У вересні мав нагоду пофоткати з гори краєвиди південної частини Голосіївського району міста Києва.

Готель категорії "три плюс" під брендом Ramada Encore, а далі на горизонті проглядаються Осокорки і Позняки.

Частина села Віта-Литовська (нинішня Чапаєвка) та Жуків острів.

Голосіївський ліс за яким видно силуети будинків на проспекті Науки, ЖК "Тріумф" на Звіринці та монумент "Родіна мать".

Тренувальна база київcького ФК "Динамо", а за нею видно води Дніпра.

Авторинок "Чапаєвка".

Ново-Обухівське шоссе та залізничний тунель під ним.

Батько

Його мати та вітчим

Усі разом)))

Неподалік музею Пирогів

За посиланням невеличка панорамка ))

http://static.panoramio.com/photos/original/79123499.jpg

Хо́тів — село Києво-Святошинського району Київської області. Безпосередньо межує з міською смугою на південно-західній околиці Києва (Голосіївський район, Феофанія). Перша задокументована згадка про с. Хотів датується 1465 р. тому його прийнято вважати за дату заснування села. З кінця XVI ст. Хотів належав Києво-Печерській лаврі.

Мальовнича горбисто-рівнинна територія Хотова, яка є частиною ландшафту Київського плато, порізана ярами і балками. На угіддях - родючі суглинкові сіроземи, а також дерново-підзолисті та супіщані грунти. Місцями до села підходить мішаний ліс (дуб, граб, береза, сосна). Хотів поділяється на дві частини струмком Віта (давніша назва - Хотівка, довжина 12,6 км), що впадає біля Пирогова у річку Віта, яка несе свої води у Дніпро. Є два ставки.

Перші стаціонарні поселення на території сучасного села з’явилися близько VI-V ст. до н.е. Про це свідчить досліджене в 1965-1967 рр. науковцями Інституту археології НАН України скіфське городище, розташоване на високому плато між Хотовом і Феофанією. ”Хотівське” городище, площею близько 31 га, було обнесено земляним валом, мало три в’їзди і виїзди та дерев’янні оборонні вежі. Це найбільш віддалене на північ з усіх скіфських городищ на території України. Через заплаву струмка Стратівка на відстані 1,5 км розташовані залишки валів древнього городища, яке можливо існувало в комплексі з Хотівським скіфським городищем. Швидше за все, якщо саме городище було "дітинцем" (умовно), то прилеглі території заселяли "городяни" (також умовна назва). Звісно, що оборонні споруди тут були значно слабші і не розраховані на довготривале протистояння, як у дітинці. Але тут цікаво інше, а саме розташування цих валів. Усі вони крім двох оперезуючих, йдуть 5 рядами уздовж заплави р.Віти. Тобто найбільшу небезпеку мешканці чекали із сторони річки. Це не дивно, зважаючи на те, що в ті часи р.Віта була судноплавною і одна з проток древнього Дніпра підходила впритул до гір, що височіють над річкою. Давні городяни остерігалися "десанту"! Південна брама городища вела до ремісничого містечка (чимось нагадує Київський Поділ) і причалів. Ріка Віта у V ст. до н.е. була судноплавною, тому тут розвантажувались судна із Царської Скіфії з грецькими товарами, а натомість вантажилися тут збіжжям та худобою до грецьких міст, зокрема і до Ольвії.

Князь Сіряк, який за легендою заснував Хотівське городище, швидше за все був царським скіфом і городище з оборонними валами побудував з метою збирання данини з скіфів-орачів (хліборобів), прадавніх українців. Про князя Сіряка згадує Лаврентій Похілевич а в наш час навіть мешканці с.Хотова. Це підтверджується і назвою урочища - Серякове, на південний схід від городища. Північна брама городища на відміну, від південної брами це був "парадний" в'їзд до городища. Умовно цю браму можна назвати "Золотими воротами". Звідси пролягав шлях до прадавнього Києва, де на території сучасного інституту фізики на проспекті Науки також було скіфське городище із похованнями царських скіфів.

Проект

релігійно- культурного комплексу

по вул.Василя Касіяна (ж.м."Теремки-2")

у Московському районі.

Собор святих Бориса і Гліба

Том 1А

Основні креслення

(Корегування по зауваженням ГоловКиїв-

Архітектури та Київдержекспертизи)

Головний архітектор проекту - В.Жежерін

Головний інженер проекту - О.Костовецкий

м.Київ - 1998р.

Ситуаційний план

                 

Головні споруди

Північно західний фасад комплексу

Південно-східний фасад комплексу

Західний фасад церкви 

і в розрізі

В колонках играет - Кипелов - Воля и Разум

15 травня за церковним календарем – перенесення мощей благовірних князів Бориса і Гліба.
Борис і Гліб, в хрещенні Роман і Давид, святі князі-страстотерпці (пам'ять 15 травня і 6 серпня), молодші сини святого рівноапостольного київського князя Володимира Святославовича, загнули в міжусобиці після його смерті від руки старшого брата Святополка; перші за часом канонізації українські святі.

Літописна повість називає матір'ю Бориса і Гліба якусь «болгариню», хоча на підставі непрямих даних неодноразово висловлювалося припущення, що Борис і Гліб були синами Володимира від шлюбу з візантійською царівною Ганною. Судячи з імен князів-страстотерпців, відомості про їх болгарське походження по матері заслуговують переваги: ім'я «Борис» — болгарського походження, брати Борис II і Роман займали болгарський престол відповідно в 969–971 і 977–991 рр., ім'я Давид також відому в правлячій династії Західноболгарського царства в 2-й пол. X ст. Можливо, «болгариня» належала до болгарського царського роду і потрапила на Русь як полонянка в 90-х рр. X ст., коли руські війська в якості союзників Візантії брали участь у війні проти болгар. Менш вірогідним є те, що діти від «болгарині» народилися до шлюбу святого Володимира з Ганною, ув'язненого в 988/89 р., оскільки ця гіпотеза суперечить одностайному свідченю всіх джерел, що святі загинули юними.Згідно літописів, за життя батька Борис займав княжий престол в Ростові, а Гліб — в Муромі.

Святополк побоювався, що Володимир ніби то збирався залишити Київ не старшому з синів (на той час таким був Святополк), а Борису, саме тому Володимир під кінець життя вивів Бориса з його князівства і тримав при собі. Схоже, Володимир йшов на корінну змінну традиційного порядку столонасліддя, дійсно бачивши в Борисі свого наступника в обхід старших синів, можливо внаслідок царського походження святих братів. Проте цей намір київського князя натрапив в 1013–1014 рр. на активну протидію його старших синів — Святополка Туровського і Ярослава, що сидів в Новгороді, що дає можливість відносити обнародування планів Володимира щодо Бориса приблизно до 1012/13 р.

Після кончини кн. Володимира (28 липня 1015) київський престіл по праву старшинства зайняв Святополк, хоч і при не зовсім ясних обставинах . Ці події застали Бориса, який повертається на чолі батьківської дружини з походу на печенігів. Дружинники запропонували князю підтримати його в боротьбі за київський престіл, проте Борис відмовився, не бажаючи «в'зняті руки на брата свого старєїшаго». Після цього велика частина дружини покинула Бориса. Міролюбивість Бориса не зупинила Святополка, який послав декількох «вишегородськіх болярцев» , на вбивство молодшого брата. Попереджений про наближення вбивць, Борис в своєму шатрі «співав заутренюю», після молитви ліг на ліжко і потім був заколений. Разом з Борисом було вбито немало його дружинників, в т.ч. св. Георгія Угрина, який прикрив князя своїм тілом, але деяким вдалося врятуватися (зокрема прп. Мойсею Угрину, брату св. Георгія). Тіло Бориса було доставлене до Вишгорода і поховане у церкві святого Василя.

Згідно даних жітійних джерел, Борис і його дружинники були вбиті в неділю 6 серпня. Місцем їх загибелі був стан Бориса на річці Льте (Альті), поблизу Переяславля. Повної упевненості в точності даних про місце і день кончини Бориса немає. У літописній розповіді дата відсутня; крім того, за переказами, що відобразилося в літописах, якраз на Альті і саме на місці вбивства Бориса відбулася в 1019 р. вирішальна битва Ярослава з Святополком. Цей збіг посилюється тим, що битва відбулася «в п'ять», на який і доводилося 6 серпня в 1019 р. Сказане дає привід підозрювати, що топографічне і хронологічне приурочування загибелі Бориса до місця і часу битви на Альті, можливо, мало місце пізніше, під час формування жітійного переказу, який підкреслював роль Ярослава як месника за кров братів.

Викликаний обманом з Мурома, Гліб був убитий 18 вересня (і цієї дати немає в літописній повісті) на шляху до Києва поблизу гирла річки Смядині, у Смоленську. Гліб знаходився в Києві, біг на північ (до Ярослава?) і був наздогнаний вбивцями під Смоленськом. Тіло юного князя поховали на місці загибелі. Після Бориса і Гліба був убитий ще один Володимирович — Святослав, що княжив в Древлянськой землі (на північний захід від Києва). Розв'язкою цієї кривавої драми неминуче повинне було стати зіткнення Святополка з іншим своїм братом — новгородським кн. Ярославом. Їх чотирилітня протікаюча із змінним успіхом боротьба за київський престіл завершилася влітку 1019 р. згаданою битвою на Льте, в якій Ярослав отримав остаточну перемогу.

Через деякий час (тобто в 1017 або 1020) за наказом Ярослава тіло Гліба було знайдене і перезахоронене поряд з Борисом у Вишгороді.
Канонізація святих Бориса і Гліба відбулася одночасно з перенесенням їхніх мощей до нової камінної церкви 15 травня 1115 року.

http://xram.com.ua

Білогоро́дка — село Києво-Святошинського району Київської області, розташоване на правому березі річки Ірпеня, за 22 км від Києва, з яким сполучене шосейним шляхом, і за 8 км від залізничної станції Боярка.

Білогородка (давньоруський Білгород) за часів Київської Русі відігравав подекуди важливіше суспільно-політичне значення ніж Київ. Знаходився з Києвом зовсім поряд (20 км) за день верхи можна було декілька раз з'їздити туди й назад. Тут була княжа і єпископська резиденція. Під стінами Білгорода не раз відбувалися бої, які вирішували долю всієї Київської держави. За своїми розмірами він перевищував такі давньоруські міста як Переяслав, Чернігів, Рязань, і не поступався західноєвропейським столицям. Залишки міста наразі добре збереглися. Дотепер на березі Ірпеня можна побачити його потужні укріплення – глибокий рів і вал заввишки 20-30 м  що оточували місто, яке займало площу 120 га. Великий Білгород було вщент зруйновано під час монголо-татарської навали, і не скоро він відродився.

Один з епізодів тривалої боротьби з печенігами відбито у легенді про «білгородський кисіль», записаній в літопису під 997 роком. У ній розповідається, як печеніги, скориставшись відсутністю Володимира Святославича, обложили Білгород. В місті почався голод. За порадою винахідливого городянина жителі викопали два колодязі, в один з них опустили діжку з киселем, в другий — з медом і почастували ними запрошених печенізьких послів. Повіривши, що сама земля годує білгородців, печеніги зняли облогу.

Стелла з історією заснування Білгорода.

Щоб піднятися на верх потрібно пробиратися городами, але воно того варте.

"Літописна криничка" ІХ віку, в сучасному оформленні.

Внизу спокійно тече Ірпінь, а на тому березі с.Ігнатівка.

Дубовий хрест.

Праворуч від хреста видно село Гореничі.

Ліворуч - високий вал.

... час повертатися додому....вперед, на Київ! 

Отже, продовжимо. 

Перед нами розкинулось селище Жуляни, з не так давно новозбудованою школою №279 по центру, а позаду міжнародний аеропорт «Київ».

На обрії місто Вишневе.

Ринок  "Столичний" та торгівельний центр "METRO".

Будівельний гіпермаркет "Епіцентр" та будівництво ще одного ТРЦ.

Перші Теремки.

ТРЦ "Маггелан", будинки по вул.Заболотного та  колишня будівля Укрдорзвязку. 

На обрії по центру видно купол Пантелеймонівського собору в Феофанії, а лівіше купол новозбудованої церки Різдва Пресвятої Богородиці біля Льодового стадіону.

А ось самий перший знімок того дня! 

Звичайно ходив туди не просто так, а по справах. Разом з тим зробив пару знімків

Малюк сидить налаштовує свій компас 

Поглянемо вниз, та сквер дружби Києва і Москви.

Лікарняний храм святителя Савви Сербського при поліклініці, кому цікаво дізнатися більше http://savvaserb.blogspot.com/p/blog-page.html

Преображенський храм, хто ще не знає - http://preobraz.kiev.ua, позаду центральний павільйон Національного комплексу "Експоцентр України" (ВДНГ) - http://www.expocenter.com.ua

Будівництво спортивного комплексу "ЛікоСпортЛайф"

Будівництво ЖК "Венеція" Ліко-Холдінгом

Жуляни та літачки Державного музею авіації - http://www.avia-museum.org.ua 

Наступного разу поглянемо на західну частину горизонту 

Тепер прогуляємося вздовж Нивки по Михайлівській і Південній Борщагівках.

Перше що зустрічається в Михайлівській Борщагівці на руслі Нивки, це невеличка огорожена територія з лавками і клумбами. Мабуть місцеві мешканці зробили собі невеличкий куточок для відпочинку після важкого трудового дня 

Зустрічаються і такі зовсім неприємні види.

Після цього невеличкого ставочка Нивка покидає Михайлівську Борщагівку і в колекторі під вулицею Симиренка тече через Південну і зявляється на поверхню аж за Кільцевою дорогою в Софіївській Борщагівці.

Зійдемо трішки з заданого маршруту до школи №310 де є невеличке озеро від якого починається незначна притока Нивки.

Перед Кільцевою є ще одне озеро з гарною назвою Віра.

А такий вид відкривається за Кільцевою на Софіівську Борщагівку.

На цій ноті покищо все 

Річка Нивка має свій виток у мальовничій місцевості, яка в народі має назву «Червоний Шинок». Раніше на цьому місці знаходився однойменний хутір відомий ще з кінця XVIII століття. Сам же хутір проіснував до середини ХХ століття та був знищений під час будівництва Республіканської сільськогосподарської виставки (згодом НВЦ). Тут річка утворює ставок та ховається у колекторі. Нивка тече територією НВЦ, оминає льодовий стадіон, перетинає проспект Академіка Глушкова і, протікаючи під Іподромом, з’являється на поверхні лише на території парку «Теремки» у вигляді трьох овальних озер, які є головною окрасою парку. Цікаво, що кожне з озер не має назви, а лише номер (№1,2 та 3). Після перетину вулиці Вільямса річка тече селом Жуляни, де до неї впадає перша велика притока - річка Жилянь. Від назви річки й походить назва села. Протікаючи селом Нивка утворює два ставки (раніше їх налічувалося три) та, потрапляючи у колектор поблизу залізничної станції «Київ-Волинський», тече під Кільцевою дорогою. «Виринає» на поверхню річка лише за межами міста, на території селища Софіївська Борщагівка. Русло та береги річки на цьому відрізку переважно природного походження. Тут річка приймає ще одну притоку, а саме струмок, який бере свій початок поблизу с.м.т. Вишневе. На території Софіївської Борщагівки Нивка утворює два мальовничих ставки та знову опиняється у межах міста. Поблизу готелю «Верховина» на Нивці розташований ще один ставок, біля якого облаштована зона відпочинку. Надалі річка перетинає проспект Перемоги та утворює найбільшу на своєму шляху водойму, Святошинський ставок. Святошинський є найбільшим ставом у Києві. Став є місцем відпочинку багатьох киян, тут облаштовані кілька пляжів, а сосновий ліс, який підступає до самого водного плеса, створює особливий колорит. Неподалік ставу розташоване рибне господарство, від якого на Нивці тягнеться каскад ставків до самого її гирла. Нещодавно тут розпочали меліоративні роботи, результатом яких стало осушення двох озер та знищення екосистеми навколишніх боліт. Одне з озер по-варварському засипали залишками будівельних матеріалів. Що до Нивки, то вона після проходження вищезгаданих ставків впадає до річки Ірпінь. Автор: Дмитро Перов

Розглянемо ту частину що тече через Жуляни.

Ось так Нивка виходить з колектора за Теремками.

В цьому ж місці в неї впадає два струмки. Перший:

Можливо це і є річка Жилянь, бо інших приток не зустрічав. Другий:

Далі зустрічається газова труба: 

Місток, вода підмила і знесла бетонну опору...

...тепер до цих гаражів авто не потрапить, або навпаки 

Зустрічається й такі місточки:

Копанка-ставок на городі  

А річечка собі тече...

Починається перший ставочок:

За ним другий:

Далі Нивка ховається в колектор під залізничною колією і виринає вже в  Михайлівській Борщагівці. Тут також видно як літак сідає на посадкову смугу аеропорту в Жулянах.

Про борщагівський відрізок іншим разом 

Настали буремні часи Української революції та громадянської війни. З листопада 1917 року до квітня 1918 року дача Київської Духовної Академії, що розташовувалась тут, перебувала в руках селян, але церква продовжувала діяти. 1922 р. священство та громада церкви перейшли під омофор Української Автокефальної Православної Церкви. Храм відвідав Митрополит УАПЦ Василь Липківський. Наприкінці 1920-х років діяльність УАПЦ була заборонена, а більшість її священиків – репресовано. З цієї причини 1926 р. церкву Братської Борщагівки знову було підпорядковано Російській Православній Церкві Московського Патріархату. Відтак, відправи в церкві велись із перервами до 1935 р., відколи розпочалося її цілеспрямоване нищення атеїстично налаштованою радянською владою.

Прийшли сумні часи, як для всього українського народу, так і для Храмів – осередків духовності народу. Спочатку було заарештовано, а згодом і репресовано правного священика Миколу Бортовського. Були знесені бані, дзвіниця, пограбоване церковне майно, ікони. Без сліду зникла чудотворна ікона Божої Матері Живоносного Джерела, яка була особливо шанованою місцевою святинею протягом декількох століть. Після таких атеїстичних погромів, згідно постанови президії Київської Міськради від 29 травня 1936 р., храм було взагалі закрито на підставі того, що мовляв “церква не функціонує з минулого року, а релігійна громада розпалася й бажаючих поповнити п`ятдесятку нема”. Перед самою війною були також зруйновані каплиці з колодязями над чистими джерелами, відомими з вікопомних часів.
 Спершу приміщення храму планувалось використати під культосвітні потреби, але згодом це питання вирішили цілком в дусі того часу – тут влаштували колгоспне зерносховище. Духовне життя парафії поновилося, як це не дивно у 1941 році, із початком тимчасової німецької окупації, клопотанням священика Івана Лазаровича Коваленка та громади. Було знов відкрито церкву. В цей час її перейменували на храм Казанської ікони Божої Матері, очевидно з причини втрати намісного образу Живоносного Джерела. Отець Іван прослужив при ній включно до 1960р.
В 1968 р. церкву остаточно закрили, а приміщення віддали фабриці кінопрокату. Потім його передали на баланс Центрального Парку Культури та відпочинку. Дирекція парку намагалась знову влаштувати тут клуб. Будівлю колишнього парафіяльного училища було зруйновано в 70-х роках при будівництві житлового масиву.

В 1980-х же роках, коли тривала інтенсивна розбудова Південної Борщагівки, міська влада вирішила використати будівлю колишнього Храму Казанської Ікони Божої Матері під центр дозвілля молоді. За рішенням № 98 від 03.02.86р. виконкому Київської міської Ради народних депутатів приміщення церкви передавалось міській раді ДСТ “Спартак” з наказом провести капітальний ремонт будівлі із пристосуванням під підлітковий клуб. Проектом передбачалось оббудувати останки церкви, що збереглись, двохповерховою частиною з підвалом, над склепінням передбачалось створити деяку подобу купола. При цьому стіни церкви частково руйнувалися, їх пластика знищувалась. Церква мала бути похована в обіймах клубу фехтувальників “Олімпія”. Будівельні роботи з 1987р. проводились генеральним підрядником – ВО “Електронмаш”, але виконувались вони незадовільно через погане фінансування.
В той самий час місцеві православні громади неодноразово звертались до влади колишнього Ленінградського району з проханням про повернення їм будівлі колишньої церкви. Врешті, 24 березня 1992р. Рада народних депутатів району ухвалила рішення про передачу недобудованого центру “Олімпія” місцевим громадам УАПЦ та УПЦ, згідно їх прохання. Прийшов для Храму час підняття з руїн, час повернення. В 1995р. в приміщенні центру розпочав богослужіння храм Казанської ікони Божої Матері Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП).
27 березня 1996р. до парафії призначено нового настоятеля – протоієрея Валерія Семанцо. З цього часу і почалось невпинне відродження однієї із святинь українського народу, відбудова нашого Храму.
У зв’язку з перебудовами та руйнуваннями, яких зазнала будівля церкви, що втратила свій первісний вигляд, для її відбудови необхідно було провести значні дослідження.
Передусім було проведено величезну дослідницьку роботу, для того, щоб зберегти рештки вцілілої будівлі, а згодом розпочалась робота з власне відбудови. На допомогу прийшло багато православних віруючих. З купольної частини храму зняли металеву конструкцію, а у середині храму на висоті трьох метрів обрізали металеву доріжку, з якої судді та глядачі мали б спостерігати за фехтувальним боєм. Вивезли біля 1000 куб. м. ґрунту. Робота кипіла, і вже восени 1996р. в добудованій частині із західного боку храму, де планувалось раніше приміщення для лекцій, був влаштований тимчасовий храм, в якому почали звершуватися богослужіння (тепер це – нижній храм, присвячений Казанськїй Іконі Божої Матері).

Перед настоятелем і будівельниками постало питання: яким бути храму? Він був збудований для жителів навколишніх сіл, тобто на невелику кількість парафіян. Але колишня Братська Борщагівка перетворилася на великий масив і тому місткість старого храму не могла задовольнити потреби його жителів. Враховуючи це та фінансові можливості було розроблено проект, в якому реконструкцією було передбачено збереження існуючих приміщень і витрати на будівництво були зведені до мінімуму.
Протягом 1997-98 років споруджено дві башти у східній частині храму та малі бані на них, а також дзвіницю. 5 листопада 1998 року встановлено центральну баню, схожу на блакитне зоряне небо. І знову залунали дзвони, закликаючи людей до молитви, до відродження. У церкві з 1998 року о. Валерію співслужать священики Богдан Тимошенко та Роман Музика. Щороку на храмове свято спочатку Казанської ікони Божої Матері, а відтепер – Живоносного Джерела нашу парафію відвідує Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Його парафія святкує на Великодньому тижні, у Світлу П`ятницю.
4 листопада 1999р., на храмове свято Казанської Ікони Божої Матері, на центральній бані встановлено Великого хреста, який освятив перед тим єпископ Вишгородський Даниїл (Чокалюк).
16 березня 2002 року відбулося освячення храму Живоносного Джерела, яке здійснив Святійший Патріарх Київський і всієї Руси Філарет. За відродження і відбудову церковної святині Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет нагородив настоятеля храму протоієрея Валерія Семанцо митрою. Храм став центром Святошинського благочиння УПЦ КП.
 При Храмі вже шостий рік працює недільна школа для дітей. Тут діти вивчають Біблійну історію, Закон Божий, вчаться любити своїх ближніх, свій народ. При храмі створена бібліотека духовної літератури, утворений інернет-сайт www.hram.kiev.ua і діє благодійна їдальня, яка щодня годує немічних та пристарілих.

СУ-100

Храм Казанської ікони Божої Матері

Тарас Григорович

і клумбочка

В колонках играет - Черный Обелиск – Я остаюсь


і Іониннський Свято-Троїцький

16.02.2012

Церква Спаса на Берестові


Успенський собор

...і бонус

15.02.2012