В колонках играет - Amatory - Мимикрия
Настроение сейчас - Розчарований

Знайшов підбірку матеріалів по Чікатіло і Онопрієнко. Це просто...!!! Більше 100 невинних людей, мільйони заляканих, всього дві долі.
З фотографій дивляться дві зовсім різні людини, хоча поняття "людина" в даному випадку не зовсім підходить, але є у них щось схоже. Це дивний, можна сказати навіть гіпнотизуючий погляд. Не людський, навіть не звіриний. Щось демонічне, щось таке,що примушує мимоволі задуматись: "А чи є БОГ? І якщо є, то як Він міг таке допустити?" Страшно? Ні, скоріше гидко, але не страшно. Гидко і водночас цікаво. Навіщо? Слава? Задоводення? Помста? Ці запитання немов подряпина, що заживає - страшенно ниє і примушує знову і знову нігтями здирати струп. Ми занадто милосердні. Пожалівши одну людину воно прирікає на смерть десятки.
Невже це справедливо?

Ти спиш?
Я відчуваю запах страху
Навіщо мовчиш?
Чи мертві розучились говорити?

У тебе гарна посмішка
Я заберу її з собою
Ти плачеш?
Чи мертві розівчились усміхатись?

Навіщо втікати?
Ти всеодно помреш
Ти жити хочеш? Смішно!
Чи мертві розівчились помирати?

В колонках играет - Холодне сонце
Настроение сейчас - Сумно романтичний... чи щось в цьому роді

Мене знову пробило на нічні посиденьки за компом. Може все через те, що вдень нема можливості щось розумне написати? А може через те, що саме так , вночі, все і почалось? Не знаю. Мені просто подобається залізти посеред ночі на вікно, звісити ноги і спостерігати за сонним містом. За тим, як поспішають додому поодинокі автомобілі, за тим, як гуляють закохані пари, за тим, як живе планета. У такі моменти хочеться зробити лише крок назустріч висоті і полетіти, полетіти туди, де є щастя, полетіти до свого Янгола. Прикро, що ми не вміємо літати. Адже, як чудово було б злетіти у нічне небо подивитись з висоти пташиного польоту на мереживо вогнів нічного міста і, плюнувши на всі негаразди, полетіти у влесний світ... Можна було б частіше бачитись зі старим друзякою, що живе за сотні кілометрів, не потрібно було б переживати через те, працює сьогодні нет, чи ні, мати в дупі усі негаразди і незручності повязані із міським транспортом. Шкода...

В колонках играет - Ill Nino - This Time
Настроение сейчас - Сонний, замучений і... здивований?...

Сьогодні вночі я так і не заснув. Обдумував... Все ж таки це правда - я ЇЇ кохаю. І не через те, що надворі весна. Весна? Весна тут нідочого. Я б із щадоволення поміняв її на ще одну Осінь. Осінь... А може навіть і не в Осені справа....? Справа в тому що я кохаю... Кохаю за те, що Вона є, за те, що Вона була, за те, що... За ЇЇ очі, за оксамитову шкіру, за усмішку, за кожен подих... За кожну мить ЇЇ життя.
Усе міняєть, ламається, старіє, вмирає. Але є речі непідвласні часу, котрі живуть своїм власним життям. Речі, які інколи не дають жити нам, але без яких ми б не змогли жити. Смерть, що дає життя...
Я змінився... Змінився настільки кардинально, що навіть перестав себе впізнавати... Але, мабуть, так воно і має бути. Потрібно жити, жити хоча б для того, щоб надіятись.

В колонках играет - Нічого, бо вже трохи пізно
Настроение сейчас - Бувало й краще...

У голову прийшла дурнувата думка про те, що насправді нічого немає... Що все це лише гра фантазії, просто звичка. Вона набридливою мухою дзижчить у голові, не даючи спокою. Вона мене лякає. А що, якщо і справді нічого цього немає? А що, якщо усі слова сказані лише для того, щоб бути сказаними? Дивно, але... ні... цього не може бути... хоча... А всі сни, усі видіння? Потрібно розібратись. Вивернути свідомість, перебрати усе і... побачити правду? А може нема ніякої правди? Як немає і брехні? Таке враження, ніби мене замкнули у власній голові і я раковою пухлиною повільно доводжу себе до смерті... Дивно... Дивно?! А чому тут дивуватись?... Я загнав себе у глухий кут. Потрібно шукати вихід... Потрібно вирішити.

В колонках играет - Depeche mode - Free love

Я боюсь...
Це може звучати дещо дивно, але це так. Я боюсь лягати спати, боюсь заплющити очі, боюсь дихати весняним повітрям, боюсь жити. Вона приходить до мене у снах. Ми живемо разом цілу ніч, але наступає клятий світанок і все... все зникає. Я боюсь прокидатись.
Мені набридло щодня ховатись за маскою дурнуватого клоуна, але я боюсь без неї виходити на вулицю. Я не хочу, щоб мене лікували. Мовляв все буде добре. АБСУРД. У світі. де існує взаємозвязок між добром і злом для того, щоб тобі було добре потрібно, щоб комусь було погано. І це гірка реальність від якої неможливо втекти. Щоранку з дзеркала на мене дивиться тупа тварюка... Я ненавиджу це. Я ненавиджу ці очі, які колись ЇЙ подобались, я ненавиджу ці сльози, я ненавиджу себе. Кожну мить існування без...
Хочеться пошматувати собі горлянку, щоб більше нікому не дістались ті слова, які належать лише ЇЙ... Хочеться виколоти очі, щоб єдиною залишалась лише ВОНА... Заткнути вуха цвяхами, щоб більше ніколи не чути слів про... Я боюсь...
Чи можливо докричатись до небес? Мабуть так, але відповідь отримують лише обрані...
Тиша...

В колонках играет - Flaw - Whole
Настроение сейчас - Якось дивно

Шматками із розбитих мрій
Я розрізаю собі вени.
Я випускаю з серця гниль,
Бо в ньому місце лиш для тебе.

Хоч знаю, я - ніхто тепер -
Лише слова, які ніхто не прочитає.
Я вже давно зігнив, помер,
Хоч цього ще ніхто не знає.

Ти памятаєш, падав дощ,
І слів тоді не треба було нам.
Лиш по щоці сльоза самотня але щира,
Що на моєму серці залишила шрам.

В колонках играет - ТОЛ - Осень
Настроение сейчас - Я просто скотина...

Він був не те що жебраком, а, скажімо так, малозабезпеченою людиною. Працював двірником, часто не отримував зарплатню і мав за велике щастя купити шматочок ковбаси. Але ніхто ніколи не чув, як він скаржиться на свою долю. Щодня, повернувшись з роботи у свою кімнатку, він запарював горнятко міцного чаю, сідав біля вікна і спостерігав за людьми, котрі вічно кудись спішать, людьми зі скла, бензину та бетону. Жебрак терпіти не міг цього міста, але водночас він не уявляв свого життя без вузеньких осінніх вуличок, баз парків в кінці-кінців без своєї мітли, з якою він любив танцювати по килимі із багряного листя. А взимку він полюбляв гуляти у лабіринті зі сніжинок і слухати, як співає спляче місто. Єдине, чого йому бракувало, так це спокій. Спокій як духовний, так і фізичний. Саме про це він щоразу і просив у Бога, лягаючи спати. Так було і того вечора. Він просив у Бога, щоб той дав йому трохи грошей, за які можна було б купити хатинку десь у глухому селі і втекти подалі із цього залізобетонного пекла:
- Боже, допоможи мені, адже за все життя я нікому нічого поганого не зробив, так чому ж я не можу пожити хоч трішки у своє задоволення?
- Не потрібно нарікати на Бога.
- Хто тут?
- Не бійся, я - твій янгол охоронець.
- А тебе можна побачити? Бо розмовляти із пустою кімнатою якось не дуже зручно.
- Чому ж ні? Не така я вже й страшна.
Раптом всю кімнату залило світлом і з'явилась Вона. Такої красивої дівчини він не те, що не бачив, а й уявити не міг. Глибокі очі, тонкі вуста, ніжні плечі... Жебрак впав на коліна. Він трусився немов побите щеня. Він бачив ангелів на іконах, але вона була зовсім не такою. На мить йому здалось, що це сам Бог спустився до нього.
- Я не Той, за кого ти мене сприймаєш. Насправді я просто Ангел охорорнець. Мені дозволили показатись тобі, щоб відмовити від самогубства. Адже для цього у тебе прихована мотузка?
- Так. Але звідки... чому саме я... не розумію.
- Просто так треба. У нас є лише два дні, так що потрібно спішити.
Боже, що це були за дні! Вони гуляли містом, лякали голубів, катались стареньким трамваєм. Перехожі оглядались на її крила, а їм було байдуже. Вони жили у своєму світі. Цілу ніч теревенили кожен про своє. Вона розповідала про рай, як їй набридла його обмеженість, відсутність вибору, навіть приреченість. Він ділився з нею своїми найпотаємнішими мріями, радів як дитина кожному її погляду, кожному подиху. Наступного дня падав дощ. Вони добряче змокли, втекли від вулиць у його кімнатку і зігрівались гарячим чаєм, сиділи на вікні і мовчали. Наближався вечір. Наближався час розлуки... Жебрак ладен був віддати всі роки свого життя, щоби хоча б призупинити час. Але кому вони здались? Кому потрібна занедбана доля? Ні все ж таки потрібна. Вона посміхнулась і пригорнулась до нього:
- Все буде добре. Потрібно лише повірити у це.
- Ти ще прийдеш?
- Так, але трохи пізніше. Так буде краще... краще для нас двох. А зараз я маю йти.
- Так мало часу... лише два дні... пора.
- Пора.....
Прощання було болючим. Вони довго стояли під дощем на пагорбі за містом. Просто стояли
обійнявшись і шепотіли один одному слова, які кожен з них хотів почути.
- Мені пора - сказала вона - адже на небі не люблять, коли спізнюються.
- Зачекай ще хвильку. Я... я хотів тобі сказати...
- ?...
- Я ніколи не вмів говорити красиво, але хочу, щоб ти знала. Це були найкращі дні у моєму житті; два дні, що перевернули весь мій світ і примусили відчути, що таке життя. Знаю, що я не достойний тебе, знаю, що між Ангелом і Жебраком нічого не може бути, але я КОХАЮ. Кохаю щиро і віддано, кохаю незважаючи на перешкоди. Я ТЕБЕ КОХАЮ. І КОХАТИМУ ВІЧНО.
- Я... я теж тебе кохаю, і зроблю усе можливе для того, щоб ми були разом... Але зараз я мушу
йти.. Бувай.
І не встиг він вимовити ані слова, як Ангел розтанув у стіні з дощу, залишивши на його щоці
гарячу сльозину. З того дня минуло багато часу, а Ангел так і не з'явився. Жебрак щодня молився в надії почути знайомий голос, але все дарма. Небеса залишались сірою стелею, крізь яку неможливо було докричатись до Неї.

В колонках играет - Тиша і плач серця
Настроение сейчас - погано

Ранок. Розплющую очі і бачу ЇЇ. Тихо... По обличчю пробігає здивування і водночас страшенна радість. Невже хтось таки почув мої молитви?... Намагаюсь не дихати, щоб не порушити сон Янгола. Вона усміхнулась... тихенько муркнула, і прошепотіла: "Доброго ранку". Час призупинив свою розмірену ходу і тихо проповзає ледь чутним тіканням годинникових стрілок. Заварюю каву, а потім ми їдемо коридорми пустого гуртожитку на підвіконня. Дивно, але нікого навкруги, неначе змовились і залишили нас на самоті. Сидимо один навпроти другого і просто теревенимо про різні дурниці, насолоджуючись гірким смаком кави. А потім тинятимемось містом, згадуючи все немов страшний сон. В цей день існуємо тільки ми, а більше нікого і не потрібно. Пусті вулиці, пусті трамваї, лише ми і неосяжний всесвіт. Це все накликає навязливу думку, котра лякає більше, ніж смерть: можливо це все... Ні, такого не може бути... Чомусь стає холодно, всенавкругипочинаєхитатисьзапливаєгустимтуманомвсененачезбожеволілозакрутилосьувогнянімвирі... СПАЛАХ!!! Я розплющую очі... і все що встигаю побачити, так це вуста, що шепчуть: "Бувай..." Ранок.

В колонках играет - Ill Nino - How can I live
Настроение сейчас - неважно

...він - високий, плечистий, сильний. Голос у нього гучний, поводиться впевнено. Вона - жінка ніжна, тендітна. Побралися.
Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала дітей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.
Але діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка перестала усміхатися, почала худнути, зблідла... Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.
Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.
Останній спеціаліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:
– Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити. Чоловік не сказав ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:
– Ти не помреш!
– Чому? - тихо спитала вона.
– Тому що я потребую тебе! - відповів чоловік.
– А чому ти не сказав мені цього раніше? - запитала жінка, і її очі заблистіли.
Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову стала жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке виздоровлення.
Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: "Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це". Чи тобі би надокучило чути такі слова: "Я тебе люблю"?
Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: "Ти мені потрібний! Люблю тебе!"
Любов - це життя. є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов...

В колонках играет - Bullet for my Valentine
Настроение сейчас - Холодно і самотньо...

Сьогодні прохолодно, з-за хмар вибивається несміле сонце, і взагалі, погода така, що нема бажання не лише виповзати на вулицю із смердючого гуртожитку, але й думати. Хочеться просто сидіти, закутавшись в ковдру і потроху втрачати глузд. Погано… таке враження, що мою душу протягнули по всіх каналізаційних трубах цього триклятого міста, і кожен мав можливість туди наложити. В кімнаті темно, тісно і самотньо. Лежу без світла і слухаю як пульсує кров… Немов вибухи у голові, котрі один за одним руйнують мій мозок. Вдивляюсь у сіру стелю і бачу ЇЇ. Примарний образ, такий ж нестійкий, як і моя свідомість. Зникає, з’являється, танцює, сміється… плаче, страждає? Але мовчить. Надворі ввімкнули світло. Брудними плямами по стелі розповзаються тіні. Інколи здається, що вони здатні жити, кохати, дихати…
Єдине, що вони ніколи не зможуть, так це – говорити. Шкода, адже лише вони можуть розповісти про те, що зробило з мене того, ким я є зараз – невдоволеного психа, що живе у світі примарних мрій. Але їм можна довірити усі найпотаємніше і бути впевненим, що ніхто про це не дізнається. На тінь завжди можна покластись і не боятись того, що в один прекрасний день вона зникне. Тінь неначе душа, а може це вона і є?... Я путаюсь у власних думках. Пам'ять наполегливо тягнеться у минуле. Те саме ліжко, така сама ніч, тільки тепер все не так…Глибоко втягую повітря в надії вловити хоч якусь часточку пережитого. Все марно…
(To be continued...)