Елас була сьогодні надзвичайно красива. Яскраво виділяючись між сірих нудних осорійських будиночків прямокутної форми, вона їхала верхи вздовж головної вулиці Карпо. Столиці Осорії. Її очі хутко обстежували простір навколо. Елас їжачилась. Місто було сірим і злиденним в усьому.
Хворобливі діти із зеленавою шкірою лякливо ховалися за двері будинків та мамині спідниці. Похмурі дорослі втратили інтерес в очах до нового, а просто виходили на дорогу, бо потрібно було вийти на вулицю, коли там відбувалося щось цікаве. Тотсу ледь зачіпав землю довжелезними складеними крильми, бруднячи кінчики пір’їн у помиї та багнюку. Елас холодно та незворушно сиділа верхи.
Складками спадало темно-червоне оксамитове важке плаття. Його довгі широкі рукави несміливо оголювали засмаглі руки, що тримали повіддя насуура. Довжелезна спідниця була настільки широкого покрою, що сидіти в платті верхи не складало особливих труднощів. Білими візерунками прикрашалися рукава та низ плаття, а горловина розцвітала квітами від біло-рожевого до яскраво-червоного. Срібний обруч стримував неслухняні пасма волосся. Холодні очі та ніби витесане з каменю обличчя обертали гостю на незворушну монархиню з крижаним серцем.
- Тобі пощастило, чоловіче, що ти не бачиш зараз світу, - тихо відчеканила Елас своєму попутнику.
Чоловік поруч їхав у білих одежах, не зачеплених пилом доріг. Широкий капюшон прикривав його обличчя, а білосніжне волосся губилося у складках туніки.
- Мені не потрібно бачити того, що так волає. Я відчуваю.
- А.
В кінці вулиці стояв високий похмурий будинок, до якого вели довгі (по тутешніх мірках) сходи. Біля парадного входу юрмилася прислуга, яка враз, ніби по команді, вибудувалася у дві шеренги, демонструючи чудовий вишкіл.
Делегація під’їхала до входу і два вже немолодих осори притримали ібулогів за повіддя. Елас легко зіскочила на землю. Відун зробив те саме.
- Знімай взуття... – шепнула альварка, знімаючи високі чоботи, - чужа земля з чужими норовами не повинна опинитися у святій святих цієї країни.
Босими вони поважно прослідували вгору. Відуна ледь притримував під лікоть хтось з королівської челяді, Елас же йшла так поважно, що осори навколо відступили від неї на пару санів.
Вони прослідували у світлицю Його Величності. Величезна кам’яна зала без вікон була тьмяно освітлена довжелезними свічками зеленого кольору, чиє непорушне полум’я часом лизало стелю. Від тих свічок здавалося, що зала наповнена безліччю тонких колон.
Ноги потопали у велетенському килимі із високим ворсом. Вкінці світлиці, на помості, сидів Його Величність Насфорунк, король осорійський.
Довге волосся спадало мало не до самої землі, на кінцях було зібране у безліч тоненьких хвостиків із крихітними дзвіночками. Білі одежі виділяли темно-зелене волосся та зеленувату шкіру. Вік короля неможливо було встановити, бо старіли осори зовсім не так, як люди, однак по довжині волосся можна було здогадатися, що король пережив не одну епоху воєн та розбрату.
Гарольд зично оголосив:
- Її світлість Елас Санно, княгиня альварська, із земель Альварії, з дипломатичною місією до Вашої Величності! Зі своїм супутником Ланочем Анареном альварським, із землі Альварії...
- Доволі! – перебив король.
Він похмуро глянув на Елас. Її вбрання та вигляд зовсім не справили на нього враження. Він терпіти не міг людей, людських жінок та людські звички. Насфорунк стерпів глибокий уклін княгині Елас та її супутника і з нудьгою поколупав підлокітник свого царського сідала. Врешті, зібравшись із думками та змирившись із царською долею, він із зітханням, але поставленим голосом, промовив:
- Чесно кажучи, я здивувався, коли до мене гонець доставив листа від вас. Гостей із войовничо Альварії я не чекав. Надто далеко вона від нас. Не країна, а екзотика! Я погодився прийняти вас, однак з чистої цікавості – що ви хочете? Наскільки я знаю, мені не гоже розводити люб’язні бесіди зі своїми ворогами.
Елас блиснула очима.
- Прикро мені чути, що нейтральна раніше країна враз змахом руки та підписом на пергаменті отримала в довісок до своїх проблем ще й букет ворогів на політичній арені...
- У вас мало часу, - втомлено перебив король, - говоріть, княгиня.
Альварка стояла перед ним незворушна.
- Насфорунк, король Осорійський! Я була терпляча та чтива до вас, як до людини старшої за віком. Однак я не хотіла б почуватися перед вами у нижчому рангу чи стані. Тож прочитайте цього листа.
Елас витягла зі схованої у складках кишені пожовклий лист, складений трикутником. Насфорунк жестом звелів одному з челяді взяти та прочитати листа.
- “Його величності королю Осорії, світлочолому Насфорунку від правительки Альварії Тенако Санно Зоряної.
Ми, правителька Тенако Санно, у зв’язку із невідкладними державними справами, посилаємо до вас свою сестру, княгиню Елас Санно, аби вона вела переговори із вашою величністю від нашого імені. Прошу почтувати її, як нас самих, і сприймати як перше лице іноземної держави.
Тенако Санно,
Правителька Альварії”
Король нічого не сказав до Елас, однак віддав наказ приготувати залу для обіду.
- Ви з дороги, натомлені. Що ж, матиму за честь пригостити вас королівської вечерею...
Лицемір , подумала Елас.

За тяжким дубовим столом розмова поступово входила у необхідне русло.
- Мені прикро бачити, як Осорія, кинувшись на ласий шматок, запропонований Валафукосом та Наканом, ще більше закувала себе у ярмо.
Король похмуро глянув на молоду альварку, що прудко оббирала пальцями заморський апельсин. Насфорунк здригнувся від думки про те, скільки життів забрали ці пальці. Попри свій вік він мав чудовий зір і міг розгледіти на руках цієї “придворної дами” обвітрену шкіру, безліч порізів, грубі неаристократичні форми долоні.
- Я й не знав, що Альварія так буде цікавитися внутрішньополітичними справами ворожої держави. Вам не здається, що іноземні держави не мають на це права? – Король відпив із келиха смачного гранатового вина та примружив очі. Він любив самотність, ой як любив! Більш за все він хотів би зараз зануритися у прохолоду свого саду та читати поезію древніх митців.
- Альварія – лише спостережник. Але спостережник, який не може визнати ворожими тих, хто завжди підтримував нейтралітет. Осорія, Мальроном та Торканія – три країни, які ніколи не встрявали у сварки амбіційних та сильних держав.
- Як бачите, Елас, часи змінилися. Народ злиденний до неможливості. Потрібна була хоч чиясь допомога. До того ж, якби ми не прийняли пропозицію Двоїстого союзу, він би стер нас з лиця землі після набігу наших людей на шахти. Хоча це були не наші люди, а... А чи не ваші люди це були, бо ходять чутки, що...
- Король став слухати чутки? Це личило б хіба що бабці біля криниці, - сказав мовчазний до того білоголовий чоловік, що від початку вечері ще нічого не взяв до рота, а лише похмуро прислухався до бесіди.
Насфорунк зблід від люті, але хутенько взяв себе в руки. Він ладен був виставити геть (і хай дякують, що живими!) цих іноземних послів, однак серце підказувало, що не слід так відверто нариватися на ворожнечу. Тож король мусив слухати. І стримуватися.
Прислуга якраз поставила на стіл чудову дичину, яка виглядала неймовірно апетитно, а смакувала, скоріш за все, ще краще.
Елас ножиком відрізала собі шматочок та поклала до рота м’яке соковите м’ясо.
- Приготувати дичину так, аби її жорстке м’ясо просто тануло в роті міг лише найкращий кухар! – вихопилося у неї, - Ваша Величність, я вам справді заздрю! Мені не доводилося смакувати так вишукано зроблену дичину!
- О, кажуть, що навіть знать в Альварії їсть із простим народом їжу, приготовану на багатті!
- Може вам ще казали, що у нас зовсім немає чоловіків? – поцікавилася Елас, відправляючи наступний шматочок до рота.
- Чув і таке, - Насфорунк пильно придивлявся до манер Елас, намагаючись розгледіти хоч натяк на варварство. Однак її знання придворного етикету нічим не уступало його власному. – Чесно кажучи, - вів далі король, - країни, в яких правлять жінки, не викликають у мене довіри. Гляньте на Альварію. Вона на картах навіть не завжди позначається, настільки вона крихітна! І ви приїхали, я так розумію, вести справи з Осорією. Але це ж смішно! На міжнародній арені ніхто не зважатиме на Альварію!
Елас навіть оком не повела. Вона розпрямилася, відкинувшись на високу спинку тяжкого дубового стільця.
- Даремно ви так думаєте. Альварія володіє 20 відсотками світової скарбниці.
Король Насфорунк припинив жувати як громом побитий. Навіть Ланоч здригнувся від приголомшливої новини.
Його величність зустрівся поглядом з Елас і відсунув від себе тарілку.
- Що ви хочете цим сказати?
- Я сказала те, що мала. І це правда. Наша країна є однією з найбагатших країн світу. 95 відсотків наших жителів – це висококласні воїни-найманці. Утримувати таку армію для країни що наймає – дуже дорого. Але варто. Ми не знаємо поразок. Самі ж альвари живуть у бідності. Наше місто – військові шатра. Наша їжа – дичина з лісу. Наша одіж – пошита власними руками. Нам не потрібні гроші. Тому у нас їх стільки. Ми тримали їх довго, бо знали, що прийде час, і вони нам знадобляться. Ми – народ принципів та незламної віри у майбутнє. У хороше та добре майбутнє. Тому ми обрали тих, хто не суперечить нашим принципам, собі у союзники. Валофукос та Накан, якщо захоплять світ, обернуть ворожі їм країни у сировинні придатки та колонії. А ви, славна земля Осорія, будете як і раніше – просто безкоштовною робочою силою. Сотні ваших людей гниють на шахтах та каменоломнях! І ви приймаєте подачку від рабовласників? Від жорстоких тиранів?
Очі Елас блистіли, а губи зблідли та обернулися на тоненьку ниточку. Голос її був впевненим та холодним, це були слова сильні та вольові, але, як не дивно, позбавлені емоцій.
Знудьгований король враз змінився з виду:
- Що можете ви про це знати, альварська княгине! Ви живете в багатстві на вільних землях! На вас не показують пальцем, як на нас!...
- Але за ваших людей більше переживають інші країни, ніж ви самі! Ви, король Насфорунк, коли востаннє виходили на вулицю, аби подивитися, у якому лайні ваше місто та ваша Осорія? І це їх рідний дім, а уявіть, що чекає на осорів за межами батьківщини?
- І що ж ви пропонуєте? – привстав зі свого місця король, гнівно стрільнувши у альварку тяжким поглядом.
- Я пропоную вам армію, інвестування та незалежність! Замість рабства та ілюзорного миру із Двоїстим союзом!
- Це означатиме, що мої люди вимушені будуть братися за зброю!
- То ви обираєте замість цього смерть у рабстві на чужих шахтах? – запитав Ланоч, обернувшись до монарха, - Далекі вам, бачу, ідеали воїна. Краще померти в бою за свою країну, ніж захлинутися потом, працюючи для когось.
Король підвівся з-за столу та враз спокійним голосом сказав:
- Приємної вечері. Мене ще чекають відвідувачі. Продовжимо нашу бесіду при нагоді. Мої люди покажуть вам ваші покої.
Насфорунк із гідністю покинув залу для вечері, лишивши двох гостей в оточенні люб’язної прислуги.
Елас так і сиділа, відкинувшись на спинку стільця та склавши руки на колінах. Вона повільно похитала головою.
- Він просто старий та байдужий дід із атрофованим мозком...
Прислуга непомітно перезирнулася, але мусила продовжити свою роботу. Елас було цього достатньо, аби краєм ока вловити фанатичну відданість людей своєму правителю. Це було поза законів логіки, але це було правдою.
Ланоч закатав рукава та взявся за виделку. Нарешті. Він відправив до рота ласий шматочок запечених овочів та із задоволенням розжував смакоту. Весь його вид говорив про те, що йому абсолютно байдуже зараз до будь-яких проблем.
Однак Елас все ще блукала поглядом по стелі.
- Якщо Насфорунк відмовиться, - сказала вона тихо, - то вся наша акція не мала змісту. Ми не зможемо здійснити задумане.
- Він не відмовиться, - заперечив відун, висмоктуючи сік із мушлі.
- Чому ти так думаєш?.. – глянула на нього Елас і вмить затнулася, - Відун, ти....?
- Він не відмовиться. Посилай гінця за своєю сестрою. Хм, княгиня. Я й не знав.
- Я не княгиня, - усміхнулася Елас, - просто цей титул зрозумілий іншим правителям. В Альварії все інакше...
- Не шкодуєш, що не лишила мене у найближчому селищі?
- Не шкодую! – залилася дзвінким сміхом Елас.
- Отож-то!
- Якщо все вирішиться з Осорією, то питання стоїть за Мальроном і Торканією...


…
Навряд чи Осорія пам’ятала таке. Буквально за тиждень по бруківці її столиці проїхало цілих дві іноземні делегації.
Жінки довго обговорювали на кожному перехресті урочистий проїзд по головному проспекту крижаної білявки, і не встигла новина охолонути, як доля підкинула пліткаркам наступну: у головні ворота Карпо в’їхала з почтом Правителька легендарної Альварії.
У насичено-синіх одежах, зі сріблом у розкішному волоссі, на вороному ібулозі вона проїхалася повз натовп роззяв. Позад неї їхало чотири літніх жінки у довгих чорних плащах. Інколи з-під плаща виднілася їхня зброя. Вони були величні та прекрасні.
Король Осорії був повідомлений про прибуття Правительки заздалегідь. Він вимушений був зняти із себе нудотний вигляд та прийняти гостей на найвищому рівні. Після обміну люб’язностями, Насфорунк повів молоду Тенако на прогулянку у сад – поговорити у неформальній обстановці.
- Я знаю, чому ви приїхали.
Альварка припідняла брову, та враз вид прояснів.
- Невже моя люба сестра – княгиня Елас – встигла-таки сюди першою?
- Хіба ваша сестра схожа на людину, котра не встигне?..
Тенако обережно ступала по вимощеним бруківкою садовим доріжкам, застеленим м’яким килимом з першого осіннього листя. Шелест листя та трав зливався із тихим дзвоном дзвіночків, що побрязкували у Насфорунка на косах. Пізні квіти хилилися до доріжок, листя ледь зачепила жовта барва. Сад видався б іноземцю старим та занедбаним, однак Тенако добре знала: осори терпіти не могли штучності, тож сад міг розростатися так, як його природа того забажає.
- Ваша сестра, уповноважена вами діяти від вашого імені, запропонувала нам певні умови... Дуже вигідні умови.
Король зупинився, аби присісти на гарно вирізьблену дерев’яну лавочку. Тенако сіла поруч і з насолодою відчула на своїй щоці промінь сонця.
- Я вас слухаю... – заохотила вона Насфорунка.
- Я чув, що ви країна не бідна....
- Достатньо багата.
- Я хотів би послухати, що скажете ви?..
Елас добре попрацювала...
- Я сказати хочу ось що: ми забезпечуємо ваш стовідсотковий захист від Валофукосу та Накану при умові, що ви дозволите ввести нашу армію на свої землі. Крім того, ми виплачуємо вам щорічну допомогу з боку усіх союзних нам країн у розмірі 1000 пфа золота...
- Щось дуже красиво все виходить! – сумно засміявся Насфорунк, сплеснувши у долоні. Він осунувся і незрозуміла біль лягла у його зморшки, - Ви не просто так це все робите...
- Ні, не просто так.
- Тоді що ж ви хочете?
Тенако поправила свій синій оксамитовий комбінезон і склала руки на колінах. Їй було лячно просто так вести цю розмову. Без підтримки. Без порад. Це було ризиковано, неймовірно ризиковано. Особливо із правителем заляканої держави...
- Право на розміщення головної резиденції нашого Об’єднання у вашій столиці.
- Овва! – король розсміявся і вражено глянув на Тенако, - Хотів би я знати, що ви там замислили зі своїм Об’єднанням.
- Цього я не можу вам сказати.
- Чому ж?
- Бо ви досі є ворожою нам країною, – відрізала Тенако.
- Я не можу брати кота в мішку!
- Ви може довіритися письмовим зобов’язанням щодо дотримання цих умов з боку Шаносу, Гарони та Ландотору, а також Альварії.
Тенако підвелася.
- Ваша величносте, може, давайте влаштуємо сьогодні переговори на більш офіційному рівні. Я привезла із собою листи з усіх трьох вищезгаданих країн. Їх представники не змогли приїхати, однак у разі вашої згоди співпрацювати з нами, ми проведемо з’їзд монархів у обраному нами місці.
Старий король замислився. Чи мав право він один приймати таке рішення? Зрештою, рада повністю підтримає його, в цьому він не сумнівався.

- Елас?
Тенако стояла при вході до покоїв, в яких зупинилася сестра. Замок короля Осорії їй дуже подобався своєю затишністю та купою м’яких килимів.
Очі повільно звикали до темряви кімнати і Тенако обережно зробила кілька кроків. Так вона і думала. Її сестра нерухомо сиділа у глибокому фотелі. Вона не рухалася, і альварка відчувала у важкому подихові сестри, що їй не добре.
- Елас, що з тобою?..
Елас здригнулася, наче повернувшись із забуття. Її обличчя просяяло, коли вона врешті усвідомила, хто перед нею.
- Тенако, я рада тебе тут бачити!
- Елас, рідна... – Тенако сіла навпочіпки біля сестри, - Тобі недобре?
Тенако на мить здалося, що чоло Елас зіпріло, а у очах стоять несміливі сльозинки. Але ні, такого не могло бути. Привиділося.
- Просо поганий сон. Не переймайся, - байдуже відмахнулася Елас, - втомилася? Давно з дороги?
- Ніяка втома не проб’ється крізь мій гарний настрій, хах! Об’єднання повністю підтримало нашу ідею. Осорія майже згодилася... За нами ще Торканія і Мальроном.
- То старий Насфорунк таки згодився?
- Так люба, ти його підготувала добре! – Тенако обійняла коліна своєї старшої сестри і поклала голову їй на руки, - Він згодився в черговий раз продатися. За тисячу пфа!
- Непогано. Таких грошей вони ще не бачили. Звідки така сума?
- Пташка на хвості принесла... – Тенако відчула, як у темній кімнаті її пробирає знемога та втома. Сон прокрадався крізь повіки та манив альварку за собою. Із Елас було так спокійно... Ніщо не могло заперечити її силу... – Розвідка. Хто ж ще?.. Ми знали, що Союз платить Осорії мало не втричі менше! Король просто не міг відмовитися...
- І звідки ви візьмете такі гроші? Вони ж не лежать на дорозі. Не думаю, що з наших скарбниць...
- Спершу – частково з наших... – Тенако позіхнула, - А коли Валофукос буде розгромлений, то з них... Хто зна... побачимо...
- Спи, Тенако.
- Та ні, я не хочу...
- Лягай, спи. Я прогуляюся. Бо вже мозолі натерла я у цьому замку. Треба рушати. Побуду тут з тобою трохи – і вперед.
- Може разом?
- Ні, я сама. Ти тільки листи напиши у Мальроном, бо в Торканії я до Родзієвича так і не потрапила.
- Погано... Ти гарно готуєш грунт до мого приїзду... А у Торканії, думаю, свої плани. Інакше навіщо їм елітне військо, яке по силі, кажуть, зрівняється з нашим?..
Елас засміялася. Вона подумки уявила, як в Торканії збираються за кілька років підготувати спеціалістів такого рівня, який досягався в Альварії тренуванням протягом усього свідомого життя.
Вона ніжно провела пальцями по чолу сестри. Та відчайдушно боролася зі сном. Елас знала, що Тенако провела не один тиждень у сідлі без відпочинку, лише на день заїжджаючи по справам у союзні Альварії держави. Тепер же, попри супротив мозку, тіло відчайдушно просило повноцінного сну. Очі у сестри злипалися. Мова затихала.
- Треба послати когось у те військо.
- Не хвилюйся, Елас. Усе зроблено, вже послали... – тут Тенако спало на думку, що Елас навряд чи сподобається новина.
- І кого ж? Я її знаю?
Чорнява альварка припідняла голову та спробувала у темряві вловити відблиск сестриних очей.
- Е..., так. Це твоя учениця Вайро...
- Вайро? – Елас гнівно зітхнула, а очі її обернулися у дві щілиночки. Такої реакції на новину Тенако не очікувала. Та і Елас навряд чи думала, що так гостро відреагує. Її голос став холодним, пустим, і лише Тенако, яка знала сестру з народження, розрізняла у голосі кригу люті. - Навіщо ганяти дівчину, коли вона ще нічого не може? Вона повинна займатися. Займатися так, як ми це робимо. А не бозна-де бозна з ким! – прохрипіла у темряву Елас.
Тенако не відповіла.

Дим виїдав очі.
- Пане, я не знаю, як вам, а мені сьогодні приглянулася оно та похмура жіночка.
- Ха-ха-ха, ти щось високо взяв, друже! Б’юся об заклад, що вона тебе із лайном змішає та по підошві розмаже, щойно ти до неї підійдеш.
- Ти недооцінюєш мене... – лукаво протягнув високий чорнявий чоловік у довгій темно-коричневій туніці.
- Судячи по її статурі та вигляду – вона жителька півночі. І твій південний темперамент не розтопить її сердечка! – гигикнув у кухля співбесідник із різкими рисами обличчя та виголеною головою. Він смачно відпив згірклої гидоти, яка у забігайлівці чомусь гордо іменувалася “Ранковий напій”, хоча по смакових якостях більше підходила не до ранку, а до пізньої ночі. І до того стану оп’яніння, коли вже не розумієш, що п’єш.
Чорнявий тяжко підвівся і похитцем попростував до дальнього столика “Дощової”, що губився у тумані із диму та алкогольних випарів.
Відвідувачка за столиком зміряла його холодним поглядом і відвернулася до стінки. Однак чорнявий не був з тих, хто так легко відступає!
- Мої вітання, красуне! Бачите отого упитого волоцюгу аж ген за тим столом? Так от, він сказав, що ви зрівняєте мене із лайном, щойно я до вас підійду.
Жінка поволі повернулася на звук голосу. Її темно-синє плаття здавалося у мороці майже чорним, а очі на фоні світлої шкіри обличчя та волосся горіли насичено-сірим крижаним вогнем.
- Що ж, в чомусь він був правий. Однак я даю вам рівно хвилину на те, щоб ви вразили мене і таким чином змусили говорити далі, - холодно проговорила жінка, підперши щоку долонею. Навряд чи чорнявчик колись ще бачив, аби відверте нудьгування, зневажливість та крижаний спокій так вдало поєднували у виразі обличчя, голосі та жестах.
Чоловік спробував щось сказати, але тільки схопив повітря ротом, як величезна риба. Якусь мить він не відривав очей від незнайомки, а потім випалив:
- Я знайомий із справжнім підпільним відуном!
І не повірив своїм очам. Жінка здригнулася, вхопила ротом повітря – достеменно так, як лише секунду назад зробив він – і перепитала:
- З відуном?
Голос її злегка тремтів, однак на його очах вона брала себе у руки та приборкувала внутрішній вир.
- Так, саме так. Мало того – він не просто відун. Він дуже багато чого може. Він всесильний! І дивакуватий...
- Мене звати Елас. – подала ручку жінка і витримала дружнє потирання тильної сторони долоні.
- А я – Соаф. Житель Гарони! – чоловік вказав на товариша. – Мій друг Теро звідтіля ж!
- Вважай, що ми познайомилися. – Елас зацікавлено окинула нового знайомого поглядом. – Я б із задоволенням поспілкувалася із такими чудовими хлопцями, як ви, однак у мене тут зустріч за кілька хвилин. Тож чи не могли б ми домовитися з вами про, хм, скажімо, невеличку прогулянку нічною Лозурою?.. Адже випити склянку чаю у якійсь затишній кав’ярні куди приємніше після тривалої пішого походу, та ще й у зворушливій атмосфері вечора, ніж сидіти у цій... “Дощовій”. Що скажеш?
Соаф засяяв, ніби новенька копієчка.
- Ну звісно ж, Елас, ти права! Якщо тобі буде зручно, то давай зустрінемося біля центральної криниці одразу після заходу сонця.
- Чудова ідея.
- Тож домовилися!
Соаф помахав рукою та поспішив до Теро.
- Не кажи, що ти її закадрив! – недовірливо буркнув товариш. – Я ніколи не повірю, хоч стріляй.
- Уяви собі! Вона попросила себе якось вразити, і я розповів їй про те, що знайомий зі справжнісіньким відуном! Вона і зацікавилась.
Очі Теро злісно спалахнули, і він різко вчепився у темний рукав Соафиної туніки.
- Ти у своєму розумі! Ти ж не знаєш, хто це! А якщо вона одна з тих, хто знищує відунів?! Ти ж ставиш у небезпечне становище бідолашного сліпого дивака! А що, якщо вона з невидимих?! – Теро зірвався на злий шеріт, котрий більше походив на сипіння змії.
- Тихо, тихо! – Соаф вивільнив рукав із ціпких пальців Теро. – Я був неправий. Але більше і слова їй не скажу про відуна – хай мене грім поб’є, коли брешу! Зате у мене є шанс продовжити наше чудове знайомство із цією кралею.
- Жінки згублять тебе, Соаф. – Теро глянув у той бік, де сиділа білява незнайомка. І не повірив своїм очам: поруч із нею сиділа місцева повія Мароська та щось розповідала, відсьорбуючи із керамічного горнятка. – Боюся, друже, що ти підчепив хвойду. Гля!
Соаф і собі повернув голову. Елас не збрехала – у неї було побачення.

- Час невладний над тобою, Маро! – засміялася Елас, розглядаючи веселі іскринки у куточках Мароськиних очей.
- Я б сказала тобі рецепт своєї молодості, однак, боюсь, ти мене не зрозумієш... – кокетливо зашарілася жіночка, накрутивши на палець біляве пасмо волосся.
- Так, краще не кажи з цього приводу нічого, бо накличеш гнів доньки Санни! – із удаваною серйозністю пригрозила кулаком Елас. – А як взагалі справи?
- Все йде своїм ходом. Виконуємо завдання, збираємо інформацію. А ти якого норона сюди забрела? Гуляєш?
- Хотілося б! Однак на цей раз я у справі. – Елас прихилилася ближче та стишила голос. – Чула, що Родзієвич зовсім голову втратив і нікому не довіряє. А мені якраз треба його на одну справу схилити. Дуже треба.
Мароська зітхнула.
- Так, старість забрала у Конора останні залишки здорового глузду! Однак у цих справах я тобі не порадниця, я іншим займаюся. Єдине, чим пособлю – організую зустріч із Каорен.
- Тією самою Каорен?
- Так, далеко пішла дівка. Служить при дворі... З нею любить потішатися і сам правитель, і його сини. Вона, правда, права голосу там не має ніякого, однак вуха у неї працюють добре. – Мароська помітила, як скривилася Елас від цих слів. – Що саме ти хочеш?
- Підштовхнути Родзієвича на певні думки.
- Тоді тобі потрібно у двір. Що ж – у неділю виходь на ярмарок та ставай біля бочки із квасом. Саме туди підходить Каорен. Десь опівдні.
- Гаразд, Маросько, дякую тобі.
- Та вже! Хіба від роботи втечеш?

В час, коли сонце розщедрилося на пару барилець помаранчевої барви для небосхилу, Елас вийшла із “Дощової” та побрела в напрямку центральних вулиць. Її м’які чоботи лишали без звуку спраглі плити дороги. Містечко було миле та затишне, однак все навкруг свідчило про те, що кращі часи його залишилися у минулому. Сірі плити вулиць розколювалися під натиском часу та настирливої трави, що бгалася до неба, а дахи будиночків прогиналися від моху та вологи. Зате квітів навколо росло – незміренно.
Біля криниці Елас опустилася на край дерев’яної лавки, перебивши хвацький щебет трьох огрядних тітоньок із відрами. Тітоньки зміряли її виразно-презирливим поглядом і кинулися далі перемивати кісточки усьому дорослому населенню Лозури .
Елас досі не розуміла, навіщо прийшла сюди, на зустріч з двома недалекими парубками. Невже слово “відун” так її зачепило? Зачепило настільки, що вона не замислилася над тим, що, скоріш за все, молодик просто прибрехав трішки – для красного слівця. Адже зазвичай молоді жіночки починають пускати купу слини від однієї згадки про щось надзвичайне. Без сумніву, вона повела себе точно так!
Хоча Елас і оправдовувала себе. Надто багато років вона шукала те трикляте Братство, секту збоченців, котрі....забрали...
Альварка рішуче тріпнула головою, розганяючи думки. В той момент побачила дві постаті. Жіночки швиденько замовкли і обдали прийдешніх таким само виразно-презирливим поглядом. Соаф зиркнув на них не менш злісно.
- Добрий вечір, Елас! Бачу, ця компанія не дуже підходяща для наших планів щодо чудового проведення часу.
Соаф галантно вклонився та кивком запросив Елас слідувати за ним. Альварка привіталася з набундюченим Теро і вся трійця рушила вглиб передвечірнього міста.
Звуки сварок між сусідами, плач дітей та втомлене дзижчання мух поволі розжимали свої пальці, відпускаючи замилуваних заходом сонця перехожих у спокійну м’яку тишу ночі. Елас дивилася під ноги, стараючись ступати через одну плитку – ось така у неї була забавка. Подумки Елас насварила себе за ці дитячі витребеньки, однак справу свою не припинила. Все рівно говорити не було про що, а за такою забавкою не відчуваєш тягучого мовчання.
- То звідки ти, Елас? – поцікавився Теро.
- А це має значення? – зітхнула, відірвана від справи, жінка. – Я не хочу згадувати ні про дім, ні про родину, ні про обставини, чому я звідти пішла.
- Ти пішла з дому? – здивувався Соаф.
- Я вирушила у мандри світом. І не шкодую. Давайте не будемо про це, гаразд?
Молодики перезирнулися, однак заперечувати не стали. Вони завели Елас у чудовий старезний парк. Крізь віти дерев, що росли там, не було видно навіть неба – такі крислаті були мешканці парку. Самотні струхлявілі лавочки замислено шушукалися із землею, а паркові доріжки, з’ївши стару бруківку, прозябали від вологої землі.
Елас опустилася на лавку та відкинула голову назад. Втома хвилями накочувалася на тіло: воно ще не відпочивало після довгої мандрівки.
Ніби крізь вату вона чула історію своїх нових знайомих. Її мозок чомусь вперто шепотів їй: вони брешуть!.. Однак ніхто не прислухається до мозку, коли тіло вимагає людського до себе ставлення.
- Ти не дуже охоча співбесідниця, - зауважив Соаф, - І я боюся, що ми даремно тебе потривожили та витягнули на цю прогулянку. Усе, що тобі потрібно, це випити чаю та поспати. Може відвести тебе додому?
Елас привідкрила тяжкі повіки.
- Ні, все гаразд. Просто я справді втомилася. Світ тисне...
- Світ тисне? – Соаф засміявся і хвацько закинув ногу на ногу. – Від цього є хороший рецепт! Кардинально перемінити свої погляди на світ, переглянути свою життєву філософію...
- Що ти маєш на увазі? – перепитала Елас, відганяючи змору.
- Ось наприклад. Ти віриш в долю?
Теро косо зиркнув на Соафа, однак змовчав.
- Я? – Елас на мить задумалась. – Я вірю в долю. Однак я вірю в силу людини її змінити. Але, чесно кажучи, я не маю ніякого бажання розводити тут такі балачки.
- Чому? – Соаф все більше розпалювався.
- Бо у мене немає потреби комусь щось доводити... про свої погляди. Вони у мене є – і це чудово. Я для себе все вирішила.
- Те-те-те! – перебив її Соаф. – Не поспішай таке казати! Ось уяви собі, що все, що ти знала раніше – просто успішне компостування мозку для того, аби люди, доки не сягли певного щабля розвитку, не замислювалися над тим, що вони не зможуть зрозуміти.
Теро боляче наступив Соафу на ногу. Соаф тихо зойкнув і примовк.
- Чому ж ти, продовжуй! – заохотила Елас, не розплющуючи очей.
- Ну... Це все...- зам’явся Соаф, винувато позираючи на Теро.
- Ні, не все – ти не довів свою думку до кінця.
Соаф підморгнув Теро, знизав плечима та на всякий випадок відсунувся від нього подалі.
- Уяви, що є універсальна програма, яка розроблена для вдосконалення людини...
Теро підвівся і смикнув Соафа за лікоть.
- Елас, я бачу, що ви засинаєте, тож давайте ми з Соафом відведемо вас у якусь кав’ярню, там і поговоримо. Соаф знає масу цікавих історій з життя...
Альварка насторожено привідкрила очі. Поведінка Теро змушувала замислитися. Чому він не дає Соафу висловитися?
Вона підвелася та дозволила хлопцям відвести себе до невеличкої забігайлівки поблизу парку. А ще за годину вона попросилася додому. Елас виразно подивилася на Теро, а потім повернулась до Соафа:
- Ти міг би мене провести?
- Без проблем! – вигукнув Соаф і знову винувато глянув на Теро. Теро відкланявся та пішов геть. Явно не в гуморі.
- Чого він? – поцікавилася Елас. – Мені здалося, що твій друг не дуже дає тобі виговоритися. Я права?
- О! – Соаф похнюпився. – Він дуже специфічна людина. Сам по собі мовчазний, однак терпіти не може, коли на мене – через мою балакучість – більше уваги звертають. Сама розумієш: це як ревність якась.
Не поспішаючи, парочка добрела до того дому, в якому зупинилася Елас. Альварка судомно намагалася вигадати привід для продовження недавньої розмови, однак він вперто не приходив на думку.
Хмари посріблив велетенський місяць, і Елас занурилася у розсипи зірок та чорнильне небо. Вона за тридцять років досі не звикла до краси небес. Соаф і собі підвів очі вгору. Елас підійшла до нього ззаду і шепнула на вухо:
- Неймовірно, так?
Її волосся лоскотало Соафу щоки, а вологе тепле дихання гріло вухо. І в ту мить бідолашний чолов’яга зрозумів, що починає божеволіти від брудних, неромантичних, плотських та ницих бажань.
Трясця його маму! Ось вона, ця краля, вся з себе аж ого, навмисне стоїть біля нього, треться об нього, а потім візьме, та піде спати! Ну звісно – всі жінки не розуміють Соафиних природних потреб. І ця Елас не буде винятком!
- Ну... – протягнула солодким голосом грізна воїтелька Елас. – Я вже піду.
Соаф відчув, як зрадницьки тремтять руки, а в голову б’є підозріле тепло та памороки.
- Стривай! – смикнув він Елас за рукав.
- Що? – альварка примружила очі, і сріблясті зірки відбилися у їх волозі. – Ми ж вже про все поговорили. Про що хотіли.
- Н...ні! – Соаф відчував, як його серце розривають баталії між бажаннями та побоюванням Теро. – Ще не все. Я не до розповів тобі про відуна... І про погляди на життя... Коли ще, як не сьогодні?
Елас посміхнулася та поманила Соафа рукою.
Справді, коли ще?

Невеличка кімната зворушливо тремтіла від гри полум’я свічки на стінах. Та єдина свічка, здавалося, наповнювала приміщення неймовірним жаром, і Соаф сором’язливо ховав червоні щоки у тіні. Він все хотів змусити себе перейти до більш рішучих дій, власне, він це і зробив би у будь-якому іншому випадку, однак білява жінка здавалася йому нездоланною крижиною, яка лише грає у ввічливість та тепло.
Елас пильно дивилася на свого гостя та мовчала.
А гість відчував, що мусить щось казати.
- Власне...відун.
- Саме так.
- А навіщо тобі про нього чути?
- Гм, знаєш...Завжди цікавилася...відунами. Бачиш, не люблю буденність.
- Розумію. – Соаф заклав руки за голову та втупив погляд у стелю. – Однак мені тяжко щось розповідати тобі, бо становище, в якому перебувають відуни... мене змушує. Сама розумієш... Вони ж поза законом! А я тебе практично не знаю.
- Ти мені не довіряєш? – Елас підсіла ближче і Соафа пробив озноб. Він напружився вкрай і зжужмив пальцями цупку ковдру під собою.
- Чому ж... Довіряю.
- То?
- Відун... сліпий чолов’яга. Я з ним познайомився випадково, скажімо так – через знайомих знайомих. Я знайшов собі наставника в лиці Теро, він розповів мені масу цікавих речей про цей світ...
- ...і дуже боявся, що я щось випадком про це почую...
- т-так... Є трохи.
- Невже ваша життєва філософія така страшна? – Соаф знову відчував шкірою її тепло, подих, запах...
- Ні, зовсім ні... Просто до неї потрібно довго іти...
Альварка коротко засміялася і піднялася на ноги. Кімната відбила її постать у примарливих образах. Елас провела пальцем по запорошеному столу, побгала теплий піддатливий віск свічки...
- Ви вірите у те, що світ створила бездоганна машина? – прямо запитала Елас.
Соаф здригнувся.
- Я теж у це вірю, - сухо продовжила вона. – Ти можеш не хвилюватися, я не видам вас.
Чоловік знітився і продовжував мовчати.
- Я багато років шукала однодумців. Я їх знайшла, так чи ні?
Мовчанка.
- Чому ж ти мовчиш?
- Так, ти їх знайшла.
Елас втамовувала стук серця і заспокоювала дихання. Перед очима стояли чорні плями, і вся її витримка не могла справитися із хвилюванням.
- Відведи мене до своїх, – попросила вона.
- Я не можу. Я не можу і все.
- Я ж...
- Пробач, однак я у Братстві ніхто... Нові люди приходять через Дружину. Лише вона може прийняти рішення. Лише вона може знайти тебе.
- Відведи мене до відуна. Я хочу прояснити деякі питання, що терзають мене вже багато років. Хай я буду знати! І коли я знатиму відповідь, то стоятиму на місці, благатиму Залізного Бога нашептати вам...щоб ви взяли мене...
- Я не можу відвести! Я не можу видати його...
Соаф глянув на жінку, а вона була неймовірно прекрасна. Її стрункі ноги, глибокі тіні, тіло... Розмова Елас постійно вибивала його із млосного стану, однак очі вперто повертали приємне щеміння назад. Він вимовив:
- Знайди його випадково у пригородах містечка Шо, на південному-заході, біля річки Самотня...
- Знайду непримітно... – шепнула Елас та знову коротко засміялася. Її обличчя враз зробилося хижим, а очі холодними.
- На добраніч, Соаф. У мене ще є справи. А ти можеш підкріпитися оночки хлібом та кисляком, спи, відпочивай...
- Ти куди? – схопився Соаф, але Елас вже була в дверях.
- А яка різниця?.. Ще побачимось. Замов за мене слівце перед Теро. Я страшенно хочу бути з вами. І це – від серця. Добро?
Елас зникла в секунду. Знадвору долетів скрип дверей стайні та важкі змахи крил.
Жінка підстьобнула ібулога і шепнула йому на вушко:
- Давай, прожени втому, допоможи мені... Це дуже важливо.

........
Світанок застав Елас у дорозі. Вона промерзла від швидкості та ранку, а очі зрадницьки щеміли. Однак бадьорість її не покидала.
Під ногами змінювалися ландшафти, тягнулися поля, перетнуті змієподібними лісосмугами. Шлях був недовгий, і скоро вдалині замаячили обриси невеличкого містечка, укутаного полями та садами, ніби теплим шарфом. Із заходу мчала нитка річки, вихиляючись серед дерев. А посеред річки мостився острівок із кількома вербами та очеретяною хатиною. Елас не могла помилитися і полетіла туди.
... Під ногами хруснули мілкі гілочки. Білий пухнастий звір сонно позіхнув та витріщив на альварку свої бузкові очі. У хатині зашаруділо і в якусь мить із дверей показалась палиця, а за нею вийшов дід у білих одежах. Елас поклонилася, однак згадала, що дід сліпий. Дід? Альварка з інтересом розглядала обличчя відуна. Ні, не дід. Куди там! Чоловік. Молодий, років сорока. Довгі коси спадають на груди. Коротка борода. Волосся – чисто-біле. Як молоко. І очі білі.
Стало моторошно.
Чоловік був неймовірно красивим і страшним водночас. Елас захотілося втекти. Їй було лячно. Так вона ніколи не почувалася.
- Хочеш чаю з медом? – запитав чоловік.
- Хочу, – сказала Елас. – Я вас потурбувала?
- Ні. Мені приємно, що ти прийшла. Ніч була довга, і я засумував.
- Ви не спали?
- Ні. Мені це не потрібно. Я звик до інших снів.
Відун розвернувся та зник у хаті. Елас нерішуче човгнула за ним, і опинилася у запаху трави молока та хліба. Грубо сколочений стіл був застелений домотканою рядниною, обляпаною чаєм, варенням та медом. На стільцях пилився розвішаний одіж, а земляна підлога була встелена сіном. Прямо на землі горіло багаття, заточене у клітку з рівно витесаних каменів, а на двох рогатинах лежала балка, на якій пихтів паром чайник.
Чоловік вправлявся так, ніби бачив все бездоганно. Він ганчіркою зняв чайник та розлив червонувату рідину по глиняних горнятках. Елас взяла своє та сіла на краєчок стільця, пригубивши до гарячого чаю.
- Це з вишневих гілочок та меліси... – пояснив відун. – Он можеш взяти ще хліба. Почувайся як вдома.
- Дякую, – Елас відломила собі шматок прісного хліба та втупилася в нього так, ніби збиралася ліпити коники.
- То розповідай, чого прийшла, – першим порушив мовчанку чоловік.
- Я шукала відунів... – тихо промовила Елас та швиденько відсьорбнула чаю, аби хоч чимось забити рота і тільки б не говорити.
- Знаєш, їх багато хто шукає. Ой багато! А чому ти вирішила, що я відун?
- Бо... Бо Братство ніколи не помиляється.
- Але ж ти не з Братства, - чоловік перевів на альварку погляд і їй здалося, що він бачить її наскрізь. Вона зітхнула і врешті зважилася безсоромно розглянути сліпого.
Він був неймовірно красивий! Наївне і ніби дитяче обличчя, ямочка на підборідді, довгі вії... Елас роздивлялася його руки – великі, засмаглі, із здутими жилочками. Зап’ястя прикрашені дерев’яними браслетами, такі самі дерев’яні та глиняні прикраси висіли на шиї. В ту хвилину Елас потрясло усвідомлення якоїсь дивної схожості між відунами. Між тими двома, яких вона знала...
Альварка проковтнула жорсткий жмуток у горлі.
У цю мить, доки жінка розглядала відуна, вона відчула щось на кшталт сильного внутрішнього поштовху. Відун втягнув повітря і похитав головою.
- Припини розповідати. Все зрозуміло.
Він замовк.
- Ви читаєте думки? – стривожено запитала Елас.
- Знаєш, кохання – це не слабкість. Не бійся, ніхто не вважатиме слабкою людину, що любить.
- Давайте не будемо про це, - схопилася Елас, різко відставивши горнятко вбік, - Я не хочу, щоб мої думки хтось читав!
Якусь мить альварка вагалася, борючись із собою, але врешті злість зірвала її з місця.
- Дякую вам за теплий прийом. Але я справді помилилася, тож продовжу свої пошуки….
Елас вибігла надвір. Перекинувши вузду, легко стрибнула на свого насуура та помчала геть, люта як чорт. Вона рвонула за окраїни Шо, спішилась та злісно загарчала сама на себе. Невже вона досі не навчилася бути сильною?! Адже все це аж коли було! Воно минулося і мав лишитися тільки гнів та бажання помсти. Ніяких емоцій, трясця, ніяких!

Відун прибрав горнятка та зітхнув. Він знав, що жінка, яка так і не відкрила своє ім’я, ще повернеться.

“Я повелася як розбещена дитина!” – Елас з досадою зіжмакала тонкий листочок, краї якого вже позолотила осінь. “Замість того, щоб поговорити з відуном, я втекла, грюкнувши дверима! Звісно, ці мої розкаяння не означають, що я пробачила йому те, що він заліз мені у душу...”
Альварка ривком піднялася та продовжила свій шлях. Ібулога вона відпустила на вільні хліби, і тепер пішки брела між диким полем, заквітчаним білим цвітом гречки та поплямованим золотом колосків пшениці. Гречка сягала Елас інколи аж по груди, пробиратися було важко, однак жінка вперто йшла далі. Їй потрібно було виходитися, заспокоїтися та знову віднайти втрачену внутрішню рівновагу.
Сірі хмари обагрилися по краях, проводжаючи сонце на ніч. Елас зганяла з трави синіх бабок та приманювала хмари комарів. Поступово її злість та досада розчинялися між билинок та колосків, груди знову дихали повно і легко, а руки самі вихопили меча та почали виробляти ним викрутаси над квітучими головами польових мавок. Гречане поле закінчилося, і Елас полегшено зітхнула, коли її ходу вже ніщо не стримувало – вона увійшла у володіння скошеної вже пшениці та невмирущих фіолетових косариків. Альварка хотіла було свиснути своєму Тотсу, однак побачене мало не збило її з ніг. Трішки поодаль прямо у траві сидів білий-білий відун. І дивився на захід сонця.
Елас підійшла ближче та опустилася біля нього. Чоловік навіть не ворухнувся.
- Цікаво, - ніби продовжив він бесіду, яка зовсім не уривалася на цілий день, - а який сьогодні захід сонця? Яке воно там, на обрії? Помаранчеве? Червоне чи рожеве? Як забарвлене небо і хмари? Я перебираю у пам’яті всі заходи сонця, що бачив, однак впевнений, що такого, як сьогодні, серед них немає, - відун повернув голову до Елас, - Мені здається, що ти готова продовжити розмову.
- Ви мене шукали?
- Ні, я просто знав, куди ти підеш. І знав, що сьогодні так чи інакше сам пішов би сюди. Тут так чудово пахне травами та пізнім літом!
- Даремно ви читали мої думки.
- Це вийшло несвідомо. Я ж відун, чи не так?
Чоловік поліз рукою за пояс та витягнув звідти тоненьку дудочку. Приклав до губів, злегка скосивши та дуже своєрідно пустивши повітря, і заграв. Сиплий звук здійнявся над полем, шугонув десь між перепелиним пір’ям, постелився на землю.
Відун засміявся, прикривши повіками свої більма.
- Хто б міг подумати, що у мене колись буде доста часу, аби навчитися грати на тилинці! Я навіть сопілки не освоїв, а тут враз на тобі... Доволі важко, але можеш спробувати.
Елас похитала головою, потім спохватилася, і озвучила своє “ні”.
Настирливо дзижчали комарі, однак на душі стало спокійно.
- Яка ти, розкажи? І як тебе звати?
- Я Елас. А яка я?.. Звичайна.
Сліпий повільно провів рукою по її обличчю, від чого Елас напружилася та здригнулась. Однак від долонь віяло теплом та ласкою, і вона заплющила очі. Він же просто її хотів побачити! Рука сковзнула по волоссю, повільно пройшлася тілом.
- Ти красива, - відун поклав руку собі на коліна. Посміхнувся. – До речі, мене звати Ланоч.
Відун знову приклав до вуст тилинку і ніжно заграв чудну мелодію. Навколо них двох час ніби зупинився, сонце прикипіло до обрію, не сміючи рухатися вниз.
- Не яськайтеся з Братством, то лихі люди. – проговорила Елас.
- Дякую за попередження, я знаю.
- Бо ви відун?
- Так.
- Мій відун теж мав би відчути, однак не зміг... – голос Елас враз зірвався, вона хутко спробувала заспокоїти дихання.
- Ми різні з ним. Різні відуни. Я знаю, що це за Братство і не допомагаю їм. Однак і тебе на них виводити не буду. Помста – чорнить серце. Вона тобі не потрібна.
Альварка спалахнула від вгаданого відуном її власного запитання. Вона підібгала під себе засмаглі ноги та потупилася.
- А що ж робити? Пробачити?
- Пробачити.
- Це так просто, по-вашому?! Ну ні... Я воїн, а не краля! І не буду.. не буду..., ай, сили неба! Чому я так веду себе при вас? Про мене кажуть, що моє серце з каменю, а кров – холодне місячне сяйво. Якого я лютую, хвилююся, зриваюсь?
Ланоч посміхнувся, і присмак таємниці промайнув на його вустах. Він підвівся і поманив Елас за собою. Та слухняно, немов маленька дівчинка, пішла за ним через поле.
- Завжди холодна... Сувора... Незламна... Ти чудна, Елас! Ти навіть не уявляєш, скільки радості та щастя ти не впускаєш у своє серце.
- Мені нема з чого радіти. Я виростала у світі, де кожний новий день міг бути останній для мене, моїх друзів та близьких. У світі, де не маєш права на емоції... Мені за тридцять! Я з ранніх років виховувала у собі незворушність та внутрішню силу. Це допомагало винести мертві тіла з поля битви, аби достойно їх поховати. Допомагало відрізати вражену гангреною ногу чи промити рану, у якій вже роїлися черви. Чи був у мене час та можливість до ніжностей? Я альварка, відун, якщо ти знаєш, хто це! Які радості? Яке щастя?
Ланоч обернувся до жінки, і їй на мить здалося, що він глянув їй просто у вічі.
- А не побоїшся спробувати? Довіритися мені та відпочити?
- Про що ви? Я то не побоюся, але...
- Ось і добре.
Відун взяв альварку за руку та звернув голову до неба. Він завмер, і вмить Елас відчула, як через руку відуна до неї ллється неймовірне тепло. Вона глянула вниз та скрикнула: їхні руки були немов огорнені полум’ям, потужною пульсуючою енергією. Елас рефлекторно розжала пальці, однак рук розчепити не могла – вони злилися з Ланочем в одне ціле. І враз відун відштовхнувся від землі та поволі піднісся над стерням, а Елас, ніби заточена у невидиму сферу, піднялася за ним. Дивне відсторонення охопило її: вона ніби збоку бачила свої ноги в метрі від землі, розгонисті смуги пульсуючого світла навколо, осяяне обличчя відуна, присмеркове небо, забарвлене останнім промінням сонця. І враз почалася шалена гонитва. Вони зірвалися з місця і помчали над самісінькими верхівками польової трави, лякаючи бабок та метеликів. Вони розганялися, і Елас відчула на серці неймовірну полегшу, немов кам’яні лещата враз відпустили її. Вона бачила, як сміється відун, вона і сама враз залилася сміхом, розкинула руки, розтягнулася на повен зріст.
Вони летіли. Перед ними виник ставок із чорно-вечірньою водою, і мисок чобота Елас черкнув по воді, здійнявши купу бризок. Вона сміялася, відпустивши від себе усе, чим коли-небудь переймалася. Політ давав їй очищення...

Ланоч лежав у траві безсильний і усміхнений. Поруч розкинулася на землі Елас, відганяючи докучливих комарів. Вона мовчала, бо абсолютно нічого не мала сказати. Просто упивалася теплом, втомою і радістю.
- Елас, допоможи мені, - враз звернувся відун.
Альварка завмерла від здивування і легка напруга пробігла по її тілу.
- Як я можу допомогти тобі, відун?
- Я сліпий... – зітхнув він, - Однак мушу негайно вирушати в дорогу. Я засидівся. Не питай, навіщо мені це, однак мені це потрібно.
- Ланоч, я... Я навіть не знаю, що вам сказати... – вражено проговорила Елас. А чому б не сказати йому правду, подумала вона. Що альварки ні до чого не прив’язуються, вони вільні, вони постійно у дорозі, у пошуку, у небезпеці. Як далеко заїде вона із цим чоловіком? Як пояснити йому це?
- Я все розумію... – перервав потік її думок відун, - Та я не буду обузою для тебе. Я затримаю тебе хіба що на тиждень, ось побачиш. Просто допоможи мені.
- Я не знаю... – альварка запнулася, - Ви виводите мене з рівноваги... Я не знаю, що твориться зі мною при вас. Я боюся цього стану!
- Значить, ти таки не безстрашна?
Елас мало не сплеснула руками:
- Ланоч, ви не знаєте, що таке мандрувати з альваркою!
- А якщо я найму тебе? Заплачу, як особистому охоронцеві?
Альварка похитала головою. Вона не могла відмовити Ланочу, і навіть не була впевнена, що справді хоче це зробити.


- Ніколи б не подумала, що вже навіть знайшовши Братство, напавши на слід цих паршивців, я просто візьму та поїду в Осорію!
- Це означає, що у мене таки є дар переконання...
Елас зітхнула та трішки змінила керунок, краєм ока помітивши, як неохоче підкорився прив’язаний до луки її сідла спеціально куплений для відуна ібулог. Птах був лінивим, неслухняним та надто повільним, і Елас щиро шкодувала, що не вмовила Ланоча на те, аби вона підкинула ще кілька золотих задля більш вдалого засобу пересування. Тепер же вони ледве тіліпали вперед. Надто повільно. Надто.
- Давай відпочинемо, Елас! Мені спину ломить і ще дещо вже натерте.. Я не звик до перельотів...
Альварка з прикрістю глянула на вечірнє небо і похитала головою. Будь вона сама, то летіла б ще цілу ніч та ранок, і лише в обід, у саму спеку, дала б собі та птахові відпочинок. Її Тотсу міг витримати такий тривалий переліт.
Птахи повільно опустилися на порослу рідкими кущами галявину, і Елас, перекинувши ногу через сідло, зістрибнула на землю. Відун виглядав безпомічним, однак вперто опустився на землю сам, без допомоги. Його трішки хитало і він втомлено потер внутрішні сторони чересел.
- Ніколи не думав, що стільки летітиму... Жах.
Елас намагалася не дивитися в бік відуна. Її погляд неодмінно притягували до себе його білі очі, і в той же час їй здавалося, що він відчуває її погляд. Альварку розпирало від цікавості, як же цей чоловік осліп, однак вона зі злістю корила себе за надмірну дитячу допитливість.
Вона голими руками кинулася обламувати колюче сухе гілля з кущів, збираючи все у купку біля Ланоча. Той же задумливо розкурював трубку із солодкуватим запахом.
Елас спробувала викресати вогню для багаття і з жахом помітила, що її руки тремтять. Тремтять нервово, напружено, побіліло. І червона краплина крові (цікаво, коли ж вона встигла поранитися?) повільно стікала по засмаглим долоням. Альварка провела її поглядом. Було лячно. Дуже лячно.
Ланоч обернувся до неї та простягнув руку. Він поклав долоню на сухий хмиз, і з-під неї вирвався слабенький язичок полум’я. Елас здригнулася і підвелась на ноги. Сонце вже зайшло, і світ набирав сірих барв. Десь із рідкого ліску неподалік почувся самотній та жалібний крик якогось звірятка. Жінка підійшла до Тотсу та відв’язала від сідла щільно замотаний продовгуватий згорток. Розмотавши матерію, витягнула чорний лук, прикрашений чудернацькою різьбою. Нап’явши тятиву, Елас пружним кроком відправилася до лісу. Їй потрібно було хоч якось розрядитися. Вона ненавиділа себе так, як ніколи.
А Ланоч лишився наодинці. Він слухав настирливий галас цикад і ковтав впертий клубок у горлі. Як же йому хотілося знову стати таким, як усі.

Елас ретельно пережовувала жорсткуватий шматок дичини, як раптом аж поперхнулася. Її очі округлилися, і вона вилаялася самими нехорошими словами.
Ланоч зацікавлено підвів голову.
- Норон лисий! Трясця! Каорен!
- Це найкращі матюки земель альварських?
- Як я могла забути? Хто я після цього?!
Елас вп’ялася пальцями у своє біляве волосся. Вогонь виривав із темряви її примарливі обриси і спочивав у світлих кучерах.
- І про що ж ти забула?
- Потрібно повертатися назад! Я втратила стільки часу, о Сонце! Тепер все пропаде... Так, спокійно... Треба летіти у Торканію.
- Там же не пожежа, то чого поспішати?...
Елас опустила лоба на сплетені пальці. Все як колись. Усе це десь було. Усе це вона бачила. Так само, як колись, вона забула про обов’язок. Так само, як колись, вона не може управлятися із купою лівих емоцій...
Крізь кучері волосся, що спадало на очі, вона глянула на Ланоча. Він мовчки дивився кудись повз неї. Елас не знала, чому саме, однак знала, через кого таке робиться із нею. У відуні була прихована неймовірно потужна внутрішня сила, яка лякала і манила водночас.
З-під його старої сорочки без рукавів виднілися красиві засмаглі руки...
Він не грав ніяких ролей. Він не хизувався, і не почував себе слабким. Він був настільки самодостатнім, що перед ним незламна Елас оберталася на малу знервовану дитину.
Його руки, біле волосся...
Альварка зірвалася на ноги. Її пальці впивалися в рукоятку меча. Вона витерла долонею крапельки поту на чолі. Як вона могла забути? Що з нею робиться?
- В..відун, послухай... Я не виню тебе, однак саме через твою присутність я не виконала те, за чим поїхала в Торканію. Я начисто все забула! Вибач. Я відвезу тебе зараз же до найближчого населеного пункту і там ми розпрощаємося. Збирайся. Я зараз прийду.
Ланоч вловив своїми більмами її очі і Елас на мить здалося, що він бачить світ так само чітко, як і вона.
- Але ж я тобі плачу!
- Твої гроші ніщо проти того, що я не зробила. Тепер не знаю, як виправити ситуацію... Родзієвич не готовий до приходу послів. А якщо він відмовить? Чи є смисл летіти в Осорію?.. Ум-м... – Елас зірвалася до лісу, однак голос Ланоча зупинив її.
- Ти тікаєш зараз від зовсім іншого.
- Це моє діло, від чого я тікаю, - альварка спробувала бігти далі, однак її тіло зовсім не слухалось її. Воно ніби оніміло в одну мить.
- Елас, я знаю, від чого ти тікаєш.
- Ну звісно – ти ж відун! Ти бабраєшся у моїх думках та почуттях, ніби у шафі із власним лахміттям! Це ти тримаєш мене? Пусти негайно!
- Добре, пустив. Однак ти ж сама не хочеш іти. Підійди до мене, Елас. Я знаю, що тобі цього хочеться.
- Дурниці, з чого б враз? – Елас стояла на місці, переминаючись з ноги на ногу.
- Бо ти не біжиш до лісу. Ти хочеш підійти, однак твоя гордість тобі не дозволяє...
Багаття тихо догорало. Недоїдене м’ясо вихолоняло на широких листках. Ніч сплітала свої руки навколо маленького шматочку світла, огортаючи дві постаті теплим чорним покривалом.
Альварка нерішуче зробила кілька кроків вперед. Потім ще кілька. Нарешті вона опинилася біля самого Ланоча.
- Підійшла. Що далі?
- Сядь поруч.
Елас опустилася обабіч відуна і відчула його запах.
Він обійняв її, прихиливши біляву голову до своїх грудей. Напружена Елас враз відчула, як від дотику Ланоча по тілу пробігла хвиля тепла та спокою.
Вони сиділи, не рухаючись. Елас відчула, як мліє, перетворюється на солодку медову калюжу, розтікається, стає піддатливою. Гаряче дихання на вушко, дотик волосся до її щік.
Альварка затремтіла. Божевільне відчуття знову охопило її. Після стількох років. Ніби все було лише вчора.
Ніби вона не була донькою Санни.
- Зроби так, аби я заснула... – прошепотіла альварка, - я благаю тебе, ти ж можеш це зробити, так? Нехай би я заснула – завтра день, завтра буде легше...
- Добре, добре, засипай...
Відун поцілував її в чоло і Елас занурилась у м’які перини сну...

Якщо вийти в ясний день на Лелечий пагорб, то уся столиця Торканії постане мов на долоні. Одноповерхові будиночки, широчезні бруківчані вулиці та милі парки зі ставками. В такому місті було чудово мати велику сім’ю і періодично обсмоктувати останні новини з сусідками. У такому місті по вечорах між будиночками гуляє запах пиріжків та чаю. Городяни виходять на ганок та насолоджуються погожими вечорами, перегукуючись із перехожими привітними фразами.
Вайро зняла собі кімнатку у затишному будинку. Жінка-господарка довго не зважувалася довірити своє помешкання малолітньому хлопчині, однак Вайро підкорила її своєї ввічливістю та тяжкою калиткою. Кімнатка була надзвичайно світла та чиста, її підлогу вкривав товстий килим, а крісло та канапа були заслані м’якими волохатими ковдрами. Ніжно-зелені стіни привітно гралися із сонячними зайчиками, і вся кімната від того ставала дуже легкою та позитивною.
Наступний день якраз випадав на третій день тижня. Тому Вайро вирішила спершу дізнатися, де знаходиться колиба “Дощова”. Знайти її виявилося нескладно, однак зайшовши всередину, Вайро відчула, що потрапила у інший вимір. На відміну від тихих затишних вуличок Лозури, у колибі панував повний безлад та страшенний шум. П’янюжки горлали своїх диких пісень, від людей несло кислуватим смородом немитих тіл за кілометр. Покрутившись, Вайро так і не знайшла вільного столика. Нічого робити – підсіла до молодиків, що більш-менш по-людські виглядали в цьому закладі. Двоє незнайомців ввічливо кивнули Вайро та продовжили потягувати своє пивасико.
Колибщик у неохайному вбранні та брудному фартухові, підійшов прийняти замовлення. Вайро попросила чогось м’ясного та кухля керу, якщо він у них хороший. Молодики покосилися на альварку.
- Слухай, а ти не зелений для того, аби пити кер?
Вайро похмуро зиркнула на незнайомця.
- Чого вам чіплятися? Пили б вже. Ви мені не батенько з матінкою.
- А де ж батенько? Видно, аби побачив тебе тут, то дупу надер би.
Бісики грали в очах у молодиків. Вони хвацько перезирнулися.
- Я не знаю своїх батьків... – ще більш похмуро пробурмотіла Вайро.
Незнайомці трохи зам’ялися. Врешті, однин з них представився.
- Я – Соаф, а це мій друг Теро. Не ображайся на нас, ми не хотіли тобі зла.
Колибщик приніс замовлення, і Вайро з огидою вловила неприємний запах таки перекислого керу. Вона так давно не пила цього напою таким, яким йому належало бути!
- Та пусте. Я – Вайро.
- З яких країн ти, Вайро?
- А що, по мені видно, що я немісцевий? – насторожено запитала дівчина.
- Та ні, просто у цій дірі місцевих немає. Це, розумієш, така собі помийна яма для заїжджих...
Один із “клієнтів”, нализавшись, як сивий чорт, гримнув щось нерозбірливе на всю колибу і приправив свою небагатослівну промову добрячим “бабах” кулаком по столу. Вайро поморщилась.
- Що яма – то це точно. Але й ви на більшість завсігдаїв не схожі.
- Ти правий, юначе! Ми з Гарони, приїхали на відпочинок сюди – світ побачити. То звідки ти?
- Я з Торканії, з провінції. Може чули про Ромашкову долину?
- Та ні, - відмахнувся Соаф, - ми ще тут навіть найбільших міст назви не вивчили. А ти тут чого?
- На навчання приїхав... – безтурботно відповіла Вайро, прожовуючи шматок жорсткого м’яса.
- Що за навчання? Не чув, аби Торканія славилася навчальними закладами...
- Може чули про нову військову елітну школу? – байдуже поцікавилася Вайро, в той же час фіксуючи будь-які відтінки емоційна лицях співрозмовників.
Теро підняв брову.
- Я чув. Та і Соаф, думаю, чув. Однак я знаю, що туди з вулиці людей не беруть...
- Не хвилюйтеся, то мої проблеми.
Нові знайомі Вайро ще перекинулися кількома словами, а потім вирушили геть виразивши надію ще колись здибатися із “милим юнаком”.
Вайро ще трохи посиділа та послухала, а потім вирушила спатоньки у свою чудову кімнатку. Адже завтра такий важливий день!

Вайро вже добряче знудилася у “Дощовій”. І місто було нудне та обивательське, і колиба смердюча та брудна. По залу пройшлася пара. Жінок Вайро в колибі практично не бачила, однак ця єдина, з’явившись, наштовхнула Вайро на роздуми з приводу переваг чисто чоловічої компанії.
Повненька дівка заливалася противним реготом, пошло жартувала та крутила задом перед спітнілим товстим дядьком років сорока п’яти. На ній було огидне рожеве плаття та купа нижніх спідниць, а копна підкручених прядок кумедно підскакували в такт її ході. Дядько вщипнув дівку за бік та смачно поцілував, лишивши на щоці лискучий слід від жирних губ. Вайро скривилася і втупилась у тарілку, на якій скромно мостилися пара перемерзлих картоплин.
Однак дівка, все ще регочучись, гепнулась на лаву за Вайрин столик. Розпашіла, вона скрутила дулю дядькові та гукнула:
- Гей, колибщик! Ану керу мені та моєму юному другові! – і вона ткнула пальцем на Вайро.
Колибщик заметушився біля прилавку, а вся колиба затряслась від реготу.
- Охо-хо, краля Мароська знайшла собі нового коханця! Що, на молодих потягнуло?
Мароська тріпнула світлими кучерями та навалилася на стіл своїм неосяжним бюстом.
- Глядіть, а він і не проти! Аж зашарівся!
Вайро і справді почувалася паскудно та безглуздо. Вона злісно присунула до себе тарілку та ще нижче опустила голову над нещасною картоплею.
- Те, ще б! Не любити Мароську, коли всі завсігдаї її вже перелюбили!
- Маросько, ходи до мене! – гукав якийсь чолов’яга. – Мені є що тобі дати, а в цього малого на тебе – неосяжну – не вистачить!
Вайро починала сипати чортами з очей, її пальці впивалися у засмальцьоване дерево, а губи перетворилися на тонку ниточку.
- Гей, малий! – тормоснула її Мароська за плече. – Ходім зі мнов нагору! Я ти покажу, що є жінка, бо ти, либонь, і не відаєш.
- Дякую, сам знаю... – огризнулася Вайро, намацуючи під тунікою тоненького кинджала. Як на зло, просто піти із колиби вона не могла. Зустріч...
Однак чоловіки, вже добряче напідпитку, розвеселилися від усієї затії, і вирішили взяти участь у першому Вайриному кроці у доросле життя. Не встигла вона щось сказати, як її вхопили під руки та потягнули сходами нагору. Дівчина закричала що є дурі та спробувала випручатися, однак кілька пар цупких рук не лишили їй надію на порятунок. Мароська радісно витанцьовувала поруч. Вайро затягли у тісну кімнатку, де поміщалося тільки ліжко, та жбурнули на матрац. Далі ввіпхнули Мароську, замкнули двері з іншого боку, та почали підбадьорливо щось горлати. Вайро вся напружилася, готова у будь-яку мить відбитися від дівки.
Та в наступну мить Мароська опустилася своїм об’ємним задом на ліжко і прийнялася на ньому стрибати так, що аж двигтіло. При цьому вона вигукувала всілякі нісенітниці, на кшталт “ого!”, “ну ти, хлопчику, даєш!” і тому подібне. Вайро ж стійко продовжувала гру у мовчання мерців.
Врешті решт за дверима почулися пошлі коментарі та стукіт взуття, що віддалялося. Мароська посміхнулася до Вайро.
- Нічого боятися. Знімай-но сорочку!
Якби Вайро побачила себе в той момент у дзеркалі, то злякалася б. Вигляд її злісної мармизи навіював страх.
- Чого щетинишся? – спокійно запитала Мароська. Від крикливих селюцьких інтонацій не лишилося і сліду. – Я тебе не зачеплю, хай краще це якось котрийсь вояка зробить. Якщо вже не зробив.
Вайро вражено зітхнула. Тільки не кажіть, що це – альварка!
Мароська легко скинула Вайрину туніку та нижню сорочку, і задоволено всміхнулася.
- Перебинтували тебе добре. І юнак з тебе хороший – не відрізниш від справжнього. Ти ж не дуєшся на мене за мою виставу?
- Ні! – похитала головою Вайро. – Я просто не можу повірити, що ви...
- Альварка?.. ха-ха, повір. Як багато ти бачила альварок-шпигунок на своєму віку? Думаєш, вони шляються по вулицях у шкіряних комбінезонах? Чи працюють найманцями-охоронцями? Ні, найчастіше вони такі ось хвойди. Ха-ха!
Мароська віддала Вайро її одежу.
- Ти знайшла де жити? Все нормально?
- Так. Ось лист я мала б передати.
Мароська розірвала жовтуватий конверт та пробігла очима по тексту.
- Як ти дізналася, що я ваша? – запитала Вайро.
- Твій альварський амулет тебе видав, - і Мароська кивнула на сріблястий кулончик із дивовижними знаками. Цей амулет Вайро отримала в той день, коли її прийняли у альварське військо.
- Сьогодні помиєшся, випереш свої “бинти”, - звеліла Мароська, - Лишиш координати. Увечері я прийду до тебе і забинтую знову. Потім усе розповім. З приводу школи.
Ввечері Мароська і справді прийшла. Вона весело погомоніла з Вайро про всілякі нісенітниці, аж доки врешті не перейшла до справи.
- Як і просили мене в листі, я все розвідала. Відбір у школу дуже суворий. По-перше, на фізичну силу, на прудкість та уважність. По-друге, запам’ятай! У тебе не повинно бути НІЯКИХ переконань. Ти маєш бути інертною та байдужою, ти маєш бути недалекою. Вони хочуть робити покірних лицарів, вояків, яким не буде знайомо почуття страху чи сумніву. Розумієш?
- Розумію.
- Тебе нічого не повинно цікавити, окрім як навчитися бути машиною смерті. Якщо ти пройдеш, то вчися старанно, намагайся зрозуміти їхню методику. Як тільки з’явиться можливість відпочити (а вона може з’явитися не скоро!) – одразу шукай установу, під назвою “Похітливий коник”...
- “Похітливий коник”?!
- Га-га-га! Назва виправдовує себе! Ти ж одразу здогадалася, що це не музей якийсь...
- Може бути й музей – дивлячись чого.
- Фі. – скривилася Мароська. – Не пошли!
- Не буду...
- Так от. Знаходиш “Похітливого коника” і кличеш Мароську. Мене себто. А вже мені і викладеш усю суть, і – гайда назад! Я ж встановлю зв’язок із нашими.
- Як довго мені потрібно буде знаходитися у цій школі?
Мароська здивовано покосилася на Вайро, а потім забурмотіла, розгладжуючи долонями складки на огидно-рожевому платті.
- Як довго, як довго... А хоч і все життя! Непогано – в елітній школі... Ось я все життя проводжу у “Похітливому конику”...
- Ти шкодуєш?
- Ні, ти знаєш! Це дає шанс без докорів сумління займатися тим, чим жодна альварка ніколи не зайнялася. Навіть посвячена. Навіть у снах. Через мої руки проходить безліч доль, я слухаю, я втішаю... Це цікаво.
- І не тягне назад?
- Я вже звикла...
- Однак я навряд чи звикну.
Мароська похитала головою і почала збиратися.
- Завтра на світанні я чекаю тебе біля “Дощової”.
- Без питань.
Альварка пішла, а Вайро завалилася у своє м’яке ліжко. Збожеволіти можна! Все життя бути шльондрою, і почуватися дуже навіть непогано. Вона змирилася? Чи це справді їй подобається? А завтра у Вайро почнеться новий виток життя. Вона не планувала присвячувати себе елітній школі так довго, вона ж бо думала знайти свою наставницю. Допомогти їй. Однак тепер дівчині лестило приємне відчуття значущості, відповідальності та незалежності. Вона була-таки чогось варта!
Наступного ранку Мароська пояснила, куди Вайро слід іти. Келькійка одразу ж і вирушила, подавляючи неприємний лоскіт у животі та слабкість у ногах.
“Приймальня” розташовувалася у великому кам’яному будинку, огородженому такими мурами, що з-поза них виднівся хіба що дах будівлі. Вайро постукала у масивні ворота, і їй одразу відчинив мовчазний похмурий суб’єкт. Він не слухав ніяких пояснень та вітань, а просто сказав:
- Кімната 1.
Вайро вклонилася та поспішила до будинку.
Кімнату один вона знайшла одразу, побачивши крізь прочинені двері таких самих наляканих та спантеличених хлопців, як і вона. Вайро сіла на краєчок лави та почала чекати своєї черги. Адже час від часу із сусідніх дверей показувався ніс та вказував на когось із присутніх, підкріплюючи це скрипучим “ти!”.
Нарешті безжалісне “ти” вивело і Вайро з оціпеніння. Вона прослизнула у двері та опинилася у темному коридорі. Перед нею маячила висока огрядна постать, що вказувала напрямок руху. За постаттю-власником носа Вайро вийшла через коридор до широчезного внутрішнього двору, оточеного з усіх боків високими стінами будинків. Там її очі розбіглися: купа людей, купа тренажерів та сопливих хлопчаків.
У дальньому кутку двору сиділа “комісія”. Вайро підвели прямо туди та поставили перед ясні очі п’ятьох чоловіків.
Про себе Вайро відмітила, що саме так і мали б виглядати “справжні мужчини”. Вони були красиві, всі, як на підбір, однак краса та була груба і трохи дикувата. Сильні тіла та вольові погляди. Різнилися лиш риси обличчя та колір волосся, однак загалом чоловіки виглядали, немов брати-двійнята.
Вони не зводили очей із молодого засмаглого хлопчака. Один з них запитав:
- Що привело тебе сюди?
Вайро ковтнула деркий комок у горлі.
- Я все життя мріяв присвятити себе воєнній справі! У цьому моє покликання!
Прозвучало доволі тупо та награно, однак хіба не тупими та награними належить бути хлопчакам на подібних “співбесідах”?
- Чому? Невже мамка не могла знайти для тебе школи, аби ти потім став лікарем чи адвокатом?
- У мене немає батьків...
- Ти сирота?
- Так... Жив у тітки. Доки не втік. Я... Я готувався багато років до вступу в воєнну школу. А коли почув, що відкривається така школа, як оця – то більш не міг чекати.
- Що ж ... – один з чоловіків підвівся. – Слідуй за мною. Я продовжу із тобою бесіду, а заодно і гляну на твою підготовку.
Чесно кажучи, Вайро думала, що буде легше. Після альварських тренувань їй нічого не було страшно. Однак як же вона помилялася! Чоловік ганяв її довго та безжально, поєднував непоєднувані вправи, при цьому задавав їй купу запитань, на які вона мусила відповідати. Чомусь запам’яталося, як Вайро змусили санів із 100 перевертатися через голову. Коли вона виконала вправу, то перед очима все пливло та крутилася. Їй одразу тицьнули в руки лук – вона мусила попасти у ціль з першого разу. Пом’якшена стріла полетіла зовсім не туди, куди слід було, і Вайро обурено загарчала.
- Мені подобається, що ти злишся через це! – засміявся її “тренер”. – І знаєш що? Я думаю, що тобі немає смислу повертатися назад, у попереднє життя. Тепер це – твій дім. А ми – твоя родина, хо-хо!
Вайро ще пару годин змушена була нудитися у тіні широкого двору, терплячі на собі косі погляди своїх нових “колег”. Відібраних хлопчаків не поділяли за віком, а усіх зганяли в одну велику купу. Однак хлопці самі знаходили одноліток. Вайро зітхнула – їй лишалося тільки приєднатися до 13-ти річних.
Хлопці кричали, метушилися і хохорились. Тепер бо кожен з них – переможець. Той, хто пройшов неабиякі випробування. Вайро гидливо морщилася: вона терпіти не могла хлопців у такому віці. Адже коли їм тринадцять, то вони ще дурні, як пробки, зате нахабні та хвацькі – куди ж там. Кілька раз до неї пробували заговорити, однак Вайро відповідала коротко та злісно, тож врешті її залишили у спокої.
Через доволі тривалий відрізок часу хлопчаків запросили вийти надвір. Їх провели із двору крізь будівлю, та вивели у місто через чорний хід. Під самим виходом вже очікувало кілька критих возів, запряжених касинами. Новобранців посадили всередину і кудись повезли, забороняючи дивитися на дорогу. Вайро зітхнула і поклала голову на руки, скорившись долі. Що буде – те буде!

- Гей-гей!!! Ти чого не на тренуванні? Хто твій учитель?! – шум та галас збили Вайро з сідла, вона стомлено зістрибнула у натоптаний пил і невизначено махнула рукою.
Вона поспіхом рушила до головного намету, аби знайти там Елас та, по можливості, не втрапити на очі ніяким тренерам чи старійшинам.
Однак Елас знайшла її сама. Вона порівнялася з Вайро та потріпала їй волосся.
- Ну що, Стоор, награлася в доросле життя?
- Награлася.
- Більше не тягне?
- Не тягне. – щиро зізналася дівчина. Вона часто думала про ці два тижні, і чим більше згадувала, тим більше накручувала сама себе. Тепер їй було гидотно з того, що нею так брутально скористалися. Хотілося по швидше спалити остогидлу валофукоську одежу та викупатися у альварських озерах, аби навіть запаху від міського життя на ній не лишилося.
- Це добре, Стоор. Бо мені намагалися влаштувати нагоняй за тебе, однак не на ту натрапили, хе-хе. Я їм одразу сказала, що ти не сьогодні – так завтра повернешся. А вони давай волати, мов, видасть, видасть!
- О! Ви б знали, що то було за життя! – захоплено вигукнула Вайро, готова випалити усю розповідь як є на духу. Випускаючи хіба що маленькі деталі. Однак Елас спинила її жестом руки.
- Зараз даю тобі годину, аби відпочити та прийти до тями. Після того чекаю на тебе, люба моя учениця.
Вайро похнюпилася і рушила геть. Здавалося, Елас вважала, що мандрувати кілька днів підряд – така собі забавка. Однак наставниця, ніби прочитавши думки келькійки, додала їй вслід.
- Ти носа не вішай і не нарікай на втому! А уяви собі, що у тебе важлива битва після багатоденного походу! Що тоді, а?!



Вайро схопилася за голову, мружачи очі від тупого болю. Однак Елас не давала їй відпочинку, а продовжувала рубати її по плечах та боках, доки Вайро не прийшла до тями та не почала слабко захищатися.
- Зберися, Стоор! Що ти вся, мов желе? Чи тобі боляче? Ти ж хотіла альварського життя!
Вайро загарчала, та відчайдушно кинулася у бій. Вона зі свистом розсікала повітря, однак жоден удар не досягав тіла Елас, котра просто виверталася від ударів, навіть не ставлячи блоки мечем.
- Ти смішна. – сказала вона. – Твої дії дуже легко угадати, ти зовсім не даєш ходу різним обманним випадам та фінтам. Саме тому досвідченому бійцю не потрібно буде багато зусиль, щоб вберегтися від тебе. Захищайся!
Елас в кілька кроків опинилася біля Вайро.
- Ти забуваєш про дистанцію!
Вайро кивнула, не збавляючи темпу. Тепер вона не підпускала Елас близько, швидко відступаючи.
- Правильно. А тепер спробуй при кожному моєму нападі робити крок вперед до мене, та перехоплювати мої руки з мечем, тим часом наносячи свій удар...
Альварка, побачивши, що Вайро саме занесла меча для удару в голову, різко пірнула під її руки, та вхопилася за рукоятку Вайриного меча, тим часом смачно полосуючи своїм живіт противниці.
- Принцип зрозуміло?
Піт тік у три потоки, в’їдливі мушки лізли в очі та в носа. Бій набирав динаміки, однак не хаотичної, а зладжено-красивої, і тоді вперше Вайро зрозуміла, що це її. Це те мистецтво, якому вона присвятить себе.
Ніщо навколо не існувало, лише очі противниці, лише танок двох тіл. І це було щастям.
- Елас! – постать Тенако вималювалася надто раптово. Вона була чимось схвильована, і легкий рум’янець скрасив її м’які щоки.
- Що трапилося? – Елас опустила меч та відкинула волосся з очей.
- Осорія! Вона приєдналася до Союзу! – випалила Тенако і стомлено опустилася на траву. – Весь наш план провалено!
- Як так “приєдналася”? З чого враз? – Елас сіла поруч.
- Валофукос надіслав Осорії ультиматум! Або вони входять до складу Імперії, або Валофуконакан, хе-хе, - Тенако нервово пирснула, - їх розчавить.
- Так, так... А тепер по-порядку. По-перше. Невже вони справді об’єдналися? Як ти сказала? Валофуконакан?
- Ну, звісно це не їхня офіційна назва. Однак вони таки зробили це. Нещодавно. Просто відомості дійшли тільки зараз.
- Звідки?
- Коррон, альварка Міра Сокен.
- Серйозно. І?
- І ось. Осорія без зайвих рипань прийняла усі надиктовані умови...
- Боягузи! – гукнула Вайро, однак швиденько зам’ялася під суворим поглядом Елас.
- Знаєш, Тенако, якби світ був без таких придурків, як ми – він був би нудним. Справді, не на те поставили! Потрібно було робити випад з боку наших союзників, тоді, розізлившись від такої нахабності, Валофукос мовчки пішов би у наступ.
- Послухайте... – Вайро підсунулася ближче до сестер. – А як на мене, то Осорія зараз м’яка, як тісто. Вони поставлені у такі умови, що вибирати сильно їм не доводиться. Я говорила з Лашу Кавоу – вони бідні, налякані та безправні. Тож, я думаю, з легкістю підуть за тим, хто більше запропонує. А якщо більше запропонують “наші”, то Осорія так само легко “позеленіє” на нашій мапі. І ось тоді Валофукос лусне зі злості!
- І піде війною зовсім не на Осорію, як це потрібно нам, а на ту саму Гарону, яка є умовним центром нашого Об’єднання. І прок з цього?
- Ну, а все командування та центр буде перенесений в Осорію! До противника ж дійдуть слухи, що Об’єднання робить це для того, аби врятувати свою “верхівку” від Валофукоського гніву. Бо, начебто, “знає”, що Імперія не нападе на таку глухомань, як Осорія!
- Як у тебе все просто виходить! Ще нещодавно так само щебетала Топук! – розчаровано вигукнула Тенако.
- А чому б ні? – зауважила Елас.
- Згадай, сестро, слова Топук. Це все – ідеальний варіант. Так, мала говорить перше, що прийде їй в голову, від чого воно так свіже звучить. Однак уяви, скільки треба проробити роботи для цього! І все рівно навряд чи щось вийде! До того ж Онто Каса не згодиться.
- Правителько Тенако, я...
Елас зупинила потік слів владним жестом руки.
- Тенако, Онто Каса не більш, як мудра порадниця. Остаточне рішення за тобою. А губити нам нічого, та й спробувати можна.
- Елас, ти завжди була значно розсудливішою.
- Мені просто захотілося у Торканію, яку я буду проїжджати, їдучи в гості до Осорії розвідувати ситуацію. І там же чекатиму на тебе з документом, напічканим всілякими благами та запоруками. А проїжджаючи Торканію, підкину Родзієвичу ідею про допомогу нам. Дуже вигідну ідею. Коли їхатимете повз, то з офіційним візитом відвідайте старого Конора – може він і прийме потрібне нам рішення!.. Скільки ж-то їм нейтральними бути, а? Та ще й бути однією зі сторін коридору, яким проходитиме валофукоська армія?
Тенако аж встала на ноги.
- Елас, нічого доброго в дурних раптових рішеннях немає!
- Ні, у них є свій шарм.
- І не подумаю!
- Тоді у тебе є шанс померти від нудьги. А так для тебе гарантована поїздка в Гарону на пару з милими літніми жіночками.
- Ти безумна!
Тенако різко розвернулася та пішла у напрямку до свого шатра. Вайро підняла брови і зацікавлено глянула на Елас.
- Швидко у вас державні справи вершаться. Чи це для того, аби Онто Каса позеленіла від злості?
Елас навіть оком не повела. Вона суворо окинула Вайро поглядом і холодно відповіла.
- Нічого подібного. Ти кажеш відверту дурницю. Просто якщо рішення виносити на обговорення ради – воно так ніколи і не буде прийняте.
- То ми їдемо в Торканію? – радісно вигукнула Вайро.
- Ми? Ні, люба Стоор, туди їду я. А ви, пані, і так забагато пропустили тренувань.
- Але ж Елас, я тебе прошу, я...
- Я ясно виразилася? – суворо запитала Елас.
Келькійка кивнула і неохоче підняла свій меч.


На наступний день Вайро не знайшла в таборі нікого з “верхівки”. І лише гіркуватий запах диму біля Головного шатра вказував на присутність Онто Каси. Дівчина крадькувато снувала між наметів, в надії, що тренери не помітять альварку без справи. А займатися цілий день Вайро ну аж ніяк не хотілося. Вона мріяла хоча б про один вихідний.
З кузні долинало дзвінке побрязкування. Вайро ніколи не розмовляла з найкращою ковалькою Альварії – з Шанор, однак мріяла з нею колись познайомитись. Звісно, серед альварок була сила-силенна ковалів, однак саме Шанор була Майстринею з великої літери. Її зброю носили у піхвах старійшини, правителі та самі знатні воїни. Вона працювала щодня, однак зброю робила вкрай рідко та довго, як окремий шедевр.
Вайро підійшла до намету та нерішуче стала на порозі. В обличчя їй ударив сильний жар печі. Шанор, почорнівши від капоті, неймовірної сили жінка, возносила над майбутнім мечем молитву та палила священне зілля Порту. Враз очі її закотилися, а по тілу пройшла судома. Жінка похитнулася, і Вайро ледь встигла підтримати ковальку.
- Що трапилося?
- Ти ... ти давно тут? Я тебе не бачила...
- Що трапилося? Вам погано? Може води?
- Ні, дякую, просто... Це буде дуже сильна зброя, дівчинко. На цей меч дихнули боги.
- Чому? – Вайро розбирала цікавість.
- Вони почули молитву. Може тому, що ти тут стояла, і вони знали...ох...
- Давайте я пособлю вам.
- Давай. Читай молитву Сонцю, Що Заходить.
Вайро зам’ялася. Вона не знала такої молитви.
- Я знаю, дівчинко, що ти – прийдешня. Однак і ми, альвари, не знаємо Певної Молитви. Ми звертаємося до богів з тим, з чим хоче серце. А не із завченими словами. Бо якщо кажеш те, що хочеш – ти у це віриш. А завчені слова проказуєш бездумно...
- Однак я не знаю, що хочу сказати Сонцю, Що Заходить! – заперечила Вайро, покопавшись у серці.
- А ти почни. Потім стане легко і невимушено.
Хм, дивакуваті тут люди!..
Вайро ніколи не вірила в богів. Ніколи не відчувала подих духів. Вона знала, що навколо все просякнуто дивовижною силою, енергією, однак боги... Молитися їм?
Дівчина посміхнулася до себе і сіла на підлогу, підібгавши ноги. Під опущеними повіками протікали неспішні думки. Брязкіт молота і запахи кузні мали свій дивний шарм, від якого розповзалася по закуткам душі тривога, звільнивши серце та голову для чогось більш світлого.
Який він, Бог Сонця, Що Заходить? Який ти, бог? Напевно твої володіння десь під хмарами, однак не просто сірими, чи білими, чи грозовими... Такі хмари особливі, бо мають підведені помаранчевим краї, і в складках їхніх спідниць заховано безліч теплих барв, що сплетені із сірим. Від божественного палацу ведуть золотисті стежки, по яким можна піднятися нагору, однак цього ніхто не робить, бо хіба ж можна піднятися нагору по промінню?
Сонце вже не величне, а спокійне. Біля нього кошенятком треться теплий вітерець і грає музика сколиханих трав. А світ стає помаранчевим та добрим.
Ще гарячий чай, міська бруківка, запах стружок.
- Ви б чогось заспівали, іскорки!
Каро блиснув бісиками з очей.
- Бо перед хлопцями виспівуєте, а старому сторожу вже й голосу шкода?
- Та де там шкода, діду... – зітхає Аелі, гойдаючи на віях побарвлені золотим пилинки.
Їхні ноги звішені з широкого підвіконня вниз, і кожна тоненька біла волосинка на них відбиває м’яке проміння сонця, що вже хилилося за обрій.
- Діду... Як добре... Такий стан, що говорити не хочеться... Просто прихилитися до рами та дивитися на місто. На блиски на вікнах. На дерева.
- Ви дівчата – дві пелюсточки. Тільки ти, Аелі, вранішня, а ти, Вайро – передвечірня. Ось така, як зараз. Це твій час. Твій настрій та стан. Ти ж стаєш собою у такі хвилини, правда?..

Правда?
І Вайро торкнули сльози від спогаду про дім. Вона враз згадала старезну пісню, довгу-довгу, і спокійну, як рух колиски. Вона співала. А потім розплющила очі і відчула себе наповненою та щасливою.
На неї пильно дивилася Шанор, відірвавшись від роботи.
- Ти зрозуміла? – запитала вона.
- Що я мала зрозуміти?
- Хто твій друг?
- Покровитель серед богів?
- Ні, я ж сказала – друг. – Шанор покрутила в руках меч. – Дивись – тут ще роботи і роботи! Йди сюди, візьми його до рук.
Вайро підійшла і взяла у руки меч. Вона чекала, що він буде тяжким, однак зброя була зроблена так, що важкість металу практично не відчувалася.
Вона обережно провернула меч в руці. Він слухняно повторив заданий рукою рух.
- Як славно! – вихопилося у Вайро.
Шанор утерла руки об поли одягу.
- Тобі ще й як гарно з ним буде!
- Мені?
- А то як!
- Що ви хочете сказати?
Шанор лукаво зіщурила очі, а із залишених щілиночок сипалися іскорки.
- Наче ти не знала, що якщо хтось увійде до кузні в час прочитання молитов над мечем, то меч вже нікому іншому не зможе служити!
- Не знала... – розгублено прошепотіла Вайро, відчуваючи, як всю її починає охоплювати щеняча радість.
Шанор прискіпливо оглянула дівчину.
- Тоді це був ще один знак богів! Ти замітила, що увага всіх божеств сьогодні прикута до цієї кузні? Зайдеш ввечері за ним.
- Ви хочете сказати, що...
- Іди-іди! Мені працювати треба. Однак присягаюся печерами древніх, що далеко підеш, дитино!
Вайро гайнула з кузні надвір, забувши про будь-які неприємності, що могли звалитися їй на голову через байдикування. На щастя, недалеко від кузні вона побачила спітнілу та сконцентровану на якійсь вправі коліжанку.
- Аглех! – шикнула Вайро альварці на вухо, впустивши туди значну кількість слюнів. Аглех злісно утерлася та зло зиркнула на Вайро.
- Аглех, треба поговорити. – шипіла Вайро, хутко оглядаючись.
- Послухай, збоченко, якщо тобі не шкода свою дупу, то пожалій хоча б мою! – Аглех спробувала повернутися до вправи, однак Вайро не вгавала.
- Аглех, люба...
- А це не може до вечора почекати..
- Ні, звісно! У тебе є мапа?
Нарешті дівчина махнула рукою на свої потуги хоч щось зробити у присутності келькійки, і нервово розвернулася до неї.
- Ні, уяви собі, але мапи у мене немає!
- А у кого є?
- О, боги! Навіщо тобі мапа?!
- Летіти!
- Куди?!
Вайро зам’ялася і тихо пробубніла:
- В Торканію.
- О-о-о... – Аглех похитала головою і повела подругу у тиху місцинку між наметами.
- Чого тобі туди? До Елас?
- Ні, не тільки. Я не можу сидіти на місці, мені цікаво...
- Ти в Альварію прилетіла, чи як? Тепер вже треба жити за цими законами.
- Я розумію, але ж Елас...
- Елас? – Аглех сплеснула руками і сумно засміялася. – Забудь про Елас, Вайро. Вона не від світу цього. Вона взагалі не савучка. Істота з каменю та грози.
- Це не правда, вона добра!
- Усе це гра. Вона той ідеальний ображчик воїна, якими ми б мали стати. Однак не стаємо. Вона обернулася у бозна-що. А ти її любиш. Її не можна любити, за нею не можна ходити! Вона вперше за мою пам’ять стільки провела в Альварії, навчаючи тебе. Однак тепер вона полетіла, і може не повернутися кілька років. Вона пориває будь-які зв’язки та прив’язаності, що встановлюються між нею і ще кимсь. Вона більш за все цінує волю, і якщо побачить, що ти слідуєш за нею – вона зникне з твого життя назавжди...
- Як ти таке можеш казати! – Вайро злісно жбурнула у землю камінець і якусь мить заворожено дивилася на нього, приводячи в норму своє дихання. – Ти не спілкувалася з нею стільки, скільки я. І вона не підпустила б мене так близько, якби не хотіла...
Вайро ривком схопилася на ноги і побігла табором. Як їй все остогидло! Одноманітні тренування, і так – багато років. Жити від війни до війни, від битви до битви... А ще ж до того часу, як їй дозволять піти на бій – ще стільки років навчання! І Елас зникла.
Кометою Вайро увірвалася до Головного Намету і...заклякла. Страх та хвилювання мало не збили її з ніг, а усі слова, наготовані за пару секунд, кудись зникли.
Я дурна..
Різкий погляд Онто Каси пригвоздив її до одного місця.
- Вирішила втекти? – запитав хриплуватий голос. – Однак ти мала б знати, що той, хто потрапляє до нас, має два шляхи. Один з них – смерть.
- Я... не х..хотіла тікати. – Вайро облизала пересохлі губи. – Я просто хотіла, щоб ви мене направили на завдання в Торканію...
Онто Каса лунко засміялася, так само різко замовкла і піднялася на ноги. Тільки тепер Вайро зрозуміла, якою високою була старійшина.
- Знаєш, дівчинко. Я чудово знаю той тип альварок, яким не сидиться на місці. Вони вирушають на завдання. Однак ти ще з себе нічого не представляєш, аби тебе відправити з дорученням кудись. У тебе немає елементарних понять про бій, ти не навчена ще нічому! Воїн з дерев’яним мечем!
Вайро не хотілося опускати більше очей. Вона нахабно зиркнула на Старійшину і сказала.
- У мене є меч. Меч, який зробила Шатор.
Онто Каса пильно дивилася у очі келькійці, а пальці набивали люльку травами, ніби жили самостійним життям.
- Цікаво ж, звідки?
- Вона зробила його мені. Я увійшла у кузню в той момент, коли читали молитви!
Вайро чекала, що стара жінка знову почне уїдливо та спокійно зрівнювати її із землею, і вже пообіцяла собі стійко переносити усі словесні удари, однак Онто Каса зацікавлено окинула Вайро поглядом і примирливо, без краплі іронії, сказала.
- Що ж, це знак богів. Сідай та слухай сюди.
Вайро слухняно опустилася на цупкий килимок, і, сама не вірячи своїм вухам, почала жадібно ловити слова Старійшини.
- Нещодавно у Торканії відкрили елітну воєнну школу. З її випускників формуватимуться кращі підрозділи королівського війська. Наші дівчата передають, що нібито там будуть запроваджуватися надсучасні навчальні програми, і воїни, після такої підготовки, стануть непереможними. Набирають туди юнаків від 13 до 17 років. Хоч ми і нейтральні з Торканією, однак торканійські “вершки”, його, ха, величність Конор Родзієвич, нікому не вірять. Навіть самим собі. Їм ввижається, ніби кожен хоче їх захопити та підім’яти під себе, забрати їхні цінні копальні... А, що тут розповідати про маразми старого Родзієвича та його таких самих древніх посіпак! Тож нам стало цікаво – що ж за школа така, що тримають відомості про неї у страшному секреті. Про неї ніхто не знає, і якби не наші дівчатка... А, та ну їхні способи здобуття інформації, мені головне, аби відомості поступали...
- А що я? – обережно поцікавилася Вайро.
- А, ти... Я запитаю у Шанор, чи дійсно то був знак. А коли знак, то ми пошлемо тебе у ту школу.
- Я ж не юнак! – очі Вайро зробилися круглим від здивування.
- Наші дівки умудрялися не просто змінити стать, вони із собою таке роблять, що інколи страшно. Ти не хвилюйся. Якщо ти полетиш туди, у ту школу, від тебе буде вимагатися одне: навіть якщо тебе розкусять, то під загрозою смертельного болю і смерті не розповісти, хто ти. Але про те потім. Поклич-но Шанор.


Вайро милувалася своїм мечем. Він був тонкий та легкий, гострий та оздоблений неймовірно красивими візерунками. Її волосся було ще коротше підстрижене, а груди (добре, що маленькі!) туго перев’язані рядниною тілесного кольору.
Цілий тиждень їй довелося чекати на цей момент. За той час вона посилено тренувалася, а по вечорам вивчала тонкощі поведінки хлопців. Після тижня хлопчачої ходи, сидіння, балачок, витівок, вона стала схожа на мале тринадцятирічне пацаня.
Тепер її одягнули у простору світло-сіру сорочку, штани із грубого полотна, перекинули через плече сумку з провізією. Правда, меч вона вимушена була лишити вдома.. Онто Каса особисто проводжала Вайро. В руках вона тримала пакуночок з листом.
- Кожного третього дня тижня одна з наших тамтешніх дівчат вирушає ввечері у колибу “Дощова”. Там передаси їй цього листа. До того часу будь вільна робити, що хочеш, однак щодня підмічай, навчайся, повторюй. Повір, що ти хлопець! Запам’ятай одне: до того часу, як передаси нашій людині цього листа, ні в якому разі не потикайся у школу. Зрозуміло?
- Так.
- Роль твоя непроста, як для першого завдання, однак дуже легка проти тих завдань, які тобі доведеться виконувати потім. Якщо доживеш. – і Онто Каса, не прощаючись, пішла геть.
Вайрине обличчя сяяло. Вона летить у Лозуру, столицю Торканії! Завчена легенда її “хлопчика” крутилася у голові (тиждень не пройшов даром, Вайро вивчала звичаї, побут, історію Торканії), тепер дівчина мусила спершу злітати у провінційне торканійське містечко, в якому “народилася” – у Ромашкову Долину. Аби мати що розповісти про “рідний край”. А потім – вперед у столицю!
Її проводжало кілька подруг та наставниць, які зліпили це чудо за тиждень. Мало хто вірив в успіх, так як таких “шпигунок” готують роками. Однак хлопчаче обличчя та фігура Вайро їй добряче допомагали. Старші хитали головами, однак старалися Вайро не показати свого сумніву. Нехай вірить у себе.
І Вайро вірила.

- Як це так?! Ти лишила дівчинку з бозна-ким у ворожому місті?..
Онто Каса свердлила діру в Елас своїм поглядом.
- Ти про що думала?
- Мудра старійшино, – спокійно відповіла Елас, - я ручаюся за свою ученицю. А, якщо дозволите додати, думала я про те, що їй дуже потрібен досвід. Як майбутньому розвіднику.
- Ти вже її в розвідники вирішила віддати? – лукаво запитала Онто Каса. – А чи не рано?
- Вона здібна дівчинка. Чудово фехтує, легко навчається.
Онто Каса глянула на решту альварок.
- Із завданням справилися, я так розумію, успішно.
- Вся необхідна інформація була зібрана. – відповіла Топук.
- Я думаю, що не слід відкладати напад. – сказала Тенако.
- Погоджуюся з Правителькою. – кивнула Елас. – Мир тріщить по швам, і нам дорогий кожний день. Чим швидше ми діятимемо, тим менше Валофукос та Накан матиме часу на воєнну підготовку.
- Погоджуюсь. – кивнула Топук.
- Добре. Позавтра здійснимо намічену операцію. – сказала Тенако. – Я поручу Рупав особисто зайнятися відбором людей для нальоту. Я теж хочу взяти в ньому участь.
- Правителько, не дури. – фиркнула на сестру Елас. – Я буду там, і боротимуся за нас двох.
- Мені набридло сидіти у таборі! – сплеснула руками Тенако.
- Правителько, однак це ваш обов’язок. – вставила Онто Каса. Радниці також погодилися з Елас та Старійшиною.
- Добре. – зібралася з думками та заспокоїлася Тенако. – Піду віддам необхідні вказівки.



Посеред кімнати із величезними вікнами стояла лава, застелена вибіленим полотном. Стіни кімнати були завішані ескізами та рисунками, по периметру стояли картини, написані маслом. Вся підлога майоріла засохлими капками фарби та обрізками паперу.
Вайро лежала на лаві, розчервоніла та задоволена. Сонце гралося на її шкірі яскравими плямами, особливо любовно обсмоктуючи крихітні світлі волосинки на руках та ногах. Вона жила з Аваро вже два тижні, Аурітія стала чимось далеким. Хоча інколи Вайро і пролежувала безсонні ночі в картанні самої себе.
Аваро був ласкавий до неї, однак останнім часом він повністю перейшов у режим “бути самим собою”. А це означало робити “музами” усіх більш-менш симпатичних дівчат, які з’являлися на його шляху. Спершу Вайро абсолютно спокійно ставилася до цього, як прихильниця вільних стосунків. Вона була щаслива, що поруч з нею такий собі файний хлопака, однак якби він враз вирішив відпустити її - вона б пішла. Його було так багато, що вона навіть раділа, коли якась частинка вічно захопленого любовними чарами Аваро виливалася в когось іншого. Однак тепер Аваро ставився до неї як до чогось, що завжди є, що нікуди не може подітися, бо він чудово відчував, як все більше дівчина прив’язується до нього. І ось наступив момент, коли його закоханість плавно перейшла в дружбу. Художник проводив із дівчиною години занять по живопису, він малював її, розмовляв про дрібниці. Однак як жінка вона його все рідше цікавила. Вайро почала розуміти, що у ній оживає ревність, що вона досадує і злиться цілодобово. В такі моменти Аваро вирішував її заспокоїти, що йому вдавалося вельми ефективно, і ось вже вся дратівливість кудись никала, а сама келькійка так ось ніжилася на сонці.
Часом він казав їй:
- Ти сама себе накручуєш. Ти ще маленька, і тобі потрібно, аби заради тебе робили чудеса. І це прекрасно! Твої почуття такі чисті!
- Тобі може й прекрасно, - зітхала Вайро, - а мені все-таки боляче.

Вайро не хотілося вставати, не хотілося думати і говорити. Аж раптом до майстерні забіг молодший брат Аваро, і Вайро блискавично схопилася на ноги, аби хоч чимось прикритися.
- Вибач... – засоромлено відвернувся хлопчик.
- Що трапилося? Чого ти так гарсаєш?
- Ось, вирішив сказати... На нас напали осори! На шахти! Вони перебили усіх охоронців та людей в управлінні, і звільнили рабів! Уявіть! Зараз осори увірвуться в місто та влаштують різанину!
В ту мить увійшов Аваро, збираючи у хвоста щойно вимиті коси.
- Маячня. З якого це враз осори здуріли? Цим же вони нариваються, як останні дурні. Наша реакція у відповідь зітре їхню країну в порошок.
- Нічого собі! – обурилася Вайро. – Ви що, за рабство?
- Тьху ти. – махнув рукою Аваро. – Люба, я, звісно, проти рабства. Проти людського рабства. Однак коли я знаю, що це осори...
- Так! – підтвердив хлопчик. – Вони огидні та дурнуваті. Вони навіть не розуміють, що вони у рабстві. Вони ж.... нелюди!
Вайро скрутило всередині від таких слів. Враз закортіло з усієї дурі загамселити цим двом бовдурам по мармизах аби довести, що вони не праві. Однак, бачте, вона альварка, і , хай йому грець, має стримуватися.
- Я знала одного осора. Вони дуже розумні та чутливі... – замість зичного “хуку” по макітрі спокійно сказала Вайро.
- Це все може бути... у одного чи двох представників. Однак у загальній масі....
Враз Вайро відчула, як боляче стискається серце. Вона ж наче знала цього дженджика. Це ж той Аваро, на якого вона так запала!
І тоді дівчина зрозуміла, що пора іти. Альварки закінчили свою справу, і тепер, якщо Валофукос здогадається якимсь чином, що напад вчинили зовсім не осори, то він почне вести жорстоку боротьбу з усіма підозрілими приїжджими. Бо що, скажімо, заважало осорам сказати, що їх врятували не побратими, а переодягнені люди? Особливо, якщо осорів зловлять та прижмуть до стінки. Нехай альварки їх звільнили, однак за це звільнення мусить розплачуватися ні в чому неповинна Осорія.
Хлопчик продовжував свою розповідь:
- Осори зараз прямують в ліси, а їхні визволителі досі тримають наших воїнів біля виходу з міста, даючи рабам час на втечу.
- І що, наші не можуть просто прибити цих вар’янутих? – запитав Аваро.
- А звідки у нас багато озброєних людей? Зараз же не воєнний час!
- Ходімо подивимося! – не витримала Вайро.
Вона хутенько одягнулася, і вся трійця прожогом кинулася до міських воріт, все підганяючи своїх птахів.

Глядачі вже розходилися з місця подій. Якась огрядна пані незадоволено нарікала на малоефективну діяльність служби охорони міста, на яку вони платять податок. З розмов було зрозуміло: “нахабні осори” втекли.
Вайро всміхнулася про себе. Так, вони зникли так само раптово, як і з’явилися. Хіба це не чудово?
Увечері, набивши кишку, Вайро залишила Аваро працювати допізна в майстерні, а сама через вікно гайнула до птахарні, де на неї чекав Вітер, що вже давно заскучав за дорогою. Нехай трохи щеміло у животі, і може навіть якась думка настирливо повторювала: “Лишайся!”, однак дівчина враз згадала, що мужня людина не шкодує про обране рішення. І тому сміливо гайнула вперед.
Вже в дорозі, проминувши міську сторожу та сховавшись під крилами темряви, Вайро відмотувала назад ці дивовижні два тижні. Два тижні в ролі музи, в ролі улюбленої цяцьки, яку в один прекрасний день просто забули завести і закинули на полицю. Вайро стало страшенно шкода себе, і вона прийшла до висновку, що навряд чи якийсь чоловік уміє кохати.
Так, забавки для ночей...
І келькійка зітхнула сама до себе.

“Дійсно, зовсім не видно, що ми альварки...”

П’ять вершниць поважно в’їхали в місто. Чотири альварки: Елас, Топук, Лашу Кавоу та однолітка Елас, неймовірно вродлива жінка на ймення Ту, і п’ята, зіщулена, мов клоп, Вайро, що відчувала себе чимось маленьким, незграбним та страшним, у порівнянні з величчю попутниць. Через це Вайро сутулилась і потупляла погляд.
П’ятірку було видно за кілометр по чудернацькому одягу та надто гордій поставі, рідко коли властивій жінкам у цих краях. Щоправда, у Ландоторі та Гароні існувала ціла каста жінок-воїтельок, тому дивні чужинці в місті сприймалися саме як представниці цієї касти. І тому чоловіки, уздрівши Елас і Ту, лише розчаровано зітхали: ходило немало анекдотів про цнотливих воїтельок ворожих країн зі спотвореним шрамами тілом, аби воно в наготі своїй слугувало нагадуванням того, що не для втіх воно, а для жорстокої боротьби.
Набодські солдати, теж розцінивши п’ятірку, як ворожих воїтельок, ледь стримували запал: зараз вони не мали права оголити зброю, адже підписаний мир стримував їх.
- Здається, ми привертаємо надто багато уваги. - з жалем промимрила Вайро, порівнявшись з наставницею. – Це може напсувати і мені в моїх справах, і вам у ваших...
- Ну ти й егоїстка! Про себе думаєш в першу чергу. – похитала головою Елас.
- Я ж сказала: “І вам у ваших”, - ще більше спохмурніла дівчинка.
- Нам у наших це не завадить. Ми скоро розійдемося і змінимо вигляд. Однак зараз це дає нам змогу дізнатися, наскільки вороже ставляться в Валофукосі до тепер вже “мирних” їм земель.
Елас догнала Топук, і поглядом запитала у координатора про їхні подальші дії. Топук кивнула.
- Сестри, зараз ми роз’їдемося. Ми з радницею Лашу вирушимо жебракувати під стіні шахтарських поселень і з’ясуємо всі необхідні для налету деталі. Елас – дізнайся якомога більше інформації про те, де можна надибати найбільших шишок шахт та місцевого управління. Ту – на твою долі, хех, сама знаєш: корисні і дуже інформативні знайомства. А ти, мала, виконуй свої справи і обіцянки. Тільки будь обережна.
Вайро кивнула. Елас спішилася і жестом підкликала Вайро до себе. Коли келькійка підійшла, вона простягнула їй маленький мішечок.
- Слухай уважно. Ти розтлумачила мені суть своєї справи, і я так зрозуміла, що ваш з тим хлопцем план доволі корявий і, скоріш за все, приречений на провал. Однак я хочу допомогти тобі. Візьми це: тут достатньо грошей. Ти їх потратиш на скромне, але дороге вбрання, і таке, щоб тобі личило просто неймовірно. Потім зроби щось з отим шматтям, яке у тебе, пані, іменується волоссям. І ні в якому разі не йди до матусі свого знайомого сьогодні. Дочекайся мене в кав’ярні “Золоті веселки” (запитаєш, де вона знаходиться). Зрозуміло?
- Ага.
- Гаразд.
Елас махнула рукою на прощання і заскочила на Тотсу. Лашу похитала головою.
- Балуєш ти її, Елас.
Однак жінка незворушно посміхнулася:
- Я схожа на людину, яка когось балує?
- Знаєш... – Лашу притримала ібулога. – Це твоя перша учениця, для тебе це ново. Саме так я пояснюю собі те, що з нею ти сама на себе не схожа. Елас. Нам потрібна твоя незворушність. Ти – ідеальна у всіх планах альварка. Ти – те, що повинні бачити в нас люди. Нехай вважають, що альварам не властиві слабкості. Боюся, що якщо ви разом потрапите у якусь халепу, тобі вже не вдасться так контролювати себе, як раніше. Мало того, твої “наставляння” не лише впливають на тебе, вони ще й псують та розбещують її. Елас, життя не буде панькатися з Вайро. Саме тому ми всі відвиклі від ласки.
- Не вчіть мене. – відрізала Елас. – Їй важко. Їй важко, як і всім тим, хто приходить до нас із зовнішнього світу. Я хочу дати їй хоч трішки тепла.
- А! – Лашу махнула рукою. – Вчиняй, як знаєш. – І вирвалася вперед.


.....

Місто оточувало Вайро з усіх сторін. Було жарко, і вона скинула з себе усе, окрім короткого шкіряного комбінезона та високих м’яких мокасинів.
Її очі розбігалися від розмаїття лавок та магазинчиків, від барвисто одягненої публіки та сновигання дітей. Так, Набод був не просто прикордонним шахтарським містом, це був ще й рай для торгашів, контрабандистів та перекупок. Вайро одразу ж купила собі льодяника, вибрала чудову шкіряну прикрасу: нашийник із металевими заклепками, підібрала премилий срібний кулончик у формі квітки шофуо для Уї, потім подумала, і придбала точно такий для Аелі.
Вона проходила крізь десятки вітрин, і ось нарешті натрапила на швацьку лавку. Коли дівчина увійшла, продавець окинув її оцінюючим поглядом, після чого поцікавився, що їй, власне, потрібно.
Вайро пояснила суть справи: так і так, хочу щоб мені дуже личило, однак було скромно і зі смаком, і щоб годилося для такої урочистої події, як знайомство з батьками нареченого. Ціна не хвилює. Швець подумав, потім пішов у комірчину і виніс звідтіля чарівне плаття, настільки чудове, що навіть Вайро, яка дуже холодно ставилася до жіночого гардеробу, не могла не замилуватися.
Плаття було пошите із тонкої-тонкої матерії, в яку були вплетені срібні ниточки, від чого воно наче аж сяяло та іскрилося. Глибокий виріз, довгі, розширені знизу рукава. Від плаття віяло неймовірною легкістю, і Вайро аж заплескала в долоні від такого дива. Щоправда, спідниця була довгувата, однак Вайро то ніяк не хвилювало. Вона вхопилася за плаття та пішла приміряти.
Однак, надягнувши його, вона з досадою побачила негативні сторони тієї легкості: плаття було безсоромно прозорим. А так, як у альварок поняття нижньої білизни не існувало, Вайро відмітила, що _так_ іти до сумнозвісної матінки Мапрона рівносильно смертельному вироку і йому, і собі. Вайро покрутилася так і сяк, потім зняла плаття, вийшла до шевця, і пояснила в чому річ. Однак швець її заспокоїв. Він показав дивну одежину – м’яке коротюсіньке біле платтячко на шворочках та з корсетом, яке він порадив вдягнути під прозоре вбрання. Вайро так і зробила. Глянула в дзеркало – і аж здивувалася. Ніби богиня: вся біла, легка, неймовірно приваблива. Ось якби ще мармизу замінити – пожалілася вона шевцю. Воно й недивно. Смугла, мов чортяка, з обскубаним волоссям дивного русо-рожево-сірого кольору і брудною шиєю. Швець міг порадити одне: сходити в перукарню.
Він до останнього не вірив, що дівчинка зможе розплатитися за таку дорогу покупку. Однак Вайро щедро насипала золотих у простягнуту руку і задоволена пішла в перукарню, загорнувши себе, мов подарунок, у плащ.
В перукарні цирульник довго дивився на неї і прикидав, що ж з цього дива можна зробити. Вайро попросила підстригти її так, аби зачіска личила до нового плаття. Тоді цирульник віддав Вайро на розтерзання своїй жінці, яка (перед тим поцікавившись у дівчинки про наявність фінансів) потягла її у гарячу ванну на травах, де патрала, як тільки могла. Келькійка, звісно, не звикла до подібних процедур, все намагалася прикритися чи упросити жінку помитися самій, однак тітонька все товкмачила, що їх фірма віників не в’яже, і якщо вже береться за клієнта, то робить з нього напівбожество.
Втерши у дівчину купу масел та витяжок, хазяйка накинула на неї вільну полотняну сорочку та відправила до чоловіка. Той якраз справився з останнім клієнтом і тепер цілком міг віддаватися Вайро.
- У вас в житті просто неймовірно важливий день! Коли ж-то вінчання?
- Е...Якщо мама нареченого дасть добро, то й сьогодні.
- Ось і славно! Зараз ми зробимо з тебе кралечку...
„Ой, мамонько...”
- Дивись, - цирульник ткнув Вайро під носа плошку із смердючою густою рідиною. – Це фарба із цибулинного лушпиння, кори дуба та хни. Ми зробимо тобі густо-каштаново-червоне волосся, якщо не заперечуєш!
І, не уточнюючи, заперечує Вайро чи ні, цирульник почав квацяти їй фарбуючою гидотою голову. Потім замотав у ряднину, і доки воно там “протрухало”, взявся вискубувати Вайро чомусь “зайве” волосся на бровах, підстригати нігті та втирати в руки всілякі масла.
Однак саме страшне почалося потім. Після стрижки бравий дядько ухопився за розпечені щипці, якими почав накручувати Вайрине волосся. Жінка ж побігла до квіткарки за вкрай необхідним вінком. Коли екзекуція закінчилася, Вайро врешті пустили до дзеркала. Дівчина стала, мов громом побита. Трясця, що ж з нею зробили? І невже вона може бути вродливою? Неймовірно...
Миле дівчатко у прекрасному іскристому платті. Її ясне личко обрамлювали ідеально укладені – кучерик до кучерика! – коси, темний та насичений колір який вдало підкреслював риси Вайриного обличчя. Голову вінчав віночок із барвінку, калини та маленьких ромашок. Вайро мало не матюкнулася від захвату, однак положення та зовнішній вигляд зобов’язував зробити це подумки. Вайро розплатилася за усю красу, виклавши все, до копійки, і пішла бродити містом. Погляди перехожих так і липли до неї.
Після години безцільного ходіння, Вайро знайшла-таки кав’ярню “Золоті веселки”. В кав’ярні стояв приємний аромат та інтимна напівтемрява, там було настільки приємно знаходитися, що Вайро аж почувалася лячно. Вона ж бо ніколи не була в подібних закладах. В її пам’яті вкарбувалися смердючі трактири та шинки з купою п’яних мужиків...
Кав’ярня була невеличка, і окрім Вайро, за столиками сиділо ще двоє відвідувачів. Струнка жінка середніх років ховала обличчя в тіні, витончено відсьорбуючи каву із маленької філіжанки. Спиною до Вайро сидів довгокосий юнак, і потай замальовував жінку на обривку паперу.
Вайро вибачилась перед власником кав’ярні, що не може поки зробити замовлення, бо чекає на подругу. Власник ввічливо кивнув і запевнив, що нема проблем.
Тільки дівчина присіла за столик, аби поринути у піднебесну далечінь своїх мрій, як молодий художник безпардонно підсів до неї і подарував сліпучу посмішку.
Вайро дурнувато кліпнула очима. Вона не знала, як себе поводити.
- Пані дозволить її пригостити? – Поцікавився чоловік. І, не дочекавшись відповіді, попросив принести їм два фруктових молока. Вайро ніколи нічого подібного не куштувала, до того ж їсти хотілося страшенно, однак вона зуміла з себе видавити:
- Навіщо ви? Я зовсім не голодна! Ви не дочекалися моєї відповіді, а вже ось...замовили. – “прекрасним” голосом сказала Вайро, намагаючись випускати такі слова, як “е-е-е,” “того” і “трясця”.
Вона, може, і не старалася б так, якби її не вразила зовнішність хлопця. Він був ніби з казки. Довжелезні коси, вії, правильні риси обличчя, і погляд... Безсоромно гарячий! Цей погляд ніяк не в’язався із зовнішньою галантністю та стриманістю.
Вайро аж затремтіла під натиском потужної енергетики незнайомця. Він сидів зовсім поруч, і дівчину почало всю колотити, її хапав і переляк, і слабкість, і млість одночасно. І – Вайро злісно прикусила губу – вона знала, що означав такий стан.
- Та що ви, дівчино. Я зовсім не прагну вас нагодувати...
„Не прагнеш?.... А жаль.”
- Але коли я бачу, що самотня красуня нудьгує у кав’ярні, чекаючи на свою подругу, то...Я не можну не спробувати розвіяти її нудьгу.
- Та я не нудьгую... – вставила Вайро, намагаючись надати своєму різкуватому голосу побільше м’яких ноток.
- То мені відсісти?
- Н-ні... Ні, що ви? Мені дуже приємне ваше товариство.
„Цілих п’ять хвилин без лайливих слів, трясця, ну я даю!”
Чоловік відкинувся на спинку стільця, граціозно закинувши ногу на ногу. Він все так само безсоромно, однак щиро і позитивно, розглядав Вайро, котра в той момент переживала тяжкі розумові муки з приводу того, як правильно потрібно пити фруктове молоко у кав’ярнях, щоб при цьому видаватися вихованою дівчиною.
- То як звати вас, чарівна незнайомка?..
Вайро все ясніше відчувала, як розтікається калюжею по столу, стільцю, підлозі, перетворюючись на безвольне та зачароване желе.
- Мене звати... Вайро.
- Вайро? Я чув нещодавно це ім’я. А я Аваро.
- Гарне ім’я. – з натугою проговорила Вайро. Їй було аж надто важко говорити “правильно”.
- М, дякую. Звідки ви? Ваш акцент вас видає.
Вайро кліпнула очима, не знаючи, що придумати. Трясця, досі не вигадати собі легенду!
- З Келькії.
- З Келькії? Ви жартуєте, Вайро! Ця країна лежить далеко на південний схід, і вона не вступає з нами ні в які контакти. Наскільки я знаю, тутешні люди навіть не уявляють про наше існування!
- Достовірно так.
- Тому вашим словам я просто не йму віри.
- Та мені ж краще знати, звідки я! – не стрималася Вайро.
- Ой, вибачте, що образив вас! – одразу кинувся перепрошувати Аваро. – І як же ви потрапили у ці краї?
- Мій дідусь Кару...Ще в молодості мандрував. Він знав про існування інших земель, однак у нас про це не можна говорити, тож він тримав усе це в глибокій таємниці. І лише нам...Мені і моєму братові... Він розповідав про свої подорожі. Мій брат був старший за мене, і вирішив тікати з дому на пошуки пригод. І я полетіла з ним. Через місяць польоту ми натрапили на інших людей. Брат закохався, одружився з валофукоскою, і лишився тут, в містечку... – Вайро швидко покопалася в голові, - в містечку Йуркона. Я живу з ними.
- Неймовірно! А за домом не сумуєте?
Вайро зітхнула і чесно сказала.
- Інколи дуже сильно...
- А що вас привело в Набод? Це ж так далеко від вашого міста!
- Тут живе моя подруга, уродженка Йуркона... – з голови вигадувала Вайро. – І годі розпитувати мене. Краще про розкажіть себе.
Аваро заплющив очі, осміхнувся власним думкам, і сказав:
- Я вільний художник і мислитель. Ходжу по місту, шукаю загублені по кав’ярнях образи. Ось і вас знайшов... Ви ...прекрасна!
Вайро терпіти не могла подібних слів, однак зараз бачила, що слова художника дійсно щирі. Вона потупила очі і тихо подякувала.
„По-тупому. Страшно.”
- Знаєте, - не вгавав Аваро, – я б хотів би запросити вас до себе в майстерню. Я б показав вам свої роботи, а заодно...Може б ви згодилися позувати мені? У вас просто неймовірний типаж! Ви створені для того, аби покоряти митців, аби зостатися на полотні!
- Ой, ну добре...Зайду... – мало не прошепотіла Вайро. Вона у вікно побачила знайому постать Елас, хоча це була ніби і Елас, і не Елас.
Юнак вловив погляд та занепокоєння дівчини, і хутенько написав витіюватим почерком на папірці свою адресу.
- Розберете?
- Угу. – кивнула Вайро, навіть не уявляючи, що там написано.
- Я вас чекатиму! – Аваро вклонився та поспішив до виходу, зіткнувшись у дверях з кам’яною маскою світловолосої жінки, яка в’їдливо оглянула його з ніг до голови. На всякий випадок художник вклонився і їй, і зник.
Вайро довгим теплим поглядом провела нового знайомого.
Холодне лице Елас повернуло Вайро до тями.
- Мда, Вайро. Ти перевершила саму себе. – прокоментувала зовнішній вигляд учениці Елас.
- Здуріти можна! – прокоментувала зовнішній вигляд наставниці Вайро.
Елас була одягнена у довге темно-синє плаття, оздоблене золотою вишивкою та розширене на спідниці. У ньому Елас виглядала особливо строго, і була старша років на 10. Руки вдягнені у чорні тугі рукавички, а губи підведені темно-червоною фарбою.
- Я б хотіла тебе оглянути ще й на світлі, - сказала Елас, - мила моя доню. Я ж тепер бо твоя мамця! Однак спершу скажи: хто той дженджик із ясними очима? Коли ти встигла його підчепити?
Вайро награно обурилася.
- Елас! Як ти можеш! Я ж вчуся виконувати таємні завдання. Для цього потрібно уміти вести себе, як _дівчина_.
- О, так. Я не сумніваюся, що причина була саме в цьому, а не у здуріти-можна-якій-чудовій фігурі та чутливо-вологих очах незнайомця. Ти дорослішаєш, Вайро. Кожна альварка переживає це. Однак вроджені альварки навчені використовувати купу своєї сексуальної енергії на дещо інше, значно корисніше. Раджу і тобі навчитися.
Вайро нервово зайорзала. Елас ніколи не говорила з нею на такі теми. То чому зараз починати? Одразу, як тільки в розмовах згадувалися інтимні стосунки між чоловіком та жінкою, Вайро починала згорати від сорому. Адже вона була надто ранньою пташкою, а це свідчило про її крайню неправильність та розпусність. Келькійка заховала очі.
Елас не наполягала. Вона замовила їм по каві, посвятила ученицю у розгорнутий план дій стосовно Вайриних справ, аби вони не розбігалися у словах, та потягнула дівчину на сонце, аби краще розгледіти.
- Ти чарівна, Стоор! Я не питаю, чи лишилося у тебе щось з грошей, бо відповідь мені вже очевидна. Моя задумка, думаю, вдасться. Тепер же веди мене до дому свого товариша.

Доволі швидко альварки знайшли єдиний зелений будинок на Вишневій вулиці. Вайро дивувалася, якою манірною враз стала її “мама”. При чому грати Елас не переставала ні на мить, навіть тоді, коли, здавалося, їх ніхто не може побачити. Елас постукала у тяжкі двері, і скоро їм відчинив хлопчина років 12.
- Ми до Мапрона. – пояснила Вайро. – Він казав, що його можна буде знайти тут.
Хлопчик мило всміхнувся.
- Так, звісно, заходьте. Мапрон щойно повернувся з роботи.
Альварки зайшли до просторої прихожої блідо-зеленого кольору, і почали вивчати красиві та легкі у барвах картини на стінах, намальовані, здебільшого, на тканині. Хлопчик тим часом побіг за Мапроном, який за мить і сам спустився з другого поверху будинку.
Якусь хвильку він розгублено дивився на гостей, доки не запитав:
- Хто ви?
Елас припідняла брову і багатозначно глянула на Вайро.
Келькійка аж притупнула.
- Мапрон, здуріти можна, трясця жаб’яча, ти що? Вкінець тю-тю?
Хлопець просяяв і його золотисте ластовиння стало ще веселішим та сонячним.
- Вайро, не можу повірити! Не пройшло і півроку!
- Так, Мапрон, дива трапляються.
- Вайро... Ти така...неймовірно красива...
- Це виключно заслуга косметики та одягу. Насправді я не така.
- Та ні!...
- Та так!
- Коротше. – обірвала їх Елас. – Ми будемо робити те, заради чого приїхали чорт зна звідки?
- Прямо зараз?
- Так, зараз.
Мапрон оговтіло покосився на сувору Елас.
- Ви її мама?
- Ні, я її... подруга. Однак для твоєї матінки зійду і за маму.
- Як знаєте... піду, переодягнуся.


З першого погляду Вайро зрозуміла, чому Мапрон так побоювався своєї матінки. Дівчина уявляла таку собі огрядну бабегу, однак пані Касто була живим втіленням образу “стерва”. Худа, надмірна, і не по віку вродлива. Вона із зневагою дивилася на будь-кого, хто потрапляв у її поле зору.
Друге, що вразило Вайро – розкішні світлиці Мапрона. Згадуючи, як юнак нив з приводу втрати роботи, келькійка вже надумала собі жахаючу бідність нещасного хлопця. Однак ні голих полиць, ні вицвілих фіранок у розкішному будинку не спостерігалося. Вайро обурилася про себе.
Вона йшла, тримаючись за спітнілу руку Мапрона та видавлюючи із себе посмішку.
Попереду крокувала Елас, гордо закинувши голову.
Пані Касто, спопеляюче зиркнувши на прибулу трійцю, повела їх до вітальні і посадила на широких лавах, прямо засипаних вишитими подушками.
Вона перепросила у гостей і закурила довгу трубку, випускаючи дим разом із награним мовчанням.
- Мам... – перелякано почав Мапрон. – Я тобі писав про мою наречену. І ось, як і домовлялося, я привіз їх до тебе на знайомство. Я...Ми...Ми любимо одне одного!
Елас, яку немало потішала подібна дурна ситуація, в яку альварки, якщо це тільки не альварки-келькійки, потрапляли вкрай рідко, чудово приборкувала свій внутрішній сміх, випускаючи на поверхню лише бісики з очей.
Пані Касто зверхньо оглянула гостей.
- Та-а-ак... – протягнула вона. – Молоде покоління мене вражає: втекти з дому заради чужої дівчини, навіть не поставивши до відома матір!
Елас, і оком не моргнувши, підспівала у точно такому тоні, просякнутому іронією...Щоправда, надто невловимою, аби її відчула пані Касто.
- Та-а-ак. І не кажіть! Щойно я повернулася зі своїх золотих копалень, як тут мені мов сніг на голову: мам, я виходжу заміж, я його кохаю, а матеріальне становище мене не цікавить.
- Навіть так? – стримано перепитала пані Касто.
- Та-а-ак. Я їй, звісно, сказала, що перепишу на неї два молодих поселення на сході, однак якщо вона знайде гідну партію. Зараз... По приїзду сюди...
У пані Касто мало пар не повалив із вух. Вайро із страхом відмітила, що Елас переборщила у своїй грі. Однак опасання не справдилися.
- Так, так. Заповіти, спадки... Я оце якраз почала розбирати папери свого сина, думаю віддати йому все. Бо нам, в наші роки, хіба багато потрібно? Спокій, трішки ласки... Синівської. Мій синок любить мене, я завжди вірила, що після одруження він забере мене під своє крильце.
Мапрон покрився холодним потом. А потім гусячою шкіркою.
- До речі...
- О, так. Вибачте, я теж закурю, гаразд?
- О, звісно.
Елас граціозним рухом витягнула оксамитовий капшучок, у якому зберігалася курильна трубка... З червоного дерева, прикрашена золотим візерунком тонкої роботи та рубінами.
Вайро відчула, як розширюються її очі.
„Звідки це у неї?”
Вловивши погляд пані Касто, Елас байдуже сказала:
- А, дрібничка. Чоловік подарував. Це робота одного ювеліра, ми замовили йому цю штучку як випробування на уміння. А так, як він випробування не пройшов... Лишили про нього згадку. – І, помовчавши. - Ми беремо виключно професіоналів. Майстрів з великої літери.
- Так, звісно! – погодилася пані Касто, не відриваючи погляд від “дрібнички”. – А як там справи у столиці?
Елас пустилася у довготривалі розповіді про столичне життя, про політику, плавно перейшовши про усі ті неймовірно шикарні вечірки, які вона “влаштовує”. За якісь півгодини пані Касто аж тряслася від заздрощів.
Вайро та Мапрон все ще не сказали ні слова. Їм було ніяково під тиском грандіозних повітряних замків, що уміло вибудовувала Елас.
- Але ми не для того подолали такий шлях! – врешті припинила словесні потоки Елас. – Все ж таки потрібно вирішити долю наших дітей.
- О! – пані Касто все ще не губила гордої (але не надмінної – вже ось як півгодини!) постави та поважного тону. – Думаю, що мій син, моя єдина дитина, просто ідеально підходить ваші доньці. Так, звісно... – зітхнула пані Касто, - ми люди бідні. Однак гляньте, як вони любляться, неначе ті голубочки!
Мапрон спішно обійняв Вайро і ласкаво глянув на свою “єдину”.
- Нехай же поберуться...
- Наступного разу ми будемо тут через місяць. – нібито байдуже сказала Елас.
Мапрон нервово завезявся на лаві.
- Навіщо відкладати цю неймовірну подію? – пані Капсо розплилася у посмішці. – Я зараз же перепишу моєму синочку його віно. Поберемося сьогодні ж!
„Трясця.”
- Ммм, доцю, що скажеш?
„Трясця!!!”
- Я люблю його, мамо.
- Ну то добре. Я все зважила вже давно. Я притримуюся прогресивних поглядів на виховання, і не буду нав’язувати донці свою волю. – Поважно кивнула Елас.
- О, ви ж заберете вже сьогодні мого синочка. А я поки улажу справи та переїду потім до вас, у столицю. – скоромовкою проговорила пані Касто.
- Звісно. Дозвольте написати вам, як нас знайти.
- Я думаю, син заїде за матір’ю.
- Тим краще.
- Але ви напишіть.
- Безперечно. – і Елас красиво вивела щось на запропонованому аркуші.

За дві години Вайро билася в істериці.
- Ти дурний, хворий, вар’янутий збоченець!!!
Мапрон розгублено переминався з ноги на ногу.
- Це ж тебе ні до чого не зобов’яже. Просто так...Обряд.
- Ми не домовлялися!!!
- Хрін хріновий, якого ти репетуєш?! Через тебе я втратив роботу!!
- Тобі та робота, як до дупи дверцята! В тебе ж грошей кури не клюють!
- А у вас золоті копальні!
- Які в біса.... О-о-ох!
- Ходімо...Ну ходімо... Не псуй усе. Не псуй усе, заради чого трудилася твоя подруга Елас. Я боюся... Якщо все рухне... Мамця мене вб’є.
- На мені вже оце!!! – Вайро смикнула приколотий до волосся вельон, що належав ще матері матері матері Мапрона, пожовклий від старості, однак традиційно присутній на усіх весіллях роду пані Каспо. – Мене пов’язали!
- Я прошу тебе...
Секунду Вайро помовчала. І махнула рукою.
- Ходімо, хай йому грець!



Ще за дві години їх урочисто запитали, де б вони хотіли справити першу ніч. Мапрон сказав, що у друга (він, звісно, завжди мріяв справити цю подію, коли у сусідній кімнат спатиме рідна душа). Вайро закивала головою у знак згоди. “Мамця” сказала, що не заночує у Вайриної свекрухи, так як має ділову зустріч (байдуже, що за вікном стояла ніч). Пані Каспо багатозначно кивнула.
Зустрілася трійця вже у зеленому домі таємничого друга.
І тут почався невгамовний регіт з приводу жарту довжиною в день. Сміявся і малий хлопчина, брат “друга”, і Вайро, і Мапрон, і навіть Елас. Аж доки з другого поверху поспішно не спустився сам друг.
Аваро.
Вайро похитнулася.
Довгокосий юнак премило осліпив усіх своє посмішкою.
- Вайро? Який сюрприз. Чим завдячую вашому візиту у такий час? Ні-ні, не подумайте нічого, я страшенно радий бачити вас... і вашу подругу.
- Хей! – гукнув розпашілий від сміху Мапрон, котрий без свого ниття ставав надзвичайно приємним хлопакою. – Ану не загравай до моєї дружини! І взагалі: звідки ти її знаєш?
Аваро несказанно здивувався.
- Чекай... То ця чарівна дівчина і є твоя бігла полонянка, яку ти стільки часу чекав?
- Достеменно так!
- Ти щасливець! Віддав би я небо за одну ніч із цією богинею, а ти, ха-ха, маєш це просто так. Щасливець, о!..
- Яка ніч? – обурилася Вайро.
- Ніякої ночі. – підтвердила Елас. – Наша гра закінчилася.

На ранок Мапрон запряг касина і потряс у повітрі обв’язаними мотузочкою паперами.
- Все! Я вільний птах! Матуся хай лишається при маєтку, а щомісяця я слатиму їй якісь гроші. Однак тепер я почну самостійне життя!
- Ти б менше показував свої папери... – зауважила Елас.
- І куди ти поїдеш?.. – поцікавилася “жона”.
- Ех...Я вже намітив миле містечко на кордоні. Вамок називається. Провінція – що з неї візьмеш, однак там якось... життя простіше. І там-то точно матінка не шукатиме мене! Вайро, може приєднаєшся, га? Я тепер багатий хлопака!
- Та ні. Дякую.
Аваро обійняв на прощання друга.
- Ти ж не забувай нас...
- Краще ти мене! Я навряд чи колись з’явлюся в цих краях. А ось ти приїзди до мене. Спасибі за все, Аваро.
- Хай щастить!
Вони знову обійнялися, а потім Мапрон накинув на голову капюшон та покотився на своєму візку по дорозі геть від гостинного дому друга.
- Все закінчилося, Вайро. – Елас поклала дівчині руку на плече. – Думаю, і нам пора. У мене ще є справи, а ти, певно, вирушай додому.
Вайро закопилила губу. Як же їй не хотілося самій пертися аж у Альварію.
Елас грізно звела брови, забороняючи Вайро подібне себежаління та лінь. Вона перепросила у Аваро та пішла в кімнату для гостей, аби зібратися.
Молодий художник підійшов до похнюпленої Вайро, взяв її за руку і легенько стис. Вайро відчула, як перехопило її подих. Вона завмерла і в думках, і в тілі.
- Послухай... – Аваро вперше назвав її на “ти”. – Елас сувора з тобою. Чому так?
Вайро не хотілося зараз говорити, а тим паче про їхні стосунки з Елас. Однак вона видавила з горла надщерблений голос:
- Вона... Мудріша за мене. Вона відповідає за мене. Насправді я – розбещена дитина. І вона права, що час від часу може тормосити мене.. – гірко сказала келькійка.
- Вайро... – Аваро знову стис її холодні пальці. – Твоя Елас ще тиждень буде тут. Лишайся на цей тиждень у мене! Я стільки речей можу тобі розповісти, у нас будуть чудові бесіди! Мені дуже самотньо, тим паче Мапрон поїхав. А мій брат – мила дитина! – ще замалий. Не кидай мене у моїй сердешній муці. Будь моєю музою.
Щоки Вайро торкнув рум’янець, вона була злюща і на себе, і на Аваро, вона подумки веліла йому затнути рота, бо щось у серці противилося щирій вірі у ці всі слова.
- Я не можу бути музою, Аваро... – Вайро якусь секунду покопалася у голові, підбираючи слова. – Те, що ти бачиш, насправді не більш як оболонка. Я ж сама – зовсім не така. Я вередлива дитина. Не більше. А ти дорослий чоловік... Ось...
- Вайро... – художник похнюпив голову і сказав. – Це чудово, що ти іще дитина, з цього не можна робити трагедії.. Це велике щастя! А те, що я бачу – я в те вірю. Нехай ти вередлива, як ти кажеш, і розпещена. Однак звідки ти знаєш, що саме це є твоїм єством? Може варто розкрити тебе? Неначе нічну квітку, що звела свої пелюстки?
Поволі увійшла Елас. Вона окинула обох довгим поглядом, і, не даючи словам Аваро зірватися з його вуст, сказала:
- Що ж, Вайро. Якщо хочеш лишитися на цей тиждень – лишайся. Я заїду за тобою.
Вайро вражено видихнула. Елас не була схожа на саму себе.

Остервеніло, злісно та безжалісно дві стрункі постаті зійшлися у двобої, збиваючи ногами стовпи пилу. Брязкіт мечів розбивав денну тишу, а альварки лякливо сторонилися збожеволівшої парочки, аби не потрапити їм під гарячу руку.
Елас вдало провернула меча Тенако, схопилася руками за його рукоятку та спрямувала лезо противниці їй же в живіт. Кінчиком свого меча альварка чиркнула по смуглій шиї сестри, пустивши цівочку крові, що змішувалася з потом та текла під перемазану одежу.
- Скинула жар? – спокійно запитала Тенако, утираючи чоло. Вона швиденько приводила в норму своє дихання спеціальними вправами.
- Не скинула. – відцідила Елас. – Хотіла б я, щоб на цьому ось місці стояла Онто Каса...
- Тихше, сестричко.
- Хай чують! – сплюнула альварка.
- Ти впевнена?...
Мовчанка.
- Ти права. Треба бути обережнішою, - Елас повільно стерла піт з чола.
Тенако сіла на запилений спориш і відкинула зі змоклого лоба волосся, дозволяючи вітрові холодити розпашілу шкіру.
- Я тобі дивуюся, Елас. – сказала Правителька, не розплющуючи очей. – Ти, холоднокровна та незворушна воїтелька, що змила з своїх рук кров не однієї сотні ворогів, що не втрачала голови в ситуаціях, коли інші божеволіли, - і ось тепер ти біснуєшся, мов мала дитина, через якусь Онто Касу!
Елас тихо загарчала.
- Так, я біснуюся! Бо що вона собі надумала? Хто вона така?! Тенако, як ти можеш дозволяти їй робити з тебе слухняну ганчірку?!
Правителька бачила, як горіли очі сестри, як її трусить від обурення.
Тенако спохмурніла і зітхнула.
- Вона подавляє мене.
- Я це помітила, - з насмішкою процідила Елас.
- Вона мудра і досвідчена.
- Тенако... – Елас присіла навпочіпки біля сестри. – Але ж ТИ правителька. Не вона.
- Я знаю. Але я безсила.
Чорнява жінка відкинулася на спину і крізь мереживо вій дивилася на небо.
- Плюнь на неї. Дій, як знаєш. Ігноруй її... – не вгавала Елас і легко тормосила впрілу та втомлену сестру за рукав.
- Легко сказати, - не обертаючись сумно промовила Тенако.
- Ти справишся, люба. Нам треба відпочити...
Високо в небі, на шаленій швидкості, летів птах. Елас бачила по польоту, що це була її учениця. Тільки Вітер та її власний ібулог могли так літати.
- Он і Вайро біснується. Давай доженемо її і задамо прочуханки!
Враз Елас залилася сміхом, ніби скинула із себе непосильний тягар, махнула рукою до Тенако і гукнула:
- Вперед!
Елас зірвалася з місця, на ходу засовуючи в піхви свого меча, і свистом підкликала птаха Тотсу. Те саме зробила Тенако, однак птаха їй довелося спершу відв’язати. Жінки заскочили на ібулогів та стрімко злетіли ввись, лишивши альварок дивуватися на землі настільки незвичній поведінці дочок Санно.
За мить правителька та Елас наздогнали келькійку. Сестри вистроїлися обабіч дівчинки на деякій відстані, та конвоювали її, повторюючи кожен маневр. Вайро бачила, що за нею летить Елас, однак другу альварку ніяк розгледіти не могла. Враз Елас проробила складну фігуру на птахові, і Вайро розцінила це як запрошення до гри. Вона в точності повторила всю комбінацію, викликавши у Елас схвальні вигуки. Вони біснувалися на ібулогах, паралельно пускаючись все нижче до кришталевого лісного озера, що приймав у себе підземні води цих земель. Нарешті Елас була так низько, що її птах крильми здіймав хвилі на дзеркалі озера, і тоді вона проробила на птахові щось зовсім неймовірне з області акробатики. Келькійка спробувала вторити їй, однак не втрималася та з матюками гепнулась у холодну воду, здійнявши стіни бризок. З реготом жінки пострибали прямо в одежі за нею.
Вайро, відпльовуючись, дивилася крізь краплини на віях на сонце, і настрій підіймався, а прохолода озера дарувала свіжість та бадьорість. Під водою пірнала Елас та смикала ученицю за ноги, тягнучи на дно, однак Вайро відчайдушно брикалася і намагалася реготати та не захлинутися одночасно. Час від часу біля неї виринало засміяне лице...Правительки, однак тепер, у веселій забаві, вона постала не в образі „вищої істоти”, як про себе напівжартома-напівсерйозно називала її Вайро, а в образі молодої грайливої альварки. Вода іскрилася на сонці, стікала струмками з чорного волосся Тенако, заливала їй очі та носа. Однак саме неймовірне було все ж спостерігати за Елас. Ніколи Вайро не могла подумати, що її наставниця ще уміє ось так бавитися. І всі плани “тікати і повертатися додому” моментально розвіялися під натиском сміху та гри.
Нарешті, геть втомившись, Вайро намацала ногами муляве дно та вибралася на берег, стікаючи водою.
- Уф, ну ви даєте... – протягнула келькійка, шукаючи хоч одне освітлене сонцем місце між деревами, що тісним кільцем оточили озеро.
- Ми були злі, так само, як і ти. І вирішили розвіятися. – сказала Елас, трусячи волоссям зі сторони в сторону, та розсипаючи навсібіч сріблястими намистинками води.
- Інколи корисно повертатися в дитинство... – зітхнула Тенако. – А ти, Елас, дуримарка. Якого дідька зі зброєю в воду стрибати? Тепер мені ще з мечем панькатися.
- Ага. Ось юній Стоор легше. Вона свій меч викинула.
- Викинула? – припіняла дуги брів Тенако.
- Так. Вона психанула та жбурнула його мені під ноги, - із задоволеною посмішкою промовила Елас до Тенако і строго глянула на ученицю.
- А якщо зараз з-за дерев вийдуть вороги? – в тон сестрі підіграла Тенако.
- Ха-ха-ха.
Вайро відкопилила губу. Знайшли коли потішатися.
Вони покликали своїх птахів, та не поспішаючи полетіли до табору. Вода ще холодила їхні тіла, було легко і весело.
- Ну що, сестричко, - підлетіла ближче до Тенако Елас, - підемо рятувати Вайриних осорів?
- Ой...Ти про це все... – Тенако помовчала. Вона бачила, як здивована та напружена до краю Вайро ловила кожне її слово. – Завтра, після ради, почнемо підготовку.
Келькійка порівнялася з сестрами.
- Ви таки зробите набіг на шахти?! Чому враз ви змінили рішення? Я ж думала, що...
- Я тобі потім все поясню. – сказала Елас, і пустила свого птаха у швидкий лет.
За нею поспішила Тенако, а Вайро так і стояла посеред лісу, мокра, із шматтям сонячного проміння на одежі та водоростями у волоссі. Вона вже геть нічого не розуміла, почувалася спантеличено...і щасливо.

Вечір пестив теплими руками Вайро, і вона дозволяла йому гойдати її та огортати синім медом сутінок. Келькійка не почувала звичної втоми, ніщо не боліло, і вона поринула спогадами додому. Груди болюче стиснулись. Там же...мама, Аелі, Каро... Рідні, близькі люди. Ось чому альварки так шалено тренуються, заповнюють кожну хвилину часу. Аби не сумувати за домом. Вайро зовсім забула про милих їй людей, хоч весь час відчувала смутну тривогу, і лише тепер зрозуміла, що було її причиною. Їй не вистачало родини...
Через постійну біганину та скажений темп нинішнього її життя, Вайро не могла знайти сердешних подруг. Так, Аглех і Уя були її добрими приятельками, але хіба такі стосунки можна порівняти з тим, що було у них з Аелі? А наставники, учителі...Вони лишалися чимось недосяжним, закритим, ніколи не цікавилися тим, що вирувало у дівчинки всередині. Було одне правило: треба вчитися і займатися, інші думки лише відволікають. Альварки вбивають у собі переживання, вони абстрагуються від усього, і це робить їх непереможними та незламними. Справді, скільки Вайро не спілкувалася із вродженими альварками, - їхні голови по ночах не розривали думки на кшталт “суть життя”, чи ще якогось філософствування. Вони були розумними, мислячими, однак вбивали при народженні усі ті роздуми, що тягнуть за собою тривалі “смури” та депресії. Чого не скажеш про “прийдешніх” воїтельок. Таких, як Вайро.
Дівчинка повернулася на живіт, і у ніс вдарив запах вечірньої трави, стомленої за день, злегка стоптаної та мовчазної. Вайро спеціально відійшла подалі від поселення, аби послухати сонні пісні лісу. Вдалині виднілися альварські вогники, сіро-синє небо темними громадами закривали гори та ліс. Дівчинка зітхнула, враз згадавши, що завтра їй виповнюється 16. Мама б влаштувала святкування, а Вайро замовила б їй подарунок, про який мріяла цілий рік. Аелі подарувала б подрузі щось безглузде і смішне, і вони разом тішилися б з того подарунка.
Альварки не святкували дні народження. Вони навіть не знали, коли народилися. Вони вели лік своїм рокам, знали, в яку пору року з’явилися на світ. Однак пам’ятати день...це вважалося б за крайню самозакоханість.
Дівчинка знову перевернулася на спину, підклала руки під голову. Серце болюче стиснулося, а думки роїлися в голові і не дозволяли заспокоїти її душу нічній колисковій лісу. Вайро все ще не вважала Альварію своїм “домом”. Вона прийшла сюди, ловлячи мрію, вона розчарувалася, однак шалений ритм життя так захопив її, що часу на роздуми та сумніви практично не лишалося. Певно, альварки знати не знали, що можна захотіти “назад”, коли вже тут опинився.
Вони з фанатизмом бралися за кожну новеньку. Вони заповнювали пробіли в освіті, вони робили її майстром в певній справі, вони навчали її так досконало володіти мечем, як мало хто умів. Однак лише досягнувши поважного віку альварки починали жити для себе. А келькійці так не вистачало цього “для себе”!
Правда, і Вайро була у цьому переконана, те саме відчували більшість “посвячених”. Вроджені ж просто-на-просто не знали іншого життя, ніж те, яке вели з пелюшок. Саме тому “посвячені” альварки поверталися у зовнішній світ, де вони могли жити для і себе, і для Альварії. Знаючи гарно “світське” життя, будучи досконало натасканими воїнами, вони ставали ідеальними шпигунами, забезпечуючи Альварії відчуття пульсу усіх розвіданих країн.
Келькійка почула чиюсь присутність і розплющила очі. Небо вже вбралося у зоряну діадему, а поруч сиділа Елас. Вона тримала в руках горнятко з касинським молоком, пила його маленькими ковтками, та дивилася вдалечінь. Її світле волосся на лобі туго перетягував шкряний мотузок, довгий темний комбінезон, вишитий сріблистими візерунками на грудях, ховав її засмагле тіло під важкою матерією. Ноги ледь торкнула вечірня роса.
- Я не чула, як ви підійшли, - просовила Вайро тихим сиплим голосом.
Елас повільно повернула голову до дівчинки.
- Називай мене на “ти”. Годі вже.
- Гаразд... – зам’ялася Вайро.
- Про що ти думаєш? – запитала альварка.
- Ну...Якщо чесно... Я думаю про дім. Я дуже скучила за старим життям.
- Ти сумніваєшся, що вибрала саме свій шлях? – прямо запитала Елас безпристрасним вечірнім голосом.
- Не без таких думок. Я не можу щиро полюбити все це... – Вайро в’яло повела рукою в бік шатер та вечірніх вогнів табору. – Я не можу прижитися тут...
Їй було дуже ніяково та соромно розповідати про це Елас, однак казати неправду Вайро не могла. Елас не розсміялася, не нагадала про дитячі мрії опинитися серед альварок. Лише серйозно кивнула і промовила:
- Ще мало часу пройшло, дівчинко. Надто мало. Тебе грубо пересадили в чужий грунт, і твоє коріння все ще не може прорости до води. Хто зна, чи деревце загине, а чи забуяє пишним цвітом. Іншого не дано. Тож і твоє сум’яття ненадовго. – Елас сьорбнула молока та простягнула його Вайро.
Келькійка відпила солодкої рідини і зітхнула до своїх думок.
- А я все думаю про те, що ти мені сказала... – продовжувала далі Елас.
Вайро розвела руками – вона не пам’ятала, що ж такого говорила наставниці.
- Ти сказала, що я не знаю, що таке кохання. – з болем проговорила жінка.
Вайро потупилася, бо той душевний біль альварки був настільки сильним, що і вона частинкою душі зачерпнула його.
- Ти була не права... – зітхнула Елас. – Я добре знаю, що таке кохання....
Вони мовчки слухали вітер. Вночі він здавався м’якішим та сонним. Врешті голос Елас знову став твердим.
- Рада постановила зробити набіг на шахти.
Вона нарешті різко повернула голову до Вайро і та побачила, як блиснули білки очей алвьарки.
- Правда? – зраділа Вайро. – Що, просто так?
- Просто так. – сказала альварка, стиснувши пориви серця. Вона чомусь почувалася винною. – Якщо хочеш, - додала Елас, - ми можемо злітати в Набод, аби ти владнала усі свої справи. Саму тебе я не відпущу, однак якщо полетимо разом...
Вайро аж підстрибнула:
- Спасибі! – вона б кинулася обійняти Елас, однак стримала свій порив. – Спасибі велике...
- Я просто знаю ціну обіцянкам.
Дівчинка ніяк не могла повірити, що все настільки вдало обернулося для неї. Щойно вона втратила будь-які сподівання хоч якось зарадити Оліву, як раптом приходить Елас і так просто каже: летимо! Звісно летимо! Дівчинка піднялася на ноги, махнула на прощання Елас і поспішила до намету, аби виспатися перед завтрашнім тренуванням.
Вайро пішла спати, а Елас поклала темряву на повіки, і подумки почала розплутувати клубок часу.

... Він грався з її світлим неслухняним волоссям, коротко постриженим та м’яким. А вона, двадцятирічна красуня, дозволяла собі скрутитися клубочком біля його боку, знесилено обійнявши коханого.
Більш ніхто не бачив її слабкою. Ніхто не міг спостерігати, як тяжчають її повіки від насолоди та млості, як вона звивається від пестощів та любовної гри. Як просить, _просить_ не зупинятися, довести її до божевілля, зробити так, аби вона не могла більше контролювати себе... Цього не бачив ніхто, окрім нього. Того, біля кого вона ставала грайливим кошенятком.
Фарко був старше за неї на пару років. Високий та сильний, з трагічним обличчям, що несло на собі слід світлого смутку, він зустрів юну дівчину Елас по дорозі до Торканії, і попросився до неї в попутники.
Елас завжди мандрувала одна, і тим паче не могла уявити собі мандрівку з чоловіком. Вона сторонилася їх і тихо ненавиділа, зрощена на легендах матері Санно, здобрених відповідною атмосферою всієї Альварії. Однак вродливий молодий чоловік був настільки щиро позитивний і, в той же час, неймовірно прекрасно сумний, що їй стало цікаво зблизитися з ним, як з людиною. Дружба зав’язалася легко і невимушено, попутник Фарко дивував альварку глибиною своєї душі та нестандартністю думок, в яких Елас бачила власне відображення. Вже через день обоє зрозуміли, що можуть вловити суть без слів, що є дуже близькими людьми. Вони розмовляли так, ніби шлях до Торканії не завершиться ніколи, ніби їх не покличуть інші справи. А хіба...Хіба є ще якісь справи? Хіба є ще якийсь дім, окрім неба?
Вона так легко клала голову йому на коліна та дивилася на зорі.
Він так легко плакав їй у долоні.
Елас просто стала його, а він став її. Вони злилися так природно, ніби дві краплини. А все інше не існувало. Цілий рік.
А потім виявилося, що світ досі крутиться. Елас кликали в Альварію для чергового завдання, а Фарко змушений був вирішувати справи у своєму Товаристві.
Вони розлучилися, аби три місяці божеволіти одне без одного, аби потім зустрітися знову, і знову божеволіти від щастя.
Ночами він боявся відпустити її руку.
Фарко був _відуном_. Стояв на службі у керівництва таємної релігійної секти, в якій поклонялися механічному богові і вважали себе такими самими механізмами - його створіннями. Фаркові було все одно, що і хто там вважав. Йому дали захисток та кошти для існування. Адже в усіх країнах відуни були поза законом. Якби хтось дізнався, хто він, хоча б випадково – його б убили. Однак у Товаристві він був правою рукою Голови. Адже для Товариства він був ідеальною машиною для навіювання та керування людьми.
Фарко мало розповідав Елас про свою роботу, так само, як Елас не говорила майже про Альварію. Не тому, що вони не довіряли одне одному: просто хотілося лишити _той_ світ поза межами їх стосунків. У їхній парі було лише _кохання_.
Елас часом муркотіла йому на вушко:
- Ти зачарував мене, відун. Де це бачено, щоб вроджена альварка так закохалася у чоловіка?
- О, так! При цьому я сам себе зачарував, бо де це бачено, щоб відун так закохався у альварку?..
А в ту ніч вони лежали, зімлілі та ослаблені, він грався з її волоссям, а вона ніжилася у його теплі. Однак над ними нависла розлука. Голова Товариства мав зустріч з подібною таємною сектою. Мета зустрічі так і не стала Елас до кінця ясною, начебто Голова хотів змусити інше товариство прийняти його умови та погодитися на співпрацю з метою розростання руху та повалення існуючого в Торканії режиму. Для цього і потрібен був відун, котрий міг змусити секту прийняти умови своїх роботодавців.
Переговори мали тривати день, у таємному місці. Фарко не вчив Елас тому, що знав сам, однак часто проробляв з нею всілякі фокуси. Ось і в той день він встановив з нею мисленнєвий зв’язок, і пішов на зустріч...

...Слова. Говорять. Байдуже, ось тобі море позитиву.
Елас посміхнулася, відчувши, як Фарко нахабно передає їй сильне збудження.
Я працюю, зачекай.
- Я і так прийняв умови.
- Чому я не відчув ваших намірів?!
- Ти сам навчив мене ставити ментальний бар’єр.
- Стривайте! Я нічого такого не хотів. Мені байдуже!
- Відуни надто небезпечні. Їх не повинно бути. Хочеш посісти моє місце?
- Я нічого не хочу. Відпустіть мене. Ви. Хочете. Мене. Відпустити.
- Дурню, ми захищені від твого впливу.
Елас, я ...не....повернуся...
Вони помиляються!
Я тебе...кохаю..
.......
- Фарко!!! Фарко!



- Фарко...
По її щоках текли сльози, а вона не стирала їх, дозволяючи вільно стікати на шию та груди. Десять років минуло. Десять років! А час не має над нею сили. Почуття так само сильні. Особливо якщо розворушити.
Елас десять років у своїх мандрах шукала Товариство. Шукала, аби жорстоко помститися. Однак вони були професіоналами, і їх неможливо було знайти. О, так. Елас це знала.

Вайро втомлено відсапувалася після тренівки, поклавши собі на обличчя великого лопуха. Він ніби вбирав жар розпашілої шкіри і дарував прохолоду.
Аглех присіла навпочіпки біля подруги і з ходу поділилася новинами.
- Ці божевільні валофукосці не мають ні стида, ні совісті! Ось щойно з Валофукосу повернулася одна моя знайома. Каже, що бачила провінційні шахти... Вона ж у провінції була, у Набоді.
- І? – ліниво поцікавилася Вайро, якій зараз було глибоко фіолетово до якихось шахт.
- І сказала, що там працюють нещасні осори з ранку до ночі у жахливих умовах!
Вайро підвелася на лікті, знявши з очей зелене покривало.
- А чому саме осори?
- Це ж сама безправна раса у світі! Хто за них заступиться? От їх і використовують як можуть. До речі, кажуть, що ото до нас колись ще до тебе приходила дівчина. Її так і не взяли. Але вона прилітала з осором. Так того осора схопили і продали на копальню! Бідній дівчині прийшлося самій додому повертатися... Так розвідниці казали.
Вайро, лишивши очі у тонюсіньких шпарочках повік, тихо запитала:
- Аглех, ти що, знущаєшся наді мною? Чи сама не тямиш, що кажеш?
- Та мабуть друге... Бо інколи я хочу над тобою познущатися, але ж не зараз! – обурилася дівчина.
- Ти розповіла... про мого Оліва... Про мого зниклого друга...
Вайро підвелася і, забувши про втому, посунула вздовж табору. Аглех пробувала окликнути її, однак даремно. Вайро не хотіла розмірковувати. Вона вже вирішила, що робитиме...

...........

- Божевільна задумка!.. – процідила крізь зуби Аглех, розтираючи у ступці зелений порошок разом із дивним слизом. – І ти божевільна. Наші виженуть тебе взаший.
- Не виженуть, Аглех, – запевнила її Вайро, гидливо озираючись на вміст посудини. - Я на хорошому рахунку.
- Але! Тікати без дозволу заради якогось самця...Та ще й вирядившись у напівосорку... Маячня. А якщо не виберешся?.. Не хочу тебе засмучувати, але ти ще меча в руках нормально тримати не навчилася... А вже щось про себе надумала...
Вайро втягнула повітря та відкинула голову, намагаючись не вийти з себе від настирливого капання на мізки.
- Я нічого не надумала... І зважую свої сили.
- З шахт ще ніхто не тікав! Це вірна смерть!
Келькійка закотила очі та протяжно зітхнула.
- Гаразд. Вчиняй, як знаєш. Готова?
Вайро кивнула і швиденько роздяглася. Аглех занурила руку у малоприємне місиво зеленого кольору та почала втирати його у шкіру подруги. В повітрі повис терпкий запах, шкіру холодило і стягувало. Келькійка кривилася і гидливо їжачилася.
Полог шатра привідкрився, дівчата здригнулися, але заспокоїлися, побачивши Ую. Білявка тримала у руках слоїк.
- Ви двоє – хворі. – сказала вона, простягнувши баночку з рідиною Вайро.
- А як воно діє?
- Можеш хоч зараз спробувати. Повторюй процедуру раз на 12 годин. А. Іще. Зір трохи стає розпливчатим зблизька.
- Дуже? – стривожилася Вайро.
- Я ж сказала – трохи.
Уя відкрила слоїк та вмокнула у рідину паличку, на якій повисла тягуча краплина. Обхопивши рукою голову Вайро та закинувши її назад, альварка капнула в кожне око трішки зілля. Вайро скривилася та зажмурилась.
- Пече! Трясця...
Коли Вайро розплющила очі, вигляд у неї був прямо-таки приголомшливий. Зіниці розширилися настільки, що їхнє чорне полотно зайняло усе очне яблуко, заховавши під собою блакить очей. Вони неприродно ближчали, ніби очі хворої людини і не реагували на перепади освітлення.
Вайро простягнула вперед руку і здивовано моргнула. Це ж треба: власна рука обернулася на розмиту пляму. Нічого собі “трішки”! Тим часом Аглех вже закінчила обмазувати Вайро зеленою рідотою і відійшла на пару кроків, намагаючись у напівтемряві шатра оцінити якість виконаної роботи.
Підсохнувши, келькійка одягнула зеленавий балахон, і вийшла на сонце. Вона накинула на обличчя капюшон та швиденько попрямувала до лісу, аби заховатися від цікавих очей. В гущавині повернулася до Аглех та Уї.
- Ну як?
- Ну чистої води вийшла напівосорка! Все-таки наші знають досконало мистецтво перевтілення...
І справді, Вайро найменше зараз нагадувала ту, ким була ще донедавна. Жовто-зелене волосся хвилями спадало на плечі, обхоплене на лобі плетеним обручем, шкіра зеленаво світилася, а великі чорні очі, підкреслені блиском, надавали їй ще більш нелюдського вигляду.
- М-м-м-м! Так тобі набагато більше личить, ніж до того! – з дитячою безпосередністю поділилася враженнями Уя.
- Ти ж тільки не купайся...А голова ще довго буде зеленою, о, так! – протягнула Аглех, прискіпливо оглядаючи творіння рук своїх.
- Дякую! Ви, дівки, головне не підведіть. Зробіть так, щоб в очах Тенако я була реабілітована за свій вчинок.
- Ну... – Аглех відкинула своє коротке чорне волосся назад. – Ми, звісно, спробуємо... Однак з тебе смачна вечеря по приїзду.
- Гаразд.
- І привези мені щось миле! Якусь цяцьку на шию... – вставила Уя. Вона соромилася свого захоплення прикрасами, бо альварки, якби дізналися, одразу засміяли б її. Однак із цими двома тринадцятилітня воїтелька почувалася спокійно та просто.
- Постараюся. – Вайро свиснула і глянула в небо крізь віти дерев, спостерігаючи, як крихітна цятка падає з висоти, обертаючись на ібулога.
Аглех обійняла її.
- Все взяла?
- Все.
- Гаразд. Якщо за два тижні тебе не буде – ми вирушимо на допомогу.
- Це навряд чи знадобиться. – запевнила Вайро, хоча сама у це переставала вірити.
Вітер залопотів крилами у них над головами, і келькійка вправно стрибнула у сідло, міцно захопивши повіддя.
- Порви їх, Вайро! – гукнула Уя, намагаючись додати своєму голосу дорослої впевненості.
- Будь обережна! – помахала рукою Аглех.
Вайро гайнула вгору.


Мури могутнього міста наближалися невмолимо швидко. Вайро сковував неприємний холодок, вся хоробрість зникла, наче по змаху руки. Вона обсмикнула одежу, приземлила Вітра і відпустила його, хлопнувши по крутих боках.
Охоронець, що куняв під палючим сонцем біля головних воріт Набода, хутенько випростався та напустив на себе грізний вигляд. Побачивши, як подорожня відпустила свого птаха, він нахмурився, запідозривши неладне.
Від охоронця тхнуло потом та засаленим одягом, і Вайро мимоволі поморщилася.
- Стояти! – пробасив охоронець. – З якою метою входиш у місто? – він безсоромно розглядав дівчину з голови до ніг, не приховуючи своєї відрази.
- Я шукаю свого чоловіка. – сказала вона. – Мені повідомили, що він десь тут.
- Десь тут?! – розсміявся здоровило. – Що осорському бидлу робити серед нас?! Пішла звідси, хутко! Мені не велено пускати дикунів у ці володіння!
Вайро навіть вухом не повела.
- Мені сказали, що він десь на якихось шахтах. Я хочу його знайти.
- Га-га-га, звісно, є для вас у місті застосування! – зареготався охоронець. Він якусь мить подумав, і врешті сказав:
- Я доставлю тебе на шахти до твого любчика, га-га-га. Влаштую тобі гарну поїздочку!
Вайро про себе всміхнулася.
- І чому ви мені вирішили допомогти? – запитала вона.
- Ну... – здоровило лукаво примружив очі. – Ти бидло, та не настільки, як решта. У тобі тече людська кров, а ми одне одному допомагаємо. – він зареготався. – Це ж якою мала бути твоя мамка, щоб здоровий на голову чоловік не погидував паруватися з нею?
Вайро скривилася.
- Осором був татко.
- Га-га-га! Тоді не дивно. Баби – ще ті курви.
Келькійка насупилася і процідила:
- Я краще піду.
- Ну ні! - охоронець мов клешнями учепився в її лікоть та притягнув до себе.
Вайро скрикнула, але він вільною рукою міцно затис їй рота і потягнув у сторожку. Там поглядом зустрівся із здивованим помічником.
- Заміниш мене на воротах. – гаркнув охоронець помічникові. – Я маю чудову кралю для шахт! Увечері пригощу тебе чимось за гарну роботу та відмінну службу.
Помічник посміхнувся жовтими зубами та перевальцем почовгав до дверей.
Охоронець, боляче скрутивши Вайро руки за спиною, міцно зв’язав їх линвою та вставив у рота кляп, аби полонянка не посміла кричати.
- Ось так... – пробурмотів він, задоволено посміхаючись.
Накинувши капюшон дівчині на голову, він звалив її на плече, та виніс на двір, де був прив’язаний його ібулог. Перекинувши келькійку через сідло, чоловік важко злетів у повітря та попрямував вздовж міських мурів до вугільних шахт. А Вайро лишалося тільки сміятися про себе. Поки що все йшло так, як було заплановано, навіть набагато краще. До шахт її доставляють верхи, як королівну!

Вона сиділа, прихиливши голову до холодної стіни.
- Нащо нам здалася дівка, у нас своїх цілий барак! – кричав управитель.
- Я що, даремно її сюди тягнув? Чи ви хочете, щоб вона заражала своїми болячками весь Набод?
Вайро чула, як тяжко сопе управитель.
- І скільки ж ти хочеш за неї?
Охоронець витримав паузу і з повагом сказав:
- Двадцять п’ять срібних.
- Скільки? – вигукнув управитель обурено, а його крику акомпанував гучний регіт решти присутніх у кімнаті.
- Двадцять п’ять. – повторив охоронець.
- За таку ціну, любчику, я собі на роботи мужика куплю!
- Ви її ще не бачили!.. – роздратовано, але не без награної інтриги вигукнув охоронець.
- Хіба є на що дивитися?
Охоронець відкинув капюшон з обличчя Вайро та витягнув з рота кляп.
Якусь мить всі мовчали.
Вайро стривожено озиралася.
Тьмяна кімната із невисокою брудною стелею, вичовганий килим на земляній підлозі. Слабка лампа лише висвітлювала центр кімнати, лишивши куткам бавитися із тінню. У тій тіні сиділи якісь люди, яких було годі розгледіти.
Управитель, підстаркуватий товстий дядько, насупився і злісно зиркнув на охоронця.
- Ти здурів, це ж полукровка!
- І?
- Ти хоч знаєш, хто її батько?! Ти її питав?
- Її батько був осором, а матір – людська хвойда.
- Це так? – запитав управитель у дівчини.
- Пішов в дупу! – прогарчала Вайро.
- За десять візьму. – сказав управитель.
Охоронець матюкнувся, але не заперечив і, перерахувавши гроші, пішов геть, грюкнувши дверима. Вайро усіма силами намагалася подавити дрижаки в колінах.
- Вставай! – грубо крикнув управитель. Він передав дівчину в руки одному з помічників. – Нове молоде м’ясо.
Дівчину повели довгими коридорами, вивели надвір і, врешті, завели у добре огороджену зону, з розставленими по периметру охоронцями. За огорожею розміщувалися бараки, і в один з них завели дівчину. В ніс ударило смородом та затхлістю, Вайро благально глянула на свого конвоїра, але його лице було незворушним.
- Зараз нікого нема, - сухо мовив він, - бо усі на роботах. Завтра почнеш працювати і ти. Правила такі: сніданок, робочий день, вечеря, відбій. Вранці тобі дадуть завдання, скоріш за все підеш у пральню або на кухню. Виходити з бараку після відбою не можна, якщо порушиш – тебе уб’ють. Решту правил тобі розкажуть твої нові друзі.
Чоловік вказав їй на лежанку, застелену сірою рядниною. Вайро, поморщившись, сіла на неї. Лишившись одна, вона огляділася. Жорсткі лави довгими рядами, цвілі стіни та земляна підлога. Навіть вікон не було. Торкатися до чого-небудь дівчина гидувалася, тож Вайро обхопила коліна руками і так заклякла, думаючи про своє.
А ввечері її вибив із напівтрансу гомін та галас. Це повернулися жінки з роботи. Вони зайшли усім скопом до бараків, брудні, потомлені та схудлі. Охоронець, що супроводжував їх, кивнув на Вайро.
- Це новенька. Розкажете їй усе, що треба.
Ще раз оглядівши приміщення, він вийшов. Зеленошкірі осорки заніміло стояли, не зводячи з Вайро злих очей. Нарешті заговорила одна з них.
- Сьогодні неждане свято, чи що? Відповідай!
Вайро злякано похитала головою.
- То до чого цей маскарад? Якого ти вирядилася в одну з нас, савучка? Думала, що ми осліпли від роботи? А?
Вайро затремтіла всім тілом, і, подавивши хрип, видавила з себе тихі слова:
- Я прийшла не для того, щоб зробити вам зле. Просто я чула, що на цих шахтах десь працює мій коханий... Я дуже хочу побачитися з ним....
Жінка злісно вишкірилася.
- Савучка та осор не пара! Навіщо ти брешеш нам?
- Це правда! – вигукнула Вайро. – Дозвольте розповісти вам...
Осорки мовчали, доки одна з жінок, видно, головна, не кивнула в знак згоди.
- Я сама нетутешня... – почала Вайро. – Довга історія, однак я сама з Келькії – маленької країни на сході.
- Щось я не чула про таку! – грубо перервала її осорка.
- Припини, Аро. – виступила вперед немолода жінка у рванні. - Нехай дівчина говорить. Я знаю цю країну!
Вайро вдячно глянула на жінку та продовжила:
- У нас осори не знають того приниження, що тут, вони живуть на рівні з іншими...Так! Це правда. І хіба є дивним те, що я полюбила вродливого та розумного осора, обравши його, а не тупоголових однолітків? – Вайро опустила очі, подавлюючи сльози. - А якось ми мандрували разом...і так склалися обставини, що ми на два дні опинилися порізно. І в то час його зловили та продали в рабство... Я про це дізналася лише півтори роки потому.
- Чому так довго ти не знала цього?
- Бо я думала, що він не дочекався мене і полетів додому.
- Не дочекався кохану дівчину?
- Він не кохав мене... – зітхнула Вайро.
- Ти хочеш сказати, - жінка припідняла брову, - що добровільно прирекла себе заради юнака, який навіть не кохав тебе?
Вайро промовчала.
- Знаєш... – голос жінки прозвучав трішки м’якіше. Осорки розсідалися навколо дівчини, слухаючи цю дивну історію. – Не хочу засмучувати тебе, однак від реальності не втечеш. Мало хто з чоловіків може витримати цілих два роки на шахті...Вони мруть. Від недоїдання, хвороб, перевтоми...Від завалів та затоплення. Від побоїв та знущання. Нам, жінкам, тяжко, але куди легше, ніж їм... І ще. – вона перейшла на зовсім тихий голос. – Тобі все одно не вдасться проникнути у чоловічі бараки. Тебе уб’ють.
Чомусь Вайро стало зовсім зле. Вона почала усвідомлювати, наскільки безглуздим був її вчинок. Вона похилила голову, та якась з жінок ніжно обійняла її і пригорнула. І тоді смертельно потомлені жінки, замість відпочинку, розповідали новенькій історії свого життя, аби хоч якось припинити потік її невеселих думок.
...Пізно ввечері, коли осорки розбрелися по місцям та провалилися у тяжкий сон, двері скрипнули і до бараку зайшов той чоловік, що конвоював Вайро.
- Гей, новенька! Іди сюди.
Вайро підняла голову і, не мигаючи, втупила у охоронця погляд. Нічого хорошого цей візит для неї не віщував.
- Я сказав: іди сюди!
Жінки несхвально, а дехто навіть обурливо, зашушукалися, однак на повний голос виказатися не ризикнули. Вайро тяжко піднялася з ліжка та похмуро підійшла до дверей. Міцна рука охоронця схопила її за баки та витягла з приміщення. Ніч вітала холодним вітром, і келькійка щільніше загорнулася у плащ.
Охоронець поглядом роздягав її, домальовуючи в уяві заховану в одежі фігуру.
- Так, управитель правий... – посміхнувся він у вуса, - з тебе чудове м’ясо.
Вайро охопила лють, і вона стисла кулаки, готова у будь-який момент на практиці застосувати отримані за ці кілька місяців проживання серед альварок знання, однак навіть виду не подала, лиш зобразила страшенний переляк.
- Ти ще чистенька, - бурмотів далі охоронець, - у тебе ще не відібрали твою одежу та не видали табірну, тож і вигляд у тебе чудовий, незважаючи на те, що ти драна осорка-полукровка!
Він міцно обійняв Вайро і силою повів її геть від дверей, у свою сторожку.
Дівчина тихо запитала, пересилюючи стукіт зубів:
- У мене завтра заберуть мою одежу?.. – запитала вона.
- Аякже!
„Діяти треба або зараз, або ніколи”.
- Куди ви мене тягнете?..
- Зараз побачиш.
Вайро смикнулася, однак ціпкі руки ще міцніше скрутили її.
- Пустіть мене, бо я буду кричати! – вихопилося у неї з відчаю. В голові проносилося безліч варіантів дій. Вайро дивувалася, що в такій ситуації ще не втратила голови та не за панікувала, все відбувалося ніби не з нею, ніби у якійсь книзі, і вона просто підбирала найбільш підходящі для такого випадку слова та реакції.
- Тільки пискни! – рикнув охоронець, і Вайро відчула, як через одежу її тіла торкнулося холодне лезо. – Ти навіть моргнути не встигнеш. А якщо ти думаєш, що хоч хтось у цьому проклятому місці кинеться тебе розшукувати, то ти помиляєшся.
Він затягнув її у кам’яну двоповерхову споруду і поволік на другий поверх. Вайро судомно намагалася придумати вихід з ситуації. Чиркнути ножем? Так, вона встигне витягти його з потаємної схованки у підошві. Але чи зможе вона ударити? І як далеко вона встигне зайти від переслідування? Може якийсь інший варіант?
Ніби відсторонений спостерігач вона дивилася на те, як її охоронець сопе, розв’язуючи мотузок на штанях, слухала, як він велів їй бути тихою. Враз страх відступив. Це було ніби прозріння, яке отверезило, оживило, надихнуло. Вайро розсміялася чоловіку в лице і пришпилила до землі зневажливим поглядом. Та хто він такий? І якого дідька псує їй настрій?
Ця раптова переміна в статурі, вигляді та погляді полонянки ніби молотом огріла охоронця по голові. Він здивовано зиркнув їй у очі та не знайшов нічого розумнішого запитати, як лише одне.
- Шо таке?
- Нічого. – відповіла Вайро. – Просто якщо ти зараз не зав’яжеш свої штани назад та не вгамуєш свій пил, то я тебе уб’ю.
- ЩО?!
- Те, що чув. Краще приготуй мені чаю і давай поговоримо про життя. Я не хочу спати, а лежати без сну у смердючому бараці – не вихід.
Охоронець кліпнув очима і від здивування не міг навіть поворухнутися. І тут, неначе хвилею, на нього накотилася лють.
- Ти здуріла, так?! Закрий рота, ти, довбана хвойдо!
- Ти що, літературної мови не знаєш? – припідняла брову Вайро. – Це все можна було сказати спокійніше.
Охоронець так обурився, що витерпіти більше не міг. Він з кинувся до келькійки із зловісним риком, однак вона прудко вивернулася та буквально вислизнула з його рук. Доки охоронець по інерції долітав ще якийсь метр не в змозі зупинитися, доки він розвертався, бризкаючи отрутою з очей, Вайро вхопила здоровенного бутля із товстого скла, що першим попався їй в руки, та огріла ним противника по голові. Той якусь мить дивився на неї, безпорадно кліпаючи очима, а потім повільно осів на підлогу, схопившись за ударене місце. По його руці потекла червона цівка.
І тут Вайро стало безмежно шкода його.
Вона дивилася і не знала, за що хапатися.
Однак охоронець сам підштовхнув її до дій. Замість того, щоб все-таки про щось домовитись, він закричав про допомогу...І тоді Вайро рішуче опустила бутля йому на голову вдруге.
Охоронець малопривабливою купою лежав на підлозі, а дівчина сопіла навколо нього, намагаючись зв’язати. Альварки знали безліч вузлів, тож Вайро не боялася того, що він вибереться. Вона зав’язала рота та очі, прив’язала охоронця до металевого кілка, що стримів із стіни та обнишпорила його кишені. Знайшовши в’язанку ключів, вона всміхнулася про себе. А потім сміливо пішла геть, зачинивши на замок масивні двері.

Вайро нечутно прокрадалася вздовж стін бараків. Охоронці навряд чи ретельно виконували серед ночі свої обов’язки, однак ліпше було перестрахуватися. Вона тінню прошмигнула до дверей одного з чоловічих бараків, і обережно прочинила двері.
Сморід мало не збив її з ніг.
Піт, сеча, бруд та цвіль. Повітря струшував могутній багатоголосий храп.
І цілковита темрява.
Вайро нічого в голову не прийшло ліпшого, як покликати у ніч:
- Олів!
Кілька “храпів” затихло.
- Олів?..
У бараці повисла тиша. Її очі вже пристосувалися до темряви, і келькійка розрізняла темні силуети осорів, що спали.
- Тут є Олів? – просипіла вона, аби не видати себе надто гучним голосом.
- Ти хто? – почувся знайомий голос. Але вже старший та втомлений.
- Олів? – „Невже мені так пощастило, і я одразу знайшла його? Не з моїм щастям...”
- Допустимо він Олів. – приєднався інший голос. – А ти хто? Звідки?
- Я з...з...з Келькії, тобто зараз я з жіночого барака, тобто я...трясця....
- ВАЙРО?! – одна з постатей схопилася на ліжку.
- Олів! – дівчина кинулася до нього, перечіпаючись через лави, руки та ноги.
Було видно, як Олів б’є себе рукою по голові.
- Дурепа!! Ти сама дурна істота на світі! Якого клятого норона ти тут робиш?
- Я тебе шукала... – вже пошепки сказала Вайро, торкнувшись осора тремтячою рукою. Він був шершавий, сухий...
Вже всі прокинулися і повернули голови до дивної парочки.
- Це твоя любка? – запитав хтось.
Олів нічого не казав, він обхопив руками її голову, та намагався розгледіти її очі. Пальці боляче впивалися у шкіру і ловили гарячі сльози.
- Вайро...Але як? Яким чином?
- Олів, ти по моїй вині тут...
- Нічого подібного...
- По моїй, і тобі тут не місце.
- Ти ж розумієш, що не витягнеш мене, мало того...чекай, ти теж на роботах?
Дівчина кивнула. Вона відчувала, як серце відбиває свій шалений ритм, як думки витікають через подих, .... як вона божеволіє. Це ж треба, вона його кохала...
Хтось запалив світло.
Олів відсахнувся від неї, як від прокаженої.
- Що ти зробила з собою? Що це? – він боляче смикнув її за волосся.
Руки Вайро тремтіли і вона ніяк не могла прийти до тями. Як так? Вона кинулася до нього, вона втрапила у таку халепу, вона знайшла його, а він кричить на неї та робить їй боляче!..
- Оліве, це ж савучка, яка вирядилася в осорку!
- А як я, по-твоєму, могла ще потрапити сюди? .. – запитала Вайро, силячись вгамувати дрож.
- Ти дурна! Трясця, ти дурна! – він тріпнув її, і вчепився зубами їй у шию. Очі Вайро заплющилися і по тілу пройшлася знемога.
Хтось з осорів тихо заплакав, згадуючи своє давнє життя.
- Погасіть світло... – попросив Олів, і в ту ж мить невеличка свічка згасла. Він обійняв Вайро міцно-міцно, притис до себе, а вона, мов у гарячці, тремтіла.
- Я ж ніколи не покохаю тебе, розумієш, сонечко? Твоя жертва не варта мене... Не варта!
Вайро не відповідала.
Олів ніжно поцілував її.


Дівчина, хитаючись, вийшла на свіже повітря. Олів не пішов з нею, бо, як він пояснив, це все було приреченим на провал. Осор сказав, що щасливий як ніколи, і сказав, що вірить у те, що через багато років, коли Вайро стане сильною непереможною альваркою, вона врятує його. Однак Вайро знала, що цих років у неї не було. Потрібно щось робити.
Вона знову увійшла у сторожку, на перший поверх, і пошаторила на полицях. Її починала знову бити дрож, потрібно було швидше тікати звідси і організувати загін альварок, нехай вони зробили б що-небудь! Але треба змити цю зелену байду на тілі, чим же змити?.. Руки її тремтіли, вона зачепила жерстяну кружку і та з брязкотом покотилася по підлозі, вкоротивши Вайро життя на пару років. Їй було неймовірно страшно. Місячне світло вривалося у вікно, вкриваючи срібною вуаллю чорні предмети. Нарешті очі побачили довгоочікуваний рятунок: у кутку стояла діжка, наполовину наповнена водою. Вайро нервово засміялася, матюкаючись про себе через те, що одразу не побачила її. Вона кинулася вмиватися, змивати зелену фарбу з рук та шиї, з усіх оголених частин тіла... „Хоч би не наступив світанок!”
Вона кусала губи і озвіріло терла свою шкіру, не бачачи, чи дає миття бажаний результат. Врешті, панікуючи, вона вискочила геть, на двір. Озирнулася.
„Свистіти чи ні?” Якщо вона свисне, то розбудить увесь табір. Вітер може прилетіти, однак скоріш за все, він цього не зробить, бо десь заснув. Не може ж він цілодобово чекати на її команди!
Однак як тікати? Сторожа спить скоріш за все. А якщо не спить?
Вайро обережно прокралася вперед, косячись на інші сторожки. Ззаду вона почула впевнені кроки. Тікати було пізно, і вона озирнулася. Перед нею стояв охоронець і наводив їй в голову арбалет. І дівчина, як завжди, сказала перше, що збрело в голову.
- Е-е-е, хм, привіт! – і помахала йому рукою. А зуби зрадливо цокотіли.
- Стій на місці. Не рухайся. – сказав він, не вживши жодного матюка, як відмітила мимохідь келькійка.
- Я стою! Стою. Я нічого...Пробачте... Це була моя помилка: йти сюди. Каюсь, каюсь! – і вона підняла долоні вгору, намагаючись якомога миліше посміхатися.
- Іди зі мною! – скомандував охоронець, і дівчина слухняно поплелася на ватяних ногах за ним. Завдяки дурному початку розмови у неї в голові народжувався план. Геніальний, звісно.
Чоловік, вірніше...зовсім молодий юнак з приємною зовнішністю, як виявилося, коли охоронець запалив смердючу масляну лампу, поманив її на середину невеличкої кам’яної кімнатки, аби освітити обличчя полонянки. Вона дивилася на нього великими очима і тупо посміхалася.
- Ти хто? – грізно запитав хлопець.
- Мене звати Вайро. – вона подала руку, а він, мимоволі, подав свою, і опам’ятався, коли відсмикувати було пізно. Вони потерлися зворотною стороною долоні у знак вітання та дружнього знайомства. Охоронець напустив на себе грізний вигляд за таку витівку, однак Вайро вже відчула, що перед нею дехто зовсім ще не закостенілий, а піддатливий, як свіже тісто.
- А тебе як звати? – поцікавилася Вайро у тому ж невимушеному тоні.
- Мапрон. – відчеканив хлопець. – Але я не збираюся базікати тут з тобою. Хто ти і звідки. Якого норона робиш тут?
- Вепс! Я звичайнісінька письменниця-початківець... – закотивши очі, зчитувала із заготованого у голові шаблону Вайро. Враз її очі блиснули і вона утопила їх у карих озерцях Мапрона. – Ти не уявляєш, як нам тяжко заробити на шматок хліба!
- Стривай! – перервав її охоронець. – Я тебе не про те питаю.
- Я все веду до відповіді. Розумієш... Використання рабської праці, життя рабів-осорів на шахтах...Це така чудова тема! Мені було б гарантовано існування королеви, якби я написала про це книгу...
- Мда?
- Мда.
- І як же ти сюди пролізла? І чому ти думаєш, що так легко можеш вийти звідсіля?
„Купився”.
- Не робіть мені нічого лихого! Благаю... Крім вас мене ніхто не бачив...Відпустіть мене...Хоча я й не зібрала і крихти матеріалу для книги, однак тепер, коли я побачила, яка тут у вас серйозна....хм...охорона, я зрозуміла, що ліпше так не робити...і...взагалі...того.
Вайро подумки благала усі природні та надприродні сили допомогти їй, тим часом непомітно оглядаючи кімнату у пошуках чогось важкого. Однак Мапрон виявився ліпшим за всі прогнози.
- Ну гаразд. – сказав він.
Вайро не повірила і здивовано припідняла брови. Щось їй усе надто легко вдається.
- Однак...
„Ну звісно, а я-то подумала!..”
- ...такій симпатичній дівчині як ти, і такому милому хлопцеві як я...негоже ось так просто прощатися. Послуга за послугу, розумієш?
Аякже, Вайро розуміла усе прекрасно! Всі вони були просто схибнуті на своїх похітливих бажаннях!
- Хлопчику... – зітхнула Вайро. – Ну навіщо тобі все ускладнювати? Давай просто розійдемося.
Мапрон обурено пхикнув і знову підняв свого арбалета.
- Послухай, ти! Вейро! Хто тут у більш вигідному положенні?
Вайро повільно заплющила очі та похитала головою. Її шосте чуття, чудове жіноче чуття, працювало бездоганно.
- Хлопчику мій... Мапрон. У тебе ще ніколи не було жінки, я знаю...
Охоронець стис до білизни губи і ще певніше навів арбалет.
- Ось подумай... Ти зараз можеш змусити мене. Однак так ти нічого не отримаєш. Я ж можу навчити тебе багато чому. – Вайро ніжно провела по своїй шиї рукою, не зводячи очей з Мапрона. – Скажу тобі відверто: я теж не маю зараз нікого. А ти...Ти милий. (Який дешевий трюк, ну я дурна, як же на нього нормальна людина зможе купитися?!) Я... Я не кажу, що ти по мені. У мене інший смак, але...Я подарую тобі одне побачення...Ні! Три побачення, три казкові ночі, як плату за твою доброту. Дай мені папір – я напишу тобі свою адресу...( Трясця, я ж не вмію по-їхньому писати! )Ні! Краще давай одразу умовимося про зустріч...Біля трактиру.
- Якого трактиру?
Вайро, яка ніколи не була за мурами цього міста, враз похолола, але все ж знайшлася.
- Центрального! Він же там один у центрі, вірно?
- Який? “Під Ясеном”?
- Авжеж! – і знову солодким голосом, - То ти згоден?
- Я не знаю... Я щойно став на цю роботу, мене вб’ють.
- Ні! Вб’ю тебе я. Ніжно та пристрасно! ( Ну що за маячню я мелю? Олів правий – я дурна як пень!)
- Я не вірю тобі. Пообіцяй.
- Обіцяю!
- Чесно?
- Чесно.
- Завтра пополудні.
- Без проблем.
- Тоді ходімо.
Вайро так здивувалася, що ледь стрималася від тріумфального кличу. Однак Мапрон справді повів її через ворота на вихід. Їх перестрів ще один охоронець і грізно запитав, хто це така, а також пообіцяв пожалітися Управителю на те, що всілякі малолітні ледарі водять своїх дівчат (яке нахабство!) на службу.
- Бачиш, що через тебе? – зашипів хлопець келькійці на вухо.
- Я відплачу. – відгризнулася Вайро.
Врешті безкінечний шлях до виходу закінчився, і дівчина з полегшенням зітхнула.
- Іди. До завтра. – і вона помахала рукою хлопцеві на прощання.
- До завтра.
.... І раптом тишу розірвав гучне бемкання дзвону. Крізь крики чулося “втекла....розбила голову...тримайте....”. Мапрон розвернувся до Вайро, але та вже мчала що було духу крізь світанкову сірість, і свистіла своєму птахові. Сильна віддишка не давала народитися повноцінному звукові, а погоня вже наступала на п’яти. Вайро чула, як лопотіли крила ібулогів, що належали охоронцям, і від страху вже не чула землі під ногами... „Зараз вони мене уб’ють!”
В обличчя дівчини війнув вітер від великих крил, і в наступну мить вона вже вчепилася руками в стремено Вітра, даючи команду набирати висоту та швидкість. Далі – справа вміння. Легко підтягнувшись та закинувши ногу, келькійка опинилася у сідлі і радісно засміялася. Її Вітра ще жоден птах не міг догнати. Він – непереможний! Він – мов небесний демон.
І з веселими та тріумфуючими криками вона кинулася навтьоки.

...Її трусило ще довго. Занадто багато емоцій, переживань та страхів для її короткого віку та малого досвіду. Вайро відлежувалася у м’якому листі, сон все не йшов, було холодно та гидотно. Ще й нав’язлива думка про те, що треба напоїти Вітра, не давала спокою. Він виснажений, голодний, а навколо – жодного джерела чи річечки. Ібулог відкрив дзьоба та важко дихав. Вайро сплюнула від досади.
До Альварії три дні польоту! Потрібно вернутися в місто та набрати провізії... дати відпочинок Вітрові, самій поспати...Як же Вайро засумувала за принадами міста!..
„А ще я дала слово честі...”
Трясця, а й справді. Вона дала слово честі – і не виконає? Все одно її не впізнають, чому б не повернутися в місто. Хто здогадається, що вона, мила дівчина, і є та напівосорка, котра наробила шуму цієї ночі.
Вайро ліниво залізла на спину вірному птахові і поволі полетіла назад до Набода, досадуючи про себе через усю цю ситуацію.

На охороні стояв вже другий чоловік, і Вайро полегшено зітхнула.
- З якою метою прямуєте у місто? - офіційним тоном запитав він.
- У мене зустріч з давнім другом біля трактиру “Під ясеном”. Зустріч...е-е...особистого характеру.
- Замала ти ще для “особистого характеру”. А звідки ти?
Вайро спробувала згадати назву хоч одного сусіднього міста, однак, нічого не пригадавши, бовкнула:
- З Келькії.
- Це місто?
- Е-е, так. На сході.
- Не чув.
- Дивно... Таке собі містечко. Миле.
- Хм. – охоронець обернувся в бік сторожки та гукнув помічникові: - Гей, Тос, ти чув про Келькію?!
- Чув!! – почувся глухий голос.
- Гаразд. – охоронник відчинив ворота. – Можете офіційно в’їхати в місто. А можете просто перелетіти браму. Ха-ха-ха!
- Дякую! – Вайро відсалютувала йому та влетіла у місто.
Яке ж це було приємне відчуття! Знайома метушня, запахи, звуки. Дівчина подумала, що обов’язково напроситься у якесь завдання в якості емісара. В якусь столицю, чи що.
Торговці з лотками стояли просто вздовж вулиць, діти босоніж бігали по бруківці, обминаючи купи ібуложого посліду, а між вікон були натягнуті линви з білизною.
Вайро спішилася і повела птаха на поводі. Їй було добре, а в животі хвацько бурчало.
Вулички запліталися у цікаві візерунки, однак будь-який шлях так чи інакше вів до центру. Скоро Вайро вийшла на величезну ринкову площу, оточену по периметру будинками. Ще здалеку виднілося кремезне дерево, і тепер, підійшовши ближче, Вайро зрозуміла, що це ясен. Вона стояла перед трактиром, з якого лоскотали носа приємні пахощі, вперемішку з кислим смородом зіпсованого пива. Біля входу до забігайлівки сидів обдертий хлопчина-служка, і з очікуванням дивився на новоприбулу. Важко передати вираз його обличчя, коли він побачив, як молода дівчина із гордою осанкою враз згинається, знімає чобота, і дістає звідтіля гаманець з грошима та невеликий бойовий ножик. Ножик дівчина із брудно-зеленим волоссям завбачливо повісила за пояс, а от із гамана витягнула мідяника та простягнула хлопчику.
- На, погодуй мого птаха і напої ...Але не перепоюй, можливо я вимушена буду скоро відлітати...
Хлопчик кивнув та повів птаха у внутрішній двір, збиваючи ногами пил.
Вайро пригнулася під низьким входом та пірнула у кислу темряву трактиру.
Всередині сидів лише один відвідувач із важким кухлем, і це був Мапрон.
Дівчина рішуче підійшла до нього, відсунула важкого стільця та сіла, поклавши підборіддя на сплетіння пальців.
Хлопець не міг приховати подиву, і мало не привстав, здогадавшись, хто ж ця дівчина.
- Ти прийшла? – ніби не вірячи власним очам, запитав він.
- Я ж пообіцяла. Але я дивуюся, що ти прийшов. Дізнавшись, що я втікачка...Слухай, а тебе не здивувало, що втікачка – напівосорка, а з тобою говорила савучка?
- Рабиням добряче пригрозили, і вони розповіли, що ти ошукала всіх, змінивши зовнішність.
- А...
Тим часом підійшов трактирник, і Вайро замовила тушкованого м’яса з бараболею, пускаючи слинки в передчутті смакоти.
- Я прийшов... Бо... – на мить хлопець запнувся, і, поморщившись, відпив з кружки, - Я умію сподіватися без сподівання. Просто з відчаю. Я самотній. І у мене більше немає роботи. Я не вірив, що ти прийдеш, але...але вірив.
Вайро стало враз страшенно його шкода. Він не був жалюгідним, він був благородно нещасним.
Далеко неідеальне освітлення трактиру все ж дало змогу краще розгледіти Мапрона. Він був рудоволосим, карооким та статним, хоча обличчя було сумішшю зі смутку, дитячості та легкої образи на світ. Він сьорбав з кухля і тяжко хитав головою. Хміль вже вдарив йому у голову. Келькійка з сумом дивилася на Мапрона.
- І якого було упиватися? Я хотіла поговорити з тобою. Думала, що ти дійсно мене чекаєш...
- Безглуздя, правда? Я напиваюся з горя, і йду якогось норона заливати далі сюди... Сміючись з себе. Я хотів убити тебе, мала...
Вайро похитала головою і опустила очі.
- Кінчай давай пити цю бридоту. Невже все так погано?
- Роботи немає, матінка мене вб’є. Я маю стати великою цяцею, інакше вона не любитиме мене...
- Що ти мелеш?! – Вайро починала психувати. Тим часом їжу вже подали і вона накинулася на неї, мов з голодного краю. Поки вона жувала, тихе бурмотіння Мапрона її мало цікавило. Та все ж жаль брав, адже вона розуміла, що втратив хлопець роботу через неї. І до чого тут була матінка?
- За що я буду жити? Грош...шей...Грошей нема, тьху.
- Піди найманцем у військо!
- Я...Ну його в ліс, це військо. Боюся я війни...
Вайро спробувала силою відібрати кухля, однак юнак перехопив її руку і боляче стис.
- Твої кістки тріснуть від такого легкого натиску...Чому я досі не задушив тебе?...
Келькійка висмикнула руку і мовчки спостерігала, як Мапрон провалюється у сон.
- Трактирник! – покликала вона. – Що ви дали йому?
- Це горілка, розбавлена медом та квасом. А ваш кавалер п’яний у, перепрошую, дим. Тож зробіть з ним що-небудь.
- Гей, перепрошую! – Вайро скорчила злісну мармизу. – Це не мій кавалер.
- Він з вами – тож вам за нього відповідати.
- Трясця йому в кишки! Тоді виділіть нам кімнатку на двох, хай йому грець, і допоможіть якось перенести його нагору. Я не знаю, де він живе. Не лишать же його на вулиці!

........

- Де я? – це були перші слова Мапрона на наступний день.
Він побачив, що знаходиться у тісній брудній кімнатці, із засаленими фіранками та брудними шпалерами. Огризок свічки та склянка води означали, що це кубло, по ідеї, пристосоване до життя. Мапрон застогнав, намагаючись відігнати нудоту та головний біль. На його охайну і затишну кімнатку ОЦЕ було мало схоже.
Він повів рукою біля себе і з жахом відмітив, що поруч з ним хтось є. Цей хтось промукав щось крізь сон дівочим голосом, та пойорзав під рваною ковдрою. Мапрон відхилив ряднину, і побачив ледь знайоме обличчя дівчини, через яку у нього стільки проблем.
- Хей?..
Вайро розплющила очі і довго дивилася у розпухле обличчя Мапрона.
- Прокинувся, значить?
- Як я сюди потрапив? І де я?
- Ми з тобою в трактирі.
- А чому ми разом?
- Бо платити за цілих дві кімнати мені не дуже по кишені. – відгризнулася Вайро. Вона все ще хотіла спати, і відчувала себе розбитою через страшний запах перегару, що не давав дихати на повні груди.
- Я що, так набрався?
- Хм...Зовсім ні. Був прямо як скельце.
- Послухай...Мене можна зрозуміти. Я втратив роботу, а втратив через те, що випустив полонянку з табору. І ось ти тут. Переді мною.
- Мапрон, не починай. Знайдеш собі роботу!
- Мене мамка туди влаштувала, вона як дізнається, що я втратив це місце...буде мені.
Вайро встала на ноги, і потягнулася, розминаючи кісточки.
- Ти вже дорослий хлопець. Що вона зробить?..
- Мугу, не знаєш ти моєї мами...
Вайро всі ці сімейні проблеми були не цікаві.
- Коротше, так. Мапрон. Я тобі дуже вдячна, що ти тоді мені допоміг. Ти – чудовий хлопчина. Я виконала обіцянку, і провела з тобою ніч...
- ...щось було?
- Хочеш сказати, що я не провела з тобою ніч?
- Я не те мав на увазі!
- Ти не висловлювався конкретно. Так от. Тепер я мушу летіти, бо ...е-е...дома мене вб’ють.
Вайро махнула рукою і хотіла вже було виходити, як Мапрон схопив її за полу одягу.
- Стривай! Ти що, йдеш?
- Як бачиш.
- Візьми мене з собою...
Вайро аж підстрибнула.
- Ти що? Я не можу.
- Я боюся повертатися до мамки. Вона мене уб’є. Ти винна у всій цій каші, так допоможи мені!..
- Мапрон, не будь дитиною! – Вайро спробувала вирватися, однак хват був міцний. – Пусти! Нічого вона з тобою не зробить.
- Зробить!
Келькійка нервово смикнулася. Ну і що з ним робити?
- Гаразд. У тебе є ідеї? – запитала вона.
- Ну...е-е...Я поки вдаватиму, що працюю на тому місці далі. Житиму у друга. Не знаю, де братиму гроші, щоб мамі віддавати...
- А я до чого?
- Ну як? Хм. А ти вдай мою наречену.
Вайро кліпнула очима.
- Що? Чого це враз?
- Ну, якщо мамка знатиме, що у мене є робота і сім’я, то вона мене відпустить.
- О-о-о!... – Вайро сіла на край ліжка, а хлопець так і продовжував тримати її за полу одягу. – Я думаю, що раз тебе зараз мама нікуди не пускає, то і тоді не пустить... Це ж ненормально!
- Пообіцяй, що допоможеш!
- Ну...Я...
- Будь ласка.
- Ну добре, якщо це мене ні до чого не зобов’яже. – видавила з себе дівчина.
- Ой, як чудово. Ти пообіцяла, і тепер виконаєш, ха-ха.
- Нічого радіти...
- Ти знайдеш мене на Вишневій вулиці, у єдиному там зеленому будинку. Приходь як тільки надумаєш!
- Все, гаразд, гаразд! - Вайро врешті вирвалася. – Тепер я йду. Йду, чуєш! Я й так затрималася... Все, всього!..
- І тобі всього! – Мапрон посміхався від вуха і до вуха.

Вайро хутко збігла сходами, зла та роздратована. Ні, ну це комедія. Якийсь переросток-мамин синок змушує її сказати, що вона його дівчина. Чого вона має жаліти його, адже він один з тих виродків, котрі стережуть осорів... „Ні, він не один з них. Він не такий...”
Прийнявши Вітрів повід з рук хлопчика-служки, Вайро щільніше закуталася в плащ і поспішила на ринок, аби купити подругам обіцяні подарунки та повернутися у табір. Ну, їй перепаде... Прийда-малолітка посміла отаке учудить! Уф...
Під стінами будинків сиділи жебраки та просили милостиню. Одна із жебрачок грала на очеретяній сопілці дивовижно красиву мелодію... Вайро зупинилася, заслухавшись. Коли музика закінчилася, жебрачка відняла вуста від сопілки, лишивши очі під капюшоном, і тихо сказала:
- Наш шлях довгий, як вічність...
„Альварка?! Лише альвари знають це вітання...”
- ...і короткий, як хвилина. – завершила фразу Вайро, вражено косячись на жебрачку.
„Жебрачку?”
Жінка поманила дівчинку до себе, і коли та підійшла достатньо близько, швидким викидом руки нажала на больову точку у Вайро на тілі. Келькійка тоненько звискнула і принишкла, боячись зайвий раз поворухнутися.
Жебрачка заговорила Вайро у саме вухо.
- Це ти та дівчина, що втекла з нашого табору до ворогів?
- Ха? А? Уй-юй... – Вайро пронизала хвиля болю. – Я не тікала... Я просто полетіла до друга-осора, він тут полонений... Я не до ворогів...Ай-яй-яй...
- Ага, ну звісно. Там розберуться. Тепер ти летиш зі мною в табір. І тільки пискни. Зрозуміла?
- Угу...
Жінка із посіченим в боях лицем повела Вайро до свого птаха, захованого за рогом будинку, і, посадивши перед себе, прив’язала до луки сідла Вітра. Ось так вони і вирушили до Альварії, за три дня дороги не проронивши ні слова.

Вайро думала, що влетить сюди з гордо піднятою головою, із закликом рятувати осорів, а її ввели, немов зрадницю, і поставили перед ясні очі Правительки. Тенако довго оглядала дівчинку, доки не заговорила:
- Так значить ти назвала це “врятувати друга”.
Вайро почувалася себе страшенно нещасною, однак до останнього вірила, що Тенако просто посміхнеться їй і скаже, що все гаразд. Але цього не сталося. Правителька була холодна та сувора. Вайро привели до головного шатра, напрочуд яскраво освітленого димними свічками. Тенако обперлася рукою об обладунки, прихилені до стіни шатра, і кучері її темного волосся каскадом спадали на плечі та груди. У позі Тенако була мало не зневажливість, і Вайро відчувала, як від смутку та приглушеної досади підкошуються ноги. Келькійка відчула, що треба хутчіш щось сказати у своє оправдання. Нехай на неї будуть злі хоч усі мешканці Альварії, аби тільки ця чудова добра жінка любила її та розуміла. Вайро облизала пересохлі губи і хрипло заговорила:
- Повірте, Правителько, я реально оцінювала свої сили, і хотіла просто його провідати, аби потім привести сильних воїнів, які б врятували усіх рабів... Бачили б ви, які вони...
- Досить. – Тенако повела рукою. Вайро ніколи не думала, що їхня добра ясноока Правителька може бути такою не схожою на себе. – Ти говориш просто нісенітницю. Яка альварка зайвий раз буде ворушити осине гніздо під назвою Валофукос? Сьогодні ми врятуємо осорів, а завтра на нас посуне величезна армія. Раніше це було б байдуже, натиск Валофукосу нам витримувати не вперше. Однак зараз наші союзники заключили з ними хоч якийсь хиткий мир, адже Гарона ослаблена війною, і її народ починає виказувати своє незадоволення, яке, якщо не вивести хоч трохи країну із воєнного жебрацтва, переросте у повстання. Гароні потрібен час. А Валофукосу потрібен привід для порушення миру. Тоді заради цього мирного договору ми віддали частину власних земель. Тепер же, маючи землі, противник хоче більше. Накласти він хотів на договір.
Вайро проковтнула лекцію і кліпнула очима. Їй стало ще більш шкода і себе, і всіх.
- Ти не знаєш всіх цих нюансів, бо ти келькійка, а це діагноз. – врешті посміхнулася Тенако. - А тебе, в якості покарання, ми віддаємо у руки...
- Рупав?
- Ні, гірше. Моїй сестрі. Вона якраз прибула додому на пару місяців.
- Але я не зрадниця! – вигукнула Вайро, стиснувши кулаки.
- Можливо. – сухо відповіла Тенако. – Ми це з’ясуємо. Завтра о шостій ранку тебе чекатиме твій новий тренер на плацу. Можеш іти.
І Вайро похмуро побрела з намету Правительки.
А завалившись на своє ліжко довго досадувала у стелю. Ні з ким не хотілося розмовляти після такого сорому, і вона раділа, що Аглех, скоріш за все, охороняє кордони Альварії, і вона, нещасна келькійка, нікому тут не потрібна. Вайро враз захотілося красиво покінчити з собою, написавши перед смертю власною кров’ю “я не зрадниця!!!”. Однак потім її відкачають, правда вона, перебуваючи у комі, побуває у паралельних вимірах, а прийде до тями аж сивою від досвіду та мудрості. Вона буде найкращою фехтувальницею, найрозумнішою людиною світу, і їй буде підвладна магія.
Мрії плавно перетікали в сон, і Вайро крутилася у коловороті фантазій аж до ранку.
А вранці...
Дівчина натягла свої м’які мокасини, зашнурувала шкіряний комбінезон, і повільно побрела “на прю”.
На плацу, спиною до Вайро, стояла висока струнка жінка із світлим кучерявим волоссям. Біля неї стояв довга дерев’яна паля, а за поясом висіло два меча. Вона повільно і ефектно обернулася до наляканої зсутуленої дівчини, і пронизала її поглядом сірих очей.
Елас...
- Здрастуй, юна альварко. – спокійно сказала Елас.
Вайро ворухнулася, аби кинутися до неї, однак стрималася, зупинена холодом жінки.
- Здрастуй. – Вайро злегка вклонилася. Вона відчувала неймовірне полегшення, що її, наскільки вона розуміла, тренуватиме Елас. А це зовсім не страшно. Правда вона така холодна...Чи може просто Вайро відвикла від цього?
- Даремно ти радієш... – сказала Елас, схрещуючи руки на грудях.
- Що?
- Даремно ти радієш, що тебе тренуватиму я. Те, що ми робили з тобою в Навуку, було казкою. Зараз почнеться важка праця. Ходімо зі мною, пройдемося.
Вайро слухняним цуциком побрела слідом за Елас. Як так? Чому вона не звертає уваги? Невже це не диво: познайомитися мало не на краю світу і зустрітися тут! Альварка! Справжня! І Варой була знайома з нею, і вчилася у неї... Дівчинка аж підстрибнула на місці, потім згадала і потупилася.
- Знаєш, я не могла повірити, що це ти сюди потрапила. Бачила птаха, копію мого, розуміла, що тільки у вередливої келькійської дівчинки міг бути такий, і не могла повірити. Потім мені розповіли історію... Історію про те, як ти втекла до ворогів...ха, кумедні.
- Я не тікала.
- Я знаю. Не треба бути дуже розумним, і не треба тебе аж надто добре знати, щоб здогадатися.
Елас пильно глянула у очі своїй новій учениці.
- Ти до дурості наївна, робиш усе на емоціях і ніколи не думаєш, однак твої помисли чисті, і до зради ти б не дійшла. Тенако це знає. Однак старійшини, а особливо...особливо Онто Каса... Вона налякана валофукоською шпигункою, що свого часу потрапила у наші ряди. Тому і вишкірилася на тебе. Тенако зовні згодилася із Мудрою, однак всередині була сабі на умі. І пообіцяла “підіслати” мене, начебто для покарання та “вивідування” твоїх підлих планів. Так що, Стоор, викладай.
- У мене їх немає, - спантеличено промовила Вайро. Елас була у гарному гуморі, і це радувало.
- Я рада. Але працювати ми будемо тяжко. Вважай, що я захотіла вибити тебе в люди. Ти мені імпонуєш.
„Та невже?”
- Твоя наставниця з фехтування каже, що ти здібна учениця, - проговорила Елас, коли вони з Вайро стали на широкій галявині, залитій приємним вранішнім сонцем. Дівчині досі було трохи не по собі, а у грудях стояв неприємний ком, однак вона дивилася на Елас та заспокоювалася, - Я знаю те, що ти можеш витворяти на ібулозі, - продовжувала жінка, - Кожна зріла альварка має мати ученицю. І я вирішила прийняти в учениці тебе. Зрозуміло, Стоор?
- Зрозуміло... – тихо мугикнула Вайро, а у голові зароджувалися передчуття чогось зовсім нового і цікавого.
- Що ж, люба. До роботи! Меч в руки, захищайся!
Вайро як ошпарена відстрибнула вбік, з жахом дивлячись на хоч і не гострого, але сталевого меча в руках Елас. Її жалюгідна дерев’яна цяцька не витримувала конкуренції.
- Я... У вас же...
- Ти чого? – злісно усміхнулася Елас. – Ти боїшся болю? Але ж ти у Навуку співала зовсім інше! Про романтику! Це так романтично, отримати сталкою по голові!
- Але у мене ж дерево!
- Це не важливо! Будь-що у твоїх руках має ставати смертельною зброєю. Почали!
„О, сонце...”
........
- Вайро, трясця, ти можеш думати?!
- Що не так? Я ж заблокувала ваш удар!
Біловолоса учителька та келькійка стояли одна напроти одної, і келькійка тяжко віддихувалася. Вона тримала на своєму лезі меча Елас, що спрямовував свій лет прямо в шию. Елас кривилася.
- Послухай, Стоор, ми ніби не займаємося, а тратимо час попусту. Дивися, ти ж могла беручи блок відвести злегка мій удар і одразу ж опустити свій меч мені в шию чи в голову. Нехай кожна атака противника буде його помилкою.
- Але ж це ви, Елас! Ви сильніша в багато раз фехтувальниця, не мені справлятися з вами!
- Стоор, твій страх сковує тебе, тому ти і боїшся експериментувати.
Вайро стомлено прихилилася до стовбура сухого дерева, відчуваючи, як цівочки поту стікають по її носу. Тіло зрадницькі нило.
- Елас, я більше не можу... – простогнала келькійка.
- В бою у тебе не буде перепочинку, - безапеляційно заявила Елас.
- Я серйозно...не можу... Ми вже місяць займаємося в такому шаленому темпі... Я не спілкуюся ні з ким, я навіть не маю сил фантазувати...Чому саме на мене усі накинулися?
- Усі?.. – Елас видала саркастичний смішок. – Якби на тебе всі накинулися, то було б тобі...Я тут затримаюся іще на місяць, у мене надто мало часу, щоб вчити тебе. Запам’ятай, Вайро...До кожної молодої альварки – особлива увага і індивідуальний підхід. Саме тому серед нас немає “середнячків”, саме тому ми – найліпше воїнство. Коли я поїду, твоя стара вчителька – Тосава буде займатися з тобою. Паралельно тебе почнуть навчати ремеслу, а також грамоті. З приводу ремесла – ти дізнаєшся усього потроху, однак маєш вибрати для себе якусь спеціалізацію... Я, наприклад, - майстер по зброї. А Тенако – цілителька. Вибір за тобою.
- Елас... – Вайро набрала у легені повітря, зважуючись. – Я б дуже хотіла ближче ознайомитися з вами. Поспілкуватися... Послухати вас... Я ще мала, я знаю, однак все ж хотілося б...
Вона давно хотіла це сказати, однак надто боялася Елас. Та й тон їхнього спілкування був таким, що говорити вони могли виключно про тренування. Однак Вайро бачила по Елас, що життя цієї жінки таке неймовірне, щ о можна лише мріяти про щось подібне. Дівчина дуже боялася напрошуватися у друзі – нехай Елас нічого не думає! – але хотіла хоча б спробувати налагодити більш... неформальне спілкування.
- У нас ще буде нагода, – лише усміхнулася Елас.
Вайро пом’ялася з ноги на ногу, і зважилася все-таки продовжити розмову.
- І ще... Чи можна було б ще раз.... – протягнула вона, однак Елас її перебила.
- Ти вирішила видати усі питання одразу?
- Е, ага. То чи я могла б...Чи я...
- Ще раз опинитися в Набоді?
Вайро кивнула, облизуючи пересохлі губи.
- Ні, не могла б, - відрізала Елас.
- Чому?! – вигукнула дівчина.
- Бо тобі туди дорога закрита.
- Але ж там людина, яку я люблю! І йому погано! Теж мені, благодійниці-альварки! – зірвалася на крик Вайро. Весь страх зник, усе всередині обірвалося, лише тіло трясла нестримна лють.
- Альварка не повинна любити, вона – воїн, все інше для неї є другорядним. Це по-перше. А по-друге – ми зараз рідко коли займаємося благодійністю. Ми скуті обставинами, - не зважала на крики Елас і так само говорила спокійно і холодно. Було видно, що розмова набридає їй.
А Вайро вже геть не тамувала себе від злості та образи. Вона стисла меч в руках і випалила:
- Та що ви, Елас, можете знати про кохання?! Ви, холодна дамочка, нездатна нікого любити! Вас так виховали, вам не зрозуміти мене!
Елас на мить зблідла, однак напруга, що торкнулася її лиця, швидко відступила. Альварка досконало володіла собою.
- Думаєш, ти можеш казати про кохання у свої 15 років? Юнацька гіперсексуальність – не більше.
Очі Вайро спалахнули, ніби була зачеплена дуже болюча вавка у її душі, вона розвернулася і, жбурнувши геть меч, побігла в хащі.
„Пішли вони всі подалі, ненормальні збоченки, зажерливі егоїстки!”

.......
- Хм... – Онто Каса випустила цівку солодко-гіркого диму, здобреного запахом буркуну та собачої м’яти. Тенако потупилася і натхненно розглядала візерунок килима у себе під ногами, і тільки Елас вперлася очима у Старійшину, ловлячи її вицвілий погляд.
- Ви, моя мила Елас, з вашим досвідом та...хм... мудрістю, могли б розуміти всю безглуздість вашого прохання, – дим примарливими вихорами здійнявся під стелю шатра.
- Старійшино, з усією повагою до вас, хочу вам сказати: дівчинка права. І я з нею згодна. Ми женемося виключно за грошима, ми стали нечутливими та байдужими, – холодно відчеканила Елас.
Очі Онто Каси заіскрилися, і вона із юнацькою силою вистрілила поглядом у опонентку. Старечі руки відклали трубку на глиняну підставку, і жінка відкинулася на подушках, аби краще оглядати усе приміщення шатра. Під оздобленими гобеленами стінами тінями сиділи старійшини воїнства, спокійні, врівноважені та мовчазні. Вони слухали суперечку, аби потім так само мовчазливо винести свій вердикт.
- Облиште, Елас, свої проповіді, – з насмішкою в голосі сказала Старійшина. – Що можете знати про наше життя ви, - та, котра навідується до нас по волі богів раз на рік від сили! Що можете знати ви про те, чим живе Альварія?
Тихо, але впевнено прозвучав з тіні голос:
- Старійшино, Елас, донька Санно, воїтелька місячного меча, завжди всі сили віддавала на те, щоб сягнути суті справ у нашій країні. Не варто звинувачувати її в необізнаності.
- Що ж, Лашу Кавоу, вам, як геополітику, це більш відомо... – примирливо сказала Онто Каса, не припиняючи мило і в’їдливо посміхатися. – Не сумніваюся, що саме з вами годинами “розбирається” воїтелька Елас. Але ми не про те.
- А про що? – вставила Тенако своїм м’яким голосом. – Політика політикою, однак Книги Мудрості вчать нас зовсім іншому. Ми вже й самі забули чому ж вони нас вчать. А забули ми те, що Альварія народилася не як зграйка розбійників, що женеться за наживою, а як спільнота вільних людей, котрі хотіли боротися проти тиранії, насилля та зла. Так, в наш буремний час важко лишитися вірним своїм ідеалам. Ситуація у світі така, що ми поставлені в деякі рамки та деякі умови. Ми вимушені комусь допомагати, а комусь ні. Ми вимушені приймати чиюсь сторону барикад. Однак чи не повинні бліднути чужі нам розборки перед тим, що є для нас істинним? Перед цінністю вільного людського життя?..
Онто Каса закинула голову і залилася сміхом. Цього було достатньо, щоб подавити Тенако.
- Ха-ха-ха-ха! Цінність життя? Ви кажете про _цінність життя_?! Скількох ви, Правителько, убили? Скількох убила ваша сестра? Скількох убив кожен з нас?
- Це різні речі! – спалахнула Тенако, стиснувши кулаки.
Онто Каса повільно провела рукою складками своїх широких штанів.
- Ні. Це не різні речі. Будь-яке життя цінне. Виходячи з ваших поглядів та слів.
- Ми вбиваємо, - вставила Елас, - бо вимушені вбивати. Ми завжди спершу намагаємося домовитись, однак якщо нам це не вдається, то... ми вимушені. Ми не вбиваємо тих, хто невинний.
- Це ви, Елас, судите про те, хто винний, а хто ні. Для самих же ваших “винних” їхні дії – виключно у справах добра. Взяти тих самих валофукосців та використання ними рабської праці осорів. Вони ж це роблять для того, аби їхній народ не загинався на тяжких працях, аби він жив краще...
- Вони це роблять для того, аби не тратитися на оплату праці! – вигукнула Тенако.
- Вони іншої про це думки, - спокійно зауважила Онто Каса.
Попросила слово одна із Старійшин. Її лице торкнули зморшки, хоча волосся було чорним, як ніч. З її плечей спадала накидка із тонкої шкіри, оздоблена красивими китицями. Вона посміхнулася та заговорила оксамитовим голосом:
- Ми не про те говоримо, шановні Старійшини, воїтелька Елас, та прекрасна Правителька Тенако. Ми говоримо про те, що маленька дівчинка, юна келькійка, яка не пробула серед нас ще й півроку, вирішила погратися у геройство. Вона пробралася у ворожий табір, їй вдалося проникнути до рабів, їй навіть вдалося побачитися зі своїм другом. Ви ганите її, влаштували заради неї грандіозну виставу, аби вона увірувала в те, що вона зрадниця. Однак ви не берете до уваги одного: дівчинка у свої 15 проробила завдання дорослої альварки, підготованої до подібної шпигунської служби. Так, справа не пройшла гладко, так, дівчинка не дізналася нічого нового та цікавого для нас. Однак вона не видала себе. Ніхто навіть і не здогадався, що ця дівчинка – з нашого табору.
- То ми вирішили говорити про заслуги келькійки? – саркастично вставила Онто Каса.
- Ні, я не до того веду. – заперечила жінка. – Дівчинка сповнена благородних намірів, хоча і виховувалася у “зовнішньому” світі. Нашим же дітям ми не в силі закласти подібний альтруїзм. Для початку пропоную припинити принижувати дитину. Вона, ризикуючи життям, намагалася врятувати дорогу їй людину.
- Мало не давши привід для нової війни! – скривилася Онто Каса.
- Але ж цього не сталося! Ми маємо підтримати її в її починаннях, однак в той же час навчити її мислити та думати про наслідки. Але знов же – не про те річ. Рада була зібрана для того, щоб вирішити, що робити з полоненими осорами, чиєю долею так зацікавилася келькійка та її учитель Елас. Справа в тім, що зважаючи на самостійність дівчинки, вона може учудити напад на шахти, сколотивши свою “команду”. Ось цим війна розв’яжеться. Однак можна вчинити грамотно, і заспокоївши наставницю Елас, і її ученицю, в той же час провернути грандіозну справу. Мене, як воєнного координатора, надихнули ваші слова, - вона вклонилася до Елас, - на певні думки та ідеї.
- Що ви маєте на увазі?
- Дивіться. – жінка підійшла до невисокої широкої лави та поклала на неї мапу. Зеленим кольором були позначені союзні альварам країни, брунатним – ворожі, а бузковим – нейтральні.
- Ми знаємо це напам’ять, Топук. – не глянувши на карту, сказала Старійшина. Однак решта все ж схилилася над лавою.
Жінка по імені Топук продовжила:
- Зверніть увагу. Шанос, Ландотор та Гарона лежать на одній лінії перед Двоїстим союзом. Значний за площею Валофукос та Накан просто подавляють їх своїм розміром. До того ж вони воюють на один фронт, не розпорошуючись. Якби союзники були розташовані так, щоб заключити Союз в дугу... Ось таким чином. – Топук провела рукою по мапі. – Їм би було куди складніше.
- Там землі пустують. – показала Елас на місце уявної дуги. – А трохи далі на північ та на південь – нейтральні країни. Вони ні за що не захочуть бути втягнутими в цю війну.
- Так, не захочуть. А ось гляньте сюди. Ця немаленька країнка на півночі... – Топук тицьнула пальцем у бузкову пляму.
- Осорія. – назвала “пляму” Тенако. – Вони не стануть допомагати нам. Якщо ви думаєте, що вони вступляться за своїх же взятих в рабство людей... Якщо ми захочемо “надихнути” Осорію на дії засобом “пробивання” їх на жалість та почуття націоналізму...
- Вони чудово знають про положення осорів за межами їхньої країни. І нічого не роблять. Осорії і так тяжко – це дуже бідна країна на безплідних землях та без будь-яких ресурсів, окрім деревини. Уявіть, які там умови, якщо їхні уродженці, знаючи про закордонний “рай” для їхньої раси, все одно емігрують. – сказала Елас та постукала пальцем по плямці.
- Осорам нічого втрачати. – посміхнулася Лашу Кавоу.
- Ми можемо провернути хитрий маневр, - посміхнулася Топук, розігнувши спину, - Зробити набіг на шахти і звільнити осорів, будучи перевдягненими у їх земляків. Гнів Валофукоса впаде на Осорію, і він потягне свої війська на крайню північ. Перелякана Осорія змушена буде готуватися до захисту. Валофукос мобілізує достатньо війська, адже Осорія – велика країна. Аби дійти до них, війська будуть проходити крізь ось цей коридор, - Топук показала на карті, - між Торканією та Мальроном - нейтральними країнами. В той час ми нападемо ось тут великою групою військ. – жінка показала на схід Валофукосу. – Таким чином їхні резервні війська вимушені будуть ставати на захист кордонів і “відволічуться” від подій на півночі. Паралельно Ландотор нападає на півдні. Резервні війська розпорошуються. Операцію слід прорахувати в часі так, щоб ті війська, що вирушили на Осорію, були відрізані відстанню від території Двоїстого Союзу. Тоді їм в тил ударити зможуть гаронські частини. А спереду жару дасть Осорія. І централізовані наступи Союзу, якими він так вдало вибиває нас з позицій, будуть пересічені в корені.
Хвилину в напівтемному шатрі панувала тиша. Заговорила Тенако.
- У вас все якось дуже легко виходить, координатор Топук.
- Я кажу про ідеальний варіант, - розсміялася Топук і втомлено розвела руками, - Просто, чесно кажучи, втомилася сидіти у болоті, в яке нас посадило любе Об’єднання. Ми зв’язані по руках і ногах, а ситуація сама по собі не вирішується. Треба діяти, сестри, врешті-решт!
- Скажіть, навіщо нам посилати на смерть наших воїнів? – запитала Тенако і ще раз пробіглася поглядом по мапі.
- Щоб припинити дурну війну і дати і союзникам, і нам самим, щось більш стабільне, ніж цей фіктивний мир, котрий існує зараз. Пам’ятайте, колеги, що кращий захист – це напад.
- Т-так... – протягнула Елас. – Знаєте, тут може спрацювати фактор несподіваності. Адже Союз вважає, що ми тремтячими руками вчепилися за мир, і не випустимо його, ослаблені попередніми війнами. Вони готуються до нападу, аби добити нас. Однак ніхто з Союзу не здогадується та не готується до _нашого_ нападу...
Старійшина пожувала губи.
- М-м-м-м, в будь якому разі ми вимушені посилати багато наших людей на розвідку до ворогів, аби дізнатися детальніше про плани Двоїстого Союзу. Якщо їх викриють, а ще гірше – якщо тортурами виб’ють з них інформацію – нам кінець. Надто ризиковано.
- Нишпорки можуть самі не знати, з якою метою вони збирають відомості. – заперечила Топук.
- Гаразд. – підняла руку Тенако. – Пропоную всім розійтися та подумати. Завтра опівдні ми продовжимо обговорення.
Коли всі альварки виходили з шатра, стара Онто Каса торкнула плеча Тенако. Правителька обернулася, і жінка тихо мовила.
- Бачиш, як швидко ви забули про цінність життя?...
Тенако потупила погляд і поспішила надвір.

Альварки –охоронниці лише тоді зітхнули з полегшенням, коли Рупав впізнала наполегливу та вперту келькійку. Вони трохи побоювалися прочуханки за те, що ослухалися Онто Касу та привели чужинку. Однак Вайро аж ніяк не була схожа на шпигунку...
Рупав ганяла Вайро, як могла. Однак тренеру дуже подобалися вперті дівчата... Тож альварка була з новенькою значно м’якша. І ще з самого початку вирішила, що Вайро пройде випробування...
........
Вайро нервово переминалася з ноги на ногу. Радість вчорашнього дня ще пульсувала в ній, і вона все ще була переконана, що вжитися з альварками та їхнім вільним життям буде нескладно. Вона не повністю усвідомлювала, що переступила межу, за якою весь її попередній світ та особиста історія просто стиралися. Що у неї не було більше родини та дому, що у неї не було більше старих переконань та цінностей. Адже тут, у новому світі, зовсім інше вважалося правильним, а інше – брехнею. Для неї прихід до альварів був цікавою та захопливою пригодою, грою, втіленням мрії. Вона не знала, що туди приходили дівчата та жінки обездолені, озлоблені та нещасні, яким не було чого втрачати. Вайро була звичайнісінькою мрійницею. А зараз вона хвилювалася, бо у неї було саме перше тренування. А хто був тренером? Звісно ж, елі Рупав.
З альварками фехтуванням займалися поперемінно: то у групах, то індивідуально. Найперше її тренування було індивідуальним, і тому особливо страшним. Вайро подавлювала щеміння у животі та слабкість у ногах. А навколо неї вирувало життя: сконцентровані та свіжі, альварки виконували свої ранкові вправи, тренінги та роботи. Вайро не звикла вставати так рано і зразу поринати у активну діяльність, але нові враження зняли сон, як водою.
Ззаду хтось легко торкнувся її плеча.
Вайро обернулася і над собою побачила привітне жіноче лице. У свої 15 Вайро була доволі високою дівчиною, однак ця жінка на голову “перегнала” її. При цьому фігура альварки була ладною та пропорційною.
- Бачу нове лице. – привітно сказала жінка. – Ти, певно, і є моя учениця. Мене звати Тосава, а... а тебе як?
- Вайро... – трохи здивовано відповіла дівчина. – Я думала, мене вчитиме елі...ее...тренер Рупав.
- Рупав – пані різка та жорстка, з нею працюють дорослі.
- А! Зрозуміло...
Тосава витягнула з-за пояса два дерев’яних мечі і простягла один з них Вайро.
- Ти колись тримала зброю в руках?
- Я билася на палках... – відповіла Вайро, згадавши їхні з Аелі тренування.
- Але ж професійного вчителя у тебе не було?
- Не було...
- Що ж, почнемо.
Тосава мовчки стала у стійку, напівзігнувши ноги. Вайро повторила її рух. Вони стояли одне навпроти одного, і дівчині ставало спокійніше. Ця жінка несла у собі купу нерозтраченого тепла. Материнського тепла.
Тосава вдихнула повітря і сказала:
- Найперше, тобі треба зрозуміти, прийняти і навчитися виконувати дві речі. По-перше – відчути свою зброю. – вона провернула меч в руках. – У нашій зброї зберігається наша Сила, наша енергія та наш дух. Ти викуєш собі зброю у свій час... Нікому не давай твого меча! І ніколи не користуйся чужим, лише при крайній необхідності...
Вайро подивилася на свій „меч”.
- Чому?
- Бо ти, як воїн-альвар, мусиш плекати у собі щирість намірів та благородство. Ці почуття будуть вливатися у твою зброю та нести з собою удачу. На кожній речі є шматки енергетики власника. Чи ти хочеш, щоб твоя чиста енергія текла через зброю, зрошеною прагненням убивати?
Вайро похитала головою.
- Меч – продовження руки. – розповідала далі Тосава. – Він єдина з тобою частина, через нього тече твоя енергія. Глянь на свою руку....
Вайро спантеличено зиркнула на аж побілілу від напруження долоню.
- Енергія витікатиме з твоєї кисті, не передавшись в меч. Аби її потік був вільним – нехай лінії будуть плавними, без зламів на місці меча і руки, без кутів ... – і вона вказала на свою руку.
Вайро все сильніше і сильніше дивувалося. Те, що здавалося їй звичайною спритністю та умінням ловити удари, виявилося цілою наукою з якимись енергіями та потоками. Вона думала, що вже швидко нажене одноліток по умінню вправлятися з мечем, однак з кожною хвилиною все більше починала у цьому сумніватися.
- Тримай його... – сказала вчителька. – Грайся з ним, крути його. Нехай він стане тобою. Ти будеш тримати його природно і без напруги, і в той же час – міцно..
Вайро послабила хватку і Тосава посміхнулася, кивнувши.
- Друга річ, котра тобі необхідна – це уміння не боятися меча. – Тосава зробила легкий рух рукою, спрямовуючи удар в голову дівчини, однак зупинилася, не довівши удар. Вайро вся зіщурилася та замружила очі. – От і скажи, люба моя, як ти із закритими очима будеш відбивати удар та атакувати у відповідь? Бій – це танець, в якому ти – і спостережник, і учасник. Як учасник – ти дієш, рухаєшся, захищаєшся. Як спостережник, ти зберігаєш абсолютний спокій і без емоцій вирішуєш, як танцюристу найкраще вигинатися, вивертатися і наносити удари. Це танок! Так само, як ніч сплітається з днем, ви – противники – перетікаєте одне в одного. Стань навпроти мене... Без меча поки що. Пам’ятай – наша задача лишатися єдиним цілим, без розривів і протидії, але в той же час – рухаючись.
Тосава ступила крок назад і в очікуванні глянула на Вайро. Дівчина хвилювалася і не зовсім розуміла, що від неї вимагалося.
- Давай же, заповни порожнечу! – підбадьорила її Майстер. – Де розрив?
Вайро очима вказала на утворену між ними вільну ділянку.
- Заповни його!
Дівчина ступила крок вперед.
Майстер кивнула і в ту ж мить відступила убік. Вайро стала на її місце. Тосава зробила крок назустріч, повільно і граціозно, а Вайро, ніби угадавши її дії, ступила назад.
Вони крутилися у танку, повільно і обережно, а час спливав свіжим медом. Сонце ще не палило, а справа настільки захопила ученицю та учителя, що навіть сторонні звуки зникли. Плавно, спокійно та впевнено, Тосава додала до танку руки, і тепер дві постаті рухалися ще більш примарливо та дивовижно. Вайро незчулася, як Тосава подала їй у руки меча, і тепер вони, схрестивши дерев’яні леза танцювали далі, без ривків та прискорень. Вони були водою, хмарами, днем та ніччю...І тихі слова Тосава вливалися у це коло:
- Дівчинко, відчуй, як через тебе проходить потік сили. Він іде з неба, він іде із землі, він наповнює тебе. Енергія тече по твоїм рукам, даруючи тепло. Вона переливається у твій меч...Ти – це природа. Ти повинна стати її частиною. Природа знає, яким має бути танок. Природа веде тебе, Сила спрямовує твої рухи... Тобі легко та гарно.. Ти наповнена добром та спокоєм...
І Вайро відчувала мир у собі, мир у світі, їй було добре, як ніколи.
Тосава зупинилася.
- На сьогодні досить. – сказала вона.
- Так мало? – вигукнула Вайро, і мало не порушила криком прекрасний внутрішній лад.
- Глянь на сонце... – тихо сказала Тосава.
А сонце і справді було вже високо.
- Як так швидко пройшов час? – здивувалася Вайро.
- Ми просто були поза ним... – і Тосава вклонилася своїй учениці, протягуючи меч. – Він твій. Ще не справжній, але він твій найперший, тому дуже важливий...
- Дякую... А що мені робити тепер?
- Тепер? Займатися, звісно. Запитай у координатора – Тосава вказала на низеньку жіночку посеред плацу. – Вона керує військовими тренуваннями.


.....

- О-о-о-о!... – простогнала Вайро.
На ній не було жодного живого місця. Руки боліли, ноги боліли, все тіло було вкрите подряпинами та синцями, а в кількох місцях здулися пухирі.
Дівчина завалилася на шкіри, що слугували ліжком у її наметі, і відчувала у собі пульсуючу біль.
Вайро почула, як до намету увійшла її сусідка, з якою вона ще не познайомилася, однак повіки келькійки були такі непід’ємні, що годі було намагатися розгледіти молоду альварку.
Тому вона простогнала замість вітання.
- Ну як перший день? – проспівала бадьоро сусідка.
Вайро все-таки розплющила очі та не повірила явленій картині: чорнокоса дівчина прямо сяяла, без найменшого натяку на втому.
Дівчина простягнула руку та сказала:
- Аглех.
- Вайро... – простогнала Вайро.
- Ти чого?
- Тя-я-яжко.
- Тобі тяжко? Тьфу, ти ж з малими займалася. Ось зараз нас ганяють так, що ого-го!
- Хіба може бути щось гірше ніж те, що пережила я?
- Хе-хе. Ти ще з Рупав не тренувалася.
- По тобі не скажеш, що ти втомилася...
Аглех тріпнула коротко підстриженими косами.
- Я цим з років двох щодня займаюся, яка там втома! Просто набридає... – трішки сумніше додала вона. – Ось з наступного року... – вона просяяла, - якщо я пройду випробування, звісно, то зможу виїжджати на завдання та воювати з дорослими!
- А дорослі вже не тренуються? – поцікавилася Вайро.
- Тренуються, однак у них це необов’язково. Вони вільні! Та кожна альварка знає, що якщо втратить форму - її уб’ють в бою. Тому вони не дуже то й гуляють, – враз Аглех поміняла тему розмови. – Слухай, пішли погуляємо! Ще до ночі купа часу.
Вайро стало погано від однієї думки, що доведеться вставати, тож вона скривила саму нещасну мармизу, на яку була здатна.
- Ходімо! – наполягала нова знайома. – Я поведу тебе у таке місце, де тобі стане добре.
Келькійка, стогнучи, виповзла з намету, не в силі противитися умовлянням Аглех.
А надворі розповзалося вечірнє сонце... Воно золотило табір і поселення, пестило гори та дерева, роблячи цей захований від очей та милий куточок – Альварію – подібним до казкової країни.
Так, подумала Вайро, нове місце альварок було просто надзвичайним.
Вона ступала по втоптаним стежинам, а земля охолоджувалася після денної спеки. Всім тілом Вайро відчувала її подих.
- Скоро стемніє... – сказала Аглех.
Справді, в горах дуже швидко темніє, подумала Вайро.
Дорослі альварки відпочивали біля наметів, дехто покурював цікаві довгі трубки, випускаючи у тихе повітря пахощі трав, дехто шив собі одяг чи лагодив збрую. Повітря лише відлунювало від далекої роботи коваля. А чергові на кухні готували смачний м’ясний суп. Мирна та спокійна атмосфера очищувала Вайро, вгамовувала біль та висмоктувала втому.
Дівчата, петляючи стежиною, увійшли у гірський ліс, в мить занурившись у холод та вологу. Над вухом продзижчав комар, обираючи собі на тілі м’якіше місце.
- Ти була біля водоспаду? – запитала Аглех, і, побачивши, як Вайро заперечно хитає головою, посміхнулася, – Тобі сподобається. Ви, міські жителі, не бачили такої краси.
Шум водограю чувся здалеку. Дівчата вийшли до нього, поглядом вловивши останні відблиски рожевого сонця, яке в ту ж мить заховалося за скелі. Вайро захоплено видихнула.
Водоспад був заточений у кам’яну чашу високих скель, він бурлив та сварився на місці стику з гірським озером, а далі розливався рухливим та глибоким дзеркалом і пірнав у скелі, обернувшись на підземну річку, якій суджено було вийти з полону гір аж за альварським поселенням, аби влитися у ліс. Між виступами скель виднілися напівзатоплені печери та ходи, які відлякували своїми чорними ротами.
Аглех скинула одяг і занурила ноги у крижану воду. Відкинувши голову назад, вона дала тілу звикнути до прохолоди, що огортала, а потім, засміявшись, кинулась зі скелі вниз головою у темну від сутінок воду. Її дзвінкий голос розрізав на мить шум падаючої води, а потім влився у спів річки.
Її загоріле тіло здавалося білим на фоні чорноти водограю, і вона плескалася, ніби русалка.
Аглех манила Вайро рукою і сміялася над тим, як докучали келькійці настирливі комарі. Дівчина спершу віднікувалася, але врешті погодилася розділити з альваркою купіль, і з диким вискотом плюхнулася у воду. Холод на мить паралізував її, заточивши тіло у сталеві лати, однак в наступну хвилину Вайро відчула, як вода змиває усю денну втому.
Альварка зі спритністю кішки вилізла з води та гайнула у хащі, щоб за мить з’явитися із цілим пучком продовгуватого м’ясистого листя. Вони із Вайро вилізли на ледь прикритий водою камінь, і Аглех швидко розтерла принесене зілля в руках, демонструючи келькійці зеленаву піну на долонях. Це був чудовий природній замінник мила, і Вайро втирала його у голову, вдихаючи незвичний аромат.
Аглех поманила Вайро рукою, показуючи на впадину у камені. Там було замочене ще якесь стеблиння із приємним та сильним запахом.
- Це любисток, – пояснила альварка. – Його теж вітри в шкіру та коси, і ти будеш пахнути, як богиня! Ще можеш заготувати собі м’яти та меліси...
Вайро вже бив холод, і вона пускала дрижаки, коли альварка поманила її з води. Босяка вони кинулися навперейми по лісовим стежинкам, і нестримна сила вирувала у їхніх тілах.
- Заради таких вечорів треба жити! – віддихуючись, сміялася Вайро.
- Вперед! – кликала далі Аглех, - ще стільки цікавого!
Вони качалися в траві, вплітали світляків у коси, то гойдалися на вербовому гіллі, взявши в оберемок жовтуваті прутики.
А коли над лісом зійшов місяць, Аглех потягнула Вайро назад до водоспаду. Зробивши знак рукою, аби Вайро вела себе тихо, вона нечутною тінню прослизнула у воду, перепливла на інший бік, безшумно розсікаючи озеро руками, та зникла у одній з печер. Вайро зробила все так само.
А в печері виявилося тепло та затишно, чого справді не чекала дівчина. В глибині печери крізь прогалини у скелі пробивався місячний промінь, освітлюючи кам’яну купіль, наповнену злегка паруючою водою, що капала зі стелі.
- Ця вода – цілюща. – прошепотіла Аглех. – Ще коли ми жили на у Лісі Химер, ми знали про це місце і цю воду. Тут кілька таких печер... Якщо ранену людину покласти сюди... – Аглех кивнула на ванну, - то вона зцілиться. От ляж!
Вайро обережно опустилася у воду, і була вражена тим, наскільки теплою вона була. І в ту ж мить по тілу пройшлася дивовижна хвиля, знімаючи залишки втоми та тяжкості. Ранки та порізи щеміли, і це щеміння оберталося на тепло. Вайро посміхалася.
- Це ще не все, – шепнула Аглех, – Ходімо далі...
Вона безшумно обійшла купіль і юркнула у непомітну з першого погляду тоненьку щілинку в стіні. Рухатися доводилося у цілковитій темряві, тож Вайро відчувала, як до старих подряпин додаються нові, залишені холодними склепіннями.
Нарешті печера привітала їх невеличким розширенням свого нутра, в яке вливалося ледь помітне світло і дивні звуки. Вайро бачила, як блиснули очі та посмішка альварки у тому світлі. Аглех прилинула до невеличкої прогалини у суцільній кам’яній стіні, а за якусь мить пустила на своє місце Вайро. І дівчина, вже добряче налякана звуками, аж здригнулася чи то від полегшення, чи то від несподіванки. Дірка вела до сусідньої печери, освітленої місячним сяйвом та застеленої висушеною травою та листям. А на сіні зливалися у любовній грі двоє молодих людей: довгокосий юнак із могутнім тілом та витончена альварка зі світляками у волоссі. В її коси були вплетені срібні ланцюжки, що спадали на голе тіло і гралися з місяцем у світлові зайчики, руки над ліктем було обплетені вінками з квітів, а поруч ловив у свої обійми сріблясті промені меч...
Це було так гарно і казково, що Вайро не сміла навіть дихати. Їй стало млосно та солодко, а повіки все тяжчали під вагою спогадів та краси...
Дві дівчини мовчки спостерігали за грою, слухали важке дихання та милі нечутні слова, доки коханці, втомлені екстазом, не заснули на м’якому теплому сіні. І тоді Аглех потягнула Вайро за руку назад, на поверхню.
- Цікаво, правда? – запитала альварка, коли вони, взявши в оберемок одяг, спускалися стежкою до табору.
- Я досі не можу повірити...Альвари...Хіба вони не того... хм..., - Вайро почервоніла, але темрява приховала залиті барвою щоки, - хіба не ненавидять чоловіків?
- Пха! Ненавидять! Я, особисто – ненавиджу. Вони всі неотесане бидло! – і Аглех смачно сплюнула, аби навіть рота не замазати словами про „них”. – Однак тим жінкам, що прийшли до нас, їм важко. Правда, у багатьох тяжка доля, багато кому саме чоловіки зіпсували життя. Однак вони – і це так дивно! – вірять у кохання. І знаєш що? – Аглех зупинилася і пильно глянула у Вайрині очі.
- Що?
- Вони його часом знаходять!
Аглех посмакувала слова у себе на язиці.
- Тоді навіть ми, вроджені альварки, які з молоком та колисковими піснями ввібрали у себе ненависть до самців, преклоняємося перед коханням... Однак... – вона зітхнула. – Однак такого кохання, як у тих двох, я ще не зустрічала. У їхній парі немає головного, вони – ціле! Та альварка просто покохала одного з полонених, і тоді Тенако, наша добра Тенако, відпустила його додому, дарувала йому волю. Однак юнак не пішов, а лишився біля входу в табір, не їв і не пив нічого, лиш благав дозволити бути йому разом із коханою. Він без дозволу і без доручення взяв на себе найтяжчу роботу, він чистив птахарні та вичиняв шкури... Альварки на дух не переносили його, зневажали його, особливо старші. У їхніх серцях було забагато ран, аби розгледіти у хлопцеві не самця, а людину. Але серце Тенако тремтіло, і серце обраниці його тремтіло, і тоді Правителька, аби не злити решту жінок, дозволила хлопцеві збудувати дім десь у лісі та бачитися з коханою...
- А чому ж дівчина не пішла з ним у його світ?...
- Бо альварка свято вірить у те, що робить, і у те, чим живе... Вона не може зрадити всій народ... Одиниці були тих, хто покидав нас, прийшовши до нас по добрій волі, а тим паче народившись серед нас. Є якась ідея, яка єднає...
Аглех помовчала.
- Він справді хороший... Ми майже прийняли його. – вона засміялася. – Як і кухаря! Розповідають, що кухар був нашим полоненим, але ті, що його наймали у своє військо, не захотіли викупати такого бовдура...Ось він і лишився нам їжу готувати, пузо від’їв, шельма... Все до дівок чіпляється...Спершу його били за те ще й як! А тепер просто ігнорувати стали. Він дурний, що з нього візьмеш! Товстий Осур, хай йому грець!
Очі Вайро закруглилися.
- То у таборі є чоловіки?!
- Він єдиний, і чоловічого у ньому – лише шпикалка між ніг. Га-га-га! Ну що, ходімо спати?
- Ну...Ну...Ну ходімо...

Волосся брудно-червоними пасмами лізло у очі, потертий костюм додавав жалюгідності, а скули так і випирали на колись кругленькому личку.
Вайро влетіла до кімнати Аелі, захлопнувши за собою двері, та закричала:
- Ти не уявляєш, де я була!!!
Чесно кажучи, вона дуже хвилювалася. Однак видавати свої переживання не збиралася нізащо. Саме тому вона довго брела вулицями, тихо радіючи, що все-таки прорвалася крізь охорону столиці, і заспокоювала шалене биття серця. Іноді прихилялася до старих дерев, водила рукою по холодному камінню будинків, побуреному мохом, та прижималася щокою до свого Вітра, аби той не боявся шумної столиці.
Додому йти було страшно. Лячно показуватися на очі мамі, не хотілося чути бурчання Аелі. Зате дід Каро міг би пишатися нею. Він сам би полетів на Залети, якби був молодшим!
Камінці потріскували під ногами, двір її дому – просторий, обнесений дерев’яним тином, із птахарнями ліворуч та господарськими приміщеннями праворуч – нітрохи не змінився за майже три місяці. Лише трава стала старіша.
Вайро прочинила двері під’їзду і хутко забігла до середини, лишивши Вітра прив’язаним біля входу. Босоніж промчалася сходами, ледь чиркаючи долонею перилами, і вихром влетіла на другий поверх – до себе, на третій, вона поспішати не ризикувала.
Елі Нро не було дома, Вайро це знала. А Аелі вже повернулася зі школи. Чулося її тихе мугикання, вочевидь подруга готувала уроки чи малювала.
Вайро спершу приклала вухо до старих дерев’яних дверей, що вели до кімнати Аелі, потім торкнула їх рукою... Набрала повні груди повітря і зобразила відчайдушно-веселий вираз обличчя...
Аелі аж підстрибнула, коли, обернувшись на скрип дверей, побачила усміхнену сяючу мармизу. Таке враження, ніби Вайро не повернулася після півторамісячної відсутності, коли вже всі її подумки поховали, а просто встряла в чергову вуличну бійку.
- Вайро! – лише вигукнула вона.
- Аелі! – Вайро підбігла і міцно обійняла подругу. – Ну запитай, де була?
Аелі не знала, плакати їй чи сміятися, і навіть Вайрин запал не міг захопити її.
- Де ти була, най тебе грім побив, що твоя мати уже всі сльози виплакала, а ми всі скинулися тобі на поминальний вечір?!
Вайро насупилася. Оце так зустріч. Аелі, звісно, перебільшувала щодо поминального вечора, але все одно було не дуже приємно.
- Я ж записку написала... – промимрила Вайро.
- До біса твоя записка...Бідна елі Стоор.
Вайро не піднімала очей. Розповідати одразу перехотілося, і почала мучити совість.
- То де ти була? – запитала подруга.
- У альварок... – без ентузіазму відповіла Вайро.
- Що, жартуєш?
- Ні, не жартую...
- Вони існують?
- Як і ми з тобою... Гаразд, зайду пізніше. Піду до мами.
Аелі лишилося тільки провести подругу очима, і лише тоді закрити рота від подиву. Перо випало їй з руки і замазало аркуш чорнилом. Але сидіти так дівчинка не збиралася, тож натягнувши м’які капці вона помчалася коридорами та сходами на третій поверх, лякаючи бабусь та котів. Однак зайти до Вайриної квартири Аелі не наважилася, тож присіла навшпиньках біля дверей. Там, за дверима, мала початися бурхлива сімейна сцена.
Однак коли елі Стоор побачила свою доньку, то лиш мовчки заплакала. Вона поставила перед Вайро солодку картоплю з м’ясом, поклала виделку і вийшла. Коли зайшла знову, то говорила з донькою так, ніби нічого не трапилося.

Вже ввечері, сидячі на горищі у Каро, Вайро заливалася сльозами покаяння.
- Моя мама – просто унікальна людина! Скільки їй доводиться переживати через мене...Краще б вона взяла з Манкуру когось іншого.
- Дурниці!.. – утішала Аелі подругу.
- А як на мою скромну думку.. – вставив своє Каро, - вона тебе любить за те, що в тобі є та нереалізована Стоор, яку вона колись поховала в собі.
- Чому ж вона так гірко плаче?..
- Вона боїться.
Вайро глянула на милу Аелі, на діда Каро... Вона зрозуміла, що їх треба терміново покинути, втекти від них, бо вже зараз вона страждає від того, що страшенно любить маму і сильно до неї прив’язана, а якщо буде замість одних пут одразу три?.. Як би не було їй боляче, однак треба було вириватися. Тікати. Йти на заробітки. Все одно її виженуть зі школи за прогули. Все одно вона завалить іспити. Та і навіщо їй офіційне навчання? Олів вчився сам, і он який розумний! Олів...
Вона зітхнула.
Старий Каро визирнув у вікно, окинувши поглядом вручені йому володіння. Ніхто чужий не мусив без його дозволу увійти сюди.
- І що казали альварки? – запитав трішки з насмішкою він.
- Багато чого! – і Вайро коротко переказала бачення історії Келькії очима Тенако.
Кару пхикнув.
- Добре, що тобі це стороння людина розповіла. Бо мені, старому та дурному, ви, молоді, не повірили б.
Дід аж помолодшав. Очі його світилися, а усмішка була лукава і аж ніби трішечки (зовсім крапельку!) зла.
- Повірили б! Ми вас не вважаємо таким! – вигукнула Аелі і зиркнула на Вайро. Сьогодні у неї був надзвичайно цікавий день, стільки історій та вражень!
Вайро лежала на колінах Аелі і дивилася у скошену стелю. Слова діда Каро вразили її. Він все знав, виявляється...
- То ви знали? – вимовила Вайро.
- Я знав, дитино. Свого часу ого-го куди залітав! – він глянув чистими та незачепленими роками очима кудись понад дахами. – Світ величезний! А ми сидимо у чотирьох стінах. А ті, хто літає – навіть вони не знають всієї величі світу. Ніхто не був за Горами.
- За якими такими горами? – запитала Аелі, потягнувшись на старій дідовій кушетці. Вона передчувала, що зараз будуть нові оповідки.
- За Горами, за самими високими у світі, які жоден птах не перелетить. Там – кажуть! – інші люди, і інше життя. Ні ми не бачили їх, ні вони нас, - таємниче і дуже вдоволено сказав Каро. Він часом забував, що дівчаткам по 14 років, і розповідав їм оповідки із тим виглядом, з яким це роблять справжні „хрестоматійні” дідусі.
- То звідки ви знаєте, що за тими горами хтось є? – запитала Вайро.
- Я був біля їх підніжжя. Якщо ніч дуже-дуже темна, то можна побачити зарево за гірськими хребтами. Ледь вловиме зарево...
Дівчата перезирнулися, а Вайро піднялася з колін подруги і сіла рівно, мов стріла. Її волосся вже було вимите, потріпаний шкіряний костюм замінений на зручний домашній комбінезон, але коли вона подивилася на Каро, то у її погляді знову промайнула тривала мандрівка, скрип сідла і вечірнє багаття.
- Ви... Ви стільки знаєте... Ви так багато були... і нічого нікому не кажете... Сонце, ну ЧОМУ?
- Бо лише ви готові слухати, - підморгнув Каро.
- Думаєте, це люди? Не пожежа? - запитала Аелі. Вона не мандрувала, як Вайро, і тому всі ці оповідки були для неї трішки туманними та нереалістичними.
- Люди...
Вайро блиснула очима.
- Так чому все-таки ви ніколи не розповідаєте про свої мандрівки?
- Бо влада покарає мене. Наш народ мусить вірити, що за межами нашої країни нема нікого. Що наш спосіб життя – єдиний правильний.
- Розкажіть ще щось? – грайливо попросила Аелі.
- Життя за межами цієї країни таке: будь прозорим та пливучим, а не яскравим. Бо станеш яскравим – і втягнешся в ігри, з яких не виплутаєшся.
- Сумно... – сказала Вайро. Але за мить засяяла, - Але як же цікаво!
- О! Так... – відповів сторож Кару.


Вайро змінилася після своєї мандрівки страшенно. Це помітили усі, навіть ті, хто спілкувався із дівчинкою доволі мало.
У неї багато тем з Олівом лишилося не обговореними. Вайро трішки ображалася, що осор не дочекався її, але все ж вирішила гайнути до нього в гості, перед тим гарно підготувавшись. Вона була вперта, і ця впертість була сильніша за природну лінь. Як так? Така цікава та оригінальна дівчинка, і не змогла вразити сільського парубка Оліва? Ну нехай почекає. Вайро ще покаже йому, чого варта. Тож Вайро з обіду і до вечора проводила у бібліотеці. Спершу вона не знала, з чого почати. І враз її зацікавило те, чому вона ніколи не надавала значення. А саме – історія релігій. З цієї науки вона вимушена була плавно перейти в історію, де з фанатизмом почала вишукувати розбіжності, які, почали ставати все явнішими у різних джерелах. Працюючи з книжками, вона повністю відключалася від навколишнього, і потім ще довго ходила під враженням від прочитаного, аж доки сон не змивав переживання минулого дня.
Вранці Вайро працювала на інше. Вона вирішила будь-що потрапити до альварок, тому тренувала свою силу, реакцію та витривалість як могла. Щодня вправлялася в польотах і відчувала, що досягла уже значної майстерності в них. Інколи вона давала Аелі палицю в руки і просила лупити її що є сили, сама ж вчилася вивертатися та висковзувати від ударів. Дякувати Аелі, що та взялася за цю справу, хоча і вважала, що Вайро схибнулася.
Спершу елі Стоор тяжко переживала те, що її дитина кинула школу. Однак бачачи одержимість Вайро самоосвітою, вона вгамувалася. Тепер дівчинка не проводила цілі дні у дворі зі шпаною і стала просто ідеальною дитиною, аби тільки не цей фанатизм в тренуваннях. Донька нічого не казала матері, однак Стоор відчувала, що Вайро до чогось готується. І вона здогадувалася, до чого.
Якось Стоор навіть спробувала поговорити на цю тему.
- Люба Вайро, - сказала вона, - ти, здається, збираєшся гайнути до своїх так званих альварок знову...
Вайро пом’ялася.
- Я знаю. Збираєшся. Якщо я скажу тобі, що до твого повноліття я за тебе відповідаю, тож нікуди тебе не відпущу – ти втечеш. Тож лише попереджую: якщо ти втечеш і про це дізнаються нагорі, то моє життя і життя твоїх близьких стане дуже тяжким. Адже влада знатиме, що ми посвячені у твої таємниці. Вони за нас візьмуться.
- Мам, припини. Нікому ви не потрібні, - відмахнулася Вайро. Говорити про такі речі не хотілося. До того ж Вайро не вірила, що все настільки складно.
Елі Стоор лише сумно похитала головою.



Смуглявий довгокосий юнак повільно провів рукою по її волоссю. Вайро розплющила очі і зітхнула. Буквально за рік її кругленьке личко видовжилося, волосся відросло нижче плеч, а всі сили її організму, здавалося, вклалися у ріст. Вона стала високою та міцною, хоча обличчя і не згубило своїх дитячих рис. Вона навчилася використовувати свою жіночність.
Вона у повній мірі освоїла мистецтво, яке дозволяло обернути її доволі специфічне та нестандартне по класичних мірках личко у справжній взірець краси з родзинкою. Вона випробувала на собі усе: фізичні тренування, навчання, і тепер вона вчилася бути жінкою.
Її теперішній друг виростав з нею в однім дворі. Вона не любила його, просто нею керував інтерес. Він теж не любив її. Йому просто було комфортно з Вайро, а ще вона часом давала йому те, чого не давали інші дівчатка її віку. Коли він намагався дізнатися у Вайро, хто ж був її першим, вона ставала похмурою та сумною.
- Ти кохаєш його?
- Як тобі сказати... Це не має значення. Він не дочекався мене.
- Не дочекався? Де?
- Це не важливо.
Юнак відкинув своє довге волосся за плечі. Його звали Пав, і він лише на пару років був старшим за Вайро. Доволі розумний, але без глибини.
- Чому ти лишаєшся при мені?
Вайро всміхнулася.
- Мені з тобою певніше. Кожній дівчині потрібно... хе-хе... реалізувати себе на любовному фронті.
- Ну...В такому разі я б радив тобі зійтися з якимсь із твоїх прихильників, яких немало.
- Мене саме тому ти влаштовуєш, милий Пав... – вона витримала паузу, - ...що ти тепло до мене ставишся, хоча і не кохаєш. Завдяки цьому ти не тримаєш мене, як і я не тримаю тебе, і ми з тобою не стаємо... – Вайро „по-серйозному” скривила мармизу, - рабами стосунків.
- Як же ж ти розсусолювати навчилася, у свої неповні 16!
Вайро підморгнула і підняла вказівного пальця догори.
- Заміть, Пав, я сама дійшла до цього.
- Ну та вже.
- Це називається “вільні стосунки”.
- А-а-а...
- Отож.
Щоразу біля Пава Вайро згадувала про Оліва. Пав умів гарно співати і писав симпатичні пісні, через що за ним бігали дівчата і таємно заздрили тому, що мала Вайро. А їй було добре, бо вона щодня відчувала смак вільного кохання.
Її мало цікавило власне попереднє життя. “Блискавки” лютували на вулиці, колишні малолітки виросли у міцних лобуряк. Однак Вайро дала перший поштовх до того, що їм почали протидіяти, відповідаючи силою на силу. Тому вона втішалася славою, не роблячи для цього зовсім нічого.
Але життя у столиці починало стомлювати її.
Вона час від часу брала якусь роботу за харч та одяг, однак її мама заробляла достатньо, аби забезпечити дочці ще з десяток років безтурботного ледарського існування. А заняття в бібліотеці вже не приносили старого задоволення. Адже навіть коли щось цікаве повторюється регулярно, то починає приїдатися.
І ось, Вайро вирішила, що вже готова поїхати до Оліва, щоб закохати його у себе, нову. Вона чесно попросила у мами дозволу, і отримавши його, зібралася у дорогу. Серце вперто підказувало їй, що повернеться додому вона не скоро, тож Вайро напакувала у торбу теплих речей, харчі та кілька дрібничок на обмін. Перед від’їздом вона зайшла до Аелі. Вони бачилися з дівчинкою постійно, щодня по багато годин, і тому Вайро дуже важко уявляла, що ж робитиме без подруги весь час своєї мандрівки до Оліва. За останній рік вони ще більше здружилися, тому Вайро було особливо тяжко.
Аелі, побачивши на порозі своєї кімнати Вайро у дорожньому костюмі, зітхнула.
- Коли ж ти повернешся?
- Не хочу казати коли. Я сама не знаю. Якщо скажу через тиждень, чи через місяць, то сама обмежу себе і скую по руках та ногах.
- А мамі що сказала?
- Що повернуся по можливості швидко.
- І навіщо тобі той Олів?..
- Я не знаю, Аелі. Однак він для мене щось більше, ніж просто хлопчик. Він як...тапу наставник.
Дівчата щиро обійнялися.
- Вайро...
- Що?
- У мене погане передчуття, що я довго не побачу тебе.
- Дурниці! Це ж звичайнісінька поїздка по країні!
- Вайро... – Аелі зняла зі своєї руки витончений срібний браслет і простягнула його Вайро. – Це як оберіг. Пам’ятай про мене... Нехай береже тебе Сонце!
- Дякую... – зам’ялася Вайро. Красива прикраса різко виділялася на фоні грубою дорожньої одежі. В свою чергу вона зняла з голови милу пов’язку, сплетену з кольорових ниток. – А це тобі. Я більш нічого не маю...
- Дякую, мила Вайро!
Дівчина відійшла від подруги та направилася до дверей безшумними кроками. Вона підняла руку у знак прощання, і її пальці ледь тремтіли.
Біля надвірних дверей стояла елі Стоор, тримаючи Вітра за уздечку.
- Так незвично, що люба доня вилітає в дорогу серед білого дня, а не тікає під покровом ночі. – мама сумно посміхнулася. – Я хвилююсь.
Дід Кару, що мружився на сонечку, сидячи на ганку, промуркотів собі у вуса:
- І даремно, елі Стоор. Цій дитині вже багато чого довелося побачити, і вона має досвід куди вагоміший, ніж інші парникові діти.
Вайро розсміялася, і помахала на прощання рукою. Кару підморгнув, а мама поцілувала її в чоло.
- Повертайся скоріше!
- Обов’язково!
І Вайро гайнула ввись, маючи у руках офіційний дозвіл від матері на подорож, і страшенну радість у серці. Вона нутром відчувала пригоди, і від цього ставало дуже добре.

....

Вайро вже призабула, як виглядала хатина її друга. Вона прилетіла у його поселення рано вранці, пролетівши всю другу половину дня і частину ночі, давши собі лише кількагодинний сон. При денному світлі та ще й після такого проміжку часу, у селищі все було незнайомим і чужим. Дівчина заплющила очі, намагаючись згадати, в яку ж хатину небо привело її в ту далеку ніч, коли вона, голодна та промерзла, поверталася з Навуку.
Але все даремно.
Вайро постукалася у першу ліпшу хатку, і до неї вийшов літній чоловік з мовчазним питанням у очах.
Вайро вклонилася.
- Здрастуйте. Я шукаю хатину, у якій мешкають осори...Була тут вже дуже давно, і не пам’ятаю дороги до їхньої оселі.
Чоловік певний час мовчки розглядав її, а потім відповів, дивно розтягуючи слова:
- Тут багато дворів осорів. Кого саме ти шукаєш?
Вайро пом’ялася на затерплих від їзди ногах.
- У них був син Олів. Років 19 ...
- А! – згадав чоловік. – Отой, що пропав?
Вайро нахмурилася.
- Як-то пропав? Коли пропав?
- Та давно. Десь із год чи півтора назад. Полетів у мандри, і так і не вернувся. Сім’я досі у горі. Хотіли його знайти, але світ такий великий. Ну то він сам винен, як я думаю...
Вайро похитнулася. У очах пролетіли картини далекої мандрівки.
- Точно? Він справді не повернувся?.. – серце хворобливо стиснулося.
- Та вже. То давай розповім, як дійти до тих осорів...
- Ні, не...не треба... – прошепотіла Вайро. – Я полечу...бо я...я...до нього прилетіла...
Чоловік зам’явся, опустив голову.
- А. Мені дуже шкода. Ловкий був хлопака.
- Угу... – дівчина опустила голову і невидющим поглядом втупилася в землю.
- Стривай, дитино. Заходь у хату та хоч поїж на дорогу.
Вайро байдуже кивнула.

.........

Дівчина летіла наугад, сліпо, з однією лише думкою: “На захід”.
„Не повернуся додому. Який смисл? Він пропав через мене. Треба летіти туди, де я його втратила”.

Старійшина випустила густий дим з рота, і висипала попіл зі скуреної люльки у невеличку глиняну мисочку. Її очі злегка сльозилися, сиве волосся обрамлювало темний від сонця овал лиця, однак руки були твердими і не тремтіли. Вона була спокійна та сильна, і бачила стільки на своєму віку, скільки ніхто. Серед альварок мало хто доживав до її років, а вона змогла. І навіть ще десять років тому, коли сивина вже побілила її волосся, а лице з’їли зморшки, вона ще достатньо гарно трималася у сідлі, а руки були настільки вправні з мечем, що Старійшина дозволяла собі перервати заслужений відпочинок та розважитися на полі бою. На її шиї висіла керамічна прикраса з переплетеним візерунком, у якому вгадувалося рунічне письмо. Там було написано її теперішнє ім’я: “Онто Каса” – Мудре Око.
Тенако почувалася маленькою дівчинкою проти цієї жінки, і щоразу її починало гризти те, що вона ще недостатньо розумна, аби правити у Альварію та вирішувати долю стількох людей. Онто Каса дозволяла собі невеличкі виговори та докори в сторону правительки, і її слова ніколи не були улесливими. Якщо їй щось не подобалося – вона казала прямо.
- Я ще твоїй мамці радила...І бабі твоїй радила... Не можна пускати в наші ряди будь-кого. Перевірки на силу духу, волі та силу м’язів недостатньо! Відбір бажаючих вступити в наші ряди суворий, однак недостатньо суворий! Потрібно створити окреме поселення, де будуть жити новачки, і приставити до них людей, котрі повинні побільше дізнатися...
- Ви ж радили вісанську курильню...
- О, так! Вісанська курильня дає дурман в голови, розв’язує язики та тьмарить погляд. Однак вороги не дурні, і м’якотілих до нас не зашлють. Я знаю кількох, хто витримував курильню та не розколювався... Треба перестрахуватися, чи не так?..
Тенако облизала губи.
Старійшина поважно висипала в люльку з мішечка ще трави, дістала з багаття головешку та підпалила пахучу суміш, смакуючи солодко-гіркуватий дим.
- Що заважає такому ходу подій, щоб приставлені люди почали “таємно” ділитися з новачками невдоволенням щодо існуючого в Альварії устрою?.. Аби розповідали плани щодо повалення влади?.. хех...Це розв’язало б язик посвяченим в таємницю новачкам куди краще, ніж будь-який дурман та куриво!
Тенако було ніяково, однак вона не могла змовчати:
- Ну, ні, Онто Каса! Я завжди пишалася тим, що між нас немає таємних розмов, шепоту за спиною та недомовок. Нехай і зараз це не входить в моду, навіть в цілях безпеки!
Старійшина процідила крізь зуби п’янкий дим.
- Як знаєш, Правителька Тенако. Я тільки раджу. Ти – наша світла голова. – і скептично всміхнулася.
Тенако поклонилася і вийшла з шатра. Неприємний присмак від розмови осів на цілий день. Однак потрібно було щось вирішувати, бо далі так тривати не мало. Хто знає, скільки ще засланих людей серед її дівчат? Вони зовсім випадково викрили одну з них, жінку, підіслану самим Нуроо, коли вона простудилася і в гарячці почала марити. Саме так вони довідалися про її потаємні плани. Вони виходили жінку та полонили, і тяжко вибивали з неї кожне слово про її завдання, обіцяючи зберегти їй життя, якщо вона розповість. Жінка сказала лише те, що одна із майже посвячених альварок, яка ніби-то загинула при нез’ясованих обставинах під час своєї служби на Альварському кордоні, насправді була посланницею Накану, і видала йому детальний звіт про життя “легендарних” альварок, а також про усі ті коштовності, які належать воїтелькам. Тепер у Накану з’явилася ще одна мета: отримати ті “неземні скарби”, заодно розгромивши ворожих альварок, котрі лізуть не у свої справи і замість того, аби вести власну політику, втручаються у чужу. Аби вберегти людей від нападу, лишалося одне: втекти. Тенако знала, куди. Ліс був неозорно-великим, він тілом своїм дерся у гори і спускався у долини, він був чудовим захистом та рідним батьком альварам. І в його глибинах – там бували лише старійшини та правительки – була долина Раносун Кантуго, Печери Древніх. Місце було таємним і про нього знало небагато. Тенако мала сумніви, і знала, що старійшини її рішення не схвалять, однак чому б не знятися та не перебратися туди? Про те місце ніхто не знає з чужинців, воно чудово захищене горами, там течуть гірські ріки та водоспади. І то – їхня одвічна домівка, де в печерах застиг час та мудрість. Хіба вона не може вчинити так? Старійшини проти...Ну то й що? Її й так вважають м’якотілою. То чому б хоч раз не зробити те, що твердо радить серце?
Тенако покликала до себе свою помічницю та попросила оголосити альваркам, що завтра ввечері буде віче.

...............

Вайро розв’язали очі. Вона шумно видихнула від враження. Альварки, що видавалися їй чимось на кшталт загону “правильних” розбійників, виявилися далеко не загоном, а цілим народом. Їхній табір був воєнним, але таким величезним, що його можна було б сміливо назвати містом. Шатра утворювали цілі вулиці, у місті був центр, були городи, де вирощували харч, були загони для пташок та патлатих звірюг касинів. Метушня Альварії захопила Вайро. Хтось чистив збрую, хтось кував мечі, багато хто тренувався, літав, об’їжджав касинів. І скрізь були діти, яких ганяли, навчали, з якими фехтували, билися та стрибали. Це все було настільки хаотично, що Вайро просто не могла втямити, звідки ж береться славетне (за словами Каро) альварське воєнне уміння, адже для нього, по ідеї, потрібна була і відповідна жорстка дисципліна. Однак перше враження було дуже помилковим. Адже найліпший порядок той, де все настільки легко, відшліфовано та гармонійно проходить, що зблизька нагадує хаос та метушню, але на віддалі обертається на ідеальний танок, в якому кожна фігура рухається по своїй досконало прорахованій траєкторії, аби не збити загальний малюнок від руху тисяч інших людей.
Дівчата-охоронниці перегукувалися з подругами, поклоном віталися із старшими альварками, через усю вулицю горлали до цікавих, що ця дівчинка – наївна новенька, котра думає, що їхнє життя – це казка. Насправді ж Вайро розпирали протилежні почуття неймовірного захвату і легкого розчарування, адже дівчинка чомусь уявляла, що альвари – це мудрі, серйозні та непохитні воїтельки, а постала картина являла собою просто веселий балаган. Вайро подумалось, що потрапити сюди буде нескладно. І вона розпрямила плечі.
Центральне шатро нічим не виділялося від решти. Так само прикрашене гарними візерунками, так само завішане шкурою на вході. Біля шатра, схрестивши ноги, сиділа чорнява жінка із м’якими формами та милими рисами обличчя. Її пухкі губи та величезні очі видавали лагідну та вразливу натуру, яка доволі відчутно контрастувала з пацанками, що снували по своїх справах навколо. Щоправда, Вайро вже встигла відмітити, що чим старші альварки, тим вродливіше та жіночніше вони виглядають. Але ця була вище похвал.
Її охоронниці вклонилися і привіталися. Жінка дивилася на них, закинувши голову та зацікавлено всміхаючись.
- Правителька Тенако, ми привели до тебе гостю, що вперто намагалася прорватися повз нашу охорону. Вона хоче в наші ряди!
Вайро здивовано кліпнула. Оце – Правителька?!
Тенако враз спохмурніла. Знову новенькі... а якщо вона...а раптом? Та ні, начебто замала...Ті були старшими... І якраз завтра вона оголосить про переїзд...А враз?...
- Добре, залиште нас. Ви здали варту?
- Так, Тенако.
- Все спокійно?
- Окрім цієї малечі та її друга-осора - все тихо.
- Можете йти.
Правителька кивком звеліла дівчинці сісти, і допитливо зазирнула їй у очі. На вигляд Тенако була зовсім молоденька, хоча руки видавали її не дівчачий вік.
“Друг осор...” – вона оглядала гостю і перебирала неспішні думки. – “Нуроо вважає їх нижчою расою. І дискримінує як може...Вони ненавидять його... Добре...”
- Як твоє ім’я? – в голос запитала вона.
- Вайро Стоор. – відповіла Вайро, злегка вклонившись.
- Гаразд. Я – Тенако Санно.
Вайро кивнула і потупилася
- Звідки ти?
- З Келькії.
- А! З самої Келькії! – і Тенако повільно прикрила свої красиві очі, смакуючи не менш красиве слово, - Це вже цікавенько...
На мить між ними повисла мовчанка, яку Вайро все ж наважилася перервати, бо запитання, яке крутилося у неї на язиці вже цілий день, не могло не зірватися.
- Скажіть, будь ласка... – Вайро проковтнула комок у горлі. – А чому про Келькію знають усі, а в Келькії не знають ні про кого?..
Тенако відчула, як у голові вишукує строчки з книг по історії та географії, які вона колись вивчала, як і кожна альварка.
- На таке питання не відповіси одразу... – протягнула жінка і жестом запросила Вайро сісти. – Думаю, у нас є важливіші справи для обговорення...
- О, я дуже-дуже прошу! – не витримала Вайро, адже їй справді було страшенно цікаво, - Ви навіть не уявляєте, наскільки мені... нам... моєму народу важливо знати...
- Якщо ти витримаєш мою нудну і не зовсім складну відповідь... – протягнула Тенако, лукаво посміхнувшись.
- Будь ласка! – випалила Вайро і з благанням глянула на Правительку.
- Ну гаразд, - зітхнула Тенако. - Келькія колись мала якісь торгівельні справи з іншим світом. Стосунки були слабкі, ви завжди стояли особнячком. І ось було Третє Велике Світове Побоїще, коли світ розділився на два ворожі табори. Келькія не настільки була зв’язана зі світом, щоб жертвувати життями тисячі заради незрозумілих і чужих їй чвар. Келькія оголосила нейтралітет. Її і ніхто не чіпав, так як країна ви маленька, розміщені далеко від основних торгівельних шляхів, і ніякої вигоди з вас, окрім виходу до моря, не було б. Землі ваші не родючі, нікому ви не потрібні... А та крихітна ділянка моря, що належить вам, не має практично ніякої цінності, бо дає лише харчові ресурси...Та й то бідні. Ви настільки віддалені від світу, що навіть дивно, яким чином ви умудрилися не тільки вижити, а ще й розвиватися в ногу з рештою держав.
- Я нічого не чула про Третє Побоїще... Хоча і вивчала трохи історію... – здивовано сказала Вайро, скрушно похитавши головою.
- Історію завжди можна переписати! - Розвела руками Правителька Тенако. - Побоїще було багато століть тому. Після Побоїща представники могутніх держав зібралися, аби втретє поділити світ. Як не дивно, правитель Келькії теж був запрошений. Кожна сторона висунула звинувачення Келькії в тому, що вона не підтримала їх. Тоді Келькія заявила, що її політика нікого не стосується, і що вона вимагає просто залишити її у спокої. Переможці війни – двоїстий союз Накани та Валофукосу, оголосили Келькії міжнародну ізоляцію та ігнорування, а також інформаційно-продовольчу блокаду. Їм не хотілося тратити свої виснажені багаторічною війною сили на якийсь шматок землі, не пригодний ні на що, окрім розведення жаб. Вони вважали, що опинившись у такій ситуації, яку вони їй створили, Келькія сама захоче увійти до складу Валофукосу чи Накани. Однак вони прорахувалися, бо, певно, недостатньо знали такий собі “затворницький” спосіб життя Келькії. Келькія вижила! І тепер ваш люд вірить у байки історії та у свою неповторність, а ваші правителі мовчать та сподіваються, що на їх життя не припаде прояв зацікавленості з боку інших держав. Їм, вашим правителям, я маю на увазі, вочевидь дуже невигідно, аби народ дізнався про те, що десь за кордоном життя може бути набагато ліпшим. Вони не хочуться втрачати свою абсолютну владу у маленькому „раю”.
Вайро похитала головою.
- Здуріти можна! І це все правда?
- Я ж не змушую тебе вірити. Це твоя справа, про що думати. Історія – штука мінлива. Можливо те, що знаю я, теж не більше, ніж фантазія.
Тенако пронизливо глянула Вайро у очі. Ця маленька дівчинка і справді нічого не знає... Бідна дитина! А вона, Тенако, думала, що це ворожа нишпорка. Однак треба було щось із нею вирішувати. Хутчіш, аби вість про келькійку не сягнула вух Онто Каси.
- Я дам тобі наглядачку. Так прийнято у нас: старша дівчина допомагає гостям та новеньким. Завтра приходь зранку до мене – ти маєш пройти випробування. Якщо ти його не здужаєш, то мусиш повернутися додому.
Вайро розчаровано нахмурилася.
- А що ж ти хочеш?.. Ми – військо у першу чергу. Військо найкращих серед найкращих. Не посміхайся, це не пуста балаканина. Ми прагнемо цього... хм... – Тенако припіднялася і окинула поглядом площу, вишукуючи когось для Вайро. Врешті вона побачила чорну як смола дівчину із спотвореним шрамом обличчям та злими очима. – Гей! Троко! Йди сюди!
Дівчина здригнулася наче від сну, і в два стрибки опинилася біля Тенако та Вайро. Легким поклоном віддала Правительці шану та вся перетворилася на слух.
- Троко, люба... Стань покровителькою цієї дитини. Розмісти її в Поселенні Слабких, морально підготуй до завтрашнього випробування...Ну, ти знаєш.
- Гаразд, із задоволенням. – на диво тепло відповіла Троко. Вона не обертаючи голови перевела свій колючий погляд на Вайро. – Ходімо!
Вайро попрощалася з правителькою та поспішила за Троко. Було страшнувато, Троко йшла швидко, не озираючись. Вайро ледь встигала за нею. Вона врешті зважилася запитати:
- Троко...Троко, а де мій ібулог?
- Хто зна! Певно на загальній птахарні.
- А мені його повернуть?
- Хто зна.
Вайро захотілося плакати, бо прикро було чути грубий непривітний тон у чужому страшному місці. Але вона стрималася.
- Слухай, а що це за поселення для слабких? – натомість запитала Вайро.
- Там живуть старі жінки, яких небагато, та вагітні. Ну..І хворі з пораненими. У них немає нашого режиму.
- А у вас є режим?
Замість відповіді Троко лише зневажливо пхикнула.
- Троко, а ти вроджена чи посвячена? – поставила Вайро, на її думку, дуже розумне запитання.
Троко різко зупинилася і ривком обернулася до Вайро.
- Слухай, скільки можна точити ляси? Ти хоч інколи мовчиш?!
- Мовчу...
- Ну так мовчи! – Троко стрімко поспішила до віддаленого намету, по якому одразу було видно, що він пустує. За якусь мить вона раптом відповіла. – Я вроджена. Тобі, певно, здалося, що я надто різка. У нас всі такі. Бо ми виховані суворим лісом та горами, загартовані зимами і біллю. Мало хто лишається соппиво-лагідним.
- Мені здалося... – Вайро запихалася, - мені здалося що ваша Тенако дуже лагідна...
- Пха! – Троко знову різко зупинилася. – Звісно, вона добра, лагідна, ніжна. Але ти не бачила її в бою. Такої воїтельки ще пошукати! Хоча її зовнішність багатьох вводить в оману, особливо тих, хто думає, що таку жіночку одурити солодкими обіцянками – раз плюнути. З нею навіть дипломатичні переговори вести нормально не можуть, все на сюсюкання переходить. А її серйозність сприймають за награність. Хоча вона надзвичайна жінка. Просто їй не пощастило родитися потворною!
- З нею в очі погоджуються... – продовжила Троко. – А за очі роблять своє. Вона дуже мучиться...
Вайро бачила, як любить Троко свою Правительку, їй і самій стало шкода незнайомої красивої жінки Тенако.
- Ви її не любите? – тихо спитала Вайро.
- Що ти! – обурено гукнула Троко і аж зупинилася, аби кинути на Вайро злий і здивований погляд. - Всі її люблять! Коли її мати – Велика Санно - помирала, ми всі боялися, що вибір старої Санно впаде на старшу доньку. Тоді б бідні ми були. Сестра Тенако сувора та холодна, мов камінь. Я була малою, і боялася цього. Хоча старші казали, що тверда вдача нам більше потрібна, ніж м’якість та ласкавість. Я зараз інколи теж так думаю. Але...кожному з нас все-таки потрібне тепло. А Тенако його дає. Вона одна мама для всіх нас – її дітей. І вона нас щиро любить...
- А сестра не заздрила?
- Заздрила?! Хо! Ти не знаєш альварок! Нам не властиві такі почуття! Сестра тільки рада була. Гайнула в мандри.
- Зрозуміло...
- Знаєш, мала... Як кажуть мудрі : м’яка вода точить могутній камінь. Хто зна, що краще, а що гірше...
- Угу...



Хоча Вайро майже цілу ніч не спала від перезбудження та купи нових вражень, однак коли Троко прийшла будити її рано вранці, вона вже прокинулася і почувала себе піднесено та бадьоро.
Троко дала Вайро свіжоспеченого м’яса та гарячих паляниць, після чого веліла вдягнутися та слідувати за нею.
Дівчата пройшли до тихої та глибокої лісової річки, Троко скинула з себе одяг та з розбігу пірнула у воду. Вайро розглядала її смугле посічене тіло, її нежіночі м’язи та майже хлопчачу фігуру. Троко поманила Вайро рукою, і скоро дівчина обережно увійшла у воду, відчувши нарешті, як змиває з себе дорожній бруд. Вона почувалася просто чудово!
Після купання Троко підтюпцем вирушила до поселення, залишивши Вайро хекати позаду. Та лише дивувалася манері пересуватися напівбігом, як рухалися усі альварки.
Біля свого шатра вже чекала на них Тенако. Її щоки злегка торкнула червона барва, а через полотняну сорочку проступив піт. В руках вона тримала негострий меч і посміхалася.
- Хух! Сьогодні наша тренер Рупав прямо в ударі! Ганяє тільки так! Троко, ну як наша... е-е-е... Вайро, так?
- Та нормально. Правда, Вайро?
Вайро кивнула. Вона вже починала хвилюватися.
- Ти знайшла їй напарницю? – запитала Тенако.
- Ось зараз знайду, - відповіла Троко.
Троко повела Вайро до групи підлітків, котрі, розбившись на пари, відпрацьовували складні фехтувальні комбінації.
- Скільки тобі років? – запитала Троко.
- Чотирнадцять.
- Ага. Напарницю візьми собі дещо молодшу. Років 12-11. Тобі з нею змагатися потрібно буде.
Вайро про себе обурилася. Вона окинула поглядом усіх молодих дівчат.
- Глянь, - звернулася до неї покровителька, - он бачиш малу білявку? Це, здається, Хез. Їй 11. Не проти, якщо вона стане твоєю напарницею, чи хочеш сама собі когось вибрати?
Вайро ображено пхикнула, на що Троко лише відповіла:
- Ти або недооцінюєш альварок, або перецінюєш себе.
- Гаразд. – буркнула Вайро. – Нехай Хез.
Вони покликали дівчинку, і та задоволено прослідувала з ними до Тенако. Біля правительки вже стояла хмура та сувора жінка середніх літ, котра і виявилася тим “тренером в ударі”. Побачивши цю жіночку, маленька Хез одразу забула про свою радість бути обраницею, і із заздрістю глянула на подруг, що лишилися на плацу махати палками.
Рупав недоброзичливо зиркнула на Вайро. Мала Хез вжала голову в плечі – вона чим далі, тим більше боялася тренера. Тим паче, що це була краща з кращих воїтельок, і нікому ще не вдавалося перемогти її. Рупав була сувора та безжальна, диявольськи розумна та тверда. Здавалося, що вона нікого ніколи не любила. І усім вселяла страх.
Вайро сама невільно позадкувала і аж осіла.
- Хочеш до нас? – різко запитала Рупав і зміряла Вайро презирливим поглядом. – Ласкаво просимо, якщо не здохнеш після сьогоднішнього. А це, скоріш за все, трапиться!
Тенако нахмурилася. Троко стиснула губи. А Вайро відчула, що зараз розреветься.
- Слухай мене уважно, мала. Зараз ви із цією кралею – вона кивнула на Хез, - і зі мною трошки побігаєте. Перевіримо твою витривалість. Гаразд?
Не встигла Вайро кивнути, як Рупав побігла. За нею зірвалася Хез. Тенако поглядом звеліла Вайро слідувати за ними. І Вайро так і зробила.
Спочатку бігти було легко. Однак Рупав не збавляла взятого на початку темпу, і Вайро відчула зрадницьку слабкість в ногах. Поступово її подих почав збиватися, горло стискала задишка, а на очі виступили сльози. У боці почало колоти, і келькійка вимушена була зігнутися, аби витримати ту біль. Рупав спокійно бігла далі, навіть не почервонівши. Поруч бігла Хез, зацікавлено озираючись по сторонах та не надаючи тому бігові ніякого значення. Одна Вайро перечіпалася та оббивала ноги.
Рупав бігла вгору. Ставало все важче. В якусь мить у Вайро відкрилося друге дихання, однак воно врятувало ненадовго. Вони бігли і бігли, замість подиху у Вайро виривався хрип. Мало того, вона помітила, що Рупав дедалі збільшувала швидкість.
Для Хез пробіжка була ніби легка вранішня прогулянка.
Вайро відчула, як знесилюється тіло.
Біг, здавалося, тривав вічність. Вайро відстала від Рупав та Хез на добрячі санів 20, вона в черговий раз перечепилася і, не втримавши рівновагу, гепнулася на землю. Встати сил більше не було. Підбігла Рупав.
- Підіймайся, негайно встань!
- Не можу... – простогнала Вайро.
- Попереджаю, що панькатися з тобою не буду! Якщо зараз же не встанеш, то виженемо тебе в шию з цих земель!
- О-о-о-о!... – Вайро піднялася. Перед очима все пливло, а серце шалено гупало. Натомість Рупав навіть не мала тяжкого подиху. Хез відхекувалася, за що Рупав одразу ж на неї накинулася.
- Послухай, малеча! Що ж ти язик висолопила? Задихаєшся? Це тому, що при бігові ти неправильно дихаєш! А навіть якщо так, то хіба вас не вчили, як одним вдихом можна втихомирити серце та заспокоїти дихання?! Завтра цілий день займаєшся при мені – це буде тобі гарна прочуханка за незасвоєні уроки! І витри соплі! І умийся! Позорище яке.
Дивлячись на Рупав Вайро зрозуміла, що потрібно тікати звідси. І якомога скоріше. Але у голові крутилася й інша думка: чому це через одну тренерку вона мусить зраджувати своїй мрії?.. Навпаки, Вайро колись буде достатньо сильною, аби побороти цю злюку!
Вони побігли назад, і Вайро лишалося тільки просити богів, аби ватяні ноги зовсім не відмовили їй.
Прибігши в центр поселення, Рупав поставила дівчат у середину майданчика, що слугував для тренувань, та звеліла їм боротися. Вайро дали палицю, Хез же стояла з голими руками. І доки Вайро розмірковувала, як би так ударити дівчинку, щоб не покалічити, Хез кількома рухами повалила її на землю і з такою силою зацідила в носа, що звідтіля полилася кров.
На брудному від пилу та крові обличчі Вайро був написаний страшенний відчай.
Вона дивилася на Тенако. Тенако дивилася на Рупав.
- Правителько. Це смішно! – сказала тренер. – Не хочу навіть тратити на неї час. Вона слабка для нас, з неї нічого не візьмеш. Не бачу потреби продовжувати випробування.
- Але може...Все ж... – Тенако м’ялася.
- Якщо ви звелите – я продовжу. Але в цьому немає сенсу. Окрім того... – Рупав знизила голос і сказала: - Окрім того сама Окто Каса дуже буде проти... При інших обставинах... Ви розумієте... А взагалі - дивіться на її реакцію! – і Рупав різко розвернулася на одній нозі, ударивши Вайро по щоках. Вайро навіть не пискнула, як вже повалилася у пил. – Вона здригнутися не встигає, коли я наношу удар. Так що справа навіть не у Онто Касі, – і Рупав, враз таким самим різким випадом без попередження ударила найближчу маленьку дівчинку років 8. Та рефлекторно виставила руку в блок, миттєво присіла та вільною рукою показала можливий удар по Рупав, хоча по-справжньому ударити не ризикнула.
Вайро ледь стримувала сльози і тепер сама бачила, наскільки їй далеко навіть до останньої малечі серед альварок.
Тенако знизала плечима. Вона могла б якось захистити Вайро, але сама чудово розуміла, що лишити дівчинку не дивлячись на переїзд альварського війська розізлило б Окто Касу страшенно. А злити Старійшину Тенако не могла. Зовсім не могла.
- Дівчино, ти вільна. Повертайся додому. Вибач, але ти ще не готова, - сказала Тенако ніжно, придушуючи нотки жалю у голосі.
Вайро не хотілося навіть благати, аби її залишили. Вона була розбита і подавлена.
- Можна мені мого ібулога? – запитала вона.
Келькійка рукавом утирала кров з обличчя, і вже не наважувалася підвести голову чи розправити плечі.
- У тебе хороший птах. – сказала одна з її колишніх охоронниць. Хотілося б лишити його. Ми дамо тобі гідну заміну.
- Ні. Це подарунок. Повернуть мені Вітра.
- Гаразд.
За хвилину їй привели птаха, і Вайро міцно обійняла його за шию. Вона була засоромлена та нещасна. Важко забралася у сідло. Альварки мовчки дивилися на неї, не кажучи ні слова. Вона була чужинкою для них. Не більше.
Одна дівчина зав’язала Вайро очі і взяла за повід Вітра. Підігнавши п’ятками свого ібулога вона злетіла у повітря, забираючи із собою усі Вайрині сподівання. Пов’язка на очах Вайро зрадливо промокла...


На місці Оліва не було. Слід від багаття, витоптана трава...Він не дочекався її! Вайро гайнула вгору, облетіла круг високо під хмарами. Нікого не було. Вона матюкнулася про себе.
Вечоріло.
- Прокляття!!! – закричала в нікуди Вайро.
Їй ніхто не відповів.
Вона повалилася на траву і заплакала з досади. А вона то думала! Їй здавалося, що варто лише знайти альварок, як вони приймуть таку, як вона, із розкритими обіймами. А тут ось таке...
А вечір пестив її, мов малу дитину.
Вайро заснула.

Тонкі пальці Аелі на мить злетіли до рота, і вона злизала з них солодкий мед. Очі повільно закрилися і вона вдихнула вечірнє повітря, що лилося через вікно на горищі у діда Каро. Сам старий сторож майстрував щось із дерева, час від часу усміхаючись до дівчачих розмов. Всі вони такі милі, коли їм 14! Наївні, добрі. Звичні речі для них такі неймовірні. Потім, коли дівчата підростуть, вже не буде у їхніх потаємних розмовах того шарму, тої дитячої привабливості, що зараз.
Каро був сторожем багато-багато років. І у цьому високому кам’яному будинку зростало не одне покоління савучів, тож він був сторожем і їхніх таємниць, хранителем історій їхнього життя. Каро відчував і знав людей, він любив їх, хоча і не розумів. Він пройшов довгий шлях...
І ось, доки Аелі їла смачний мед, привезений подругою із мандрівки, а та перемивала усі подробиці, дід відчував, як щось змінилося у малій шибайголові Вайро. Від неї йшла потужна хвиля дивної енергетики, зовсім нової та незвичної. Від цього потоку раніше йому б знесло голову. Але тепер він застарий. Та-ак, Кару відчував поруч не дівчину, а жінку. І не міг повірити.
Вони такі, як звичайно. Аелі старанно натягує на коліна спідницю вохристого плаття із тонкої тканини, прикрашеного розмашистими аплікаціями. Вона хихотить, крутить головою на всі боки, штурхає Вайро у плече і коситься на діда. Вайро ж сидить поважна і задоволена, вже заспокоївшись після прочуханки, що отримала дома від матері, і поважно відповідає на питання. На ній брудні обрізані шорти, засмаглі пальці ніг збивають з підлоги пил та стружку, а чай, що стоїть поруч, вже давно остиг без уваги дівчинки. Каро дивився на „пацаня”, як він називав Вайро, і вишукував зміни. Зміни сталися. У трішки славніших рухах. У погляді. У мові. Хоча ні, ні... Вона зовсім дитина.
... роздуми перебила Аелі.
- То ти б втекла з ним? Ха, це ж чудово – утекти з коханим!
- Він не коханий, – трішки почервоніла Вайро. – Відчуваю до нього якесь тепло...ну...гм.
- Ой, та ну. Я ж бачу по тобі! Щось в ньому є, у тому Оліві. А я вже думала, що ти з Варано будеш. Непогано ви разом дивилися, до речі.
- Ай, та ну... – Вайро засміялася та грайливо ляснула подругу по голові засмаглою долонею.
Каро глянув на Вайро.
- А це не просто потяг до Оліва? Як до чоловіка?
Дівчинка здригнулася. Їй не хотілося б цього чути. Аелі засміялася:
- Що, правда? Тебе до нього тягне? Уй, ха-ха! Класно!
- Не знаю... - пробурмотіла Вайро і відвернулася.
А Каро ще довго дивився на неї з-під лоба. Так, вона виросла. Просто на очах.

.....

Олів прийшов десь після обіду, коли сонце вже із жовтого обернулося на помаранчеве, а останні булочки до чаю були з’їдені.
Двері відкрила елі Стоор, і побачила перед собою незвичного юнака, що переминався з ноги на ногу, та м’яв поли запиленої туніки. Він запитав, чи тут мешкає еліка Вайро. Стоор впустила його до помешкання.
Вайро лежала на м’якому ліжку і дивилася в стелю. Тихо скрипнули двері, і м’які кроки вирвали дівчинку із мрій.
- Привіт, – почула вона ледь знайомий голос.
Дівчина схопилася і відчула могутню теплу хвилю, що залила її тіло млістю, а щоки червоною барвою.
- Привіт, – відповіла вона на вітання.
Елі Стоор, здавалося, передалося схвилювання доньки, і вона трішки нервово обтирала руки об край домашньої спідниці, і дивилася то на юнака, то на свою Вайро. Звісно, елі багато чула про мандрівки своєї доньки, і про родину осорів також. Однак осорів було небагато у столиці, вірніше, практично не було, і жінці було страшенно цікаво роздивитися їх зблизька, почути, як вони розмовляють і дізнатися, чи правда вони світяться у темряві.
Елі Стоор вчила у школі – коли у них ще був предмет Савуч і Келькія, який чомусь зараз зняли з викладання – що осори були древнім народом, котрий населяв землі Келькії ще до того, як сама Келькія утворилася. Самі осори це не заперечували, і свято вірили, що вони створені для землі та господарювання.
Але стояти вічно і дивитися в усі очі на гостя було не ввічливо, тому елі Стоор вирішила приготувати дітям щось смачненького, а заразом запросити елі Нро разом із Аелі. Як-не-як, а осори у гості не кожного дня заходять.
Олів почекав, доки вийде з кімнати мама, і врешті відчув себе вільніше.
Він підійшов до Вайро, усміхаючись та мало не пританцьовуючи, трішки зам’явся, розмірковуючи, чи годиться обійняти свою знайому, чи ні, і зрештою зупинився на короткому легкому поклоні. Завжди нахабна Вайро враз зашарілася, потім щось згадала і зашарілася ще більше, потім подумала, що виглядає просто жахливо у цій домашній брудній порваній сукенці із немитими п’ятками, а потім тихо пробурмотіла щось на кшталт „привіт”.
Олів радів і теж, здавалося, трохи соромився, потім ляснув себе по лобі та хутко поліз у дорожню сумку, аби витягнути звідтіля акуратний пакунок, замотаний у жовтий папір. З пакунку пахло чи то пиріжками, чи то варениками, але, у будь-якому разі, вельми апетитно.
- Як твої справи, Вайро? Я не дуже несподівано? Нічого, що я приїхав, а?
Вайро трохи приходила до тями, і вже не могла стримувати щасливу посмішку, таку широку, що навіть розмовляти було доволі важко. Їй було і страшно, і соромно, але радість від цього несподіваного побачення виявилася такою великою, що затьмарила будь-які інші переживання.
- Н-нічого, Олів.. Я рада... Дуже рада, що ти приїхав... не забув... Вибач... за безлад... у кімнаті.... – Вайро „непомітно” заштовхала під ліжко босою ногою мотлох, що валявся прямісінько між нею та гостем.
- Я приїхав за тобою! – сказав осор, розводячи руками. – Ми ж полетимо у мандри?
Вайро відкинулася на ліжку, аж підстрибнувши від задоволення. Треба ж! Він все-таки прийшов.
- Як ти знайшов мене? – запитала Вайро все з тією ж посмішкою.
Тим часом у кімнату зайшла мама та сказала, що стіл накрито, і що, на її думку, розмови треба відкласти на потім, особливо, коли після тривалої подорожі пусто у животі. Осор і Вайро одночасно подякували мамі, та вийшла, і дівчинка знову із запитанням глянула на Оліва.
- Я?.. Просто підійшов до якоїсь молодички та запитав, чи знає вона таку собі Вайро... – очі Оліва блиснули сміхом, наче він щойно згадав страшенно цікавий анекдот. – Я й не думав, що це спрацює, гадав, що витрачу бозна-скільки часу, доки розшукаю тебе. А тут... Тут мені одразу видали чимало нецензурних виразів у твою адресу і сказали питати про тебе шпану поменше. З усієї промови я зрозумів, що ти верховодиш однією з ватаг малолітніх розбійників, чим вносиш безлад у життя міста. Я запитав про тебе у шпани – і мені показали твій дім.
- Фі! – Вайро підставила гостю стілець, а сама сіла на підлогу, схрестивши ноги. Вітер, влітаючи через вікно, забавлявся з її волоссям. – Не слухай ті байки. Дорослим з висоти їхнього віку та зросту багато чого здається. Все не так насправді! Зовсім не так. Ми, до речі, боремося з такими дурнями, що гай-гай - вони проходу не дають нікому, так знахабніли.
Олів піджав губи і хитнув головою:
- Те-е-е, яка ж ти дитина! Вигадуєш таке – битися з місцевою шпаною. Це все від нудьги – моя думка.
Дівчинка трошки роздратовано зиркнула на потерті старі чоботи осора, на його запилену туніку кольору болота, на чисте зеленаве волосся із вплетеними у нього смужками кольорових ниток.
- Не розумієш ти нічого. Звісно, від нудьги! І задля пригод. І щоб було все по-чесному. Ось.
- Дитя ти таке! – засміявся Олів, тріпнувши Вайро за волосся і глянувши на нею добрим покровительським поглядом. – Оце ти цим живеш? І все?
Вайро страшенно не хотілося втратити свою цінність у очах цього не-савуча, і вона, тріпнувши копною попелястого волосся, зібраного у хвіст, вигукнула:
- Ну і що, що я дитина, як ти кажеш! Зате у мене безпосереднє сприйняття світу! Чисте і невинне.
Осор засміявся і махнув рукою, мовляв, не переймайся. Тепер він здавався Вайро таким дорослим і правильним, що вона аж принишкла – ніби і справді сиділа із якимось поважним дядечком.
Зайшла елі Стоор і з докором глянула на Вайро.
- Свинючка ти, доцю, безсовісна. Людина он натомлена, з дороги, а ти його все не відпустиш попоїсти. Сама, чує моє серце, видно знову натягала з комірки меду та горіхів, тепер не голодна. Хай іде твій друг поїсть... Йдемо?
Осор кивнув і підвівся, Вайро скочила на ноги за ним. Хоч будинок і був кам’яним (а таких небагато було у Келькії), однак дуже світлим завдяки велетенським вікнам та терасам. Діти прослідували сірим коридором за елі Стоор, і спустилися широкими сходами до їдальні Вайриного сімейства.
Сама ж Вайро була засмучена і роздосадувана, і навіть гаряча картопля із духмяними шматочками за жаристого м’яса її не радували. Вона чула, як мама поспішила привітати елі Нро та Аелі, запрошених на обід в честь гостя, однак навіть поява подруги не підняла їй настрою та не змусила погані думки вилетіти з голови. А то! Осор, сам того не знаючи, зачепив болючу струнку: адже улюблена пісня Вайриної мами, тата, бабусі, учителів, друзів і друзів друзів було дорікання стосовно її вітруватості, пустоголовства та дитинства, що аж надто затягнулося. Сварки, докори та розмови на цю тему переслідували Вайро з того самого дня, коли вона, представниця показового сімейства, була виключена зі школи, де лишилися всі її друзі та „одноманкурівці”, і переведена у виправну школу для „тяжких” дітей. Освіта там давалася значно гірша, та і школа, по суті, нікого не перевиховувала, лише вчила викручуватися, брехати, шукати виходи і давала безліч однодумців-однолітків. І тут приїздить той, хто...Той, кого Вайро так довго чекала і згадувала, засоромившись з власних думок та накриваючи голову ковдрою, аби ніхто не бачив її почервонілих щічок, і він так само говорить про дитинність, шибайголовість і далі по списку.
Вайро нахилилася до гостя і злегка пхнула його під столом ногою:
- Чому мене всі намагаються переробити? – запитала тихо вона. – Ось ти мене навіть не знаєш. І то критикуєш! Якого дідька? Яка тобі до мене справа?
Олів примружив очі і так само тихо шикнув:
- Звісно, ніякої! Аякже! Я просто так приїхав за тобою аж у саму столицю! Просто так вирішив взяти тебе у мандри.
Почувши це, Вайро вдоволено посміхнулася.
- Не просто так?..
Олів дивився вбік. Вайро розглядала стіну, вивчаючи симпатичний візерунок з тріщинок на глині.
- У тебе можна буде трохи пожити? – запитав Олів. – Доки ми вирушимо? Мені нема де.
- Напевно. Я запитаю...


Вже другий день Олів жив у Вайро. Розмовляти їм не було про що, хіба що дівчинка розповідала про Навуку та (зовсім трішки) про Елас, а Олів ділився розповідями про життя у селі та спогадами про недалекими своїми вилазками у ліси та найближчі поселення. Олів мріяв про подорожі, однак нікуди, окрім столиці, не їздив, тож розповісти поки не мав чого.
Вайро дедалі більше почала сковувати якась невпевненість, Олів весь час сидів, втупившись у книжку. Часом, перед сном, або повертаючись із занять, дівчинка думала про те, що відчуває поряд з Олівом. Він, здавалося, походив із села, однак по фразах, випадково зронених у розмові, було зрозуміло, що він дуже розумний, і куди старший по розвитку за свій фізичний вік. Хто знає, може всі осори такі, заспокоювала себе Вайро. Однак це їй не допомагало, і кожне слово, сказане при юнакові, дедалі більше видавалося їй дурницею.
І ніхто не згадував про те, що трапилося колись вночі.
Елі Стоор знати не знала про те, що Вайро збирається у якусь мандрівку. Вона, як і решта жителів Келькії, свято вірила в те, що на цім світі розумні істоти мешкають лише в межах кордонів її рідної країни. За межами, як здавалося їй, були дикі незвідані землі, і допустити те, що її дитина туди сунеться, було неможливо. Однак її подруга елі Нро, здавалося, про щось здогадувалася і намагалась натякнути елі Стоор. Аелі була дівчинкою куди більш відкритою, ніж Вайро, і часом, після зустрічі доньки зі своєю подругою та осором, елі Нро читала по її очах та виразу обличчя дуже багато чого цікавого. Воно й не дивно. Аелі нізащо б у світі не відкрила б таємницю задумки Вайро, однак вона так переживала за подругу, що приходила додому зовсім подавлена, а іноді навіть відмовлялася від вечері. Вайро ніжно любила Аелі, але жила своїм богом, і прислухатися ні до яких порад не збиралася. Тим паче порад лишитися дома і спокійно вчитися у школі, поступати в Академію, виходити заміж... Елі Нро бачила, як Аелі шукала щось у комірчині, а потім розпитувала у тата еліка Нро про спальні мішки, які вони колись пошили для поїздок за місто. Вона не хотіла прямо говорити елі Стоор свої побоювання, адже, зрештою, не знала нічого напевно, однак, все ж, просила подругу послідкувати за донькою або навіть поговорити з Олівом – без сумніву розумним та відповідальним юнаком.
А винуватиця таємного переполоху мріяла про своє. Вайро сподівалася, що якщо вона вирветься за кордон Келькії, то відкриє надзвичайний світ, повний пригод та чудес. Вона навіть знайома була із представницею закордонних земель – з Елас. Хоча Елас майже нічого не розповідала на цю тему, однак по ній самій було видно, які там люди. Олів же, хоча ніколи нікого “звідти” не зустрічав, однак мав неабияку фантазію і вимріював роками інші світи. Він випадкову зустрів єдину людину, котра згодилася полегшити йому тягар самотньої довготривалої подорожі. Ця людина виявилася звичайнісінькою маленькою дівчинкою, з котрою, ймовірно, ще доведеться помучитися, адже кожній маленькій дівчинці врешті-решт захочеться у теплу ванну, випити гарячого какао та заритися з головою під м’яку ковдру. А цього, на жаль, мандрівка запропонувати не могла. Він слухав розповіді Вайро про проміняні чоботи, про холод та голод, про Елас та польоти, однак чомусь не міг цілком повірити у те, що в цих оповідках немає купи прикрас. Однак навіть така попутниця - краще, ніж нічого. Для цього осор і розшукав Вайро. Він пам’ятав її трохи смутно, але тепер познайомився ближче, і побачив звичайнісіньку чотирнадцятилітню дівчинку. Однак переповнену бажанням зазирнути за кордон.
А Вайро повністю піддалася чарам вродливого розумного і такого незвичного юнака. Дівчинка сторонилася своєї першої пасії, аби не здатися дурною, і тому весь час відсиджувалася у діда Каро. Вона часто думала про те, наскільки глибоким і цікавим виявився той, кого вона тихо, аби ніхто не почув, називала „коханим”. Його зовнішня легковажність була лише маскою. Сам же він був серйозним і аж надто заглибленим у себе. Олів, здавалося, був зліплений із безлічі прошарків та закапелочків, які робили його багатогранним та незрозумілим. І трохи страшним.
Вайро видавалася дитиною. Вона і була дитиною, але впертою. Впертість часто рятувала Вайро, і ось враз підкинула у голову ідею все-таки довести усім, що дитинність, власне, не така вже й завада, аби стати кимсь... Вайро навіть не могла сказати точно, ким саме, однак кимсь _таким, як треба_. І ось, на горищі у Каро, відчуваючи, як дурне почуття юнацької закоханості вже неможливо зупинити і стримати, Вайро обгризала нігті та будували плани стосовно того, якою вона повинна стати, аби вразити цього мовчазного, і, звісно!, самозакоханого Оліва, на якого вона мала нещастя запасти.
....
Спочатку вона хотіла швидко прочитати багато книжок і стати сильно розумною.
У діда Каро були полиці із книгами, про які він завжди казав, що це дуже розумні книги, і читати їм дівчаткам поки не цікаво. Каро лише дозволяв їм роздивлятися дві книги: у одній були намальовані зірки, планети та небеса, а у другій – киші, кістки та голі савучі. Тому Вайро, під зацікавлений погляд діда, впевненою ходою підійшла до полиці, і наугад обрала собі чтиво. Однак перший же фоліант визвав у неї сильну нудьгу, бо там говорилося про якісь метафізики та абстракції.
Тоді вона полистала трактат з магії, що завалявся у Каро на поличці за іншими книгами. Там писалася повна нісенітниця про жаб’ячі лапки, і Вайро зрозуміла, що розумнішою не стане.
А потім вона вирішила показати, що вона більше не Вайро, а серйозна дівчина і з дитинним поглядом на світ.
І тоді вона написала мамі записку про те, що вирушає у далекий-далекий політ, пообіцяла, що обов’язково повернеться жива і здорова, і попередила Оліва, що завтра вони вилітають, але таємно. Сама ж сказала, що ночуватиме у Аелі.

....
Аелі вислухала тривалий монолог на тему “я хочу змінитися, але світ навколо мене тримає, тож мушу зникнути як Вайро, щоб народитися іншою у іншому світі” і знизала плечима.
- Ти хвора.
Аелі сиділа у своєму незмінному вохристому платті та плела барвисті браслетки на руки, її довге пряме біле волосся плуталося у руках та лізло в очі, а поруч неї на картатій ковдрі, розстеленій на підлозі, аби зручніше було сидіти, валялося розкидане лушпиння від горіхів.
Вайро пхикнула і відклала горіх, навіть не розлущивши.
- Це ж чому, дозволь поцікавитися?
- Ти хвора, і все. Нащо тобі щось комусь доводити? Та будь собою. Ось вихід, - сказала Аелі, оглянула браслетку та перевела погляд на Вайро, - Не зважай ні на кого.
- Ні! Я так не можу! Він вважає, що я мала та дурна, а я не така. Я це покажу! – роздратовано вигукнула Вайро і злісно за шпурила черговий горіх у самий дальній куток кімнати Аелі.
- Була б ліпше з самою собою чесна. У тобі купа гордині та дурі, - тихо промовила Аелі, яка все одно не вірила, що Вайро коли-небудь прислухається до її слів.
- Ну дякую... – спохмурніла Вайро і опустила голову. Прядки попелястого волосся спали на очі, закривши блискіт сльозинок.
Білява дівчинка відклала плетиво та тормоснула сумну Вайро за плече:
- Я не зі зла, Вайро. Однак ти така підірвана... Ти і хвилинки не можеш посидіти спокійно та задати запитання самій собі: “Хто я?” А твоя так звана серйозність та втеча з дому – чергова гра.
- Ні, не гра, - насупилася Вайро та рішуче висмикнула із ковдри кілька ниточок. - Мені знаєш як заважає оця моя дурна манера поведінки? Може б мене Елас із собою взяла, якби я була старша... Більш розумна... І ось Олів. Приїхав – і розчарувався в мені.
- Ти хороша... – Аелі зітхнула. – Просто за твоїми бурхливими реакціями та поведінкою цього не видно...
Блиск в очах Вайро зник. Вона обм’якла і тепло глянула на подругу.
- Спасибі... за підтримку. За допомогу. Як ти мене витримуєш?
- Сама дивуюся, - засміялася Аелі і зітхнула. Як їй хотілося усім закричати, аби вони не випускали цю божевільну з дому. Однак вона надто любила Вайро, а разом із тим і її мрії.



Олів слідував інструкціям Вайро. Він вибрався через вікно, пробрався на птахарню та забрав свого ібулога. Вайриного Вітра вже не було на місці. Сторож Каро мирно спав... А може і не спав, просто вирішив не перепиняти тих, хто так вірив у його дивовижні для решти келькійців історії.
Осор вивів за вуздечку птаха на вулицю, зачинивши за собою тяжкі ворота. Вайро чекала на нього. Вона була неабияка.
Колись довге сріблясте волосся тепер було коротко підстрижене та пофарбоване у червоний колір. Така зачіска додавала специфічним рисам обличчя дівчини ще більшої дитячості. Що контрастувало з чорним шкіряним костюмом в обліпку, який найкращим чином підкреслював її недитячу фігурку. Олів посміхнувся.
- Гарне маскування. Однак для того, щоб тебе не засікли у такому юному віці верхи на ібулозі, тобі варто було б постаратися виглядати постарше.
- Це не маскування. – Вайро хлиснула себе по нозі у високому чоботі тонким прутиком. – Я просто вирішила працювати над собою, щоб змінитися.
- А до чого тут зовнішність?
- А! Вона проектує нашу поведінку!
- Як знаєш... Однак попереджаю: у шкіряному костюмі ти зваришся, варто буде сонцю забратися на небосхил.
Дівчина нахилилася вперед, поштовхом тіла змушуючи Вітра зірватися з місця. Олів прищурив очі і не соромлячись роздивлявся Вайро. Гарний у неї вийшов образ.
- А як же мама? – запитав він, злітаючи за Вайро.
- Звикла вже, – сказала Вайро.
Вони направилися в бік міських воріт, набираючи максимальну висоту, перетворившись для земних спостерігачів у дві крихітні цятки. Осор милувався красою Вайриного ібулога – він був розкішний, з величезним розмахом крил, завдяки яким птах умів завмирати в польоті на одній точці. Олів вперше бачив такого птаха.
Вайро і сама відчувала, наскільки дивовижним був її Вітер. Він був ідеально навчений, надзвичайно швидкий та сильний. Сидячи на ньому, вона ставала з ним єдиним цілим.
- Я так бачу, що офіційно вилітати за межі міста ти не збираєшся! – гукнув Олів, перекрикуючи шум вітру у вухах.
- Ніі!! – відгукнула Вайро. – Але ми легко прорвемося, навіть якщо вартові нас і помітять!!
- А нас просто випустити не можуть?!
- Ні! Ми ж неповнолітні!
Вона пригнулася до пташиної спини, і розсміялася легко та щиро. Вранішня свіжість була для неї цілющим нектаром, а просторе небо – домом.
В якусь мить вона обернулася до Оліва та головою вказала на вежу вартових, які чатували зі своїми птахами, готові в будь-яку мить дізнатися хто хоче влетіти у місто, або покинути його. Вайро пришпорила Вітра та рвонула ще вище, набираючи дедалі більшу швидкість. Олів гайнув за нею.
І в ту ж мить троє охоронців здійнялися в небо, аби перепинити їх. Почувся гучний свист, що означав необхідність зупинитися, однак Вайро лише усміхнулася собі. Авжеж! Хай спробують на своїх здихлях впіймати її! Вона через плече помітила, що птах осора куди слабкіший за її власного, але дуже навіть хороший в порівнянні з іншими ібулогами. Тож їх, по ідеї, нагнати не могли.

Погоня тривала доволі довго. Вартові не здавалися, і все свистіли їм у слід. Вайро знала, що якби у Оліва був слабкіший птах, то по ньому давно стріляли з арбалета, однак ібулог був сильним і не підпускав вартових на відстань пострілу.
На захід від міста починався ліс. Вайро ніколи не була в ньому, однак впевнено спрямувала свій політ туди. Олів слухняно летів за нею.
- Олів!! Ми зараз спробуємо відірватися від них у лісі!! Зможеш?!
- Зможу! – почувся приглушений вітром голос осора, і тепер у тому голосі розрізнялися нотки радості від такої захопливою гри.
І вже скоро вони на повній швидкості ввірвалися у гущавину велетенських дерев. Розумні птахи самі скеровували свій лет, аби не обідрати крила об гілля, а вершникам лишалося тільки щільно притискатися до спин ібулогів, ховаючи голову від раптового удару об дерево. Вони мовчали, а їхні птахи летіли несподівано м’яко і тихо. За спинами лунали свистки, однак шум ставав все більш віддаленим. Врешті зник.
Вайро різко осадила Вітра і той слухняно опустився на вологу гілку старого дерева. Поруч примостився птах Оліва.
- Хух. Чесно кажучи, почав матюкати тебе про себе.
- Ну бачиш. Наче відірвалися. – Вайро переводила подих. – Нас не дуже переслідували, бо ми вилетіли з міста. Було б гірше, аби ми з нього влетіли без дозволу. Ми куди полетимо?
- Ми?.. Ну...Ти ж на захід хотіла.
- Угу.
- Ти хоч зібралася у дорогу далеку, чи так, на прогулянку?
Вайро трохи образилася і демонстративно відкрила свою дорожню сумку: показала теплу одежу, кремінь, сушки, фляжку з водою та ще купу всіляких дрібничок.
- Молодець, - кивнув Олів.
Дівчина насуплено глянула на осора.
- Давай домовимося так. Я докладаю максимум зусиль, аби не вести себе, як вередлива дитина, а ти в свою чергу, обіцяй мене за таку не мати. В кінці кінців у нас же різниця у віці з тобою – якихось пару років!
- Гаразд. – погодився Олів і легко хлиснув повіддям свого ібулога. Той труснув головою та пірнув з гілки у повітря. Вайро труснула незвично коротким волоссям на піднялася слідом, тріпаючи свого Вітра під пір’ячком на шиї. Як же переповнювало її почуття далекої і невідомої радості...
І вони тихо полетіли по лісу, не ризикуючи злетіти над кронами дерев у вільне небо.



Олів був просто унікальною людиною. Він знав безліч усього, перечитав цілу купу книжок. Вайро дивувалася, чому ж він не вчиться в Академії, однак осор відповів, що йому це ні до чого, бо він хоче до всього докопатися сам. Коли Вайро запитала, до чого саме, він таємниче відповів: “До суті”.
З ним було цікаво. Вдень вони здебільшого мовчали, вночі ж, перед сном, хлопець починав щось розповідати. Що саме дивне – Олів стримав свою обіцянку, і більше не показував свого ставлення до Вайро, як до дитини. Якщо він розповідав про щось, то говорив це просто так, без вихваляння чи милування самим собою. І у нього це виходило настільки гарно, що Вайро зрозуміла: вона ненавиділа вчитися не через нудність наук, а через бездарність викладання. А Олів був чудовим учителем.
Довга мандрівка робила свою справу. Їм часто не було що їсти, адже знайти їстівні плоди чи коріння не завжди вдавалося. У Оліва був із собою поганенький лук, яким часом вдавалося застрелити якусь маленьку звіринку, однак це траплялося аж надто рідко. Їхні птахи схудли, їхні лиця обгоріли на сонці та обвітрилися. І осор, і савучка час від часу думали про те, що потрібно повернутися, що сама затія була безглуздою: їм же казали, що за кордонами нікого нема! А якщо і є, то дуже-дуже далеко, і, вочевидь, вони летять зовсім у інший бік. Однак друзі не зізнавалися в таких думках одне одному.
Минали дні, і Вайро спохмурніла та стала серйозною. Вона вимотувалася за день страшенно, і фізично, і розумово. Адже Олів говорив їй купу речей, при чому багато чого лишаючи недоказаним, і вона вперше почала думати, аналізувати, шукати відповідь. Часом Вайро помічала, що те, що Олів вишукував у книгах, вона завжди знала сама, тільки не могла оформити це слова. Олів же ніби давав їй необхідну поняттєву систему, і вже скоро вона відчула справжню насолоду від дискусій на різні теми. Нехай вона ще не могла охопити багатьох речей, але її друг дав їй основне – уміння мислити. І любов до пошуку.
Одного ранку тіло відмовило їй.
Вони надто довго летіли, і надто мало їли, і взагалі очі втомилися від одноманітного пейзажу сумних степів та рідких лісків. І коли сірий холодний ранок в черговий раз пообіцяв довгий та одноманітний день, Вайро зрозуміла, що не може змусити себе піднятися.
Олів намагався розбуркати подругу, однак вона лише стогнала у відповідь.
- Треба вирушати... Ну вставай...
- Я не можу, Олів! Усе болить... руки...ноги...Дай мені спокійно вмерти!
Осор не знав, що робити. Він спробував переконати Вайро зробити над собою зусилля, однак вона лежала трупом на землі і не бажала навіть носа висунути з-під плаща.
- Це все безглуздо, Олів! Ми вже третій тиждень у дорозі. Я голодна. Мені холодно. Я брудна. І де ж ті люди, котрих ми шукаємо?!
- Це не означає, що їх нема. Може ми летимо не в той бік?..
- Олів...Давай тут лишимося на трохи. Нехай птахи перепочинуть...
Олів глянув вперед. Вдалині виднівся старезний похмурий ліс із велетенськими деревами. Позаду – сотні кар відстані від дому.
- Ну гаразд.
Птахів відпустили політати, а осор вирушив на полювання і забив кілька маленьких звіреняток. Він приготував смачну печеню, після чого поліз до Вайро грітися під плащ. До чого було гарно нічого не робити!
Її тіло було зовсім поруч. Спогади про єдину ніч, проведену в коханні, були якимись стертими і неймовірними. Біля нього лежала поки що тільки мила молодша сестра, забавна подруга. Але щось всередині народжувалося, вибудовувалося. Можливо це був просто потяг. А може щось більше.
Надворі був прохолодний день, а під плащем він грівся у її теплі. Тіло дівчини пахло кислуватим димом, у її волоссі плутався пісок та травинки. В цьому було щось первинне і сильне. Олів провів рукою по її щоці.
“Нарешті” – подумала Вайро, якій було страшенно соромно зізнатися собі, що вона чекала саме на такий знак.

- Гей, привіт! – почулося “знадвору” на значно видозміненій келькинській мові.
Копошіння під плащем припинилося і Олів випустив з рота Вайрине вухо, яке ніжно пестив язичком.
Якусь мить обоє лежали тихо, а потім висунулися “на світ”. Перед ними стояли дві дівчини років 18-19, тримаючи за вузду своїх птахів.
На них були вільні шкіряні одежі, котрі не стісняли руху, а на ногах та на руках красувалися візерунчасті металічні пластинки. Подібного елементу вбрання Вайро ще не бачила. Волосся однієї було зібране у тугий хвіст, інша ж була коротко стрижена і дуже миловидна. Вони з цікавістю оглядали Вайро та Оліва, зовсім не бентежачись з того, що перервали парочці інтим.
- Ви хто і звідки? – запитала одна з них.
Дівчата були неабияк засмаглі і напрочуд сильні. Мова їх видавалася надто грубою, рухи різкими та агресивними.
І у Оліва, і у Вайро, очі розширилися від несподіванки та радості. Вайро спохватилася і хотіла було розповісти, однак Олів її випередив.
- А чому ми повинні одразу розповідати вам. Ми не знаємо, хто ви, тож представтеся спершу самі, - запитав він зумисне холодним тоном.
Дівчата перезирнулися. У однієї з них на поясі висів меч, у іншої він був за спиною. Рука першої сковзнула на рукоятку і пальці ніжно погладили яблуко, прикрашене зеленуватим дорогоцінним каменем.
- Ти , милий чоловіче, краще одразу відповідай... – сказала перша.
- Тим паче, що ти гість у цих землях, а ми – хазяї, вставила друга.
- У яких таких землях? - запитав Олів. – Я навіть не знаю, де ми!
- І куди ж ви летите? Що, просто так, мандруєте?
- Просто так. Ми вирішили перевірити, чи є люди за межами Келькії, - безтурботно відповів Олів.
Дівчата знову перекинулися поглядами і таємниче заусміхалися.
- Аааа, Келькії. Знаємо ми вас. Ховаєтеся за тридев’ять земель, нікого знати не хочете. Дивний народ!
- А ти чого мовчиш? – враз запитала у Вайро інша дівчина. – Чи у вас не прийнято, щоб жінки говорили, коли мудрі чоловіки ведуть мову?
Здавалося, нічого незвичайного не було у тому запитанні, однак для Вайро це означало неабияк багато, і розповіді Каро нахлинули на неї у неабияких барвах.
- Не дуже ви полюбляєте чоловіків. – обережно сказала Вайро. – Прям як альварки.
- Ха-ха-ха! – дівчата засміялися, і вправно застрибнули на ібулогів. – Слухайте, незнайомці. Дорога далі закрита. Повертайте назад! Інакше вас змусять це зробити!
- То чиї це землі?! – гукнув їм вслід Олів.
- Не ваше діло! – крикнули вже згори дівчата і зникли, беззвучно підганяючи своїх птахів острогами.

Олів та Вайро перезирнулися. Їхні лиця світилися.
- А ти казала, що нікого немає. Бачиш – там хтось живе. Видно, що кордон, - вдоволено сказав Олів, радісно заломивши тонкі красиві руки.
- Це альварки! – сказала Вайро і нарешті повністю виборсалася із плаща.
- Маячня це, а не альварки. Альварки – всього лише легенда, - лагідно сказав Олів. – Адже з точки зору історії, соціології, психології...
- Ага, послухати келькійців, то інші країни – теж легенда, - грубо перебила його Вайро, аби не чути того, наскільки з точки зору всіляких логій неможливе чисто жіноче суспільство, - А я тобі кажу, що це альварки.
- Та хай їм грець, - махнув рукою Олів, - треба думати, як нам далі діяти. Їхати напролом, чи обійти?
- Ти як знаєш... – Вайро стиснула кулаки, - однак я свого шансу не провороню. Давай ти мене тут почекаєш, а я полечу за тими двома...
Дівчина схопилася на ноги, накинула на плечі плащ та змерзлими пальцями застібнула защіпку.
- Будь розумною, Вайро... – Олів підвівся і провів рукою по її щоці. – Ці дві кралі – просто охоронниці. Альварки – міф. Тебе поженуть в шию звідтіля, як тільки ти туди прийдеш, що б то не було. Чужаків там не люблять, ти ж бачиш! Давай ліпше об’їдемо, пошукаємо більш дружнє місце. Принаймні, ми вже знаємо, що праця наше не даремна.
Вайро з докором глянула на Оліва і свистом покликала Вітра. Вона темною плямою виднілася на фоні жовтуватої трави, її коротке волосся розвівалося, а голова важко опустилася на груди. Не хотілося так вчиняти із Олівом, він, все-таки, її друг, але ще була мрія, заради якої, власне, вайро і покинула Келькію.
- Оліве, я б тебе з собою взяла, однак альварки ненавидять чоловіків і....
- Знову ти зі своїми альварами! – сумно сказав Олів, - ти ж сама хотіла, аби тебе не вважали дитиною...
- ...і вони послухають мене, лише якщо я буду сама! Будь ласка, не тримай мене. Я дуже прив’язана до тебе, і навряд чи зможу покинути тебе, якщо ти будеш проти...
- Люба Вайро... – Олів пригорнув її до себе. – Ти замріяна дитина, яка хоче знайти казку. Може це твій шлях...Хто тебе знає? Головне – не жалкуй про прийняте рішення. Я буду на тебе чекати тут.
Очі Вайро просяяли і легка волога затуманила її погляд. Вона навіть не думала, що осор так просто її відпустить. Він і сам від себе такого не очікував, але, можливо, Олів просто знав ціну всіляким дивовижним мріям.
- Спасибі, Олів!.. – вона неуміло поцілувала його в губи, заскочила в сідло та пришпорила птаха. Ібулог тріпнув головою та блискавкою злетів вгору. Внизу в’яло змахнув рукою Олів. Вайро було боляче залишати тут його самого. Нехай він не кохав її, одна вона знала, що Олів чекатиме на неї попри все, навіть якщо чекання затягнеться на роки.

....Вайро гнала що було сили, і скоро під її ногами хвилювалося темно-зелене море лісу. Вона летіла і летіла, але ніде не бачила двох вершниць, з якими щойно розмовляла. Вона скерувала політ Вітра вниз, і його лапи мало не торкалися вершечків дерев, аж раптом із хащ вилетіли вже не дві, а чотири наїзниці, і, щільно оточивши Вайро, направили на неї свої стріли. Вайро ковтнула слину і покірно полетіла вперед, навіть не пробуючи тікати. Вершниці порухом очей вказували їй шлях. Скоро всі п’ятеро опустились на величезну гілляку.
- Ми хіба не попереджали? – суворо запитала дівчина з “хвостом”.
- Попереджали... – пробелькотіла Вайро.
- Атож. І чого ти сюди летиш?
- Я хотіла з вами говорити...
- Про що?
- Про альварок...
- Про яких таких альварок?
Вайро говорила, не піднімаючи очей, пришпилена суворими злими поглядами.
- Про тих, що живуть тут, про те, що я дуже хочу до них приєднатися, і...
- Ха! – пирснула жінка, що була дещо старша на вигляд, бавлячись пальцями з тятивою лука. – Чого б це їм тут жити? І нашо їм таке мале, як ти? Чому їм брати у свої ряди знайд? Думаєш, у них мало воїтельок, народжених такими ж воїтельками, які з молоком матері всмоктали мистецтво війни, силу та хоробрість?
- Я так думаю, що якби ви не були альварами, ви б стільки за них не вирішували і не говорили б. – тихо і твердо сказала Вайро, не піднімаючи очей.
- Відважно! – засміялася жінка. – Ну що, дівчата, звозимо малу в омріяну країну? Зав’яжіть їй очі!
Дівчата нерішуче пом’ялися, але зрештою виконали наказ, туго і не зовсім люб’язно зав’язавши очі Вайро.


Руки жорстко тримали її за талію, а по лицю хлистали час від часу гілки. Вони летіли вже кілька годин, і Вайро почувалася просто жахливо від того, що не може побачити, куди вони прямують. Її охоронниці, здавалося, зовсім забули про неї, і ніби чисто на автоматі одна з них стискала цупкі пальці Вайриній талії. Спершу вони летіли мовчки, а потім враз розслабилися, ніби потрапили у місце, звідки жоден звук не вирветься до стороннього вуха, і защебетали на своїй дивній мові, котру Вайро чудово розуміла, але розмовляти якою ще не була навчена.
- Ой, дівки, я оце подумала: чи не напроситися мені в емісари? – проспівав самий м’який голос.
- Воно тобі треба...
- Ну, не тільки мені. Я ж для наших стараюся. Он весь Коррон залишився без наших людей.
- Га-га-га! Ну да! Це ж Расена умудрилася викрити себе.
- А що? Я не знаю цієї історії!
- І я!
- Бо ви вже четвертий день сидите у цій глухомані.
- Ну?!!
- Вона ж он скільки часу витратила, щоб підібратися до Молофа. Знаєте, як їй тяжко було, вона ж, хм, вроджена! Я не знаю, хто придумав вроджених пускати у світ? Вони ж ніц не тямлять. Ми, посвячені, може й гірші воїни, та хоча б знаємо, як у руках виделку тримати, і як очками грати, аби чоловіка звабити...
- Фі!
- Фі!
- А Расену, як і кожні вроджену, тіпало від одного мужичого запаху.
- Ну?!
- Ну так от. Вони сиділи якось у забігайлівці, Расена потішала Молофа своїми воєнними пригодами ( а вона ж набалакала йому з ціле цебро, ніби була найманкою Наканського війська, яке є союзним до військ Молофа), а він хряпнув з лишнє, та його на жіноче тіло потягло.
- І?!?!
- Він поліз їй між ніг своєю смердючою лапою!
Почулося вражено ойкання і обурені вигуки.
- І?!?! – допитувалося одразу три голоси.
- А вона як підскоче, та як вихопе меч, та як відтягає йому руку, приправляючи це чистою альварською лайкою!!!
- А-а-а-а!
- Так!
- Здуріти можна! – і собі вигукнула Вайро.
Альварки притихли, перехихикнулися, та продовжили розмову далі.
- Тоді Молоф закричав, на кшталт: “Тримайте курву!”, і шестеро молодиків кинулися на Расену...
- І вона відбилася?..
- Ну, тха, це ж не ти! Тобі ще кишка тонка, а Расена від народження з мечем при боці. Таких воїнів вправних ще пошукати, однак витримки альварської вона так і не навчилася, хоча й кажуть, що вона у них...у нас в крові. Та коли самці розпускають руки – погодься, навіть ми б зірвались!
- Уф...
- Молофські посіпаки вправні воїни, але звикли покладатися лише на силу, а не на прудкість. А Расена в бою так вертиться, мов лайно в ополонці, її не візьмеш. Ось вона тією гнучкістю та прудкістю усіх і перебила, і давай тікати, бо Молоф, хоч і тяжко ранений, однак горлати, що це альварка, не забув.
- А чого ж вона його не прибила? – вставила своє Вайро. Її аж розпирало від задоволення, адже ось вона, звичайнісінька келькійська дівчинка, і їде серед самих альварів, і слухає їхні розповіді і вже зовсім скоро ступить на їхню землю!
Дівчата знову змовкли і витримали паузу. Врешті одна з них з натяжкою і ніби неохоче відповіла:
- Надто багато сторонніх чуло лементу про те, що Расена альварка. Якби вона вбила таку цяцю, як Молоф, Валофукос пішов би на Альварію війною. Так хоча б обмежується невеличкими набігами.
- Отож! Ми мозоль на їхній дупі, однак поки не болючий. Це наш перший промах. Вони взагалі донедавна навіть не знали, що ми існуємо. Однак так склалося, що... А, на біса я тобі все це кажу?..
- Коротше, вони б не спустили нам з рук смерть королівського сина. Якби ми були у повній бойовій готовності, то відбили б удар Валофукоса, а так надто багато наших воюють на кордонах Гарони. Валофукосу було б швидше стягнути усі свої війська для цілеспрямованого нападу, їхній улюблений бліцкриг спрацював би в нашому випадку безвідмовно. Наші найкращі війська надто далеко... Ми й так посилено готуємося до захисту, бо Валофукосці нам не пробачать такого нахабства, навіть якщо це не смерть Молофа. Але, принаймні, їх буде менше, ніж якби були відкликані усі інші їхні військові групи. Ми вистоїмо.
- До речі, любі мої...- це говорила сама старша альварка. – Якби Тенако дізналася, що ви так вільно говорите в присутності чужинки, вона б вам дала тако-о-ої прочуханки!..
- Хей, чого ти, Соно? Ця мала – з Келькії, вона до сьогодні думала, що окрім їхньої країни на цілому світі більш нікого немає. Думаєш вона хоч слово розуміє з того, що ми кажемо?
- Хто її зна. Мала, що скажеш?..
- Я зрозуміла, що Вало...Валофу...коротше, усі, хто за Молофа, той поганий, а ви хороші...
- Га-га-га! Як у тебе все просто в голові розкладається! Думаєш, все так легко! Га-га-га! Ну й тобі того не треба. Не бери в голову того, чого не осилиш.
І вони, перерегочуючись, летіли далі, ніби не відчували втоми від багатогодинного перельоту. Вайро засмутилася, адже їй так хотілося поговорити...

Вітер часто стомлювався, бо лише з тиждень назад вперше зміг набрати висоту. Вайро проміняла свою вишиту сумку та чоботи на найдешевше сідло та упряж, і тепер гріла ноги у пір’ї птаха, а по ночах куталася у його крила, як колись у пропитий плащ. Вона вже скоро мала бути дома.
Ніч застала її у польоті. Під ногами запалювало свої вогні поселення. Було холодно і дуже хотілося їсти.
Вайро скерувала політ іболуга вниз, і він опустився перед невеличкою обшарпаною хатинкою. Дівчинка зітхнула та в темряві спробувала розгледіти обриси якогось сіновалу, аби закопатися у такій духмяній постелі та проспати до ранку. Про вечерю годі було мріяти: було темно, і навіть якби Вайро пішла шукати щастя на чужі городи, навпомацки вона навряд чи знайшла б щось їстівне.
Дівчинці було холодно і мерзотно, вона переминалася з ноги на ногу, і ніяк не могла зважитися постукати та попроситися переночувати. А якщо на неї накричать та поженуть із двору? Але холод підганяв. І їсти хотілося. Вайро вдихнула свіже повітря і, врешті, зважилася - постукала. В ту ж мить сміливість зрадила її, і вона вирішила утекти подалі – хай буде що буде, якось переживе і цю ніч, як переживала минулі. Однак двері відчинилися так швидко, що вона не встигла навіть розвернутися.
На порозі стояв юнак.
Вайро скрикнула.
На його плечі спадало довге зеленаве волосся, лице віддавало ненормальною жовтизною, а очі...були великими і зеленими...і не людськими. А як у бабок , що влітку граються на ліліях.
- Ти чого? – запитав він.
- Вибачте, – сказала Вайро все ще чуючи, як гупає її серце. Їй було соромно за свою поведінку, і вона буркнула – Я піду... Вибачте...
У дверях з’явилася невисока жінка, точно така, як хлопець.
- Що ти хотіла, дитино? – трохи грубувато, але лагідно запитала вона.
Вайро подумала, що треба говорити, раз вже постукала у двері і підняла на ноги чужих людей, тож тихо промовила:
- Еее...Я мандрую... і мені дуже холодно... Я хотіла...
У дивної жінки із зеленими косами лице враз набуло материнського виразу, вона кинулася вперед і, схопивши її за руку, затягнула у теплу хату.
- Заходь хутчіш! – і хлопцю, - Олів, нагодуй птаха і прив’яжи у птахарні! Дівчинко, чому ти боса? Заходь же!
Вайро розгублено м’ялася на порозі.
- Давай, у нас якраз вечеря! Йди!
І не встигла дівчинка отямитися, як її посадили за стіл, за яким вже смачно чавкав батько сімейства та молода дівчина, очевидно донька. І всі такі не схожі на людей!

Вайро нарешті від’їлася.
- Куди ж тебе покласти? – бідкалася мати. – Ну й злидні! У нас же діти-двійняшки, здорові вже – по 17 годків - а й то разом сплять. А воно ж хлопець та дівка! І що його робити? Дві кімнатки, два ліжка, а й ті – мацюпство!
- Мамо, не кричіть, – підвелася дівчина, накинувши на плечі хутряну накидку. - Я піду до подруги спати, все буде гаразд. А ви гостю покадіть з Олівом.
- То й покладу! Правда твоя! – і жінка кинулася перестилати постіль, аби дівчинку вкласти у духмяне чисте ліжечко.
Доки батько на дворі колов дрова, Вайро зиркнула на Оліва. Він був настільки красивий, що таким красивим просто не личило бути чоловікові. Аби не ці страшні очі... І все це сімейство.. Таке витончене зовні, але ж одразу видно, що люди, ...чи не люди...,з села. Їхня мова, звичаї... Вайро потупила погляд. Жарко...
Червона барва торкнулася її щік, ноги приємно ломило від втоми та розігнаного холоду. У темній невеликій кімнаті, відділеній від основної наполовину піччю, а наполовину тяжким килимом, підвішеним до поперечної балки на стелі, сушилися на ряднинах яблука, на балках висіла прибита калина і заплутані у павутинні мухи, а на підвіконнях лежали неакуратними стопками пожовклі книжки.
- Завтра рано вставати. – сказала мати, коли постелила постіль. – Тож у ліжко, дітки, у ліжко. Батько зара дрів наколе, підкине у грубку – до ранку грітиме. Ми тебе нічим не образили, дівчинко?
Вайро похитала головою. А очі злипалися...
Вона роздяглася та пірнула у постіль. Її тіло пахло сіллю, бо ще донедавна вона купалася у морі. Як же її розморило! М’яка перина (такі бувають лише у селах!) огорнула її тіло ніжно та тепло, голова утопилася у подушці, і одразу накотився сон...
Поруч ліг Олів. Вайро чула, як він повернувся до неї.
- То ти здалеку?
- З Келькії... – сонно відповіла Вайро, неохоче відриваючи слова з вуст.
- Я ж то думаю! Ти так здивувалася, коли побачила мене. Одразу видно, що ніколи не бачила осорів. Так звати наш народ. Всі ми так виглядаємо, як я...Ну...Ти зрозуміла.
Вайро повернула голову. Місячне сяйво виривало з ночі два величезних ока...Які світилися. І під ковдрою зеленаво сяяла шкіра осора. Вона не повірила очам! Сон зняло як рукою.
- Ти світишся! – шепотом крикнула вона.
- Так, трохи є. Але це тільки восени та весною.
- Уау!
- І не кажи.
Олів скинув ковдру та встав на ліжку, демонструючи все своє сяйво. Виглядало неймовірно, особливо підсвічена тканина нічної сорочки.
Сяйво було заслабе, щоб побачити його при світлі, однак вночі воно ставало явним. Вайро і собі схопилася, обдивляючись Оліва всього.
- Нема слів! Здуріти можна! Ти так відрізняєшся від людей!
- Напевно!
- А тіло у тебе таке ж, як у нас?
- Ну... Можемо порівняти. – лукаво сказав хлопець, однак Вайро була надто захоплена, щоб почути відтінки у голосі.
- Так, давай! Давай! – аж шипіла вона, боючись, щоб не зірватися на голос та не побути усе сімейство.
Олів знизав плечима і скинув сорочку.
- Уй, мама! – видихнула Вайро і відвернулася. – У осорів усе було цілком людським.
- Ти що, злякалася?
- Нічого подібного! – відповіла Вайро і повернулася назад, радіючи, що її червоних щік не видно через темряву. Вона провела рукою по його шкірі...Красиво... Пальці темними силуетами вирізнялися на фоні зеленкуватого сяйва. Здавалося, ніби тіло осора наповнене сяючою кров’ю, яка пробиває крізь шкіру своє світло.
- Твоя черга. Чи боїшся? – засміявся Олів прикривши свої величезні ненормальні та страшні очі.
- Аж два рази! – і Вайро скинула одежу.
Якусь мить вони розглядали одне одного. Олів запитав.
- Ти не відчуваєш нічого дивного?
- Ти про що?
- Ну...Ну...
Осор враз засміявся і обійняв Вайро, а потім він повільно провів рукою вниз по животу, нижче...
І Вайро відчула те “нічого дивного”. Вона навіть повірити не могла, що може таке відчувати.
- І що робити? – запитала вона.
- Повністю довіритися мені.
- А це не погано? Те, що ти зі мною зробиш? - що саме дивне, Вайро справді не знала, що ж Олів збирається з нею зробити.
- Це чудово! – запевнив він її. – Тільки благаю, не шуми. І...ні слова батькам.

.............

Прокинувшись, Вайро сіла на постелі. Чим більше вона згадувала про минулу ніч, тим більш здивованим робилося її обличчя. Отак здивовано вона і сиділа, аж доки її не покликали снідати.
Вона повільно пройшлася по кімнаті. Щось не так. Вона помацала рукою. Наче все на місці.
Брр. А як боляче було вчора! А Олів з такою блаженною посмішкою на неї дивився. І що трапилося? Ні, ну Вайро вже здогадалася, що трапилося, але ЯК таке трапилося? І чому так по-дурному? Тісно, боляче. В пам’яті чомусь Олів, який міцно затис їй рот, аби вона не матюкалася надто голосно.
Вона мусила летіти. Про це м’яко натякнула мати Оліва, і в цьому не було нічого образливого, адже вся родина – люди робочі, і гаяти час на незнайому дівчину було ніколи.
Олів власноруч напакував їй чималенький згорток всіляких ласощів, як-от меду, млинців та солодкого хліба, і подав їй на іболуга, лагідно провівши по шершавій Вайриній долоні.
- Якось так сталося... Сам не знаю як. Божевілля якесь, хах! – він прикрив повіками очі, і був страшенно схожий на стомленого птаха.
Вайро вдихнула теплий запах трав та молока, відчула хвилю ніжності, що залила хлопця. І все, що відбулося, постало зовсім у іншому світлі.
- Знаєш... – Олів знову і знову проводив пальцями по її долоні. – Я хотів би полетіти з тобою. Але не можу. Якось помандруємо, гаразд? Ми ж ще побачимося?..
- Напевно. Знайди мене, як потягне у мандри. Я полечу з тобою.
- Гаразд... – осор відступив крок назад і махнув на прощання рукою.
.....Із пакунка лилися пахощі.....
Вайро вирушила додому.

Місто було старе і порепане від дощів та вітру. У самому подиху відчувалася морська сіль і запах водоростей. Вузькі вулички, тісно забудовані будинками, вихилясами то наближалися, то віддалялися від моря. Там жили біляві люди, з обвітреними губами та загорілими тілами.
Навуку Вайро подобалось. Хоча в самому місті вона почувалася дещо затиснено, однак на морському березі від радощів аж розпирало. Хотілося галасувати, верещати і дуріти.
Її друг, якого вона за чотири дні мандрівки навчилася називати виключно Татечко, скоро зустрів купу знайомих та друзів, з якими він щороку здибувався саме тут, у Навуку. Вони потішалися над малою Вайро, розмовляли на зовсім дорослі теми, пили густий кер і залицялися до дівчат. Від них віяло такою молодістю, такою збоченістю, що Вайро просто дивувалася, чому вона зараз не може жити так, як вони. Невже ці пару років, які вона до них не дотягувала, так багато важили?
Місто з кожним днем ставало все святковіше, його наповнювали відвідувачі величезними хвилями з усіх куточків країни. Веселощі бриніли у повітрі, а у небі сновигали ібулоги із бравими наїзниками. Скоро жителі Навуку над своїми вікнами повивішували барвисті стрічки та прапорці, а у кав’ярнях з’явилися чисті фіранки. Господарі у випраних фартухах мітлами знімали павутину з темних кутків забігайлівок, а малі помічники-повари начищали келихи та каструлі піском до завидного блиску.
Татечко та його компанія ночували у таверні, по ночам голяка купалися у теплому морі, бешкетували, пили та шуміли. Життя вирувало! В ті ночі Вайро вперше відчула, що таке бути вільною келькійських забобонів. Навуку, саме крайнє місто витягнутої лінивої Келькії, збирало у своєму тілі гостей з різних куточків країни. Але, в той же час, його набережні та бруківчані вулиці, його гамір, його розваги та ритм життя, зовсім нічим не нагадували звичну сірість натомлених міст Келькії. Навуку навчав хоча б на тиждень стати вільним і забути про звички. Саме тому на щорічні Залети так хотілося повертатися: знову і знову.
І дівчинка з столиці вчилася бути вільною. Вайро позбулася сорому, бо що тут було поганого, коли хлопчаки бачили її тіло, коли вона, разом з ними, пірнала у сині хвилі? Вона вперше оп’яніла і вперше полізла цілуватися до одного з товаришів (що їй згадували зі сміхом ще дуже довго!) Інколи хлопці знайомилися з дівчатами та розходилися по кімнатах-кутках-кущах, і тоді Вайро ставало зовсім самотньо, вона не розуміла, чому її не беруть у ті дорослі забави.
- Мала ще, – казав Татечко. – Тобі рано.

І ось перший день Залетів.
По всьому місту – ліхтарики, прикраси і квіти. На центральній вулиці – величезна арена, сотні учасників, тисячі глядачів. Все починається з урочистої музики, і ось перший повітряний акробат робить свої трюки на спині у птаха.
Вайро слідкувала і не могла відірвати погляду від того дива. Як все було прекрасно! Як казково! Перший день був присвячений показовим виступам. А під вечір планувалися перегони, в яких Татечко вирішив взяти участь.
Ібулоги, здавалося, аж сяяли в промінні південного сонця. Їхні дзьоби були начищені, а у хвости дбайливо вплетені стрічки. Стрункі жінки у тонких одежах танцювали верхи на птахах, і, здавалося, не помічали тієї висоти, що розділяла їх та землю. Вайро забувала дихати, коли учасники виступу починали показувати свою майстерність. Здавалося, що ні вага тіла, ні швидкість польоту не мали значення. І часом Вайро не могла повірити, що вершник та птах – це дві істоти.
Арена вибухала криками, зойками та сміхом. Далекому шуму хвиль вторили тисячі глядачів, що плескали у долоні. А Вайро не мала сили навіть аплодувати – вона невідривно, захоплено дивилася вгору.
Однак цілий день сидіти і спостерігати Вайро не могла. Втомилася. Тим паче було ще на що подивитися: неподалік арени був ярмарок. Вона смикнула Татечка за рукав і запитала, перекрикуючи натовп:
- Я піду туди подивлюся... Можна?
Татечко буркнув щось під ніс своїм гундосим голосом. Але думки його були зараз далеко: він думав про вечірні перегони. І маленька дівчинка, що канючить поруч, його дуже дратувала.
- За годину чекаю тебе тут, – дозволив елік, і відобразив на обличчі відповідну до випадку суворість – для переконливості.
І Вайро пішла, продираючись крізь натовп, на галасливі торги.
А там стояв такий галас, що власного крику чути не було...
- Я вам даю цілих вісім шкур за цього здохляка!!! Хто б носом крутив ото?
- Міняю! Міняю! Найкращий, батько – минулорічній переможець Залетів! Міняю!
- Хто мені наступив на ногу? Приб’ю нахабу!
У дівчинки очі розбігалися. Як їй хотілося мати свого власного птаха! Її мама не мала ібулога – казала, що боїться їх. І Вайро могла лише здалеку милуватися красивими тваринами на пташарні у їхньому домі. А тут птахи були зовсім поруч, вони тріпотіли крилами, дихали, воркотіли і кричали, від них ішло тепло і характерний запах. Дівчинка перебігала від одного птаха до іншого, гладила їх під дзьобами, і сумно зітхала, коли зустрічалася поглядом із господарями. На мить Вайро навіть замислилася, що б вона могла запропонувати за самого нещасного пташенятка. Могла б свій сірий плащ. І свої чоботи могла б. А ще у неї з собою була гарна полотняна вишита сумка... Тільки хто ж таке візьме?
Натовп виштовхав її на середину, де чулася сильна сварка між власницею двох пташат та якимсь кремезним чоловіком. Чоловік спітнів та почервонів від спеки, а ще більше від лютощів, і наче горою навис над жінкою-продавщицею. Жінка на те не зважала, хвацько спершись кулаками собі в боки і раз у раз смикаючи за мотузок своїх пташенят, і й собі намагалася перекричати чолов’ягу високим пронизливим голосом.
- От що ви мені кажете? – гиркав він. – Яка така унікальна порода? Я – кухар, мені потрібно приготувати блюдо з м’яса ібуложати на сьогоднішній святковий вечір, тому я вимінюю всяку малечу. Гляньте на них: це ж навіть кров не чиста! Крила по землі волочаться - це хвороба, шановна елі. А ці перетинки на лапах? Де ви таке бачили? Це шарлатанство, мила моя, я зараз це на всю ярмарку розголошу, і вас звідціля попруть, так що приймайте мою ціну мовчки!
- Це ж чистий грабунок! – верещала повна елі, та тягнула до себе поближче нещасних пташенят, – Вони породисті! Вони самі швидкі, самі сильні та самі розумні пташки у всьому світі! Бачите цей чубчик? Чи це не свідчить про те, що в їхніх жилах тече кров вимерлих насуурів? Це останні представники виду!
Натовп зареготався, а Вайро задумливо длубалася у носі, намагаючись виловити з пам’яті, хто такі ці самі насуури.
- Що саме дивне, що вона права... – почула Вайро справа.
Поруч неї стояла висока жінка із світлим кучерявим волоссям, обв’язаним мотузочкою. На ній були світлі шкіряні брюки та ліф, що вельми відверто демонстрував чудові жіночі принади. Вайро аж задивилася на золотаву засмаглу шкіру, таку відверто-красиву і заборонену. У них, на півночі, жінки не могли навіть уявити собі такої відвертості в одежі.
Білява красуня проштовхнулася уперед та простягнула власниці пташенят шкіряного гаманця.
- Це за двох, – сказала жінка.
Продавщиця прискіпливо та зневажливо зиркнула на молодицю, розшнурувала гамана та з подивом висипала на долоню золоті камінці.
- Достатньо? – запитала молода жінка.
- Цілком! – видихнула власниця і звела на білявку вологі очі, мало не повні сліз, – Дякую вам, ой дякую, забирайте їх, ви не пошкодуєте! – і вручила жінці мотузку.
І тут втрутився кухар, який, звісно ж, відчув себе надуреним по самі вуха.
- Що ж це таке? Я мало не купив цих малят! Оце нахаба! – загарчав він, різко розвернувшись до кучерявої білявки. Його обличчя стало з її в рівень. Білявка була далеко не низенькою, а струнка постава робила її ще вищою.
Жінка припідняла брову і спокійно відповіла:
- Я дала ліпшу ціну, ніж ваша, тож тепер товар мій.
- Ні, ну ви бачили?! – обурено звернувся кухар до людей. Ті зашушукалися.
- Пробачте, але я мушу іти, – І світловолоса рушила крізь натовп, тягнучі за собою двох малих пташат.
Вайро захоплено спостерігала за нею. Жінка була незвичайна, від неї віяло такою силою, що дівчинка просто не змогла противитися їй. І, ніби зачарована, рушила слідом.
Однак і розгніваний кухар не збирався пробачити образу. Він кивнув у натовп, і звідти відділилося троє молодиків, яким він щось злісно сказав.
А світловолоса йшла далі. Вирвавшись із ярмаркового натовпу, вона повернула у пусту вуличку, що вела аж на край міста, де жінка, вочевидь, жила.
Вайро слідувала за нею, ховаючись у тіні будинків. Дівчинка не могла пояснити собі, чому йде слідом, вона просто хотіла цього, ось і все.
І тут раптом дорогу жінці перегородила трійця тих самих молодиків, які отримали вказівки від кухаря.
- Гей, елі Нахаба! – гукнув один. – Ви розгнівили нашого шефа!
Жінка пхикнула, зупинилася і холодно глянула на своїх нових знайомих.
- То нехай ваш шеф сам від мене під око отримає. Чого вам страждати?
Молодики перезирнулися.
- Ні, ну бачив таке? Вона ще й щось буркає там!
- Зараз перестане, хе-хе. Не бійся, кралю, ми тебе бити не будемо, просто трішки підпортимо твоє гарне личко, щоб знала, як ставати на дорозі кращому кухареві Навуку!
І вони кинулися на жінку.
Вона стояла спокійно, доки перший не замахнувся.
Тоді вона, відпустивши линву, що тримала, різко викрутилася від удару, і рукою в’їхала першому у щелепу. Другий вже був на черзі, вона скрутила йому руку та перекинула долі, гепнувши чоботом в живіт, третього перекинула через себе так легко, ніби він був хлопчаком. Якась мить – і все.
- Любі мої, – сказала вона, – Це було попередження. Якщо ви зараз, замість того, щоб іти по своїм справам, знову причепитеся до мене, то я зроблю так, що ви не отямитеся десь із добу.
Чоловіки вирішили не перевіряти погрози на практиці, тим паче, що недавній досвід та тон жінки не викликав сумнівів щодо правдивості її слів. Молодики мовчки піднялися і побігли геть. І лише на безпечній відстані почулися матюки та прокльони. Жінка осміхнулася і озирнулась у пошуках пташат. І тільки тоді вона побачила дівчинку, котра тримала її ібулогів за мотузку і вражено дивилася їй в очі.
- Дякую, – сказала жінка, - що потримала їх. – І взяла у Вайро линву. – Ти йшла за мною?
- Ага...- сказала Вайро. – Ви така, гм...Незвичайна! Я просто ніби під гіпнозом слідувала за вами.
- Звідки ти?
- Зі столиці...
- Ти сирота?
- Ні, мама дома..
- Ммм, - протягнула жінка і поволі рушила. Вайро на мить здалося, що на тому їхнє знайомство припиниться.
- А ви звідки?
- Я? Ну... Я так...мандрую світом. Не маю постійного дому. Хочеш чаю?
- Хочу! – радісно вигукнула Вайро. – А як вас звати?
- Елас, – відповіла жінка і насмішкувато вклонилася.



Вона жила за містом, де знімала невеличку хатинку. Біля входу був прив’язаний чорний здоровенний птах, а в єдиній кімнатці на ліжку лежав красивий сталевий меч. Вайро лише здогадувалася, що то меч, адже зброї вона ніколи не бачила, а лише чула про неї у казках, а ще в книгах по історії, де всілякі списи та мечі називали потворними знаряддями темного минулого. І тепер Вайро стояла біля цього „знаряддя”, справжнього красивого та блискучого, і намагалася прочитати надпис на лезі, однак літери були їй не знайомі.
- У нас же заборонено носити мечі! – гукнула вона до жінки, котра вийшла на кухню, аби принести якесь частування.
- Це у вас. А я не ваша. – Елас поставила на стіл гарячий напій, і сіла на стільця, спостерігаючи за гостею.
- А що тут написано? – поцікавилася Вайро, провівши пальцем по темним знакам. На світлій сталі леза лишився запітнілий слід.
- “Перш, ніж занести меча, переконайся, що не пожалкуєш про зроблений удар”, - відповіла Елас, не зводячи з дівчинки очей.
- А на якому це?
- На мові одного войовничого народу.
- А де він знаходиться?
- З місяць польоту на схід.
Вайро випрямилася.
- Скільки-скільки?
- Місяць.
Якусь мить дівчинка стояла і мовчки кліпала очима. Нова знайома ніби очікувала подібної реакції, і тепер вдоволено посміхалася краєчком тонких вуст.
- Це означає, що за межами нашої країни є інші поселення? – повільно запитала Вайро, схиливши голову на бік. Меч моментально вилетів у неї з голови.
- Ціла купа. Не перерахувати!
- Каро був правий! – вигукнула Вайро, ляснувши себе по лобі.
- Хто?
- Каро! Один дід!
Елас посміхнулася та відсьорбнула зі своєї чашки.
- Сідай. Охолоне.
Вайро підсіла і від почутого поринула у такі далі, що, відпивши, боляче обпекла собі язика. І трішки втихомирилася.
Елас з докором похитала головою.
А Вайро все крутилося на язиці запитання, і вона врешті не витримала та швидко проговорила:
- Скажіть, елі Елас... А це правда, що існують альварки?
Елас здивовано глянула на Вайро.
- Можливо існують. Дивно взагалі, що серед вашого народу майже ніхто не знає про інші землі. Я б не змогла так жити.
Вайро ніби чекала цих слів, бо враз її очі заблистіли, вона випрямилася і затараторила не переводячи подих:
- Ви знаєте, я теж не можу! Коли я вдома, то ніби зв’язана. Подорож до Навуку – сама перша в моєму житті. І ніби ниточки, котрі з’єднані з моїм домом, обірвалися. Мене не тягне назад! Я хочу чогось навчитися, я хочу мандрувати, воювати зі злом, хочу стати альваркою! Це так чудово! А ще я хочу літати на ібулозі, а мені до повноліття ще чотири роки! Стільки хочеться! Здуріти!
Елас піджала губи і стиснула пальцями горнятко так, що вони стали білими. Погляд, кинутий на Вайро з-під лоба, притис дівчинку до стільця і погасив весь шал її очей. Жінка тягнуче мовчала, потім холодно і повільно заговорила:
- Ха-ха! Видно, що тобі лише 14, запалу купа, а розуму мало. Ти кажеш: “воювати зі злом”. Ти хоч знаєш запах крові? Ти знаєш, що таке бачити, як помирає друг? Ти знаєш той біль, коли тебе ґвалтують, взявши в полон? Кожна смазлива дівчинка тільки і мріє про романтику пригод! Але там, де це можливо, ніхто не подасть тобі руки помочі. Коли тебе ранять, ти власною рукою будеш вогнем припікати собі рану, аби не заразити кров та не вмерти. Коли ти хотітимеш кохання, то навколо буде одна лише смерть. Наївна маленька дівчинка!
Вайро відчула, що починає плакати. Їй здалося, що її ошукали, підло надурили, і потягали за шкірки, немов цуценя. А вона ще захоплювалася цією Елас. Нічого та не розуміє! Ніхто не розуміє Вайриних мрій... Сльоза викотилася з ока та потекла по скривленому почервонілому личку.
- До речі, якби ти там заревіла, тебе б підняли на сміх, – сказала жінка.
А потім трішки пом’якшала.
- Дитя, повір, я кажу лише те, що знаю. Я була там, я є в тому. Моє життя – саме те, про яке ти мрієш. І мені часом буває дуже важко.
Вайро утерла сльози, розмазавши бруд по обличчю.
- Якби ти взяла мене із собою...
Елас розсміялася, труснувши пасмами білого волосся.
- І нащо ти мені потрібна? Мені вже достатньо цих двох пташенят, через яких я ще з місяці два сидітиму тут, - вона помовчала, потім враз подарувала Вайро ще один довгий і важкий погляд. Якусь мить Елас щось обмірковувала, її чоло ледь ворухнулося від м’якої тонкої зморшки, - До речі, можеш лишатися при мені ці два місяці. Я тебе навчу гарно літати, якщо ти ще не вмієш, - зрештою сказала вона.
- Правда?! – аж підскочила Вайро, забувши про всі свої образи.
- Звісно, якщо тебе вдома ніхто не чекає.
- Ні, не чекає! – вигукнула Вайро, подумала про маму і злегка почервоніла.
- Що ж. Переїзди до мене. Мені.. е-е... нудно одній жити.
- Гаразд!
- Чекаю тебе завтра.
- Дякую!
Вайро допила чай і, розпрощавшись, побігла на пошуки Татечка.

А Татечко в той час голосно матюкався на неї та усіх її родичів до бозна-якого коліна.
- Трясця, ну! Де її носить? От же, курвина мама, взяв на свою голову!!
В ту саму мить Вайрина голова з’явилася між натовпу.
Татечко кинувся до неї, схопив у оберемок та потягнув убік. Таким злим дівчинка свого товариша ще не бачила!..
- Де тебе носить? Ти що, здуріла? Я ж відповідаю за тебе! – прошипів він, супроводжуючи кожне слово злісним трусінням Вайриних барок.
- Не горлопань! Більше не відповідаєш! - відрізала дівчинка.
Вайро вирвалася та войовниче глянула на Татечка.
- А це ще шо таке?! – запитав він, взявшись руки в боки.
- Я лишаюся тут ще на два місяці! Напишу мамі листа, ти його передаси, - поважно відповіла Вайро і зробила ще один крок назад.
- Що? Нічого я передавати не буду! Через тебе я вимушений вертатися додому, хоча міг би полетіти з друзями на захід! А тут ще такі фокуси! Тоді сама розбирайся, раз така доросла та самостійна, я у ці справи не вмішуюся! – гаркнув Татечко, якому враз терпець урвався остаточно.
- Ну і добре! Лети собі, куди хочеш. Я передам листа столичними, - махнула рукою Вайро і пішла геть.
Татечко плюнув зі злості, але перепиняти малу не став.
“Сама повернеться” – подумав він.

А Вайро тим часом повернулася до Елас, випросила у неї перо та чорнила, і написала такого листа:
“Люба мамо! Ти мене уб’єш, коли побачиш знову. А побачиш ти мене через два місяці і маленький хвостик. Але одне прошу: не вбивай Татечка...тобто еліка Варуно, він ні в чому не винен. Він зробив усе, аби вернути мене до тями! Та я не можу летіти назад, бо тут я зустріла унікальну людину елі Елас, вона дуже розумна! Мамо! Ти не уявляєш. Вона вивчає історію і пообіцяла мене підготувати до вступу в Академію на історичний за незначну поміч у господарстві. Вона дуже-дуже-дуже-дуже хороша, здуріти можна, чесно-чесно. Зі мною все гаразд, я їсти не хочу і мені не холодно, і я здорова. Так що цілую тебе міцно-міцно, я буду скоро і привезу звідсіля тобі якийсь даруночок, адресу не вказую, щоб ти не прилетіла мене шукати.
Щасливо!
Твоя неслухняна доня
Вайро.”
Така версія всього, що трапилося, здалася їй переконливою. Адже її мама так хотіла, аби через пару років Вайро поступила на історичний!


........


Часом Вайро горлопанила від захвату. Часом – протяжно визчала. Але справитися із емоціями, які захоплювали її, коли вона злітала на ібулогові під небо, вона не могла.
Елас була гарною учителькою. Перші тижні вона завжди сиділа позаду Вайро та підтримувала її, аби та не звалилася.
- Те, що у вас відбувається, - просто маячня якась. – Казала вона. – Що означає „не літати до повноліття”? Чим раніше людина навчиться триматися у сідлі, тим ліпше.
І Вайро завжди з нею погоджувалася.
Вона трішки побоювалася Елас. Та була холодна і спокійна, на її обличчі рідко коли прочитувалися хоч якісь емоції. Натомість Вайро тільки й уміла, що біситися, гарсати та дуріти.
- Контролюй себе, – радила Елас.
Однак для дівчинки ці слова нічого не важили. Вона підкорялася Елас лише тоді, коли справа стосувалася польотів. В інший час вона її сторонилася: все одно Елас не любила, коли надто шумлять та відволікають. В такі години Вайро гуляла по місту, або неспішно літала над морем, чи бавилася з пташенятами, які вже добряче виросли. Коли Елас придбала їх, лише на крилах було справжнє пір’я, а все тіло було покрите пушком. Тепер вони зміцніли, навіть навчилися трохи перелітати з місця на місце, а пух лишився тільки на животі і трішки на шиї.
Вайро любила пташенят. Особливо меншенького, котрого охрестила Вітром. Він бігав за нею, волочачи по землі надто довгі крила, і, ніби граючись, плутав дзьоба у попелястих косах. Який він був милий!
А Елас тренувала птахів. Вона тратила на це по годині вранці і ввечері. Замість голосових команд вчила ібулогів реагувати на свист, порух руки чи тіла. І вони підкорялися її волі. Щось давалося їм легше, щось важче, але Елас не відступала перед труднощами і рано чи пізно будь-які стіни рушилися.

Якось Вайро сиділа на паркані, бовтала у повітрі ногами, та слідкувала за Елас.
- І як ти так по-різному свистиш? – питала дівчинка знудженим голосом.
- Багаторічна практика, - як завжди сухо відповідала Елас, підтягуючи ремені на сідлі.
- А скоро вони полетять?
- Не відволікай мене.
Вайро зітхнула і, повернувшись, зістрибнула на землю. У вогкій хатинці розтягнулася на ліжку. На столі лежав меч. Вона піднялася, підійшла до нього, взяла в руку. Для однієї заважкий, а якщо дві? Так легше. І як цією громадиною можна управляти?
Вона махнула мечем, від чого її аж занесло вбік. Ніколи раніше вона не брала Еласиного меча до рук... Вайро була в захваті від нової забавки, і в ту ж секунду побігла до учительки, виставивши вперед блискучу цяцьку.
- Елас! Навчи мене з цим управлятися!
Елас, побачивши її, в ту ж мить кинула свою справу, підбігла і ривком вирвала меча з рук.
- Не смій більше його торкатися, – холодно відчеканила Елас, і по її обличчю було видно, що вона справді розлютилася.
- Ти чого? Я ж нічого не зробила?...
- По-перше, ти можеш покалічитися. По-друге...Цей меч... Береже мою Силу, мою енергію. В бою він зливається зі мною. Він виплеканий у тривалих медитаціях. Не руш це.
Вайро опустила голову.
- Ти надто нестримна! – враз із незвичною досадою сказала Елас. – У тобі захований нестримний ураган. Навряд чи ти колись станеш воїном. Однак гарна наїзниця з тебе буде. Знаєш...Я спостерігала за тобою. Польоти - це твоє і тільки твоє. Ти неймовірна! Це те, що тебе захопить і, можливо, колись врятує.
Вайро знизала плечима.
- І ще. – Елас помовчала. – Хотіла тобі сказати, що я лечу. Ось тільки не знаю, що робити з малечею. Вони ледь-ледь навчилися літати.
- Чому ти так поспішаєш? – спитала дівчинка перелякано.
- Бо до мене дійшли чутки про те, що потрібна моя допомога. Неспокійно стає в далеких звідси краях.
Дівчинка шморгнула носом. Елас трохи здивовано нахилилася до Вайро.
- Ти чого розкисла, га? Тобі завдання на пару років вперед: навчись не ревіти ні при яких обставинах. Надто емоційна. Це тьмарить розум.
- Ти так кажеш, ніби ми прощаємося вже зараз.
- Ні, не зараз. Однак я вилечу завтра. Новини нещодавно прийшли, тож і рішення моє було блискавичне. Чекати я більше не можу. Сьогодні вечором ти заснеш, а завтра мене не буде. Я розплатилася за будинок ще на місяць вперед. Ти знайдеш подарунок від мене завтра.
- Елас, ти що?
- Більше не хочу ніяких розмов. І не скажу ні слова.
Вайро спробувала ще розтормошити жінку, однак та кам’яним лицем відповідала на всі її звертання. Вайро нічого не лишалося крім того, щоб піти в місто.
В шинок.
“Нап’юся” – подумала Вайро. “А потім ввечері повернусь і хай побачить, як мені погано. Легше за все кинути свою ученицю так раптово!”
... А в шинку було повно народу і пахло перекислим кером. Вайро зняла плаща та запропонувала його шинкарю як плату. Він оцінив одежину недорого, всього-на-всього з відерце. Поставив те відерце перед дівчинкою. Вона тяжко зітхнула.
В шинку аж притихли, коли Вайро, зануривши голову в відро, смачно сьорбнула. Почувся регіт та жартульки.
- Ну! Жлукти! Давай! Кишка тонка?
“Я їм зара покажу, чи тонка, чи нє.”
І Вайро пила, зажмурившись та не відриваючись. Коли підвела голову, то все навкруг попливло. Землю вибило з-під ніг і вона плюхнулася лобом на стіл. І заснула.

Прокинулася на світанку від холоду. Спала вона на вулиці, під стінами шинку, накрита ганчір’ям і брудна, як остання собака. Коли ж дівчина спробувала підвестися, то голову затисло, немов у лещатах.
- А хрін хріновий йому в сракуууу... – проскімлила вона, після чого смачно матюкнулася. Треба було йти додому.
А дома було порожньо.
І тут Вайро згадала, що Елас мала полетіти. І полетіла.
Тоді вона сіла на підлогу і розревілася.
Тоді згадала, що має навчитися не ревіти.
Тоді вийшла на двір і побачила Вітра.
Це і був подарунок.

Вайро та Аелі вчилися у звичайній школі. Їм було нудно, і вони завжди з нетерпінням чекали останнього гудка, протяжного та веселого, аби зірватися з місця та гайнути на ігрища. У них було купа друзів, таких самих відірваних хлопчаків та дівчат, і їхні забави були напрочуд вар’янутими.
- Ось колись ми літатимемо на ібулогах, зовсім як дорослі, і зможемо змагатися у спритності. Будемо як вітер! – гукав один хлопчак, їхній лідер та великий штукар.
Вайро приснула.
- Та ти ще навіть корусната за шию не тримав, не те, що ібулога. Не доріс!
А треба сказати, що всі малі елі та еліки мріяли про той прекрасний день, коли їм виповниться 14 років, і їх почнуть вчити літати на коруснатах. Це були невеличкі птахи, куди менші за ширококрилих ібулогів, і їх розводили спеціально для дітей. Вони літали низько, і це було безпечніше, бо, як вірили дорослі, варто посадити невгамовне дитя на ібулога, так воно неодмінно розшите собі голову.
- Яка мудра! – рикнув хлопчина. – Ти сама не сиділа на ньому! Говорити будь-хто гаразд. А ось якби я сів на корусната, а хоч би й зараз, то одразу полетів би. Що мені вчитися? А ти, дівчисько, звалилася б.
- Хто? Я?! – вражено вигукнула Вайро і схопилася руки в боки. Вона й так була втомлена та роздратована після довжелезного шкільного дня, а тут ще різні хвальки діють на нерви.
- Ти! – мало не плюнув їй в обличчя хлопчак та залився злим сміхом, ткнувши у сірокосу дівчинку пальцем.
Друзі малих бачили, що затівається бійка. Вони б мали до цього звикнути, адже з приходом Вайро до їхньої компанії заворушки стали доволі частим явищем. Дівчинка любила керманити і доволі грубо вибивала собі місце під сонцем, однак і їхній ватажок Рован теж не пас задніх і поступатися місцем лідера не бажав. Тож між цими двома і виникали вічні конфлікти та сварки.
- Рован, Вайро...Уйміться... – попросила Аелі, однак її ніхто не слухав.
Та і хто б прислухався? Вона завжди була самою маленькою, самою тихенькою та переляканою. І хоч інколи й казала доволі тверезі та не позбавлені здорового глузду речі, її голос просто губився у загальному лементі.
... І сварка набирала обертів. Вже Рован та Вайро махали руками, вже вигадували витіюваті епітети задля мальовничих характеристик одне одного... А тут ще, як на лихо, малі проходили мимо Цукрової крамнички, біля якої було прив’язано цілих три корусната!
Побачивши такий подарунок долі, Вайро хмикнула. Рован злісно посміхнувся. У Аелі похололо в животі...
- Не треба... – прошепотіла вона. Але її знову ніхто не почув.
Рован, озираючись, вже відв’язував пташку. Пасувати перед дівчиськом? НІЗАЩО! Вайро робила те саме.
Дітвора чекала, напружено завмерши. Аелі закрила очі руками.
Ще мить – і готові. Вайро з викликом зиркнула на Рована, той відповів їй тим самим поглядом. Вони заскочили верхи на птахів та уперіщили їх в боки. Коруснати злетіли ввись.
Що на землі почало творитися! Малі кричали, підганяли, і зчинили такий галас, що, звісно ж, із Цукрової крамнички повбігали усі покупці, аби глянути, що трапилося. Серед них були і власники коруснатів, два дорослих еліка десь по 17 років...
А у Вайро закрутилася голова. Вона ж уперше злетіла так високо! Їй здавалося, що вона ось-ось упаде, її кренило то в один бік, то в інший, а страх змішався із захватом. Перед очима все пливло... Незрівнянне відчуття польоту! Так, вона була в заціпенінні, бо не знала, як правити птахом далі. Але коруснат сам, не відчуваючи на собі звичної ваги дорослого тіла та болю від вузди у дзьобі, біснувався у небі як хотів. І Вайро лише верещала від страху та щастя.
З Рованом було майже те саме. Однак щастя він не показував, а все намагався надати собі мужнього вигляду, аби ефектніше виглядати перед задавакою Вайро. Від того виглядав кумедно, надуто та поважно. І лише іскринки у очах видавали його захват.
А внизу творилося бозна-що.
- Хто ці діти? Чиї вони? – випитували у наляканих Вайриних та Рованових дружків, але ті затято мовчали.
- Рятуйте їх! – галасувала якась жінка, і ось вже кілька еліків злітає у повітря.
На третьому коруснаті здійнявся у небо коренастий хлопчина та помчав розбиратися з нахабними малолітками. Але ні Вайро, ні Рован про те не знали і не думали. Вони просто летіли. І лише за хвилини три вони побачили величезний “хвіст” що тягнувся за ними, кінцем своїм ще сягаючи землі.
Вайро злякалася. Смикнула корусната, але той, замість того, щоб летіти швидше, почав спускатися. Він пірнув під аркою у якийсь брудний дворик і став на землю... Тут тільки Вайро помітила, як же затекли її ноги, як болів кожен м’яз тіла! Вона спустилася із птахи і потягнулася. В ту ж мить на неї накинулося двоє еліків, котрі скрутили руки їй за спиною та потягли у підвал високого кам’яного дому. Вайро не встигла навіть отямитися, як опинилася у іншому дворі, зв’язаному з першим проходом між землею.
Так вона вперше познайомилася зі зграєю Блискавок. А це були саме вони.
Посеред двору, руки в боки, стояв їхній ватажок, рудоволосий хлопчина. До нього тулилася грудаста дівка і злісно зиркала на Вайро.
- Тьху ти! – вигукнув ватажок. – І кого ви сюди притягли? Що за малолітка?
- Ця малолітка, щоб ти знав, вкрала разом із своїм дружком двох наших коруснатів. Он, до речі, і дружок, - пояснив один з тих, хто тягнув Вайро.
І справді, з того ж підвалу, що й Вайро, витягли Рована, що упирався і пихтів.
- Ми не крали нічого! – крикнула Вайро. – Ми лише так...пролетітися.
- Мала надто, щоб літати! – сплюнув ватажок. – Ми, Блискавки, такого не потерпимо! Хотіла нам палки в колеса вставити? Так? Кишка тонка!
- І не тонка! – вигукнула Вайро і все пручалася, аби вирватися з цупких лещат чужих рук. Їй страшенно захотілося компенсувати жалюгідність свого становища якоюсь красивою та важливою заявою. Тому вона гордо зиркнула на рудого та заявила: – Щоб ти хотів знати, я – отаманка альварів! І скоро ми наведемо лад у нашому місті!
Доки лунав протяжний регіт присутніх, Вайро стала ватажком альварів. І дуже тішилася з того.
- Гей, ти, га-га!, альвара! – головний мало не лускав зі сміху. – А ти кулака бачила? Гей, блискавки, покажіть цим красеням, де чиє місце!


.....................

- Оооо.... – Вайро спробувала перевернутися на інший бік, але й там боліло не менше. – Мааа... – покликала вона. Не відкриваючи очей вона почула, як до неї підійшла елі Стоор. – Можна водички?
- Можна водички... – зітхнувши, відповіла мама і за хвилину вернулася із склянкою. – І що тепер будемо робити?
- Ооо...А щоооо?
- Зі школи тебе виганяють...Спілкуватися з Рованом заборонили. Мені тепер одного хочеться: почути твою версію усього, що трапилося.
Вайро розплющила очі і виявила, що одне око заплило повністю, губи розбиті, щоки напухли і болить голова. Елі Стоор з докором дивилася на доньку.
- Я тебе розчарувала, так? – запитала Вайро. – Ти думаєш: “Краще б я взяла в Манкурі миле лагідне дівчатко”, еге?
- Давай я сама вирішу, що я думаю. –сказала мама, і лагідно провела рукою по наморщеному чолі дівчинки.
- То ти так не думаєш?
- Ні, не думаю. Я люблю тебе.
- Супер! – посміхнулася Вайро, - а ти мені купиш корусната?
Стоор аж ногою тупнула.
- Щоб я не чула про коруснатів аж до твого повноліття! Мені один раз було достатньо!

......................
Чим старшою Вайро ставала, тим відірванішою робилася. Скоро під її началом була ватага у 30 чоловік, основним заняттям яких було довести Блискавкам, наскільки ті не праві. Вайро не пам’ятала своє тіло без синців, а у її руках завжди була палиця, аби дати здачі. Її ватага ні за що не билася, просто не давала Блискавкам розгулятися. А для тих був це сильний удар, адже скільки вони себе пам’ятали, то завжди тримали під контролем багато дітей та підлітків міста. А тепер виникли якісь вискочки, котрі їм заважають.
Щоправда, отримували “альвари” добряче і часто. Від бійок не відпочивали ні дня. Але у ватазі зібралися такі зірвиголови, що навіть задоволення отримували від побоїв.
Назбирала їх Вайро у своїй новій школі, де навчалися ті, кого, як і її, виключили із школи для “вихованих” дітей. Так що це вже були кадри перевірені, яким і губити, власне, не було чого. Звідки такі бралися у тихій та мирній Келькії, певно, дивувало багатьох. Але так воно часто буває – чим більше щось душиш, тим із більшою силою воно потім виривається на поверхню.
А Вайро щойно виповнилося 14.
Якось, після чергової бійки, Вайро поверталася додому у вкрай поганому гуморі. Поруч неї ішов товариш, і втішав як міг. Він горою нависав над невисокою дівчинкою з короткою стрижкою, і гнусавив щось монотонним голосом.
- Їх було більше, мала! І що б ти зробила б? Нас же тільки шестеро гуляло, а вони всі як накинулися, чоловік 15-20!
- Ми могли б задати їм жару, аби не наклали в штани від страху, - відрізала Вайро і відвернулася.
- Облиш! Ну...ну не журися.... – еліку вже було цілих 18 років, але то був такий лобуряка, що виходити з дитинства ніяк не хотів.
- Та ну це все! Так по голові отримати від клятих Блискавок! – махнула Вайро рукою і з досадою пнула стовбур велетенського дерева.
- Як тебе утішити? Ну хочеш...хочеш...Хочеш, я тебе з собою до моря на Залети візьму? – запропонував хлопець.
Вайро зупинилася і з цікавістю глянула еліку в очі.
- Що за Залети? Невже ті, славетні щорічні Залети?
- Ага. Я туди лечу! – похвалився елік і вдоволено глянув у небо, ніби вже бачив себе верхи на красивому птасі.
А Вайро аж затремтіла від захвату. Про більше вона і мріяти не могла. Щорічні Залети, які проходили на півдні їхньої країни, збирали уйму бажаючих, які хотіли показати свою майстерність польоту на ібулогах, позмагатися, чий птах швидший та вправніший, обміняти птахів, поговорити про них, посперечатися про них...Коротше, все, чого душа забажає.
До цієї події ретельно готувалися цілий рік, задля неї тренували птахів і тренувалися самі. Там можна було побачити такі чудеса польоту, які не побачиш ніколи! І ось... Щастя привалило.
- Ти візьмеш мене? – у Вайро вся бійка вивітрилася з голови в момент. – Неймовірно! А як?
Невідомо, можливо елік і пошкодував про свої слова. Але відступатися було пізно.
- Я стану твоїм супроводжувачем, бо я вже повнолітній. Тебе б таку малу ніхто з міста без супроводжувача не випустив би.
- Уау! Здуріти можна! Коли летимо?! – підстрибнула Вайро.
- За тиждень.
- Мммм.....Цілий тиждень...
- А якщо мама не відпустить?
- Відпустить!

...........
- Нікуди я тебе не відпущу!
Елі Стоор стояла з рушником у руках, із хусткою на голові, а на сковорідці пригорали млинці.
- Мам! Ти не обґрунтовуєш своє рішення!
Вайро, з витріщеними очима та розчервонілим обличчям заливалася сльозами і копилила губи.
- Мені досить було усіх твоїх пташиних пригод! Мені досить того, що ти побита, покалічена та ведеш себе, як пацанка. А якщо я тебе відпущу, то ти знайдеш халепу, навіть якщо вона буде єдина на всю землю!
- Не правда!
- Знаючи тебе, я сумніваюся у твоїх словах!
- Але я хочу!
- Я теж багато чого хочу!
- Тоді я втечу!
- Ой, налякала! – гаркнула елі Стоор та кинула рушника на стола.
Вайро вибігла, грюкнувши дверима. Вона зачинилася у своїй кімнаті та пообіцяла собі нічого не їсти у знак протесту. А якщо мама не дасть дозволу, тоді доведеться тікати, адже її друг вирушає в подорож на світанку через шість днів.
От не повезло!
З кухні лунали крики мами, котра жалілася мамі Аелі на всі біди, що звалилися їй на голову. Вайро притулила вухо до стінки і принишкла. Мама Аелі часто заходила у гості до Стоор, адже вони товаришували мало не з першого дня, як поселилися у цей дім. І ось Вайро чекала, як про неї говоритимуть погане, як засуджуватимуть та дорікатимуть. Чекала будь-чого, окрім тих слів, що почула від тихої чорнявої жіночки – мами Аелі:
- Стоор, люба...Ну чого ти тримаєш дитину? Ти ж бачиш, вона не домашня квіточка і не мамина донька. Вона дасть собі раду! І вже ж повір: якщо вона пообіцяла втекти, то її гордість не дозволить їй цього не зробити.
- Ти мені радиш її відпустити?! – обурився голос елі Стоор.
- Так, мила моя, - ледве вгадувалися слова мами Аелі, - Ліпше хай летить зі своїм другом та твоїм дозволом у кишені, ніж якимись нелегальними шляхами шукає виходу з міста та домовляється із сумнівними людьми.
Вайро посміхнулася і поволі відкинулася на ліжко. Життя знову ставало прекрасним!
І ось через шість днів вона сиділа верхи на ібулозі, обхопивши свого друга руками. Вони летіли на південь, до чудового міста Навуку.

Вони сиділи на старому горищі, а їхні очі аж сяяли від захвату. Це був чудовий вечір, теплий і сонячний, тому старий сторож їхнього будинку Каро перебував у гарному настрої. У тому настрої, коли хочеться розповідати всілякі історії двом маленьким дівчаткам, і знаходити в них вдячного слухача. Вусатий дід вистругував щось з дерева, вочевидь, знову ложки, а може якісь чудернацькі фігурки, іноді відривався, аби полузати насіння або скурити люльку з самосаду та буркуну, і розповідав щось кумедне. Часом піднімався, і човгав до старої грубки, ставив чайник, замазавши руки у сажу, витирав їх об засалений фартух та розкладав по трьох чашках вишневі гілочки і мелісу, аби заварити чаю. Аелі та Вайро любили такі підвечір’я, слухали розповіді старого і ніяк не могли змусити себе спуститися з горища, аби повчити уроки або поробити щось по господарству.
Коли у Каро від балаканини аж занімів язик, дівчатам все ще було замало історій, тому вони кинулися упрошувати діда розповісти ще щось.
Каро буркнув у відповідь, пом’явся трохи, але все ж було видно, що йому лестить така увага слухачок. Він потягнувся, витягнув перед собою руку із обрізком дерева (то таки була якась мила фігурка), і усміхнувся сам до себе.
- Ну, малеча... Розкажу я вам про одну мою мандрівку, коли на мене напали таємничі вогні... – зумисне протягнув дід, аби зацікавити малих.
Дівчата дуже любили цю історію. Любили її доти, доки не почули десь із разів двадцять. Після цього вона їм в’їлася у печінки.
- Ой ні! – запротестувала Вайро. – Ви вже розповідали нам її. Давайте щось новеньке.
- Розповідав? Хіба?
Аелі впевнено кивнула і перезирнулася із Вайро. Дівчата приснули від сміху і Вайро теж хвацько замахала головою у знак згоди.
- Ну тобі може про калинову сопілку?
- Нє, діду, це ми теж чули!
- Ах ти ж ну! – плеснув Каро руками об коліна, - Що ж вам розказати? А про альварок чули?
- Ні, не чули! – в один голос вигукнули дівчатка.
- Тоді слухайте.
Дід вмостився зручніше, поволі набив люльку та підпалив від жаринки, що жевріла на кінчику палиці, дістаної з жаркої груби. Каро випустив першу хмарину густого диму, провів очима прозоро-сілі кудла і зачекав, доки вони розстануть у повітрі. Нарешті не поспішаючи почав свою історію таємничим і зовсім не своїм голосом.
- Жив був один злий-презлий король. Він був дуже багатим королем, але йому все було мало. Тому він постійно воював. Він нападав на сусідні держави, і скрізь, де бувало його військо, лишалося суцільне згарище та купа трупів...
Він захоплював землі та брав людей у рабство, аби відправити їх на тяжкі роботи у каменоломні чи рудники, чи шахти...Люди страждали і скоро помирали, так і не побачивши рідної землі. Занадто тяжка для людини то була праця, занадто погані умови для живої істоти... Якось, проїжджаючи мимо одного невеликого поселення (а, варто сказати, самого поселення за спинами війська вже не лишалося), король побачив таку прекрасну жінку, якої ще світ не бачив! Її волосся сягало землі і хвилями розливалося вздовж тіла, її лице було вродливішим за найпрекраснішу лілею. А в руках вона тримала мале дитя...
Король, не в силі відвести погляду від жінки, забажав її у дружини. Він велів схопити її та дитину, посадити у критого воза, та відвести до королівських хоромів, що в той же час і було виповнено...
Через місяць король повернувся. Молода жінка на ймення Ніеско змарніла та схудла, виплакала очі та не раз різала собі вени, однак її устигали врятувати. Король сказав:
- Ось тобі моє королівство! Воно величезне та прекрасне! Ось тобі усі мої слуги, наложники та наложниці! Ось тобі усі коштовності з моєї казни та усі найбільші почесті! Лише покохай мене...
На що Ніеско відповіла, ледь стримуючи ненависть за словами.
- Ти – убивця мого народу! Ти – останній злодій! Усе твоє королівство збудоване на крові та сльозах! А ти ще смієш казати про кохання? Можу подарувати тобі єдине щире почуття: таку ненависть, яку навряд чи хтось ще спроможеться тобі дати!
Короля перетрусило від люті. Він не міг повірити, що якесь ніщо сміє перечити йому.
- Ти полюбиш мене...- сказав він. – Ти муситимеш полюбити мене, бо як тільки я запідозрю, що ти не любиш палко мене – я уб’ю твого виродка!
І король, вихопивши меча з піхв, направив його в бік немовляти.
Мати похолола, але більше не противилася волі короля і стала його дружиною...Скоро у неї народився другий син від короля, спершу вона думала, що задушить дитин, як тільки та побачить світ, однак материнські почуття взяли гору, і вона полюбила свого другого сина.
Доки король правив, вона бачила всю несправедливість, яка траплялася по його вині. І, як королева, пробувала щось змінити, заперечити. Однак грізний правитель кричав лиш, що їй, як жінці, треба знати жінчине: дітей та прядиво, а не плутатися у його справах.
І ось одного разу і королівстві вибухнуло повстання. Скоро війська зуміли його придушити, і тепер чекали на рішення короля як покарати винуватців. Король подумав, і вирішив усіх лишити живими, але убити дітей їхніх, адже навіть особиста смерть не була страшнішою за таке покарання. Почувши це, Ніеско кинулася до чоловіка, впала навколішки та почала благати його змилуватися над нещасними.
- Я ж казав тобі, нещасна, не плутатися у чоловічі справи!
- То як, як ти зможеш убити ні в чому не винних діток?! Як посмієш ти?!
І в ту мить у палати вбіг зареваний син королівський, він тримався за лоба і кричав, що старший брат побив його у їхній дитячій бійці. За ним одразу вбіг Ніескин первенець, розпашілий та збуджений.
- Батьку! – плакав побитий хлопчина. – Чому мушу терпіти я побої від якогось безродного покидька?
Король побагровів, все це розлютило його. Він злісно зиркнув на свою жінку.
- Як питаєш?! А ось так!
І проколов мечем старшого сина Ніеско. Той схлипнув, звів очі і впав...
Ноги Ніеско підкосилися, і вона, кинулася до сина, не стримуючи ридань.
Минув тиждень, аж доки Ніеско отямилася. Тепер ніщо не тримало її ненависті. Вона вибрала у загоні найкращого ібулога та приготувалася до дальньої дороги. І написала вона листа чоловікові, в якому не було жодного докору. Вона написала:
“Я їду від тебе. І ти не зможеш наздогнати мене, навіть кинувши усі сили. Я зберу своє власне військо, в якому будуть осиротілі дівчатка, у яких убили їхніх матерів. В ньому будуть зґвалтовані жінки та нещасні матері, у яких такі нелюди, як ти, відібрали дітей. Їх об’єднуватиме ненависть не до чоловіків, а ненависть до самців, і вони будуть нищити виродків, стиратимуть їх з лиця землі. Ти кажеш, що наше діло – діти та плетиво. Я кажу, що навіть убиваючи, ми зуміємо полюбити. Я кажу, що в наших руках меч не повільніший, а на наших тілах обладунки не тяжкіші. І наші серця не сповнені страхом, а кров не менш гаряча. І ми зживемо таких звірів, як ти.”
Ніеско втекла. Вона поїхала селами та містами, і зібрала купку знедолених, і назвалися вони альварами, або “завжди вільними”, як сказали б ми. І про них покотилася слава, як про відважних воїтельок, які завжди стоять на стороні правди. До них потяглися все нові і нові жінки та дівчата, і тепер це могутня сила, нескорена та вільна...

- Ви забули про прокляття розповісти. – почувся м’який голос і дівчатка аж підстрибнули на місці від несподіванки.
На горище тихо увійшла жінка у довгій картатій спідниці та зібраними на потилиця пасмами волосся.
- О, а я вас і не помітив, елі Стоор, - кивнув Каро і хутенько підвівся, аби звільнити жінці стільця від накиданого мотлоху.
- Мам, можна було і не лякати... – з докором проговорила Вайро, яка так захопилася історією, що зовсім не помітила появу елі Стоор.
- А що? Мені самій цікаво ваші казочки послухати. Тим паче, що дід і мене свого часу тішив своїми історіями, - посміхнулася Стоор, але на стілець не сіла, просто сперлася долонями на його спинку. На руках де-не-де виднілося присохле тісто – мама вочевидь пекла щось смачненьке. – То що з прокляттям? – перепитала вона.
- Прокляття? Кх, кх. Король, прочитавши те послання, вигукнув... Щось там вигукнув! Хто його зна? Всі тільки і відають, що над альварами висить прокляття. І що воно збудеться, коли правити стане тридцята повелителька.
Вайро скривилася.
- Ех, діду Каро. Таку історію змазати! Вже б краще мовчали. Я-то думала, що ви вже за стільки років додумаєте це прокляття, аби ваша казка цікавіше закінчувалася, - махнула рукою елі Стоор та зібралася йти геть, додому.
- Та що ж мені правду брехнею підсолоджувати?
Аелі притиснулася до Вайро і сумно протягнула.
- А я думала, що то все правда...
- А це і є правда! Їй-бо-їй! – обурено вигукнув дід, і підвівся, аби поставити на вогонь чайник.
- Еге. Більше його слухайте. – засміялася Стоор. – А я то думаю, чого вам одні пригоди в голові. Вчилися б ви ліпше.
Елі Стоор довгим поглядом провела Каро до грубки і сумно опустила очі. Під ногами у м’якому світлі ніжилися стружки, а у вечірніх проміннях світла бавилися пилинки, і поволі спускалися додолу.
- Наша країна одна на весь світ. За її кордоном – пустир. Про які королівства мова? – спитала вона.
- Те-те! Хоч уже й виросла, а розуму не прибуло, – забурчав від плити дід. - Я свого часу достатньо помандрував, аби знати що є за межами нашого кубельця. Просто ДЕКОМУ свого часу було не вигідно, аби люди переїздили з цих земель у ліпше місце. Коли не знаєш, як живуть десь, то приймаєш будь-які умови. Зараз то краще стало. А раніше над народом так знущалися, що аж згадати страшно. Та і тепер: працюєш, а тобі за це видають лише необхідне – одежину та харч. А є місця, де ходять гроші. За них можна купити все, що хочеш. Освіту отримати будь-яку можеш, а не тільки ту, котру тобі пропонують. У них є змога вибирати... теє... життям розпоряджатися.
- Ви б не при дітях... – вставила елі Стоор і суворо зиркнула на сторожа.
- А хай знають! Правда, буває і гірше. Народ мучать, він помирає у злиднях. Так що хто його знає, де б я зараз лишився, якби молодість була, - зітхнув Каро і жестом запропонував елі зробити чаю. Жінка поволі похитала головою.
А Вайро аж подих перехопило.
- Все! Вирушаю у мандри! – заявила вона, зиркнувши спершу на маму, а потім на Каро.
- Еге. Я тобі вирушу. – Стоор знову з осудом глянула на Каро. – Ви дітям щось нейтральніше розповідайте. – І до малих: - Ходімо, вже пізно.
- Те...- бурчав дід, - бережіть їх, бережіть. Хай теж сліпими виростуть.
Елі Стоор махнула рукою і пішла до виходу.
- Ідіть вечеряти, діти... – лише зітхнула вона.

Розділ 1

Будинок стояв на краю міста, весь такий сірий та неприступний. Його вінчала велика вивіска, яка абсолютно не справлялася зі своєю, вивісчиною, місією, так як нічого нікому не сповіщала. Вірніше як – вона-то сповіщала, колись давно-давно, однак дощі та сніги доклали усіх зусиль, аби ніякі літери не угадувалися. Одначе по ідеї там було написано наступне: “Будинок Манкур”.
Те, що це Манкур, повірити було важко. Зазвичай Манкури прикрашали всілякими квіточками, коряво намальованими на рожевих стінах, пухленькими дітками, вирізаними з фанери, та іншої маячнею, яка мала б веселити юну душу. Бо в Манкурах займалися тим, що вирощували та виховували малих келькинят аж до 11 років. І тільки в цьому віці їх пропонували молодим жінкам, що хотіли мати дитину.
Взагалі у Келькії панував режим та порядок. Таких правильних людей.... чи то савучів, світ не бачив. І ніхто не жалівся на “маладьож”. Бо теперішнє покоління нічим не відрізнялося від попереднього, а попереднє, в свою чергу, від ще попереднішого.
Келькійці не виховували дітей. Дітей їм виховували у Манкурах. Жінки народжували дитя та одразу віддавали його на виховання. А коли наступав час і бажання продовжити виховання достойного савуча, вони вирушали до Манкуру, аби чиїсь пильні милі оченятка назавжди запали їм у серце. Власної кровиночки не мав ніхто. І так було завжди.


Вайро не бачила світу, що лежав за мурами Манкуру. Їх, маленьких дівчат, ніколи не випускали назовні. Вони не відали зла та печалі, їх ретельно від цього оберігали, і тому були дітки такі милі-премилі, наче квіточки. Ці дітки носили однакові платтячка та заплітали однакові кіски. Вони спали у маленьких охайних ліжечках, які застилали на цілий день покривалами у медведики та ягідки, навчалися за симпатичними партами у затишних класах, і вчилися називати предмети “великого світу”, розглядаючи барвисті картки. Ось так карамельно та солодко жили діти у Манкурах.
Вайро вже багато вміла робити того, що вміли дорослі. Вона уміла куховарити, шити, в’язати та вишивати, чудово співала, була грамотною та прочитала кілька книжок. Навіть вірші писала. А ще мала подругу Аелі. Таку хорошу подругу, що з нею хотілося бути дні та ночі разом. Читати віршики. Малювати мармизи на піску біля ганку. А вночі розповідати всілякі чудернацькі історії, сховавшись під ковдрою та ледь сміючи вимовляючи кожне слово. Бо елі Джуліва, їхня вихователька, могла дуже строго наказати за порушення дисципліни.
А сьогодні Вайро з самого ранку перебувала у піднесеному стані. Їй вже давно виповнилося одинадцять, і сьогодні якраз були смотрини! Молоді елі та еліки приходили та знайомилися з малечею, аби забрати додому когось вкрай збудженого та схвильованого. Напевно вона не побачить на вечері більшості своїх подружок. Або й сама вирветься назовні... І її тепер ніхто так суворо не покарає, як злюка Джу-Джу, коли застукала Вайро при перелазінні стіни. Уф, тоді вона задала прочуханки їй! Довго ще сидіти Вайро не могла. Мало того, їй доводилося за усіма мити посуд і чистити картоплю цілий тиждень! Це був жах.
Дівчинка на всяк випадок осмикнула на собі охайне коротеньке платтячко. Вона була худенька та довгонога (коли дорослі бачать таких дітей, вони часто кажуть: от коза-дереза!), волосся звивалося чудернацькими сріблястими хвилями, від народження засмагла шкіра та великі очі. Не дівчатко – картинка!
А ось сьогодні яяяк заберуть її! Але ж...Аелі! Вона ж не зможе жити без Аелі!
Вайро мало не зарюмсала і тупнула ніжкою. Ні! Вони повинні піти звідси разом! І жити разом! Дівчинка швиденько збила волосся у високу кучму, натягнула сандалі та побігла до зали, в якій попросили зібратися усіх учениць.
Елі Мо та елі Ватуф розповідали своїм вихованцям, як слід себе вести на оглядинах. Ще раз нагадували зазубрені правила. Вайро длубалася у носі і нудилася, аж враз хтось міцно стис її плече.
- Позорище яке! – процідив з-за спини голос елі Джуліви. – Ану йди сюди!
Ну звісно, Джу-Джу завжди бачила все! Жінка без певного віку у завжди бездоганно випрасуваному та крохмально-білому комірці, який вона не лінилася пришивати мало не щодня до плаття. Тонкі губи, воскова шкіра та незмінна у віках дулька на голові.
Елі Джуліва відтягла за руку Вайро убік, та дістала з нагрудної кишені гребінь із мілкими-мілкими зубцями.
- Не випущу я тебе з таким безладом на голові! Ти маєш бути зачесана!
- Але я хочу так!
- Хотіти за тебе буду я. Хамка! Я поставлю тебе зі спущеними штанами на гречку в куток, щоб знала, як на мене піднімати голос. Зрозуміла?
- Не зрозуміла! – пискнула Вайро. – Не треба мене гребенем, хочу щітку, гребінь скубеться!
- Не скубеться! Я ним чешуся!
- У вас три волосини! Ой... – і Вайро вжала голову в плечі, бо після таких слів Джуліва побагровіла так, як не кожному помідору вдасться. Однак змовчала, лише тяжко засопла, бо в той час дзвінок оголосив про прихід перших майбутніх мам і тат. Тож елі Джуліва вилила всю злість на волосся вихованці, розчісуючи його як ніколи старанно. П’ять хвилин - і чудові Вайрині сіро-рожеві пасма вже були зализані у тугий хвіст. Вайро, ковтаючи сльози, моментально гайнула геть, як тільки відчула, що сталева хватка її виховательки ослабла...


- Дітки! – проспівала, посміхаючись від вуха до вуха елі Джуліва, тримаючи за руку молоду пані. – Познайомтеся, це моя давня подруга елі Стоор! І її...приятелька, я так розумію....
- Ага. – чомусь винувато сказала елі Стоор.
- Вона – моя вихованиця, одна з кращих! І ось сьогодні... – Джуліва витерла хусточкою сльозу, що покотилася по носу, - сьогодні вона прийшла до нас, аби вибрати когось серед наших славних діточок...
- Ага...
- І подругу привела.
- Ага...
Вайро дивилася на бідолашну елі Стоор, яку, здавалося, аж коробило від дотику Джуліви. „Напевно тьотя теж не любить нашу Джу-Джу”, подумалося дівчинці.
- Так от, дітки! Я дуже любитиму ту кралю, що сподобається шановній елі Стоор!
Вайро зиркнула на Аелі, яка щойно пробралася до неї крізь натовп.
- Ага! Дуже нам треба її любов! Пх! – буркнула Вайро.
Аелі лиш зітхнула.
- А ця Стоор хороша... Така.... Мила..., - Алелі задумливо посмоктувала кінчик свого білявого хвостика.
Тим часом діти та дорослі розбилися на групки, вони спілкувалися та жартували одне з одним, аж доки не пролунав дзвоник і дівчаток не попросили по одній виходити на сцену, розповідати про себе, та показувати свої таланти.
Вайро незадоволено чекала своєї черги. Вона не любила виходити на публіку. Вірніше як: вона любила, однак мала своє власне бачення того, що цій самій публіці слід показувати.
- Чого нахохрилася? – запитав жіночий голос.
Дівчинці не хотілося розмовляти ні з яким дорослим, тож вона різко розвернулася та показала язика. Перед нею стояла елі Стоор. Молода, чорнокоса, у простому вбранні. І чомусь Вайро стало соромно.
- У мене довший, – довірливо поділилася елі Стоор і висунула кінчика язика. Вайро засміялася.
- То ви подруга Джу...елі Джуліви?
- Подруга? Я? Ха-ха! Я у неї вчилася, і вона так мені в печінки в’їлася, що я її все життя згадувала виключно у нічних страхіттях.
- Правда?
- Ага! Ти думаєш чому я вибрала саме цей Манкур? Аби врятувати хоч одну нещасну з її лап! Тільки ти їй це не кажи, добре? – Елі Стоор крадькома підморгнула Вайро.
- Добре! Ой клас!
- То чого надулася?
- Та! Ееее.... Таке. Ми усі маємо співати, розказувати віршики... А якщо Аелі віршики розповідати не уміє, то чому це означає, що вона погана?
- Ти права. Це така все дурня. Вибач за погане слово...
Вайро по-товариському глянула на елі Стоор.
- Нічого!


А концерт тривав. В Манкурі не полінилися начистити світильні лампи та закупити в них нових світляків. Сцена сяяла неймовірно, її підлога була відполірована до блиску. Деякі дівчатка радісно відмічали, що їм пощастило не бути черговими в ті дні, коли будинок готувався до прийому гостей. Це ж треба було все так натерти, відчистити та привести до пуття!
Вайро нарешті дочекалася своєї черги та неохоче вийшла на сцену, аби відтараторити завчений віршик. Далі із залу почулися запитання, на які вона мала відповідати.
- Ти слухаєшся виховательку? – запитала повна тітонька у квітастому платті.
- Еее...Не дуже, - страшенно засоромлено сказала дівчинка, однак їй здалося, що не гоже брехати у такий день.
По залу пробіг шепіт і сміх.
- Як ти любиш проводити вільний час?
- Е-е-е...– дівчинка скорчила мармизу і перерахувала по пальцях. – читаю, пишу вірші, граюся з подругами... Я б хотіла б мандрувати насправді!..
- А ти...
- Шановні! – на сцену піднялася елі Джуліва. – Думаю, що слід пустити іншу дівчинку, бо у нас ще дуже багато номерів. – Джу-джу хутенько виштовхала Вайро з помосту і оголосила наступну “жертву”.

Після усього концерту майбутні мами повинні були в присутності вихованиць розповісти хто їм сподобався, а хто ні, і чому. Це було зроблено у виховних цілях, аби “програлі” хотіли працювати над собою. Першій дали слово елі Стоор.
- Ну...У вас хороші дівчатка, дуже хороші.
Елі Джуліва заусміхалася.
- І одна з них полонила мене!
- То ж хто та щасливиця?
- Це...он стоїть дівчинка Вайро.
Елі Джуліва та Вайро підскочили одночасно. Стоор швиденько підійшла до дівчинки і сіла біля неї навпочіпки, легенько смикнувши за рукав плаття:
- Вайро, чи не хочеш поїхати зі мною?
Джуліва побагровіла, здивовано кліпнула і нервово осмикнула спідницю. Вона нахилилася до Стоор та зашепотіла їй на вухо.
- Елі Стоор! Кажу вам, як подрузі. Ця дівчинка...занадто незалежна та біснувата. Вона ще недостатньо вихована, аби піти у таку благородну сім’ю, як ваша! У нас же такі чудові дівчатка!
- А як на мене, то це добре, що у дівчинки такий потяг до свободи. Вона – сильна. А як виросте, то стане яскравою особистістю.
- Ви помиляєтеся, елі Стоор, послухайте...
- Це ви послухайте... – м’яко перебила жінка. – Я вже достатньо доросла, аби зробити свій вибір. І це – Вайро. Що скажеш, малявка? – запитала жінка голосніше.
Десь із сотня очей повернулися в бік Вайро. Дівчинка зітхнула. Ковтнула слину. Озирнулася на всі боки. І сказала:
- Не поїду!
Елі Стоор здригнулася і вмить спохмурніла від цих слів. Її очі заближчали від стриманої повіками вологи.
- Це не через вас, я не покину тут Аелі саму!
- Аелі, це її подруга... – зашептали у залі.
Джуліва зиркнула на малу і зашипіла:
- Веди себе як слід! Ганьба на мою голову. Ти бачиш, ця жіночка тебе вибрала, хоча ти й не заслужила цього!
І тут тихо відкашлялася подруга елі Стоор, чорнява жіночка.
- А якщо Аелі, це миле дитя, поїде з нами?
У дівчат засяяли очі. Вмить усе навколо зникло, перекреслилося, і настала хвилина, коли здійснилися їхні давні заповітні мрії. Вони заверещали та застрибали від радощів, обійнявши одне одну. Тепер вони не розлучаться. Ну звісно, вони були згодні!

…...
Тенако притримала ібулога, що вже майже розправив крила перед польотом, та почекала на свою старшу сестру, яка окликнула її по імені. В повній темряві вони були ніби дві виточені з камені скульптури, стрункі, величні, спокійні. Сестри Елас та Тенако були настільки різними, наскільки це можна було уявити. І зовні, і за характерами. Тенако – смуглява, м’яка та тепла жінка, схожа на богиню землі. Від нею пахло домашністю та спокоєм, хоча з пелюшок вона була навчена воювати. Елас же – світловолоса, нестримна та волелюбна, схожа на вітер, з крижаним голосом та крижаним характером, була повною її протилежністю. Та вони народилися з однієї кровинки, ставши сестрами не лише по крові, але й по духу. Доньки Правительки Санно, вихованки найкращих воїнів альварів, вони були чудовим уособленням духу невеликого світу, власної крихітної воєнної держави, де панувала атмосфера волелюбності та непокори, а після битв пахло кров’ю. Однак Елас не змирилася з суворою воєнною буденністю, і, досягнувши дорослого віку, покинула рідну Альварію, і вирушила у мандри, яким ніколи не суджено було скінчитися.
Тепер же, коли тяжко захворіла їхня мати, Санно, а потім і назавжди покинула цей світ, вона приїхала додому, аби вирішилася доля наступниці Правительки.
Тенако опустила голову і зітхнула.
- Ти даремно так вчинила, Елас. Я ж... Я не можу прийняти на себе таку відповідальність. Я не політик і я не воїн в душі. Я хочу чогось іншого... Я занадто молода, щоб так багато вирішувати...
Елас, незворушна та спокійна, дивилася ніби мимо сестри, і говорила так тихо, що ледь було чутно.
- Люба моя. З нас двох хтось один мав взяти на себе цю радість і тяжку ношу одночасно. Ти кажеш, що я більше підходжу на цю роль. Аж ні! Я ніколи не знала законів нашого племені, ніколи не слідувала ним. Я не можу прив’язуватися до чогось. Тоді я стану рабинею. А ти все дитинство мріяла в один день зайняти мамине місце.
- Я була мала та нерозумна...
- А зараз я мала та нерозумна. Мій дім – це цілий світ. У мене навіть друзів немає, бо я б стала їхньою рабинею теж. Мене є тільки ти... – і вона тепло глянула на сестру.
- Ти лишаєш мене зовсім саму! Старійшини так і хочуть підкинути мені якесь випробування. Я не справлюся...Як ти так можеш?
- Справишся. Ти ж знаєш, я з’явлюся тоді, коли буду найбільше потрібна.
- Вирушаєш вже?
- Завтра на світанку. Далеко на півдні лежать незвідані землі.
- Я ніколи не розуміла тебе. Але я так тебе люблю!
- Я теж тебе, малеча. Побачимося.
Елас присвиснула на ібулога, і він стомлено злетів у нічне повітря.

АЛЬВАРСЬКІ ОПОВІДКИ

Я не хотіла це комусь показувати!...
Але потрібна критика. Читав Сергій. Йому сподобалося, все чекає на продовждення. Читала мама, розкритикувала і пояснила, що ліпше повертатися до "мого" романтично-образного стилю, і не лізти ні у яке "лєгкоусвояємоє" фентезі. Почала читати Ягенка і знудилася. Так що я не будую ніяких ілюзій стосовно цих писак, але вірю, що можу з вашою допомогою відточити усі недоліки та несуразності.

Почала я писати "оповідки" у 11 років у великому зошиті в лінійку. Малювала малюночки. Щоправда, оповідь чатсо стосувалася саме життя головної героїні у Келькії. Від описаних у зошиті пригод не лишилося і сліду, окрім деяких епізодів: про бійки, "блискавок", політ на Залети. Вела я ту писанину до 14 років, коли детально описала про те, що сталося у Вайро з Олівом. Потім те все знайшла мама.... прозріла.... мені стало соромно... і я все порвала.
"Альварські Оповідки" перейшли у усну форму. Стали постійною думалкою. Ви, я переконана, так само фантазуєте про пригоди і світи. Це - те саме. Я не ставила неа мету вигадати щось геніальне - я просто рік тому вирішила записати усі ті історії, що понавигадувала з 11 і до 19 років... і далі..


Ще така заувага. Тут є певні "приколи" зі стилем. Справа у тому, що "АО" починаються із "дитячого" стилю, бо головній героїні 11 років. І в міру того, як героїня дорослішає, змінюється і стиль оповідки.

Усьо. Дуже сподіваюся на вашу критику, яка допоможе довести це все до пуття.

Дьютан.

Попишемо?..