2.10.2009 р. побачила світ сьома книга поетеси і перекладача, члена Національної спілки письменників України, Н.В. Горішної «ГОРІШИНА». Автопереклади.



АНОТАЦІЯ
У своїй новій книзі «ГОРІШИНА» письменниця Наталія Горішна виступає водночас у двох своїх іпостасях – як автор і як перекладач.
Будучи двомовною відсампочатку (мама поетеси – сибірячка, росіянка, батько – свідомий українець), Н.В. Горішна вдалася до рідкісного, майже експериментального, жанру – автоперекладу.
Часовий проміжок між російськомовними віршами та їхніми перекладами на українську мову становить 20-30 років, що додає ледь помітної самоіронії та життєвої мудрості українському варіанту поезій.
«Горішина» – сьома книга Н.В. Горішної.
Книга вийшла до ювілею автора.


ОРЕШИНА

Старая орешина
Стонет день деньской –
Дерево безгрешное
Хочет на покой.

У нее под трещиной
Рана на груди;
Как у старой женщины,
Годы позади.

Видела орешина
Горе и войну,
Сослужила пешему
Службу не одну.

А сейчас у дерева
Веточки болят.
Мучают теперь его
Хвори все подряд.

Не шуметь по-прежнему,
Голос огрубел…

Иногда орешиной
Я кажусь себе.

1990


ГОРІШИНА

Ця стара горішина
Стогне день при дні –
Дерева безгрішного
Спогади сумні.

В’їлися розколини
У кору гілок,
Наче руки зболені
У сільських жінок.

Бачила горішина
Горе і війну,
Послужила пішому
Службу не одну.

Від років у дерева
Все нутро болить,
Мучать і тепер його
Привиди страхіть.

Не шуміти втішено,
Голос огрубів...

Ту стару горішину
Чую у собі.

2007


СВИДАНИЕ

Девчонка стояла в промокшем пальтишке.
Озябшие руки бы сунуть в карман,
Но ей не до этого:
«Что ж ты, мальчишка…» –
Не верит, не может поверить в обман.

А дождь – как пощечина. Твердость теряя,
Все слышатся ей в шуме капель шаги.
Лишь ели – свидетели встреч – повторяют:
«Ты, девочка, гордость свою береги».

Ах, девочка, милая,
что же молчишь ты?
Как много с тех пор простучало дождей…
Тогда не пришел на свиданье мальчишка,
А сердце поныне – ничуть не мудрей.

1977


ПОБАЧЕННЯ

Намоклі косички метляє вітрисько,
А дівчинка вперто стоїть під дощем.
І кривляться губи:
«Противний хлопчисько…»
Й пульсує образи уїдливий щем.

А дощ – наче ляпас. Здається в сум’ятті,
Що чуються кроки крізь шум дощовий.
І хилить ялина гілляки лапаті,
Щоб застерегти: «Не губи голови».

…Ой, дівчинко, люба,
чого ж бо мовчиш ти? –
Вже дощ не один сльози відчаю стер.
Побачення перше зневажив хлопчисько,
Та серце мудрішим не є й дотепер.

2007


УПРЯМЕЦ

Сыну три… Сыну пять… Сыну восемь…
Тень надежды на женском лице:
«Может, все таки больше не спросит?»

А ребенок, мальчишка упрямый,
Самолет мастеря на крыльце,
Ни о чем не расспрашивал маму,
Не о небе мечтал – об отце!

1991


УПЕРТЮХ

Сину три… Сину п’ять…Вже й девятий…
Очі матері в тихій журбі:
«Може, більше не буде питати…»

А в хлопчини колінця подерті,
Та із тим він до мами не біг –
Майстрував щось, маленький упертюх,
І вигадував батька собі.

2009