-Метки

29 серпня 1958 року 777 mariah carey michael michael jackson will you be there ПЧелки Соль архангел михаил аура аюрведа биография бог богатство вегетарианство вера возможности и способности война день рожденья деньги дети дзен дина вашингтон дэвид копперфильд египет жестокость живопись животные индия карма киев китай коты красивые здания красивые фото красота крылья ліна костенко львы любовь магия майдан майкл майкл джексон майкл джексон день народження мастер мастерство монахи мордор море москва мудрость мудрость востока мужчина музыка мумия ленина не наши нравы нет войне отдам щенка в хорошие руки ошо пенсионеры песни западных провинций пирамида маслоу планета земля плутарх о мясе правильное питание праздник притча притчи пропаганда гомосексуализма пряности рай реальность революция редкие животные россия собаки стас пьеха супермаркет сша талисман танка трамвай турция убеждения украина фен-шуй фото фотосессия майкла 1981 харизма художник чистота что празднуем шаолинь школа шутка экология энергия юмор япония

 -Видео

 -Сообщества

Читатель сообществ (Всего в списке: 4) save_animals Black_Culture MichaelJackson Michael_Joseph_Jackson

 -Статистика

Статистика LiveInternet.ru: показано количество хитов и посетителей
Создан: 06.08.2008
Записей:
Комментариев:
Написано: 6398


Без заголовка

Вторник, 24 Мая 2016 г. 16:58 + в цитатник
Цитата сообщения Sauleje Роман Іваничук "Орда"

іваничук2 (444x690, 73Kb)
Соромно зізнатися, але я відносно нещодавно розпочала знайомство з творчістю Романа Іваничука. Не повторюйте моїх помилок, бо й автор, і його твори варті бути прочитаними мільйонами українців задля: 1) заповнення білих плям у наших знаннях історії України; 2) усвідомлення себе частиною української нації (народу, етносу) зі складною історією та своєрідною ментальністю; 3) розуміння того, чому ми саме такі, якими є, і чому живемо саме так, а не інакше.
Ні-ні, з приводу пункту 3 я не перегнула палиці — я прочитала "Орду".
"Орда" — це не історичний роман. Це — роман-притча (або ж роман-містерія), у якому на тлі історичної події (спалення Батурина) та на прикладі пошуків істини священиком Єпіфанієм показано основні причини отого багатосторічного хилитання України в пошуках свого місця у світі.

Багато болючого пише Іваничук про нас, українців. Оте бажання жити в спокої та комфорті, не напружуючись і не жертвуючи нічим, а йдучи до цього найкоротшою дорогою; ота готовність багатьох (а, поклавши руку на серце, визнаємо, що так воно і є) зрадити ближнього заради власних не тільки виживання, а й вигоди; ота споконвічна лінь до творення чогось більшого, ніж власний хутір; та нездатність домовлятися, ділити владу, йти разом до однієї мети, а не тягти в різні боки — хіба нині ми цього всього не бачимо? 300 років минуло від описаних у романі часів, а віз і нині там.

Багато болючого і справедливого пише автор також і про москалів — ворогів України як тоді, так (як з’ясувалося через 25 років після написання роману) і зараз. Дивно було читати розмірковування москаля, нібито прихильного до України (тут без цитати не обійтися):
"— ...Мене, московита, у вас ненавидять, я бачу гнів і зло в людських очах. А я не винен. І мій народ не винен... Ми ж нічого із завоювань не маємо і, підкоряючи чужі краї, самі гинемо. З награбованого добра нам не перепаде ні дещиці. Навіть підкорені краще живуть, і тому нашому темному люду інколи здається, що недокрадене у вас добро — ним самим вам принесене, і він ложно називає себе вашим визволителем.
— Чому ж ви не вступитеся з нашого краю, коли самі розумієте, що нам і собі зло приносите?
— Не розумію, — мовив прочанин, здивовано глянувши на ченця. — Як це так — вступитися? Для чого? У нас уже спільна доля: разом мучимося, разом і Бога просимо, щоб рятував нас від антихристів. Нам не можна бути окремо! Ви ж і ради собі без нас не дасте: ні війська, ні державних установ не маєте, хто ж вас оборонить?
— Від кого?
— Там чорна сила! — показав прочанин рукою на захід.
— Чорніша, ніж ваша?
— Исчадие ада!"

Довелося кільки разів перевіряти дату написання "Орди", бо настільки точно й чітко цей та інші моменти описують стан сьогоднішніх стосунків зі "старшим братом", що не можна не захопитися прозірливістю Іваничука.

Цікавий образ карликової слободи — така собі пародія на Радянський Союз, де всіх намагалися зробити рівними, але не за вищістю духу чи величиною достатку, а за їх малістю.

Цікава суперечка про релігії: питомо українську язичницьку й насаджену християнську.

Цікаве протиставлення Єпіфанія як носія Духу та Сивого козака як носія Сили.

Боляче було читати про тисячі козаків, які склали свої голови не на благо розбудови України, а на спорудженні Петербурга.Ще болячіше було згадувати тих гігантів мислі, яких перевезли до Росії і які, як і козаки, теж склали свої голови, щоправда, будуючи не камінні стіни імперії, а духовні.

Але найприкріше було те, що й сьогодні ті небагато справжніх козаків не можуть підняти та повести за собою народ, а особливо його керманичів. Бо народ не хоче... Чи не може... Чи просто не здатен...

І ще один плюс має книга: її хочеться (а часом навіть треба) цитувати й перечитувати.

***
Я вічний тут. Я існую в категорії. Є і в ній завжди зостануся. Нема такої сили на світі, яка могла б перемістити мене і мій вічний народ в категорію БУЛО, позбавивши нас перспективи БУДЕ. Ми йдемо в безупинному поході часу — горді, мудрі і з нашим Богом, а за нами дріботять, підбігають і губляться в невідомості тіні тиранів.

Ще й досі право велить судити злочинця за смерть однієї людини, та ніхто не карає винуватих у вбивстві цілого народу!

Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, взяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами...

Вашим предками не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого.

Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.

Бо малорос — це не поневолений українець, а скалічений духовно покруч, прислужник, зрадник зі зниклою пам’яттю.

Отож не знаходив істини народ, не дозрів до думки, що воля на одній шаблі втриматися не може.

Живе московит спокійно й ліниво, та як тільки побачить незахищений простір, — готовий умить все лоском кинути, чепурні хати дошками навхрест позабивати і йти і гнати поперед себе, мов худобу, людей з місця на місце, і ні собі, ні тій двоногій худобі перепочинку не давати, переміщувати народи, зубожувати, забирати, що загледить, реквізувати, з’їдати і йти далі й далі, не здобуваючи при тому для себе ні щастя, ні добра, ні любові.

Ми любимо більш мертвих, ніж живих. Ми втішаємося історією предків, їх героїчними діяннями і надолужуємо тим свою власну неміч, лінивство і страх у нинішньому дні. Ти так ревно описуєш минуле для того, щоб гордістю за колишню волю, якої не заслуговуєш сьогодні, виправдати своє животіння в неволі.

...що ж то ви за такий народ боязкий, хохли, що тільки одного можете послати на жертовник, а самі ховаєтесь, шкуру свою рятуєте і потайки в душі пишаєтеся своїми мучениками?

...набагато краще жити у брехні, ніж не жити зовсім...

У вашій Малоросії ми залишимося навіть тоді, коли вона проголосить декларацію про незалежність. Ми ввійдемо ордою в душі малоросів, вони полюблять рабство, зречуться своєї мови, насміхатися будуть над своїми прозрілими дітьми і найбільшим щастям для них буде пити горілку й возити нас на своїх спинах…

Хохли ж уперті, коли збираються докупи.

...стан блаженної приборканості...

Може, цим спокутуєш свою провину за те, що не встояв перед первородним гріхом нашого народу — зрадою своєї совісті.

...Що відсутність власної корони породжувала надмірну повагу до неї, і тому витворилося у нас рабське прагнення чужої коронованої влади?

Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема...

Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні: «Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!».


http://saulelobis.blogspot.com/2016/05/blog-post_24.html
Рубрики:  Притчі
За морем тепліш, а в нас веселіш
Мереживо слів
Минувщина
Сила думки
Окупація України/Війна з Мордором
Метки:  

 

Добавить комментарий:
Текст комментария: смайлики

Проверка орфографии: (найти ошибки)

Прикрепить картинку:

 Переводить URL в ссылку
 Подписаться на комментарии
 Подписать картинку