Сегодня утром, по пути на почту, мы с Борисом поставили окончательную печать одобрения на нашу книгу. Мы с Борисом изобрели новую космогонию литературы. Это будет новая Библия – Последняя Книга. Все, у кого есть что сказать, скажут свое слово здесь – анонимно. Мы выдоим наш век, как корову. После нас не будет новых книг по крайней мере целое поколение. До сих пор мы копошились в темноте и двигались инстинктивно. Теперь у нас будет сосуд, в который мы вольем живительную влагу, бомба, которая взорвет мир, когда мы ее бросим. Мы запихаем в нее столько начинки, чтоб хватило на все фабулы, драмы, поэмы, мифы и фантазии для всех будущих писателей. Они будут питаться ею тысячу лет. В этой идее – колоссальный потенциал. Одна мысль о ней сотрясает нас.

(генрі міллер, «тропік рака»)

у мене є припущення щодо того, чому всі ідеї «великих книг» (а в кожного автора, який себе достатньо любив і поважав, – гаразд, у половини авторів; гаразд, до того, яка настали всякі там постмодернізми – була, звісно ж, така ідея) так жорстко обламувалися. йдеться не про нечитабельний рух механізмів у голові малларме й не про занудні високі ідеї німецьких романтиків; навіть якшо теоретично припустити, шо така офігєнна тотальна книжка могла би бути написана, це не допомогло б цьому світові з його забрудненою ноосферою.
проблема в тому, шо в цьому світі надто мало людей читають, і надто багато – пишуть. а шоб зрозуміти, шо після якоїсь книжки можна взагалі й не писати, треба принаймні прочитати цю книжку. і треба достатньо смирення, шоб визнати, шо такі да, я не зможу не те шо краще, а навіть наполовину так добре.
і скільки б не було текстів, які groundbreaking і, по ідеї, таки мали змогу змусити ціле покоління заткнутися й слухати, затамувавши подих, у цьому поколінні завше буде занадто багато людей, які вміють писати букви (я не кажу «книжки», звісно ж), але не вміють буков читати (а навіть якшо – то навряд чи в них так само добре з рівнем слів). «велика книга» – не менша наївність, непростимий позитивізм, мало не просвітницька ідея.
генрі міллер – великий наївний позитивіст. о чорт.

і заразом про футболочки.
читаю куна (не того, котрий про грецькі міфи, а того, в якого про наукові революції). поки шукала в нетах, як виглядає обкладинка його книжки, натрапила на таке:



ну ви зрозуміли, хочу-хочу-хочу. де тут друкують на футболочках?

і шоб двічі не вставати. виявилося, шо одна з моїх улюблених фраз «американських богів» в оригіналі звучить так:
It’s all about the dominant fucking paradigm, Shadow. Nothing else is important.
а я-то думала, чого їй бракує в перекладі...

ше шматочок із коенової поезії - точніше, цього разу не поезії навіть, а так.

verbava -
Пісня рогоносця

Якщо це схоже на вірш,
одразу тебе попереджу:
це не має бути вірш.
Я не хочу нічого перетворювати на поезію.
Її роль у цьому відома мені,
але зовсім не турбує зараз.
Це між нами двома.
Особисто мене не гребе, хто почав;
насправді я сумніваюся, чи мене взагалі гребе.
Але щось же сказати потрібно.
Усе-таки ти напоїв її пивом,
привів до себе, увімкнув правильну музику –
й через годину-другу все скінчилося.
Я знаю багато про честь і пристрасть,
але, на жаль, там не було ні того, ні іншого:
тобто, я певен, пристрасть була,
і навіть трошечки честі,
але йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Чорт, це можна адресувати вам обом.
Я не мав часу писати більше.
Треба було молитися,
треба було чекати біля вікна.
Повторюю: йшлося про те, щоб наставити роги Леонардові Коену.
Мені подобається цей рядок, бо в ньому – моє ім'я.
А нудить мене від того,
що все так, як було раніше:
я досі начебто друг,
я досі ніби коханець.
Ненадовго, щоправда,
ось чому я це вам двом розповідаю.
Річ у тім, що я перетворююся на золото.
Кажуть, це довгий процес;
кажуть, він поетапний.
Просто щоб ви знали – я вже став глиною.

оригінал

art by Kelly McKernan

я би таке з задоволенням носила, справді.
автор шаленства живе за адресою See Mike Draw.



пороздивлятися...

випадково натрапила на божественне – Blackwell Philosophy and Pop Culture Series
тепер у моїй електронній бібліотеці житимуть:

Metallica and Philosophy: A Crash Course in Brain Surgery
(ну, ця штука вже давно живе в мене в бібліотеці)
Terminator and Philosophy: I'll Be Back, Therefore I Am
(як на мене, найкраще названа й оформлена книжка з усієї серії... який декарт лапочка тут)



і ще різні інші...

мій науковий керівник знову повернувся з канади й самим своїм поверненням змусив світ здаватися трошки кращим. бо з цим світом як: все наче гаразд, і нічого страшного не відбувається, але раптом до тебе доходить, шо уже кілька місяців усе тупо валиться з рук. мій науковий керівник – людина, в присутності якої вистачає натхнення це все позбирати й позбиратися самій.
а ше він знову привіз мені книжку, цього разу – «англійського пацієнта» майкла ондатже, котрий теж, виявляється, канадець. ми так навзаєм збагачуємося знаннями про канадську літературу: я забезпечую його свіжовідкопаними прізвищами, а він мене – паперовими оригіналами. «англійський пацієнт» дивовижно пахне, а ше в нього приємні на дотик сепійні сторінки, трошки темніші на берегах, ніж усередині. правда, виглядає книжка не зовсім так, як на картинці збоку, але я не знайшла в інтернетах нічого, шо виглядало б зовсім так. у кожному разі, шрифти й ілюстрація ті самі.
я, звісно, досі не дочитала девіда гілмора, проте книжки – це те, чого багато не буває. тим більше подаровані книжки. це ж більше артефакт, ніж текст.
правда, я зараз пишу про свого наукового керівника, а сама не знаю, як тепер refer to him – учора наша чудесна кафедра, з якою в нас до цього часу був гіпертрофовано медовий місяць, приступила до виконання буденних подружніх обов'язків і призначила мені іншого наукового керівника. звісно, у самих стосунках із паном романом ніц не зміниться, бо він чи не єдиний зараз розбирається в тому, шо я хочу сказати, й зовсім єдиний, з ким так добре п'ється академічна кава, але це тепер суто неофіційні стосунки. канєшн, не так уже й весело бути канадським професором в україні, коли україна десь мала твій phd. але справа в тім, шо виявилося, шо «мій науковий керівник» – статус більше онтологічний, ніж офіційний. так шо людина, яку я надалі в усіх цих писаннях називатиму своїм науковим керівником, в об'єктивній реальності (якшо така існує) – не мій науковий керівник, як би сумно не було це визнавати. а той, інший... ну шо ж, думаю, я рідко писатиму про того, іншого, а якшо все-таки – ви точно зрозумієте, кого я маю на увазі.
(пішло читати гілмора. має ж бути в цьому житті місце для прекрасного).

така осінь, а вони – зовсім затишні. дівчатка з баранчиками від дейла зентнера.



ше...

окей, коли-небудь треба це зробити.

awesome_words – мій перший варіант цитатничка; місце, куди я час від часу, якшо не забуваю, публікую красиві й корисні цитати з різних наукових і не дуже текстів.

free_readings – варіант другий, створений, коли в лібклубі змінилася політика й мені захотілося зробити свій цитатник, з блекджеком і курвами ©. там цитати з усього й побагато.

vonnegut – спільнота (хоча в мене язик не повертається називати так місце, де пишу аж одна я, а читають десятеро людей на тиждень), в яку стягується все, шо я знаходжу про воннегута в процесі роботи з його текстами (моя кандидатська буде теж про нього, так шо тимчасове затишшя триватиме не дуже довго, i promise).

WonderStory – щоденничок для казок, віддам у хороші руки, бо мої нехороші до нього вже давно не доходять.

Spleen_et_Ideal – спільнота про страшне. місцями декаданс, місцями trash-horror.

Дом_Кукол – найперша й найуспішніша (шо не дивно, канєшн) спільнота з усіх, які я зробила. nuff said.

автор – Eric Yahnker

Фотографии verbava : ich

ше всяке різне з бастер-кітонівської фотосесії.