от. зробила собі сумно =(
піду зараз читати філософію, але перед тим буде шось гарне для хоч якоїсь гармонізації цього стану.
юльцю, спешеллі фор ю.

Vogue Italy - "The Birds"
Mod. Sasha Pivovarova
Ph. Peter Lindbergh



ще...

написати про голодомор чи не написати?
говносрач у коментах все одно навряд чи почнеться, я надто незрозумілою мовою пишу зазвичай для тих, хто може підняти говносрач.
але це вже, справді, флешмоб якийсь.
біс із ним.
кому цікаво - можете зазирнути під кат, там репостинг одного жж-иста.
от...

"кому вниз" зразка 1990 року.
і скажіть тільки, шо це не божественно.




ше одне шось. і теж феєрично чудове.

але біс із ним. фраза не моя, можете йти до автора й там йому шось доводити, якшо нє сагласни, а мені формулювання подобається.
у випадку згоди теж можете піти до автора й почитати, розумний дядько. він живе тут.

Ще трохи і в Україні стануть популярними компаси та попкорн. Компаси щоб визначити де схід, а попкорн щоб всістись обличчям в ту сторону та похавать ніштякі під час споглядання дійства.

Shannan Click by Stephane Sednaoui
воно дивне, але ай лайк іт. я взагалі останнім часом люблю багато дивного.


ше...

дістала зі столу старий зошит, підписаний гордою фразою russian rock.
знаєте, а це було так якось романтично в часи відсутності інтернету... до зошита з металлікою моя ностальгія ше не добралася, але він мало чим відрізняється - ну, хіба шо там тексти записані акуратним друкованим почерком і доповнені фотками (де тільки я їх не діставала... це капець), статтями й навіть малюнком авторства моєї однокласниці. тут же - свято мінімалізму. чорні каліграфічні тексти (у мене завше був гарний відмінницький почерк), яких я, в принципі, на той час не чула майже жодного - тому шо відсутність інтернету якось автоматично значила, шо музику шукати складно, і це як би не ти її шукаєш, а вона тебе - так мене знайшли три альбоми металліки, наприклад, але то вже інша історія. акуратно підкреслені червоним назви текстів. на останній сторінці - шось типу змісту, просто перелік тих авторів, які втрапили до зошита. а відбір, можете повірити, був серйозний, бо переписувати вагон текстів ручками - це навіть для дівчинки з відмінницьким почерком і захопленими очима трошки занадто. двадцять чотири автори, плюс іще по додатковому запису бг і цоя. більшості з цих авторів я й зараз не слухаю - башлачов (ага, знаю, не труй, але ніц не можу із собою зробити, я люблю його як поета і всьо), шумов, риженко, романов, ордановський, чилап, дідуров, аркадій аркадій... але мені подобається їх читати. страшенно подобається.
в усьому зошиті є тільки два винятки цього мінімалізму. це виписаний червоним чорнилом шматок із рефлексій бг про любов і жінку (...и что бы ни стали говорить тебе, верь до последнего дыхания - нет ничего выше любвию любви, воплощенной в стихах. любви, воплощенной в музыке. и выше всего - любви, воплощенной в женщине... только в любви человеческое существо становится человеком. человек, еще не любивший, - это только глина, еще не тронутая рукой бога, еще без любви, без жизни...) - то зараз мені його навіть передруковувати влом, а тоді було преспокійно переписано цілу сторінку тексту. і ше це - фото віктора троєгубова, на якому він обнімає дванадцятиструнку. я чесно її шукала в тирнеті, і чесно не знайшла. знайшла іншу - може, навіть з тої самої фотосесії, якшо це тоді так називалося. якось він мене тоді зачарував. сильно, дуже сильно. і я досі знаю напам'ять один із його текстів - ніколи не чула самої пісні, між іншим, варто би стягнути, але, з іншого боку, шо, як воно не таке прекрасне, як сам текст у поєднанні з чорно-білою відксереною фоткою чоловіка з задуманим поглядом, котрий обнімає гітару?..





я встретил тебя, возвращаясь домой.
я шел и орал: "все люди - братья!"
я поманил тебя пальцем, ты пошла за мной,
да, все кончается столом и кроватью.



вначале я поверил, что ты любишь меня,
встречаешь по уму, но не по платью;
но был лишь рассчет и ни искры огня.
да, все кончается столом и кроватью.



но что же поделать? все в мире таково,
и мы не верим в непорочность зачатья.
дружба и любовь, обман и воровство -
все кончается столом и кроватью.



но я умолкаю, надоело петь,
да и с какой вам доказывать стати?
я тоже должен сегодня успеть -
пора спешить к столу й кровати.

шось із розряду porcelain beauty. насправді в житті вона далеко не красива, та й на подіумі виглядає скоріше стрьомно, ніж концептуально, але ця фотосесія заволоділа моїм серцем. таке руде-руде й біле-біле, і срібний череп - майже алюзія...



ще...

Мы все согласны с тем, что слова являются знаками, однако из нас всех поэты узнают последними, что слова некогда представляли собой также ценность. Напротив того, социальная группа рассматривает женщин как ценности основного типа, но нам трудно понять, что эти ценности могут войти в состав систем знаков. Мы едва лишь начинаем считать это свойство присущим системам родства. Подобная точка зрения порой вызывала критические замечания в адрес «Элементарных структур родства»: некоторые называли эту книгу «антифеминистской», поскольку женщины рассматривались там как предметы. Вполне законно удивляться тому, что женщинам приписывается роль элементов в системе знаков. Заметим, однако, что если слова и фонемы утратили (впрочем, скорее по видимости, чем по существу) свой характер ценностей и стали просто знаками, то женщины не могли полностью пройти тот же цикл развития. В противоположность женщинам слова сами не говорят. Будучи знаками, женщины сами участвуют в создании знаков, и именно потому они не могут быть сведены к положению символов или жетонов.

або так:

Нельзя ли сказать, что общество, придающее женщинам значимость, которой у них нет в других обществах, должно уплатить за это их исключительное право в какой-либо иной форме? В данном случае эта плата могла бы состоять в невозможности представления о женском роде как однородной категории. То общество, которое в противоположность почти всем другим обществам признало бы за женщинами полную дееспособность, вынуждено было бы, напротив того, приравнять часть своих женщин (очень молодых девушек, неспособных еще выполнять свои обязанности) к животным, а не к человеческим существам.

не знаю, як кому, але мені моделі зі старого плейбоя дуже нагадують про літо. вони якісь такі сонячні, світлі й чудові...
про клер петерс, фотографії якої будуть у цьому пості, я не знаю (і вікіпедія теж) нічого, крім того, шо вона американська модель, яка була дівчиною місяця в серпні 1959 року. але менш сонячними її фото від того не стають =)



ще...