залишати якорики в надії про те, шо він колись це знайде і якось прочитає. не знаючи насправді, шо далі, бо далі тільки дві можливості: або він якимись екстрасенсорними зусиллями зрозуміє, шо то про нього, шо нітрохи не допоможе, або ж не зрозуміє чи принаймні вирішить, шо не про нього, бо справді, ну як же ж можна таке - про нього? аналогічно, це не допоможе ніяк. допомогти собі вдасться тільки й виключно самостійно. перебісившись, наприклад.
перечитувати все, ним написане, шо тільки можна знайти, завчати напам'ять шматки фраз, шоби говорити його словами, шоби мати його в собі хоча б у такий спосіб.
найдивніше, шо він навіть сниться серафічно. майже без дотиків, хіба - як результат марення його красивими руками - у переплетенні пальців. чомусь здається, шо цілувати його навіть у сні можна тільки, якшо він дозволить. так кумедно - чому б, справді, не підійти і не спитати: "а можна, я вас цілуватиму, коли ви мені снитиметеся?" і спостерігати за реакцією. і розуміти, шо цього звести на жарт - не вдасться.
це якась хвороба, яку треба переходити, як нежить. яку треба витримати, як осінь. з якою, мабуть, навіть можна боротися, але в тому й біда, шо боротися не хочеться - це як коли грип стає чудовим приводом годинами сидіти в обіймах теплої ковдри й дивитися фільми під липовий чай. хоч і не зрозуміло, шо мені з цієї хвороби, крім тужних снів і перечитування всього, ним написаного, шо тільки можна знайти.