В колонках играет - Humgat - HumgatНастроение сейчас - наляканийХолодна маленька кімната. Сіро. Заляпане чимось дзеркало. У дзеркалі – не я. Якась зовсім незнайома мені людина… Розумію, я – не я. Страшно. У руках бритва. Руки тремтять. Страшно. Я, у цьому незнайомому тілі, починаю бритвою різати руку. Біль. Наче впала, і зчесала шкіру. Пече… Замість того, щоб ця рівна прямокутна рана повністю залилася кров’ю, вона просто пече… Тільки маленькі яскраво-червоні цяточки крові з’явилися у цьому болючому прямокутнику… Страшно…
Прокинулася.
Трохи пізніше розповідаю про сьогоднішній сон Ксюші – своїй двоюрідній сестрі. Вона лише знизнула плечима, мов: «
Дурне спить – дурне сниться»… І справді… Але все ж моторошно…
Женька. Теж студрадник. Розповіла йому.
- А ім’я?
- Яке ім’я? – не зрозуміла я.
- Ну, з кров’яних крапочок може ім’я склалося?
- Та ні, наче не було… Не пам’ятаю…
- Ясно…
Він мене десь повів. Дивне місце. Я його не знаю. Там є люди. Дивні якісь. Такі ж дивні, як і це місце. Але їх багатенько.
-
Ходімо, дещо покажу! – вказав Женька на двері однієї з кімнат, -
Вона?
- Та ні, не схожа. Там було мало місця, темнувато, якось сіро, холодно… і брудне дзеркало було…
Поки я це говорила, він по двинув двері у бік (тим самим відчинив їх) до тієї кімнати, до якої привів. Простора, тепла, щось нагадувало японські інтер’єри, у червоно-помаранчевих тонах… На червоних стінах висіло багато картин, картинок, фотографій з якимись страшними кривими зображеннями демонів, монстрів, чудовиськ…За теплою приємною атмосферою ховалося якесь дивне передчуття нехорошого… Я не хотіла туди йти… Але все ж таки Женька мене туди завів… Десь, стоячи по середині кімнати мені стало моторошно… Навіть страшно!
-
Щось тут не добре… Щось тут не так… - прошепотіла я у бік Женьки, який з цікавістю роздивлявся одну з тих страшних картинок…
Мені реально стало страшно. Важко дихати. Кинуло в жар. Щось почало болісно здавлювати моє серце… Запаморочилася голова… Я відчула, що є ще щось невидиме поруч, прямо переді мною. Воно дихає на мене якимось гарячим гірким повітрям… Я відходжу назад. Ноги ледве тримають. Страх здавлює все моє тіло, і заставляє йти назад…
Це щось почало виднітися. Щось червоне, ніби дим, що густішає і густішає, поки не перетворилося у щось темне. Страшне. Демон. Я його дуже чітко тепер бачу. Він сам наче димить червоним димом, ніби щойно з кольорового пекельного вогню виліз…
Він наближається до мене з погрожуючим димлячим виглядом… Я, ледве рухаючись, йду назад. У мене починається істерика, я кричу.
Женька все так же продовжує вивчати ту картинку… Я відчула спиною стіну, а демон все сунеться на мене, продовжуючи дихати на мене гарячим димом, від якого я просто задихаюся…
Я знесилено сідаю, плачу, кричу… Я не знаю, що робити… Страх… Не те, що страх, справжнісінький ЖАХ заполонив мою свідомість, і без того вже майже нічого не розуміючу…
Я вже майже нічого не бачу крізь сльози, і майже не чую свого голосу… Лише червоний дим, і гаряче дихання жахливого демона… і неймовірну біль у душі…
-
Боже мій! Що це?! Рятуйте! Женька, допоможи! Допоможи! Я не розумію… А-а-а!!!... – Я несамовито репетую в істериці… -
Боже!... Отче наш… Іже єси на небесі… Да святиться ім’я Твоє… Да приідєт Царствіє Твоє… Да будєт воля Твоя, яко на небесі, так і на землі… - Переді мною дике, страшне обличчя, червоне, ніби фарбою пофарбоване і нею ж пропитане, обпалене обличчя демона… Червоні палаючі диким вогнем очі… Кістки замість волосся… Це чудовисько лізе до мого обличчя своїми чорними кістлявими і також наче обпаленими руками з довгими кігтями… Вони гострі… Брудні… Я кричу, відбиваюся руками, У вухах дзвенить… Я не чую себе, захлинаючись, читаю молитву… -
Боже!!! А-а-а!... Отче наш… Отче наш… Господи! Рятуйте! Отче наш… Іже єси на небесі… Да святиться ім’я Твоє… Да приідєт Царствіє Твоє… Да будєт воля Твоя, яко на небесі, так і на землі… Хліб наш насущний, даждь нам днєсь, і остави нам долги наша, якоже і ми оставляємо Тебе должником нашим… І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукаваго… І не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукаваго… Амінь…
Я нарешті закінчила молитву, захлинаючись сльозами і плачем… Демон зник. Його немає. Навіть того страшного червоного диму…
-
Заберіть мене звідси… Виведіть мене… Де двері? – я вже знесилено шепотіла, -
Женька!!!
Він нарешті почув, здригнувся, і не менш шокований, ніж я, він підлетів до мене:
- Як ти? Як ти??? Що сталося?!
- Забери мене звідси!.. – я продовжувала плакати…
Він допоміг мені підвестися, повів мене до дверей, які я досі через сльози не могла бачити, навіть відчиненими…
А в душі досі той жах… Ми вийшли з пекельної кімнати у коридор, де продовжували ходити туди-сюди ті дивні люди… В голові досі звучить «
Отче наш… Іже єси на небесі… Отче наш…». Я тепер ненавиджу червоне…
Прокинулась...
