповіла, що то не я варення зїла. А коли воно не повірило показала Демянкові трусики усі обмазані варенням.

Помітно було, що Люську саму таке пояснення дуже влаштувало. Вона чомусь відчула себе дуже розумною та дорослою.

- То ти кажеш, що мама із тобою не може залишатися дома, бо їй начальник навіть у вихідні дзвонить додому на роботу виклика? - перепитала аби переконатися дівчинка.

- Ага, - похнюпивши носа, та запхнувши за щоку чупа-чупса, - дуже сумно піддакнув Марко.

Люська зістрибнула з дивану. Для чогось озирнулася довкола, а потім впевнено і дуже голосно сказала:

-         А давай підемо до начальника твоє мами і пояснимо йому, що він робить не добре.

Марко замислився, подлубався у носі. Дістав пальчика, подивився на нього уважно, а потім тихо, але впевнено відповів:

-         Ну пішли. Я знаю, де мама працює. Ми кілька разів з бабусею до неї на роботу приходили. Але як ти в одних трусиках містом підеш? – раптом схопився хлопець.

Люська здивовано поглянула на свої горошкові трусики. Нормальні трусики, подумало про себе янголя. Там на хмаринці вона навіть вважалася першою модницею. Але розуміла, якщо Марко каже, що не можна йти в самих трусиках, треба його слухати.

-         А ти мені комбінезона такого дай? – схопилась та весело застрибала кругом Марка.

Хлопчик замислився. Пішов до іншої кімнати та вже за кілька хвилин вийшов, тримаючи перед себе в руках джинси та полосату футболку. Добре, що вони з Люською були одного зросту.  

Усю дорогу до маминої роботи вони дуріли. Люська корчила смішні мордочки, ганялася за розімлівшими від тепла котами і не втомлювалася розпитувати Марка.

-         А якщо я трушу на небі хмару, що робиться тут у вас, - схиливши голову з двома веселими хвостиками на біг, перепитувала вона в хлопчика.

-         Певно, дме вітер, - розмірковував малий.

-         А якщо сонце заставляє мене разом з дощиком начищати його промені, - примружила очі.

-         Тоді в нас іде сліпий дощик. Так ми його називаємо, - відповідав зосереджений Марко.

Він чомусь навіть не здивувався, коли дівчинка переповіла йому, що живе згори на небі, а сонце в них за головного. Хлопчик, ніби давним-давно усе це знав, але чомусь раптом забув.

-         А ще нас янголят багато, - проказала Люська, коли вони вже майже підійшли до дверей будівлі, де працювала мама Марка.

-         То познайомиш мене, - сказав той, пропускаючи Люську поперед себе у двері.

Маленьке янголя ніколи не їздила ліфтом. Вона навіть його ніколи не бачила і на хвилинку їй здалося, що якийсь незнаний нею казковий звір розкриває свою пащу, аби їх заковтнути.

Про той страх вона посоромилася сказати Маркові, який весело чимчикував до пащі тієї потвори, яка раз по раз ковтала людей.

-         Не йди, - ледь чутно пропищала Люська. – Воно і нас з»їсть.

Хлопчик у відповідь голосно розсміявся. Реготав так, що аж плескав себе по колінам та присідав зі сміху. Йому дивно було навіть уявити, що наш час хтось може боятися ліфта. Насміявшись досхочу він почав пояснювати Люсці.

-         От ти сюди як потрапила? – запитав він малу.

-         Впала, - опустила вона додолу очі.

-         Впала донизу, але ж не забилася, - роздумував Марко.

-         Ну бо спустилась на хмарі, - відповіла Люська.

-         От ліфт теж, як хмаринка на шнурочку. Коли треба вгору – натискаєш кнопочку і той шнурочок тягне ліф догори.

Коли Марко усе пояснив – стало зовсім не страшно. Вони обидва зайшли до ліфта і Люська навіть за дорученням Марка натисла кнопочку з цифрою шість.

Адвокатська контора, де працювала Маркова мама займала цілий поверх.

При вході на стільці дрімав товстий охоронець. Малеча навшпиньки прошмигнула повз нього. Аби він ще міцніше спав Люська встала навшпиньки та задерши голову подмухала йому на повіки. Так її та решту янголят вчило робити сонце.

-         Тоді великі і малі люди міцно сплять і їм сняться солодкі сни, - пояснило воно янголятам.

Охоронець і дійсно задоволено примружився та навіть посміхнувся у ві сні.

-         Мабуть йому сниться халва, чи якась солодка вата, - подумала про себе Люська. – Бо найбільше любила отакі смачнючі сни.

Марко тим часом підвів її до кабінету мами та з гордістю тицяв маленьким пальчиком на блискучу табличку на дверях.

-         То про мою маму написано, - похвалився він Люсці.

Та дівчинка не вміла читати. Вона лишень підняла догори плечики та наморщила носика. Так вона робила вигляд, що про щось зосереджено думає.

Наразі ж Люська й справді роздумувала, як зробити так, щоб Маркова мама менше залишалась на роботі, частіше гуляла з Марком і щоб її начальник її розумів у цьому, а не сварив.  

Начальник Маркової мами був чоловіком не надто приємним. Дружини та дітей він не мав. Ходив у товстезних окулярах, одягав коричневі, або сині костюми. Весь час курив смердючі цигарки та час від часу лаявся. Він і гадки не мав, як воно живеться, коли мама на роботі і вона навіть не встигає розбудити тебе в садочок. А так хочеться вранці замість суворого бабусиного «вставай», почути її лагідне «Марку, сьогодні вихідний. Збирайся до зоопарку».

Вперше отого страшного начальника Люська побачила крізь причинені двері. Зайти до кабінету дівчинка не наважилася. Просто роздивлялася того чоловіка у шпаринку.