Не треба кричати на Варадеро. Пісні не буде кінця.
Від шмаганини вранішніх променів червоніло небо. У повітрі застигла свіжість, вона безсоромно пробиралась всередину, крізь вуха, ніс, пори, крізь хвилясті полотна одягу. Ральф знав: ще декілька годин – і ця свіжіть розтане під важкістю духмяного тепла кубинської зими, гарячої та сухої, як і менталітет місцевих варадеровців. Тим дорожчою вона була йому зараз, коли він знав, що за це щоденно-ранкове оновлення думок йому доведеться заплатити потом і полудневим сонячним затьмаренням мозоку; він відчував це одвічно-незбагненне відчуття щеміння у грудях, коли повторюєш собі, що варто насолоджуватися кожною миттю, миттю, яка, можливо, не скоро повториться…
З першого дня перебування на Варадеро він привчив себе до ранкового моціону: від готеля – крізь парк із задумливо-спокійними кипарисами – до морського узбережжя. І ось зараз він стоїть тут один, такий маленький у цьому великому світі, схоплений поглядом за барви світанку. Заспаний пісок м’яко стікає до полонини рябого, але напрочуд спокійного Карибського моря. Ральф іде до нього, недбало залишивши на шляху капці, і ось уже він поринає у прозору блакить вод. Обережне лоскотіння вгамовує розбещені неквапливою ходою нерви, загострює й без того гучну тишу. Ральф майже не ворушиться – солона вода сама виштовхує його, як невчасне щеплення. Згодом він пірнає під водяне вкривало, й йому відкривається цілий світ: мовчазні хвостаті істоти пропливають повз нього, гордо несуть за собою, немов прокляття Єви, таємниці морських глибин.
Ральф виринає згодом, жадібно ковтає повітря, таке смачне і свіже, як велетень-Нептун, виходить із моря. Десь там на нього вірно чекають капці. Сонце вже майже зійшло. Сьогодні воно напрочуд ласкаве, так і хочеться домалювати йому очі і посмішку, як на дитячих картинках. Треба поквапитися, доки краплі на тілі ще не висохли й можна дійти до готелю, не відчувши на собі сонячні промені.
І знову: мовчазні кипариси парку. Коли він уперше їх побачив, вони здалися йому хижими, навіть таємничими, вони немовби навмисне приховували свій стовбур за пишнотами зелені. Тепер Ральф вже звик до них, і вже не здавалися вони йому такими незвичайними. Consueltuda est altera natura.
Готель помалу прокидається. Хтось лає годинник, хтось – за власним бажанням, когось лоскоче жінка, а когось розбудила прибиральниця. Щоправда, обслуговування – вищий клас: завжди привітливе й веселе, немовби щойно з бразильського карнавалу.
Ральф зайшов ненадовго до номеру, прийняв прохолодний душ і вдяг свіжу теніску – щоби шорти-плавки не сумували наодинці, у ресторані готелю це не вітається. Потім спустився вниз, налив одразу дві склянки виноградного соку й всівся за поодинокий столик у кутку ресторану, звідки було добре видно море.
Була рівно середина його відпустки. Він мовчки сидів, дивлячись на яскраву блакить, яку так відверто нав’язували плакати й проспекти туристичних агенцій і яка насправді була набагато чарівнішою, неповторною у своїй природності.
Після сніданку на Ральфа чекала екскурсія до парку Варадеро, задля чого він найняв автомобіль із водієм, і сама ця думка була такою простою, що була для Ральфа джерелом приємностей, які розповзалися по мозоку, мило й приємно лоскотали його теплом свого шарудіння.
Вийшовши з ресторану, Ральф помітив очікувану автівку, кутиками вуст посміхнувся водію й уламками англійської пояснив йому, чого він від нього чекає. Потім всівся на переднє сидіння – попри всю престижність заднього він ніколи не надавав йому перевагу, Ральф завжди прагнув побачити й відчути все якомога ближче.
Варадеро замиготіло з-поміж придорожніх кипарисів. Водій явно любив швидкість. Повітря подекуди залітало у відчинені вікна, шумно й енергійно свистіло й виходило через інші. Vita est via, думав Ральф.
Нарешті приїхали до варадеровського парку. Його гордість – величезний кактус El Patriarca – був оточений скупченням фотографуючих. Ральф до них не приєднався. Йому завжди здавалось, що прагнення зафіксувати мить об’єктивом фотоапарата знекровлює це саме прагнення природної пам’яті, вкрадає прожиту частинку тебе.
Ця екскурсія порядно втомила його, але й дужче – розчарувала: він очікував на більше. Їдучи до готелю, Ральф усе ж відчував у собі надлишок енергії, яка прагла нових вражень і почуттів. Мабуть, саме тому він примусив водія повернути, побачивши на дорозі вказівник із написом «Печера La Cueva de Ambrosio».
Зовні печера нічим особливо привабливим чи загадковим не відрізнялася. На вході висіла табличка – свідок цивілізації – із написом: «відкрита для відвідувань з вівторка по неділю, з 10 до 12 і з 14 до 16, вхід 2 долари». Ральф спитав таксиста, де можна найняти екскурсовода. «Я можу сам бути екскурсоводом, якщо хочете», -- якби не ламана англійська, його відповідь можна було б перекладати саме так.
Печера виявилась великою. «Колись ця печера використовувалась рабами-втікачами як схованка», -- пояснив кубинець. Холодні кам’яні стіни, подекуди такі низькі, що можна було впертися руками в стелю й відчути себе атлантом. Іноді у стінах були дири величиною з футбольний м’яч, крізь які, немов чари провидіння або благодать невідомо якого бога дивовижними струменями низходило сонячне проміння. Здавалося, що за нього можна вхопитися, як за нитку. В глибині печери погляду відкрилась світла зала та поодинокий сталактит (чи сталагміт?) зеленого кольору. «Найцікавіше попереду», -- кинув Ральфів гід-таксист, посміюючись над його зачудуванням.
«У 1961 році в цій печері були знайдені наскельні малюнки. Всього 72. Якщо хочете, перерахуйте», -- всміхнувся кубинець білосніжники зубами, -- «Ці малюнки утворюють сонячний календар».
Ральф нарешті побачив ці малюнки, якими так пишається ця печера. Й ледь втримав розчароване зітхання. Червоні й чорні кола, хвилясті лінії, зображення тварин, 1-2 малюнки, що зображували календар.
«Мабуть, графіті на заборі біля мого дому й то виглядає цікавіше», подумав Ральф.
«Двадцять баксів», -- як із туману, пролунав голос.
«Що – двадцять баксів?» -- перепитав Ральф.
«Ви мені винні двадцять баксів за екскурсію», -- розтлумачив таксист таким голосом, ніби пояснював, на якій поличці лежить картопля.
«Двадцять баксів за якісь дитячі малюнки?! Даруйте, там на вході написано, 2$ за вхід. Більше 10 я вам не дам!»
І Ральф знову погрузився у роздуми, споглядаючи ці незрозумілі малюнки. Таксист ще щось невдоволено бурчав, але Ральф майже не чув його, а згодом це бурчання припинилося. «Дивно, якось зовсім по-іншому пливе час у печері. Зрозуміло, навіщо цим людям був потрібен календар», -- подумав Ральф, нарешті «прокинувшись» і обернувшись до таксиста.
Але таксиста не було. На Ральфа мовчки дивилися, немовби підслуховуючи, кам’яні стіни…
«Гей! Кубинець!» -- гукнув Ральф. Він так і не запам’ятав, як звати таксиста. «Ти де?»
Відповіді не було. Ральф пішов туди, звідки доносилось тупотіння ніг, пошматоване відлунням.
Та Ральф ішов і йшов, вигинаючись під сводами стін, а кубинець так і не показувався. Гірше того, Ральфові почало здаватися, що тупіт ніг чутно зовсім з іншого боку, ніж той, куди він іде. Врешті-решт він вирішив покинути печеру, знайти кубинця, якщо він ще не поїхав, та дати йому 20 баксів, щоб не ображався. В голову Ральфу лізли різні підозрілості та неприємні думки, та він старанно відганяв їх.
Нарешті він дістався дверей, через які увійшов, але, декілька разів посмикавши їх, впевнився, що вони зачинені. «Відчиніть!» -- закричав він, навіть застукотів у двері щосили, але ніхто не відгукнувся на це. Що це, в біса, таке? Ральф подивився на годинник. П’ята година вечора. І тут він згадав табличку на вході, яка попереджала: «відкрита для відвідувань з вівторка по неділю, з 10 до 12 і з 14 до 16, вхід 2 долари».
Острах народився десь всередині шлунку, прогулявся по стравоходу й підступив до горла. Ральф знесилено опустився на підлогу, впершися спиною в двері. «ААААААААААА!» -- закричав він, точнісінько як печерні люди, що колись жили тут. Луна рознесла печерою цей крик відчаю, дивною піснею, як по струнах, пробіглася кам’яними стінами. Ральф підвів очі вгору, туди, де мусило бути небо. Й побачив напис. Колись Ральф вчив іспанську, й його знань вистачило, щоб перекласти це: «Не кричить на Варадеро. Пісні не буде кінця».
«Клятий кубинець!» -- повторював він, тикаючи в клавіатуру мобільного й знов чуючи «The subscriber cannot receive your call at the moment». «Через 20 баксів він ладен залишити мене згнити тут!».
Втім, він відшукав два банани та персиковий сік у ранці, а потім згадав, що печера відкриється завтра о десятій – щоправда, завтра субота, але на Кубі це не важливо, -- й трохи заспокоївся. Але острах його був дещо іншого характеру. Він боявся залишитися tete a tete із собою. Більше тижня він старанно уникав цієї зустрічі, із вправністю справжньої сиділки підбирав собі розваги, які б могли захопити його, все глибше і глибше занурював свій внутрішній голос у кутки самосвідомості. І все марно! Сумно було усвідомлювати, що всі його намагання не були варті й двадцяти доларів.
Але дорікання не мали сенсу. Сімнадцять часів наодинці, -- о, як багато віддав би він, аби позбутись цього! Сімнадцять годин без жодної розваги. Ральф пригадав, як він, ще маленький, ховався у шафі, коли йому ставало дуже сумно, й сидів там, думаючи, поки не вирішить свою проблему. Поки не дійде гідного висновку. «У кожного в шафі є свій скелет», згадав він Пелевина. Згадав він, і як, напередодні відпустки, він мріяв мати хоч декілька годин вільного часу, коли б можна було ну зовсім нічого не робити. Ніколи не навчиться людина цінувати те, що в неї є!
Але зараз було зовсім інакше. Він відчував, як неприємні думки підкрадаються до його мозоку, вилазять із закутків, немов шпіони по завершенні війни… Але війна тільки починалась. Ральф зібрав всю свою мужність, аби відігнати їх.
Щоб чимось зайняти себе, Ральф піднявся з підлоги й вирішив прогулятися печерою. За якісь сорок п’ять хвилин він обходив її всю і зрозумів, що насправді тут заблукати не можна. Він знайшов і дещо цікаве: десь на стелі помітив кубло із летучими мишами. Темно-сірі, немов налиплий бруд, вони згорнулись клубочком і тихенько спали.
Насправді-то він порядно втомився. Всівшись на підлогу, Ральф витяг два святкові банани, які б належало економити, й тут помітив забутий в ранці фотоапарат. І хоча він зневажав фотографування, зараз відверто зрадів йому. Ральф навів на мишей фотокамеру й мигнув фотоспалахом. І тут сталося дивовижне: миші раптом прокинулись і цілою хмарою виринули в повітря, яке спалахнуло віддихом крил, голосно запищали, немов піксі з «Гаррі Поттера».
…Раптом одна миша підлетіла до Ральфа і, дочасно збільшившись за розміром, розчинила свій мишачий ріт із вампірськими кликами, причому Ральф навіть не встиг закритися руками, й відкусила йому голову. Дивно, але Ральф майже не відчув болю…
А в цей час миша розвернула Ральфову голову у роті, так що він тепер міг бачити печеру, й полетіла разом з ним кудись. Ральф бачив печеру з висоти мишачого польоту, сталагміти тепер здавались величезними перегорнутими горами, а самі миші – мов величезні жахливі птахи. Помітив він і наскельні малюнки. Й раптом всю його голову захлеснуло нечуваним відчаєм, змішаним з острахом, подивом, остовбенінням: дивні малюнки на скелі склалися в слово «Фіона».
…Ральф прокинувся. Боючись поворухнутися, він спочатку відкрив одне око, потім тут же закрив, потім все ж таки відкрив і – о чудо! – його тіло було на місці. Він подивився на годинник. Була дев’ята година. Довго же він проспав!
Фіона. Це було ім’я його жінки. Це від спогадів про неї він тікав. Але, мабуть, це неможливо.
Фіона! Місяць тому вони посварились. Подумати тільки! – ще місяць тому він зачаровано прислуховувався до її подиху. «В моих словах, в глазах ты видел вечность. Блаженством был изгиб моих бровей. Я с головы до ног была небесной» -- згадав він слова Шекспірівської Клеопатри. І от сьогодні його лякає одне її ім’я! Він сховався від неї у кубинській печері, він повторював «це вона в усьому винна!», він сховався у свій маленький тісний світик і боїться зізнатися, що насправді йому не вистачає ЇЇ.
Точно! Ось у чому річ! Жодна розвага, жодне Варадеро не віддалить від тебе те, що живе у твоєму серці. Й не важливо це, хто винен, а хто прав, тільки один Бог може це судити. Він знає, що любить її, любить по-справжньому, а все решта – неважливе. Тільки б вибратися звідси, він повернеться й все-все їй пояснить! Тільки б вибратися…
Клац-клац. Щось ворухнулось у замку дверей. Ральф підвівся блискавкою, й перше, що він побачив, -- це струмінь сонячного світла, що увірвався у відчинені двері…
Шоломицкая Аня
