кхм...
кияни, треба вас.
тобто не обов'язково вас усіх, але якшо у когось таки буде час, буду вдячна.
просто у вівторок, 20 листопада, о сьомій вечора (плюс-мінус час на те, шоб збігати за пивом, яке ми обов'язково завтикаємо купити заздалегідь) verbava, вона ж acid drinker, читатиме свої опуси у смолоскипі. оскільки таке трапляється нечасто, хотілося б, шоб це хоч хтось почув :)

ось, власне, й усе...

/я думаю... всі мужики у нього якісь монструозні, жінкам лишається любити лише жінок.../

Как холодно, как пахнет табаком.
Зачем вы здесь, прелестное созданье?
Вам нравятся задворки мирозданья?
Вот вам вино и блюдечко с бычком.

Вы замерли как птица под плащом,
Вы просите о чем-нибудь поведать.
Мой ангел, не читайте Кастанеду,
А почитайте что-нибудь еще.

Не трогайте спокойствия души,
Не трогайте прозрачность этих стекол.
Желаете - послушайте Deeр Рurрle
Не хочется - покушайте лапши.

Не умствуйте. Возьмите. Это вам.
Вот светится вино почти без света.
Ужель еще вам хочется в беседу
Вставлять иноязычные слова?

Молчать под обаяньем пития
Я вижу, вам не кажется возможным.
Попробуйте подумать о несложном
Но только не о цели бытия.

Смотрите, вот окно и вот звезда.
Вот ветер опрокинулся на город.
Не следует мешать их разговору,
Божественно простому как вода...

(с) Ольга Чикина

трошки жорстко, але до біса рамантішна...

вони просто чудові

а потім все-таки виявилося, шо це - п'ятистопний ямб. і я немало здивувалася, але зрозуміла нарешті, чому мені так хотілося зробити це - сонетом.

такий невиліковний артистизм
акторів провінційного театру.
ще небагато - і, можливо, завтра
це буде найпрекрасніша зі схизм.

ти колеш очі легко, ніби лід,
що в холодильнику намерз до стінок,
але і в самоті нема спочину.
триває гра. поводимось як слід,

сплітаючи панно банальних слів:
ти брешеш, я вдаю, що не розчула, -
точнісінько, як режисер хотів.

до ніг, мов пес, чіпляється минуле,
але й воно нікого не розчулить,
хіба що провінційних глядачів.

відьма.

принаймні, я думаю, шо ельфійки. бо в кого ше бувають такі вушка?

авторка - свого роду неперевершена віка стах, дружина михайла бриниха, який теж свого роду...

***
стрілятись чи плакати?
ні.
тасувати свої почуття одночасно цинічно й невпинно.
се ля ві, мій коханий.
хіба вирішиш, що то - заслуга моя чи провина,
коли байдуже: плюнути в дупу чи в пику кретину,
але краще - на брук.
і згорати з любови чи сприймати її сангвінічно, -
вибираю навшпиньки ставати і чмокати в щічку,
й переконувать палко, що все це лиш дивне затьмарисько.
головне - не злякатись, якщо ти в цім переконаєшся,
і повіриш, і мовиш: па-па, і повернешся спиною.
і все мирно мине... і трагічно ніхто не загине...
хай спливає лайно, хай цей світ едемічний брунькується,
але все це (їй-бо) жодним чином мене не стосується.

два в одному.
ням-ням.