Наверное я одна такой гений, который опаздывает на встречу к самой себе,
а потом почему-то выбрасывает в мусорку рядом лежащую на лавочке спичку, может даже, оставленную моей музой.
И сегодня идёт дождь, тонет в лужах и горит теми любимыми висячими штуками на гостинице.
...множу окурки,

И ещё. Это ж надо было, приехав в университет в день открытых дверей, осознать, что я не хочу учить экономику. Круто, да.

Не капает.

несуществующий шёпот.
обломками подсознательных у.лиц. и кувырками слов.
дымовой завесой бреда и обиженных глаз.
кромкой стекла по солнцу. перилами вниз.
шагами наугад, на.ощупь. часы до звонка будильника.
и масштабы преткновений. взрывы ядерных чувств.
когда снится с.он. промежуточными воздушными ямами.
я от.с.мычками. инъекции осени.
и это хочется всего двумя.
на.хуй.

Люблю уходить. Просто сорвавшись с места около восьми вечера куда-то, где карусель. А там сидеть и выдумывать своё, такое белоснежно-траурное на асфальтированном небе, перечеркнутое множество раз серым грифелем карандаша, обыденно-случайное, такое влюбленное в дожди и чувственное, иногда даже не в рифму. Выдумывать порой просто взглядом, чтобы никто не знал и не видел, не трогал сосуды пальцами. И никому не рассказывать об ошибках, отсутствии связности, сюжета. Словосочетаниями в никуда. Поочередно так, постепенно, жизненно.

Люблю фильмы. Чтобы вырывало с корнем все ощущения, притягивало магнитами слов. Фильмы, после которых дышать хочется ещё глубже, прерываясь на ветры и листья.

И вот оно. Первое октября. Осознанное до мельчайших картинок окружающего, пропущенное через глаза так, что улыбка застывает волшебством осени. Странное оно, это первое.

***

Хочется связанную растаманскую шапку и гнать самогон. Писать письма и каждый день покупать цветы.
Отклонение оси.

писать без знаков препинания
стихи вне рифмы
ставить
такие строгие.
окончательно глупые
точки.
а в голове пальто засело
осеннее небо в плаванье.
громко так. тишина издевается.
и вот говорила бы. до утра говорила
ночи напролет говорила бы.
слушать некому
все уже знают.
кажется, пусто внутри
неинтересно там. холодно.
нет меня
нет меня.
чем наполниться?
книгами, фразами, скобками
песнями, прозой, каплями
стенки ломаются.
дышать бы. воздухом.
а не тем, что дышу
ядами.
драматизирую
как же без.
слышишь? цитирую
не осознавая что правда
ведь.
смыслы эти
понимаю.
4 осталось
до начала-конца.
зачем?
без дна.

У всех какие-то важные события, а может, и не совсем. Проблемы, а может, не очень. А тут хочется либо матом, либо бредом. От скуки.
Лишь разговоры с галлюцинацией, отныне так, "на ты". На самом-то деле слово "ты" немного отсутствует в моём лексиконе. Чуть.
И никто не хочет сплести мне фенечку из цветных ниток... я готова плакать, честно(((
Да. И вопрос. Зачем? Зачем мне всё помнить до мелочей, будто справочник, зачем знать так много (хотя это мало даже) лишнего?.. Зачем уметь наблюдать и замечать?.. Ну зачем мне видеть всё вокруг?..

Кишенькові слова дратують мої вуста і не дають мовчати. Метелики кружляють у небі, видаваючи себе за пташок, але ж я бачила їх кольорові крила, пташки такими синіми не бувають.
Кисень незабаром стане холодним і почне різати нутрощі при кожному ковтку.
Порожнеча поглинатиме шматочок за шматочком світ, що оточує, витіснятиме думки, крапки і незакінчені речення, які, мабуть, не продовжаться.
А я буду йти, слухаючи все ті самі римовані слова, буду намагатись ловити реальність, бо вона може бути справжньою, буду просто йти поруч зі своєю тінню, що як відбиток ліхтарів, буде хвилюватись морем. Зі смаком зеленого чаю.
Можливо, знайду таке місце, де ніхто мене не відшукає, лише для того, щоб насолоджуватись вітром, загорнутим життя. І писати.
Хто б знав... хто б знав, відчував, хоч трішки... як сильно я хочу щось створити, не римою, а тими звичайними реченнями, які колись говорили про такі почуття, які були поза межою, хочу знову писати прозою, вузликами словосполучень і трьома крапками, але...

И клеится только рифма...

Кувшинками дни угасали под вечер
И лунная ткань ниспадала на плечи.
Шумело водой любопытное время,
Ломая попытки попасть четко в стремя.
Фонарные песни из гущи событий
Под зеленью сахарных рам чаепитий.
А ветры плясали, крича во всё горло,
Печалились струны, рыдали аккорды.
Моточками звезды катились в катушки
И нитки срывали с петель погремушки.
Босыми ногами у чувственных линий,
Грозясь кулаками, сбивались колени.
Словами звенела живая слеза,
Осколками осени сквозь небеса.

***
Нитками волосся у шкіру
Врізається слово без віри.
Голками очей крізь руки
Ковтаються дивні звуки.
Холодним лезом каміння
Ніжно лоскоче кохання.
Вирване з небом коріння
Стогне ритмом зізнання.
Кроками тиші у риму
Падають мури і стіни.
Голосом нот мовчання
Бачать вуста прощання.
Шаленим криком горіння
Ледве гойдається вітер.
Спалені з крапель осінніх
Попелом мріють віти.
Пелюстки колосся в долоні
Падають вільні в полоні.
Кетяги сонця в повітрі
Вмирають майже помітні.

06.08.08

А я всіх люблюююю, навіть комарів, а нехай. Бо мене чекає два дні цілковитого кайфу, який я обов'язково зловлю і ще довго дихатиму повітрям життя і безтурботності, яскраво-фіалковими заходами сонця і тишою всередині самої себе.
Всі чекають осені і я не виключення. З цим листям відлетить усе, що не моє, усе, що фарбувало пекельні дні сонця і посмішок в один величезний сон. Холодні пальці знову будуть нагадувати про існування саме в цю мить, я не буду прагнути тепла, ні, не потрібно, лише холоду і снігом заметені вії. Я знову сподіватимусь на руду красуню, дарма, мабуть, та це нічого, головне, щоб літо померло насправді і трохи несправжньо, з краплиною надії на.
Хтось веде щоденник у вигляді фотографій із зображенням лише однієї людини на фото та кількістю записів рівно в 51 знімок.
Це слова зі сну.
А я веду щоденник у вигляді римованих слів з почуттями крізь призму себе.

Кашель вперемешку со слезами. Я наверное никогда не буду курить.
Ночь, луна и жизнь. А прошлым летом я загадала ровно
семь одинаковых желаний вслед падающим звездам.
И теперь думаю, сбылись или мне кажется.
Мне бы стоять с высоко поднятой головой и на вопрос
"кто ты?" всегда четко осознавать ответ.
Я всё же не люблю пить, когда мутнеет сознание и
начинается. Опять.
Иногда думаешь, что самое важное обходит тебя
стороной где-то в двух-трех метрах. А потом уже
всё равно. Наверное.
И я знаю все свои недостатки и пр., всё, что я делаю
и говорю не_так. Где и чего мне не хватает в себе.
Хорошо хоть больше не хочется делать свои любимые
импульсивные поступки, которые вовсе не нужны.
Люди опять улыбаются, значит всё хорошо. Я мало
чьи улыбки по-настоящему люблю.
И просыпаясь от маленького детского голоска во
дворе становится так радостно...
Я бы сказала "make kids, not war",
потому что жизнь. Потому что иногда таки любовь.

Книги читаются при свете ночных лампочек, а по утрам варится кофе. С сахаром.
А ещё я танцевала под A perfect circle.
Life.

Босым асфальтом, лежа на спине;)

Говорят, что если на мочке уха есть родинка, то тебя украдут.
Не в прямом смысле этого слова, почти.
Снова без названия.
...
Крошатся слова в переплетах губ,
Ночь без дна ушла по раскатам труб.
Небо, словно жесть, давит на углах,
Режет кости тлен, оглушает прах.
Курится портвейн по бутылке в час,
А в зрачках опять дышит едкий газ.
Тиканье сердец прекратилось в такт,
Только тихо снег тает, словно факт.
Мнимые черты сносят крыши рифм,
Четкий дым бровей портит новый гриф.
Пять минут из сна тлеют в никуда,
И рука в руке гаснет, как звезда.

А я хочу, щоб був дощ, мені не потрібне сонце. Хочу, щоб заплакане небо стало мною, а я посміхалась.
Вільна, та це не має значення. Бо є інше, що вбиває не гірше за алкогольні пальці та тютюнові стрічки.
Нібито сильна. Нібито.
Вечорами, хапаючи натхнення, пишу наукову. І все одно не сплю.
Я б втікла, але ніде не чекають. Тікаю до себе самої. Живу.
Заберіть у мене хтось цю ненависну чутливість до усього, вирвіть з корінням, бо на шматки.
І ніхто не знає того, що насправді.

МУЗЫКА

Послушайте симфонию весны.
Войдите в сад,
Когда он расцветает,
Где яблони,
Одетые цветами,
В задумчивость свою погружены.

Прислушайтесь...
Вот начинают скрипки
На мягких удивительных тонах.
О, как они загадочны и зыбки,
Те звуки,
Что рождаются в цветах!
А скрипачи...
Вон сколько их!
Взгляните...
Они смычками зачертили сад.
Мелодии, как золотые нити,
Над крыльями пчелиными дрожат.

Здесь все поет...
И ветви, словно флейты,
Неистово пронзают синеву...

Вы над моей фантазией не смейтесь.
Хотите, я вам «ля мажор» сорву?

1964

А. Дементьев

TOOL. Подоконник. И вколоченные в небо молнии куда интересней любых кинолент.
Улыбки прячутся в таких странных вещах.
И, может быть, к двадцати годам у меня соберется целый сборник стихотворений.
Угу.

Я щаслива!.. Я щаслива, я справді щаслива без усяких "але" і вагань,
це посмішка, посмішка довжиною в добу, яка по інерції котиться далі.
Це люди, люди, які зовсім на набридають навколо, це блукання
на одинці із собою по здавалось-зовсім-незнайомому-місту-а-потім-такому-рідному,
це вітер, що загойдує і заплітає волосся, це несподівано знайдена книжкова крамниця
і ще кілька кроків до мети, це солодка втома, це бажання залишитись назавжди,
це життя.

Це мрії в потязі.
26.10.08, сімнадцята година

Хапай мої руки і кидай у листя,
Волосся зав'язуй вустами повік.
Шукай мої очі із чорним намистом,
І серце куштуй крізь палаючий крик.
Чекай на жовтневий дарунок у місці,
Де зшиті думками вогнів ліхтарі.
Назви мене ціллю в недільному місті,
Шматочком тепла у холодній порі.
лічи мою тишу і вбий ненароком
Словами мережаних кроків зі сну.
Тримай моє тіло, мов пташку високу,
Залишся нитками крізь шкіру тісну.

Це атмосфера натхнення у кожній краплині,
ніби почуття змішані в якомусь дикому коктейлі і вирують над містом у ліхтарних квітах.
Це веселка, та сама веселка у вирах води,
це розмаїття радощів, дотиків, слів в очах перехожих.
Це життя.
І раптом здалось, що все навколо - це танець.

А ще я ніде не бачила стільки кохання і квітів водночас.
І трохи сумно, коли не хочеться спати в дорозі і навіть немає кому
надіслати повідомлення з купою своїх думок.

Це суцільне безглуздя. Мої сни - це суцільне безглуздя.
Просто неможливо кожного ранку просинатись з бажанням
когось послати далеко-далеко, промовляючи в голос. Або
запхайте мене в ті сни назавжди, або нехай вони зникнуть,
бо втілення в життя не може існувати.
Хоча нікотиновий дим у гітарних струнах - це до одуріння гарно.

Диво.
Навколо мене справжнісінькі дива..
одне з них фарбує очі саме на дощ і мріє зловити життя у знімках,
друге диво плете найчудовіші віночки і виховує руду гарнюню,
ще одне обожнює колготки в сіточку і стане хорошою дружиною в майбутньому,
четверте має цікаві думки і найбільший запас ентузіазму,
і диво, яке справжній романтик і винищувач вологих серветок.

Жахливо, коли на полиці стоять книжки, а ти їх не можеш прочитати,
тому що потрібно починати з першої, якої поки що немає.
Чи то я такий геній.

- а давай зустрінемось о 17.00 на площі, 26 жовтня?
- до зустрічі.

...

- це, мабуть, безглуздо повертатись?
- чому?

...

- не набридає?
- ні.

...

- навіщо? бо. хочеться жити, а не тікати від самої себе, тому я буду жити далі. із знаннями, із собою. з упевненістю. в очікуванні. чогось. чи себе. чи когось. чи вигадок. бо я обожнюю дощ.