Hidden_in_the_forest (Профессия_-_жизнь) все записи автора
В колонках играет - Jane AirНастроение сейчас - сонне.....Кращий друг
-Пообіцяй мені, що нікому не розповіси про те, що зараз почуєш.
-Ой, та невже тут щось важливе, чи може... гріховне... я ж...
-Ні, ти просто пообіцяй і все.
-Ну добре, добре – Обіцяю
-Ну тоді слухай. Пам*ятаєш, ще у шостому класі я дуже багато хворів?
-Ну?
-А пам*ятаєш, півтори роки тому ти знайшов у моїй кишені якісь таблетки?
-Ти про ту наркоту? Ну хто в своєму житті цим не бавився? Хи-хи... Я тебе не засуджую, бо й сам н..
-То була не наркота.
-Ну аякже ж.
-А ти ніколи не проводив паралель між тією купою таблеток, котрими, доречі, й зараз набиті мої кишені і моєю хворобою в шостому класі?
-То ти що, хворий? Це і є та страшна таємниця?
-Я боявся, що ти мене не зрозумієш. Вибач, більше тебе не затримуватиму.
-Стій, ти куди? Я-я, я не хотів тебе образити. Цей, я вибачаюсь... Не йди я не, не думав що ти образишся. Коротше, не злися, я дурень і я тебе слухаю. А що, якась серйозна хвороба?
-Угу. Є трохи... У мене лейкемія.
-Є. Ух блядь! І-і ... що, щось ... ну я незнаю, ти ...що вже дуже хірово?
-Хіровіше небуває. Але ти, друже, не впарюйся, до кінця одинадцятого дотягну. То ти нікому не скажеш?
-Ні, я не, цей, можеш не турбуватись, я нікому не скажу. А ... а ти давно дізнався, що це саме воно?
-Наприкінці восьмого класу. Ще тоді у мене зізрів план, але ніяк не вдається його реалізувати. Ось, що я хоті , щоб ти мені допоміг у цьому. Але не з жалю, не хочу щоб мене жаліли. Тому, власне, саме до тебе я й звернувся. То як, я можу на тебе розраховувати?
-Якщо це щось цікаве, то стопудово!
-Повір мені, цікавіше не буває. Коротше, той мій план заключається в тому, щоб встигнути покуштувати у цьому житті як умога більше. А часу у мене залишається все менше – цим літом менезатягали по лікарнях. Коротше, загинаюся я, братчику... Для втілення мого плану мені потрібен напарник.
-То ним буду я, вірно?
-Ага. Ну звісно ж, якщо ти не передумав ...
-Нів*якому разі, братчику, тепер вже точно не передумаю! То чим займемось для початку?
***
З тієї миті мій шкільний приятель став для мене найкращим і найдорожчим другом у світі і хто цього не розуміє, той ніколи не мав справжніх дрцзів, або сам другом бути не вміє.
За час навчання в одинадцятому класі ми вдвох витворили чимало божевільного і деколи навіть протизаконного. Пліч-о-пліч ми вчилмся ризикувати усім і цінцвати життя, кожен його день, кожну його мить. По закінченню школи незважаючи на усі його вмовлення, на усі молитви і благання моїх рідних, я все ж нікуди не вступав. Я боявся, що універ забиратиме мій час, котрий по-праву належав божевіллям мого братчика.
Ми й далі продовжували біситися і жити в усі легені, але нашу чоловічу компанію розбавила моя молодша сестра Анюта. Він їй дуже подобався, та й вона йому також... Певно, саме тому він намагався уникати її поглядів, дотиків, ігнорував будь-які прояви уваги з її боку. Анюту це дуже ранило.Звісно ж вона не знала про лейкемію. Спочатку, не знала... Та все ж почуття, чи то тяга перемогла його принциповість і бажання захистити Анюту від болю втрати... Якось, він розповів мені, що після стрибків з парашутом вони вперше поцілувались. Він казав, що то був найчарівнніший момент в його житті. Після того, мій друг почав часто зникати десь у місті, що зовсім не було на нього схожим. Разом з ним зникала й Анюта .Вона була в нього закоханою, вона була щасливішою. Їм було добре разом, а мені було приємно це бачити. Ми просто жили і насолоджувались теплими днями. Так минало літо.
Якось, звідкилясь повертаючись, я помітив Анюту на дитячому майданчику, що у нашому дворі. Через височенні, розлогі вічні каштани він був завжди затіненим іна ньому, здається, ніколи не бавились діти. Тихішого місця годі було й уявити. Вона сиділа на одній з іржавих качель і плакала. Плакала, міцно стиснувши кулаками, що ті аж побіліли. Плакала, не намагаючись стримувати сльози. Коли я підійшов до неї, вона кинулась на мене з обіймами, з кулаками із прокльонами. В той день Анюта мене ненавиділа за те, що увесь час я мовчав. Він усе їй розповів. Каштани жовкли, їх маленькі каштанчики градом сипались вниз і мертвимкамінням застрягали у вогкому піску дитячого майданчика, все це ставало пестерпним. Так розпочиналася осінь.
Його поклали в лікарню. Я ненавидів лікарні. Вони обіцяли зробити все, що в їх силах, та не робили й половини. Я ненавидів лікарні. В них гасли люди. Я ненавидів людей. Часто вони самі винні у своїй смерті. Ми приходили до нього щодня. Анюта взагалі, майже оселилась в тій лікарні. Потім, батьки забрали його додому. Ми постійно до нього навідувались... А потім, потім він аборонив нам приходити. Майже два тижні потому - двадцять сьомого грудня його нестало.
Я плакав. Плакав немов дитина. Смерть бабусі й дідуся я не пам*ятаю, батьки мої живі – здорові, домашніх тварин ніколи не мав, тож ця втрата була моєю першою. Це була тяжка втрата для усіх, хто добре його знав. В першу чергу для Анюти, але вона(така ніжна, така тендітна) вела себе надзвичайно мужньо. Вона, навіть, мене заспокоювала.!
Я плакав, що втратив друга, котрого почав цінувати за рік до того, як його нестало. Анюта казала, важливо те, що я всеж цінував його і, що я найкращий друг, якого лише можна уявити. Я її обожнюю, про кращу сестру годі й мріяти. Вона – це та людина, з котрою легше переживати найскладніші моменти.
Він змінив нас обох. Він змінив світ навколо нас.
Чи є у мене кращий друг? Так, є. Він подарував мені кращого друга,Він показав мені, що це моя кров – моя молодша сестра. Він завжди буде нашим єдиним кращим другом. Він завжди буде.
P.S. Розплющ очі. Поглянь. Ось він. Ось, дивися. Ну невже ти не бачиш? Ось тут, прямо тут. І ось там теж, і ось тут, і там , і там і з того боку також. Ти що, й досі не бачиш? Невже ти не розумієш, що він повсюди, куди б ти не погялнув, куди б ти не пішов? Він завжди буде поруч з тобою. Він завжди буде в тобі...
XI. 2007